Постанова

від 12.09.2024 по справі 910/7748/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" вересня 2024 р. Справа№ 910/7748/18 (761/21960/22)

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Остапенка О.М.

суддів: Корсака В.А.

Доманської М.Л.

за участю секретаря судового засідання Карпової М.О.

у присутності представників сторін:

від позивача: Самбур М.М. згідно ордера

від скаржника: Клюско Р.В. згідно ордера

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Київград Інвест" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.06.2024

у справі №910/7748/18(761/21960/22) (суддя Омельченко Л.В.)

за позовом ОСОБА_1

до Публічного акціонерного товариства "Завод Укркабель"

треті особи:1.Київська міська рада в особі Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради

2.Міністерство культури та інформаційної політики України

3. Товариства з обмеженою відповідальністю "Київград Інвест"

про визнання договору купівлі-продажу недійсним

у межах справи №910/7748/18

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо- комерційна фірма "Профешинал Клас"

до Публічного акціонерного товариства "Завод Укркабель"

про банкрутство

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ПАТ "Завод Укркабель" про визнання договору купівлі-продажу недійсним, в якому просила суд визнати недійсним договір купівлі продажу №2Н від 17.11.1995 року будинку АДРЕСА_1 .

У поданій позовній заяві позивачем зазначено, що згідно архівного витягу з рішення виконавчого комітету Шевченківської районної ради народних депутатів від 13.11.1989 року ОСОБА_1 виділено в користування за призначенням кімнату в квартирі АДРЕСА_1 на сім`ю з 3-х осіб і залишено на квартобліку. Вказане рішення ніким не оспорювлось і не є скасованим.

12.08.2022 року ОСОБА_1 отримала вимогу від ТОВ "Київград Інвест" про виселення із вказаного житлового будинку.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач вказує, що згідно Наказу Комітету охорони і реставрації пам`яток історії, культури та історичного середовища №10 від 16.05.1994 року будинок АДРЕСА_1 є пам`яткою архітектури та містобудування, однак посилаючись на Закон України "Про охорону культурної спадщини", стверджує, що при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу будинку був відсутній охоронний договір, який повинен встановити режим використання пам`ятки культурної спадщини, що на її думку, є підставою для визнання такого договору недійсним.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 14.02.2022 прийнято позовну заяву, відкрито провадження у справі №761/21960/22, та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 07.04.2023 справу №761/21960/22 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Завод Укркабель" про визнання договору купівлі-продажу недійсним передано за підсудністю до господарського суду міста Києва для розгляду в межах справи №910/7748/18 про банкрутство ПАТ "Завод Укркабель".

Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.08.2023 року справу №761/21960/22 прийнято до розгляду у межах справи №910/7748/18 про банкрутство ПАТ "Завод Укркабель" і призначено її до розгляду у підготовчому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження.

За наслідками розгляду заявлених вимог рішенням Господарського суду міста Києва від 17.06.2024 року у справі №910/7748/18 (761/21960/22) позовні вимоги задоволено; визнано недійсним договір купівлі-продажу будинку №2Н від 17.11.1995 року, укладений між ПАТ "Завод Укркабель" та АОЗТ "Агрокомплекс "Омега"; судові витрати в сумі 992,40 грн. покладено на ПАТ "Завод Укркабель".

Приймаючи дане рішення, суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів позивача та наявність правових підстав для визнання спірного договору купівлі-продажу №2Н від 17.11.1995 року недійсним.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням місцевого господарського суду, ТОВ "Київград Інвест" звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 17.06.2024 року у справі №910/7748/18(761/21960/22) повністю та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог; здійснити розподіл судових витрат.

В поданій апеляційній скарзі третя особа посилається на недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи, нез`ясування обставин, що мають значення для справи, а також порушення норм матеріального та процесуального права.

За твердженням скаржника, позивачем не доведено порушення його прав оскаржуваним правочином, як наслідок, права на звернення до суду з даним позовом. Крім того, апелянт наголошує на помилковому застосуванні судом законодавства, яке набрало законної сили пізніше дати укладення спірного правочину. Також, на переконання скаржника, позовні вимоги не підлягали задоволенню через сплив строку позовної давності.

Згідно витягу з протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 08.07.2024 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Остапенко О.М., судді: Корсак В.А., Барсук М.А.

Ухвалою суду від 15.07.2024 вищевказаною колегією суддів відкладено вирішення питання про відкриття чи відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Київград Інвест" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.06.2024 року у справі №910/7748/18 (761/21960/22), повернення даної апеляційної скарги або залишення її без руху до надходження матеріалів справи до Північного апеляційного господарського суду та витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/7748/18(761/21960/22).

15.08.2024 року супровідним листом Господарського суду міста Києва №910/7748/18(761/21960/22)/4574/2024 від 13.08.2024 витребувані матеріали даної справи надійшли до Північного апеляційного господарського суду.

Слід зазначити, що головуючий суддя Остапенко О.М. з 22.07.2024 року по 16.08.2024 року перебував у відпустці, а тому справу фактично передано головуючому судді 19.08.2024 року.

Після виходу головуючого судді Остапенка О.М. з відпустки та у зв`язку з перебуванням судді Барсук М.А. у відпустці витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.08.2024 для розгляду справи №910/7748/18(761/21960/22) сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Остапенко О.М., судді: Корсак В.А., Доманська М.Л.

Ухвалою суду 20.08.2024 року вищевказаною колегією суддів відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Київград Інвест" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.06.2024 у справі №910/7748/18 (761/21960/22), встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до розгляду на 12.09.2024 року за участю повноважних представників учасників провадження у справі.

В судове засідання 12.09.2024 року з`явились представник позивача та скаржника. Представником позивача заявлено усне клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки безпосередньо ОСОБА_1 не отримувала копії апеляційної скарги.

Розглянувши заявлене клопотання про відкладення розгляду справи з наведених у ньому мотивів, заслухавши думку представника третьої особи з цього приводу, судова колегія відмовила у його задоволенні у зв`язку із безпідставністю та необґрунтованістю, про що в судовому засіданні без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу із занесенням її до протоколу судового засідання в порядку ч.5 ст. 233 ГПК України.

При прийнятті протокольної ухвали судом було враховано, що до апеляційної скарги було додано відповідні докази (опис вкладення та накладну відділення поштового зв`язку) на підтвердження направлення копії апеляційної скарги на адресу позивача ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ). Дійсність такої адреси підтверджено представником позивача в судовому засіданні апеляційного господарського суду.

Однак, всупереч вимог ГПК України, представником позивача не надано суду жодних належних доказів на підтвердження обставин неотримання позивачем копії апеляційної скарги.

Натомість, відповідно до відомостей з офіційного сайту ПАТ "Укрпошта" у розділі відстеження поштових відправлень зі штрихкодовим ідентифікатором (ШКІ) №0813200017448 колегією суддів встановлено, що позивач отримав копію апеляційної скарги 10.07.2024, що спростовує протилежні твердження представника позивача.

Більш того, слід зазначити, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Київград Інвест" було відкрито ухвалою суду ще 20.08.2024, а тому ОСОБА_1 , як учасник провадження у справі у статусі позивача, так і її представник не були позбавлені права та можливості ознайомитись з матеріалами справи, однак своїм процесуальним право не скористались.

Наведене у сукупності стало підставою для відхилення заявленого клопотання про відкладення розгляду справи.

Представник ТОВ "Київград Інвест" в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 17.06.2024 року у справі №910/7748/18 (761/21960/22) повністю та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити; здійснити розподіл судових витрат.

Представник позивача проти доводів скаржника, викладених в апеляційній скарзі, заперечував, просив залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Представники інших учасників провадження у справі в судове засідання не з`явились, причини неявки суду не повідомили. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Клопотань про відкладення розгляду справи не направляв.

Згідно ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

12.09.2024 року оголошено вступну та резолютивну частини постанови Північного апеляційного господарського суду у даній справі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства та заслухавши пояснення представників позивача та третьої особи, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення господарського суду міста Києва від 17.06.2024 року у даній справі - скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, у відповідності до Наказу Комітету охорони і реставрації пам`яток історії, культури та історичного середовища №10 від 16.05.1994 будинок по вулиці Тропініна, 6 (Особняк Котунського) є пам`яткою архітектури та містобудування.

17.11.1995 року між ПАТ "Завод Укркабель" (продавець) та АОЗТ "Агрокомплекс "ОМЕГА" (покупець) укладено договір №2Н купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 , за умовами якого продавець продав, а покупець придбав житловий будинок АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 1364,0 м.кв. (п. 1 Договору).

Відповідно до п. 2 Договору, відчужуваний житловий будинок належить продавцю на підставі Свідоцтва про державну реєстрацію №00214528 від 31.12.1994 року, виданого Виконавчим комітетом Шевченківської районної Ради народних депутатів, та реєстраційного посвідчення від 25.09.1995 року, і який перебуває на його балансі.

Пунктом 5 Договору сторони на підставі протоколу погодження вартості відчужуваного будинку погодили ціну договору у 5 000 дол. США, оплата проводиться в український карбованцях за курсом Національного Банку України на момент оплати у безготівковому порядку шляхом переказу всієї суми на розрахунковий рахунок продавця.

У п. 9 Договору № 2Н від 17.111995 зазначено, що будинок є заселеним жильцями і відселення жильців проводиться покупцем за його рахунок.

Даний договір набирає законної сили з моменту його підписання (п. 12).

Наказом Міністерства культури і туризму України від 15.04.2008 року №424/1/16-08 даний будинок внесено до переліку об`єктів культурної спадщини міста Києва.

З 2019 року власником даного будинку є ТОВ "Київград Інвест", про що свідчить наявний в матеріалах справи витяг з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач вказує, що згідно Наказу Комітету охорони і реставрації пам`яток історії, культури та історичного середовища №10 від 16.05.1994 року будинок АДРЕСА_1 є пам`яткою архітектури та містобудування, однак посилаючись на Закон України "Про охорону культурної спадщини", стверджує, що при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу будинку був відсутній охоронний договір, який повинен встановити режим використання пам`ятки культурної спадщини, що на її думку, є підставою для визнання такого договору недійсним.

Позивач вважає, що її права, як громадянки України, порушуються оскільки при укладанні оспорюваного договору його сторонами не були виконані істотні умови договору купівлі-продажу будинку та вимоги ст.ст. 18, 20 Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Отже, причиною виникнення спору у справі стало питання наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Щодо права ОСОБА_1 на звернення до суду з даним позовом судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Положення частини 2 статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 628 зазначеного Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Водночас за змістом ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній до 01.01.2011) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з частиною 1 ст. 203 ЦК України (чинна редакція) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У ст.215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 217 зазначеного Кодексу недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Судова колегія зазначає, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд, під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (правова позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 року у справі №910/12787/17).

Як підтверджується матеріалами справи, згідно архівного витягу з рішення виконавчого комітету Шевченківської районної ради народних депутатів від 13.11.1989 року №624 позивачу - ОСОБА_1 виділено в користування за призначенням кімнату в загальній квартирі АДРЕСА_1 на сім`ю з 3 осіб.

Вказане рішення у встановленому законом порядку не оспорювлось, а тому є чинним та не скасованим.

Крім того, у вказаному рішенні не зазначена кінцева дата надання позивачу кімнати та залишення її на квартообліку.

Згідно копії паспорту позивача, остання з 08.12.1989 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 та станом на дату подання позовної заяви мешкає за місцем реєстрації.

12.08.2022 року ОСОБА_1 та інші члени її сім`ї отримали вимогу від ТОВ "Київград Інвест" протягом семи днів виселитись із вказаного житлового будинку зі зняттям з реєстрації місця проживання.

За вказаних обставин, беручи до уваги, що новим власником житлового будинку АДРЕСА_1 - ТОВ "Київград Інвест" вживаються заходи щодо виселення мешканців даного будинку, в тому числі і позивача, колегія суддів дійшла висновку про доведеність ОСОБА_1 порушення її прав оскаржуваним правочином, як первісного правочину у ланцюгу правочинів щодо переходу права власності на цей будинок, кінцевим власником якого стало ТОВ "Київград Інвест", а тому остання має право на звернення до суду з даним позовом.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ГПК здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 ЦК України. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України, є визнання правочину недійсним, а загальні вимоги щодо недійсності правочину визначено статтею 215 цього Кодексу.

Згідно ч.3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання, з огляду на приписи статті 5 ЦК України, суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Так, задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд, посилаючись на приписи Закону України "Про охорону культурної спадщини", дійшов висновку, що на момент укладення спірного договору купівлі-продажу будинку був відсутній охоронний договір на цей об`єкт, який повинен встановити режим використання будинку - пам`ятки культурної спадщини, відтак відповідачем при укладенні договору купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 , було порушено вимоги ч.1 ст.227 ЦК України, що є підставою для визнання правочину недійсним.

Однак, апеляційний господарський суд з такими твердженнями суду не погоджується, оскільки вказана норма ст.227 ЦК України передбачає, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Разом з тим, охоронний договір на об`єкт культурної спадщини не є за своєю суттю та правовою природою дозволом (ліцензією) в значенні, в якому це поняття вживається у ч. 1 ст. 227 ЦК України.

Більш того, висновок про відсутність такого договору на дату укладання оскаржуваного договору є припущенням, яке не базується на жодних доказах.

Згідно ст. 23 Закону України "Про охорону культурної спадщини", який набрав чинності 12.07.2000 року, усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року №1768 затверджено відповідний Порядок укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини.

Слід зауважити, що оскаржуваний наразі договір купівлі-продажу було вчинено у 1995 році.

Таким чином, і ЦК України від 16.01.2003 року №435-IV і Закон України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 року №1805-III, посиланням на які суд першої інстанції обґрунтовує своє рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу №2-Н від 17.11.1995 року, так і відповідний Порядок укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини набули чинності вже після укладення такого договору.

З цього приводу судова колегія зазначає, що за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1- рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Таким чином, визнання судом першої інстанції недійсним договору на підставі законів, які були прийняті та набрали законної сили набагато пізніше укладання оскаржуваного договору, є помилковим та суперечить положенням ст. 58 Конституції України.

Крім того, чинний на дату укладення спірного правочину Закон Української РСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" від 13 07.1978 року №3600-IX не передбачав істотною умовою договорів купівлі-продажу пам`яток історії та культури наявність відповідного охоронного договору на цей об`єкт, що спростовує відповідні доводи позивача та висновки суду.

Поряд з наведеним, судом першої інстанції також було зроблено висновок, що вказаний вище договір купівлі-продажу є таким, що порушує публічний порядок, оскільки він спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, ст. 47 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на житло; громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Отже, визнання судом оскаржуваного договору одночасно недійсним і нікчемним суперечить вимогам ст.215 ЦК України, яка передбачає, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Під час перегляду справи в апеляційному порядку судом також враховано, що відносно вказаного будинку 07.12.2020 року між Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого комітету Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та ТОВ "Київград Інвест" було укладено відповідний охоронний договір №4472 на пам`ятку культурної спадщини на весь період володіння власником такої пам`ятки, що свідчить про дотримання третьою особою вимог чинного законодавства у сфері охорони культурної спадщини.

Таким чином, позивачем в даному випадку не надано та матеріали справи не місять доказів, а судом, в свою чергу, не встановлено обставин на підставі таких доказів, з якими закон пов`язує можливість визнання договору недійсним на момент його вчинення (укладення) з настанням відповідних наслідків.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність ОСОБА_1 позовних вимог, а відтак у їх задоволенні слід відмовити.

Господарський суд міста Києва наведених вище фактичних обставин справи у їх сукупності, які встановлені судом апеляційної інстанції, не врахував, чим допустив неповне дослідження обставин справи та невірне застосування норм матеріального та процесуального права, що в свою чергу призвело до ухвалення помилкового рішення про задоволення позовних вимог.

Щодо заяви ТОВ "Київград Інвест" про застосування наслідків пропуску строків позовної давності до заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, суд зазначає, що відповідно до приписів ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Отже, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Якщо ж суд встановить, що право або охоронюваний законом інтерес позивача дійсно порушено, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору (сторона спірних правовідносин за конкретною позовною вимогою), суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за неповажності причин її пропущення, наведених позивачем. (Аналогічна правова позиція щодо вирішення питання позовної давності, яка є сталою, міститься у численних постановах Великої Палати Верховного суду, зокрема, від 18.01.2023 року у справі №488/2807/17, від 06.09.2023 року у справі №910/18489/20.

Більш того, нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення ч. 3 ст. 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова "лише" (аналог "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.

Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони, і суд не має права за власною ініціативою застосувати позовну давність.

За вказаних обставин, оскільки судова колегія дійшла висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 через його необґрунтованість та недоведеність, а ТОВ "Київград Інвест" у даній справі виступає третьою особою та не є стороною спору, в даному випадку відсутні підстави для розгляду заяви останнього про сплив строків позовної давності та можливого застосування відповідних наслідків.

В силу положень процесуального законодавства та численної практики Верховного Суду судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Крім того, відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасиу проти Греції", національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти російської федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України").

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Трофимчук проти України" зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Отже, судом апеляційної інстанції в повній мірі досліджено та надано оцінку наявним у справі доказам, обставинам справи і доводам скаржника та встановлено неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та порушення норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного судового рішення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

В силу положень ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з порушенням норм чинного законодавства, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, знайшли своє підтвердження під час розгляду справи апеляційним господарським судом, а відтак наявні підстави для її задоволення та скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Згідно із частинами 1, 4, 8 ст.129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 14 ст. 129 ГПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При цьому, судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги. (ч. 13 ст. 129 ГПК України).

З огляду на задоволення апеляційної скарги третьої особи, скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та прийняття нового про відмову у задоволенні позовних вимог, витрати апелянта по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 4542,00 грн. згідно ст.129 ГПК України покладаються на позивача шляхом їх стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Київград Інвест".

Щодо витрат ТОВ "Київград Інвест" на професійну правничу допомогу, заявлених до відшкодування в апеляційній скарзі, суд зазначає наступне.

Як встановлено судом, ТОВ "Київград Інвест" користувалось оплатною правничою допомогою, що надавалась йому АО "Юридичні технології" відповідно до договору про надання правової допомоги №5 від 27.03.2023 року.

Згідно кошторису до договору про надання правової допомоги №5 від 27.03.2023 року витрати ТОВ "Київград Інвест" на правничу допомогу розраховуються відповідно до кількості витраченого часу на підготовку адвокатом відповідних процесуальних документів та вартості однієї години роботи адвоката - 1500 грн., а також вартості послуг з представництва ТОВ "Київград Інвест" в одному судовому засіданні - 2000 грн.

Оплата передбачених цим пунктом послуг здійснюється ТОВ "Київград Інвест" протягом десяти календарних днів з дати вступу у законну силу рішення, постанови чи ухвали суду, якими завершується розгляд відповідної справи судом, або авансом.

Копії договору про надання правової допомоги №5 від 27.03.2023 року та відповідного кошторису до нього додано до пояснень ТОВ "Київград Інвест" щодо позову від 06.09.2023 року та містяться в матеріалах справи.

За фактом надання правничої допомоги, пов`язаної із підготовкою пояснень щодо позову, ТОВ "Київград Інвест" та АО "Юридичні технології" складено акт №50 від 14.11.2023 на суму 6 000 грн.

Оплата послуг за цим актом була здійснена ТОВ "Київград Інвест" за платіжною інструкцією №215 від 15.11.2023 (копії акту та платіжної інструкції додано до клопотання від 15.11.2023 про долучення доказів витрат на професійну правничу допомогу).

У клопотанні від 15.11.2023 про долучення доказів витрат на професійну правничу допомогу було повідомлено, що в подальшому надання професійної правничої допомоги ТОВ "Київград Інвест" у даній справі буде здійснюватися адвокатом Клюском Р.В. згідно із укладеним договором про надання правничої допомоги №15/11-23 від 15.11.2023 (копію договору додано до клопотання від 15.11.2023 про долучення доказів витрат на професійну правничу допомогу).

За договором про надання правничої допомоги №15/11-23 від 15.11.2023 розрахунок витрат на надання професійної правничої допомоги є таким:

1) за підготовку адвокатського запиту для отримання доказу чи інформації - 800 грн.;

2) за ознайомлення з матеріалами справи у суді або іншому органі, уповноваженому на ведення чи вирішення відповідних справ: у разі якщо обсяг справи складає не більше двох томів - 1800 грн.; у разі, якщо обсяг справи є більшим ніж два томи - 1800 грн. та по 500 грн. додатково за кожен наступний том справи, починаючи з третього;

3) за підготовку процесуальних документів у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, здійснення правового аналізу документів - залежно від кількості витраченого часу та вартості однієї години роботи - 1800 грн.;

4) за учать в одному судовому засіданні, процесуальній дії, робочій зустрічі чи зборах: у разі їх тривалості до двох годин - 2500 грн.; у разі їх тривалості понад дві години, включаючи години очікування - 2500 грн. та по 500 грн. додатково за кожну наступну годину, починаючи з третьої; у разі, якщо таке засідання чи процесуальні дії не відбулись з незалежних від адвоката причин - 1000 грн.

Згідно із п. 3.3 договору про надання правничої допомоги №15/11-23 від 15.11.2023 послуги з правничої допомоги оплачуються не пізніше семи календарних днів з дня підписання відповідного акту наданих послуг. Адвокат може надати відстрочення оплати повної вартості наданих послуг чи їх частини на строк до 90 календарних днів з дати винесення рішення, постанови чи ухвали, якою завершено розгляд справи у суді відповідної інстанції. Інформація про надання відстрочення оплати зазначається в акті наданих послуг. В такому випадку вартість послуг, на яку надається відстрочення, збільшується на 30 відсотків.

Щодо наданих послуг з професійної правничої допомоги у суді першої інстанції, апеляційним судом встановлено, що ТОВ "Київград Інвест" та адвокатом Клюском Р.В. було складено акт №3 від 20.12.2023 на 2500 грн. (копію акту та платіжного доручення додано до клопотання від 19.03.2024 про долучення доказів витрат на професійну правничу допомогу), акт №8 від 29.02.2024 на 2500 грн., (копію акту та платіжного доручення додано до клопотання від 19.03.2024 про долучення доказів витрат на професійну правничу допомогу), акт №5 від 22.12.2023 на 1800 грн. (копію акту та платіжного доручення додано до клопотання від 19.03.2024 про долучення доказів витрат на професійну правничу допомогу) та акт №12 від 30.04.2024 на 2500 грн. (копію акту та платіжної інструкції додано до клопотання від 20.05.2024 про долучення доказів витрат на професійну правничу допомогу).

Загальна сума витрат ТОВ "Київград Інвест" на правничу професійну допомогу в суді першої інстанції, яка за твердженням апелянта, підлягає стягненню, складає 14 100 грн.

Щодо витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, то у зв`язку із написанням апеляційної скарги ТОВ "Київград Інвест" поніс витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 200 грн., про що ТОВ "Київград Інвест" та адвокатом складено акт №17 від 04.07.2024 (копію додано до апеляційної скарги), яким зафіксовано вартість вказаних послуг - 7200 грн.

Даний акт був оплачений ТОВ "Київград Інвест", що підтверджується платіжною інструкцією кредитового переказу коштів №229 від 04.07.2024 (копію платіжної інструкції додано до апеляційної скарги.

Отже, з огляду на встановлені вище обставини справи та наведені докази понесені ТОВ "Київград Інвест" судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 21 300,00 грн., на переконання апелянта, підлягають стягненню з позивача.

Колегія суддів зазначає, що статтею 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно зі статтею 30 цього Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Водночас, відповідно до статті 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Статтею 16 ГПК України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості; ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

У частині третій статті 123 ГПК України унормовано, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин 1, 2, 3 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

За змістом ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання цих вимог суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 та ч. 6 ст. 126 ГПК України).

У розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Отже, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5 і 6 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України).

Такий висновок викладений у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 року у справі №922/445/19, від 22.11.2019 року у справі №902/347/18 та від 22.11.2019 року у справі №910/906/18 та у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 року у справі №755/9215/15-ц.

Суд звертає увагу, що позивачем - ОСОБА_1 не подано до суду апеляційної інстанції, відзиву на апеляційну скаргу, письмових пояснень щодо заяви про вирішення питання про судові витрати або клопотань про зменшення таких витрат, що свідчить про згоду з розміром судових витрат, заявлених апелянтом.

Відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 4 статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 129 цього Кодексу.

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.02.2021 року у справі №920/39/20, від 01.08.2019 року у справі №915/237/18, від 24.10.2019 року у справі №905/1795/18, від 17.09.2020 року у справі №904/3583/19, від 05.04.2023 у справі №923/794/21, від 05.04.2023 у справі №916/2513/21, у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 року у справі №922/445/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21.

До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 року у справі №905/1795/18 та від 08.04.2020 року у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04, п. 269). (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 року у справі №915/237/18).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Питання оцінки співрозмірності суми адвокатських послуг, заявлених до стягнення, пов`язано з оцінкою доказів у справі з урахуванням обставин конкретної справи.

Отже, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Дослідивши матеріали справи, а також надані адвокатом послуги, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду процесуальних документів, їх значення для спору, судом встановлено, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу 14 100,00 грн. у зв`язку із розглядом справи в суді першої інстанції та 7 200,00 грн. - в суді апеляційної інстанції є співмірним із: складністю справи; виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Відтак, оцінивши витрати третьої особи з урахуванням всіх аспектів і складності цієї справи, керуючись критеріями реальності та розумності понесених витрат, а також їх обґрунтованості, справедливим та співрозмірним є призначення відшкодування ТОВ "Київград Інвест" відповідних витрат у розмірі 21 300,00 грн. шляхом їх стягнення з позивача.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 273, 275, 277, 281-284 ГПК України та Кодексом України з процедур банкрутства, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Київград Інвест" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.06.2024 року у справі №910/7748/18(761/21960/22) задовольнити.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 17.06.2024 року у справі №910/7748/18(761/21960/22) скасувати.

3.Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

4.Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Київград Інвест" (04050, м. Київ, вул. Глибочицька,79-97, ЄДРПОУ 41952250) 14 100,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку із розглядом справи в суді першої інстанції, 4 542,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги та 7 200,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції.

5.Доручити господарському суду міста Києва видати наказ.

6.Копію постанови суду надіслати учасникам провадження у справі.

7.Матеріали справи повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, строки та випадках, передбачених ст.ст. 286-291 ГПК України та ст. 9 Кодексу України з процедур банкрутства.

Повний текст постанови підписано 07.10.2024 року.

Головуючий суддя О.М. Остапенко

Судді В.А. Корсак

М.Л. Доманська