Постанова

від 10.10.2024 по справі 380/23795/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/23795/23 пров. № А/857/3338/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :

головуючого судді :Кухтея Р.В.,

суддів :Носа С.П., Шевчук С.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Львівського окружного адміністративного суду на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року (ухвалене головуючою-суддею Чепенюк О.В. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Тернополі) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівського окружного адміністративного суду про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в :

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Львівського окружного адміністративного суду, в якому просив протиправними дії Львівського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати йому суддівської винагороди, а також матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 01.01.2021 по 12.04.2023, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн та зобов`язати Львівський окружний адміністративний суд нарахувати та виплатити йому суддівську винагороду, а також матеріальну допомогу на оздоровлення, за період з 01.01.2021 по 12.04.2023, обчисливши їх розмір виходячи у 2021 році з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2270,00 грн, у 2022 році 2481,00 грн та у 2023 році 2684,00 грн, з урахуванням виплачених сум та з проведенням відрахування загальнообов`язкових платежів.

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 18.01.2024 позовні вимоги були задоволені частково. Визнано протиправними дії Львівського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди з 01.01.2021 по 12.04.2023, а також матеріальної допомоги на оздоровлення за 2021 та 2022 роки, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн та зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01.01.2021 по 12.04.2023, а також матеріальну допомогу на оздоровлення за 2021 та 2022 роки, обчисливши їх розмір, виходячи у 2021 році з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2270,00 грн, у 2022 році 2481,00 грн та у 2023 році 2684,00 грн, з урахуванням виплачених сум та із проведенням відрахування загальнообов`язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Львівський окружний адміністративний суд подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. Апеляційні, окружні адміністративні, господарські суди, як розпорядники бюджетних коштів нищого рівня, здійснюють свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі, а тому Львівський окружний адміністративний суд не може бути належним та єдиним відповідачем у цій справі.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову, якою відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог повністю, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що Указом Президента України №882/2008 від 01.10.2008 Про призначення суддів ОСОБА_1 призначено на посаду судді Львівського окружного адміністративного суду строком на 5 (п`ять) років.

Наказом в.о. голови Львівського окружного адміністративного суду від 04.11.2008 №167-К позивача зараховано до штату Львівського окружного адміністративного суду.

Постановою голови Верховної Ради України №451-11 від 05.09.2013 Про обрання суддів ОСОБА_1 обрано на посаду судді Львівського окружного адміністративного суду безстроково.

Вказані обставини встановлені рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 01.06.2023 (набрало законної сили 04.07.2023) по справі №380/628/23 за позовом ОСОБА_1 до Львівського окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, які в силу положень ч.4 ст.78 КАС України не підлягають доказуванню.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 06.04.2023 було відмовлено у звільненні ОСОБА_1 з посади судді Львівського окружного адміністративного суду у відставку (https://www.hcj.gov.ua/news/rezultaty-rozglyadu-pytan-poryadku-dennogo-zasidannya-vyshchoyi-rady-pravosuddya-no-27-vid-6).

Відповідно до наказу Львівського окружного адміністративного суду №91/к/тр від 10.04.2023 із позивачем припинено трудові відносини у зв`язку з досягненням ним шістдесяти п`яти років, відрахувавши його зі штату суду 12.04.2023. Такі обставини не заперечуються сторонами.

Із розрахункових листів про виплату суддівської винагороди за 2021 рік, 2022 рік та 2023 рік вбачається про нараховані та виплачені суми суддівської винагороди ОСОБА_1 , виходячи з розміру посадового окладу 75672,00 грн. Такий розмір застосований при нарахуванні та виплаті одноразової допомоги на оздоровлення при виході у відпустку за період 2021 та 2022 років.

Сторонами не заперечується, що при обчисленні розміру посадового окладу позивача відповідачем застосовано базову величину 2102,00 грн.

Вважаючи, що відповідачем вчинені протиправні дії, які полягають у нарахуванні та виплаті суддівської винагороди з розрахунку прожиткового мінімуму 2102,00 грн, замість обчислення її виходячи у 2021 році з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2270,00 грн, у 2022 році 2481,00 грн та у 2023 році 2684,00 грн, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року (2270,00 грн), на 1 січня 2022 року (2481,00 грн), на 1 січня 2023 року (2684,00 грн) на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн) з січня 2021 року, на підставі законів України про Державний бюджет України на 2021, 2022 та 2023 роки була неправомірною. дії відповідача щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, за період з 01.01.2021 по 12.04.2023, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн є протиправними. Стосовно нарахування матеріальної допомоги на оздоровлення, суд вказав, що відповідно до статті 136 Закону №1402-VIII суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу, а тому розмір матеріальної допомоги залежить від розміру посадового окладу, який невірно обчислювався відповідачем. Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позивач має право лише на перерахунок допомоги на оздоровлення за 2021 та 2022 роки, розмір якої відповідач має обчислити, виходячи у 2021 році з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2270,00 грн, у 2022 році 2481,00 грн.

Проте, колегія суддів вважає, що при вирішенні даного публічно-правового спору, суд першої інстанції порушив норми процесуального права, виходячи з наступного.

Так, предметом спору у даній справі є нарахування та виплата ОСОБА_1 суддівської винагороди, а також матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 01.01.2021 по 12.04.2023, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн.

Колегія суддів під час апеляційного перегляду даної справи враховує, що відповідно до висновків Верховного суду, викладених у постанові від 18.10.2023 по справі №400/12428/21, для правильного вирішення справи та обрання ефективного способу захисту порушених прав потрібно з`ясувати участь ДСА України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді при виплаті суддівської винагороди, і, як наслідок, визначити правовий статус цього державного органу в адміністративному спорі - третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору чи відповідач (другий відповідач).

При цьому, колегія суддів зазначає, що за змістом ч.3, 4 ст.148 Закону України Про судоустрій і статус суддів №1402-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон №1402), Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів, а функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів територіальні управління ДСА України.

Статтею 149 Закону №1402 визначено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цьогоЗакону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленомуБюджетним кодексом України.

Зважаючи на приведені вище положення ст.ст.148,149 Закону №1402 у співставленні з положеннями ч.1, 2, 5 ст.22, ч.1 ст.23 Бюджетного кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України.

Відповідач, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, здійснює свої повноваження у межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі.

Колегія суддів зазначає, що саме ДСА України та її територіальні управління, як розпорядники бюджетних коштів, мали першочергово забезпечити виплату суддівської винагороди у повному обсязі за рахунок видатків Державного бюджету України на 2021-2023 роки на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів і установ системи правосуддя та під час розрахунку річного фонду суддівської винагороди судів визначити необхідний та достатній розмір річного фонду суддівської винагороди із застосуванням прожиткового мінімуму на рівні 2270,00 грн у 2021 році, на рівні 2481,00 грн у 2022 році та на рівні 2684 грн у 2023 році.

З огляду на приведені вище норми, колегія суддів зазначає, що для правильного вирішення даної справи та для застосування ефективного способу захисту порушеного права позивача, відповідачем за даним позовом повинна бути ДСА України та її територіальне управління, які є розпорядниками бюджетних коштів та відповідають за належне фінансування судів, зокрема і витрат на суддівську винагороду.

Проте, суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин положення ст.148 Закону №1402 та порушив норми процесуального права, які закріплені у ч.3, 4, 5 ст.48 КАС України, хоча позивач адміністративний позов у первісній редакції заявляв саме до вказаних установ.

За таких обставин суд апеляційної інстанції вважає, що Львівський окружний адміністративний суд не є належним відповідачем у цій справі.

Відповідно до ч.3 ст.48 КАС України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача. У разі якщо позов подано до Голови, члена, працівника або залученого експерта Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, суд до ухвалення рішення у справі замінює первісного відповідача Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, не закриваючи провадження у справі.

Отже, можливість заміни неналежного відповідача здійснюється виключно під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Водночас, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості заміни неналежного відповідача належним, оскільки наділений лише повноваженнями переглядати вже вирішену по суті справу.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі Проніна проти України (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Згідно п.4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є суттєвими та складають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв`язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям постанови про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Львівського окружного адміністративного суду задовольнити.

Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року по справі №380/23795/23 скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Львівського окружного адміністративного суду про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос С. М. Шевчук