Рішення

від 07.10.2024 по справі 473/1410/24

ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 473/1410/24

РІШЕННЯ

іменем України

"07" жовтня 2024 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі головуючого - судді Вуїва О.В.,

за участю: секретарів судового засідання Данилевич Т.О., Москаленко С.Л. , позивачки ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вознесенську цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське виробниче підприємство «Болгарка» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до КС «Антея», ТОВ «СГВП «Болгарка» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

Ухвалою судді Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 березня 2024 року позовна заява була залишена без руху, а позивачці надано строк для усунення недоліків заяви.

25 березня 2024 року позивачка в порядку усунення недоліків подала заяву про виключення КС «Антея» з числа відповідачів у справі.

Враховуючи те, що чинний Цивільний процесуальний кодекс України не передбачає такої процесуальної дії, як виключення певної особи з числа відповідачів у справі, а тому суд вважає, що ОСОБА_2 до відкриття провадження у справі фактично уточнила свої вимоги шляхом пред`явлення позову до ТОВ «СГВП «Болгарка» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, у якому вказувала, що 23 червня 2023 року КС «Антея» та ТОВ «СГВП «Болгарка» уклали між собою Договір про відступлення права вимоги №23/06/2023/1.

Згідно вказаного договору КС «Антея» відступила ТОВ «СГВП «Болгарка» за плату у розмірі 1 101 211,49 грн право вимоги за кредитними договорами №013/КФ-13/017 від 13 лютого 2013 року, №013/КФ-13/18 від 14 лютого 2013 року, №013/КФ-13/19 від 15 лютого 2013 року, укладеними між КС «Антея», як кредитором, та ОСОБА_2 , як позичальницею.

За умовами цього договору новий кредитор отримав замість первісного кредитора право вимагати від боржниці належного виконання зобов`язань за кредитними договорами у загальному розмірі 1 101 211,49 грн.

У позові ОСОБА_2 стверджувала, що між КС «Антея» та ТОВ «СГВП «Болгарка» фактично був укладений договір факторингу.

Однак договір факторингу належить до фінансових послуг, у якому фактором (новим кредитором) може бути виключно банк або інша фінансова установа.

Проте ТОВ «СГВП «Болгарка» створювалось виключно з метою вирощування та переробки сільськогосподарської продукції, здійснення діяльності з рослинництва та тваринництва, не є банківською або іншою фінансовою установою, не здійснює будь-яку фінансову діяльність та не отримувало індивідуальної ліцензії на здійснення фінансових операцій, тобто не може укладати договори факторингу та виступати фактором у таких договорах, а тому ОСОБА_2 просила про визнання укладеного між КС «Антея» та ТОВ «СГВП «Болгарка» Договору про відступлення права вимоги від 23 червня 2023 року №23/06/2023/1 недійсним.

Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 березня 2024 року відкрито провадження у справі. Цією ж ухвалою розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження зі стадії підготовчого засідання.

03 квітня 2024 року від представника відповідача Коржа П.М. надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній позовні вимоги не визнав та просив відмовити у задоволенні позову, вказуючи на те, що укладений між КС «Антея» та ТОВ «СГВП «Болгарка» Договір про відступлення права вимоги від 23 червня 2023 року №23/06/2023/1 за своїм суб`єктним складом та характером не є договором факторингу, а належить до договорів цесії, а тому твердження про протилежне ґрунтуються на неправильному розумінні природи вказаного договору.

Також у відзиві звертав увагу на те, що на час укладення договору про відступлення права вимоги КС «Антея» перебувало у стадії ліквідації, не мало статусу фінансової установи у зв`язку з відкликанням відповідної ліцензії та виключенням з Державного реєстру фінансових установ, продаж активів спілки здійснювався в межах ліквідаційної процедури, яка не передбачає іншого, аніж реалізації активів фізичним та юридичним особам без будь-яких виключень та обмежень, а тому не вбачав підстав для визнання договору недійсним.

23 квітня 2024 року від позивачки ОСОБА_2 надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якій остання наполягала на задоволенні позовних вимог, вказуючи на те, що оспорюваний договір не є договором про відступлення права вимоги (цесії), а містить усі ознаки договору факторингу, а тому, враховуючи його правову природу, фактором (новим кредитором) може бути виключно банк або інша фінансова установа (до яких ТОВ «СГВП «Болгарка» не належить). Водночас, таке відступлення вважала незаконним, як таке, що здійснене від імені КС «Антея» неповноважною особою - ОСОБА_4 , який був призначений ліквідатором спілки на підставі нелегітимного Протоколу загальних зборів членів КС Антея» від 27 березня 2023 року №14 (кількість членів спілки на момент проведення зборів та прийняття рішення було лише 8 осіб за необхідних (передбачених законом) не менше 50 осіб). Крім цього, звертала увагу суду на те, що зобов`язання за відступленими кредитними договорами нерозривно пов`язані з особою КС Антея», а тому не могли бути відступлені на користь іншої особи.

Ухвалою суду від 31 травня 2024 року закрито підготовче провадження у справі та справу призначено до судового розгляду.

16 липня 2024 року від представника відповідача Коржа П.М. надійшли додаткові пояснення у справі, у яких останній звертав увагу суду на безпідставність тверджень позивачки про нелегітимність Протоколу загальних зборів членів КС Антея» від 27 березня 2023 року №14, згідно якого ліквідатором КС «Антея» призначено ОСОБА_4 , вказуючи на те, що вказаний протокол не був оспорений у встановленому законом порядку, а тому, враховуючи презумпцію правомірності правочину, він є правомірним та чинним. З цієї ж підстави не погодився з доводами ОСОБА_2 про відсутність на момент укладення оспорюваного договору повноважень у ОСОБА_4 на його підписання. В іншій частині виклав пояснення, аналогічні викладеним у відзиві на позов.

07 жовтня 2024 року від позивачки ОСОБА_2 надійшли додаткові пояснення у справі, згідно яких остання вказувала на відсутність необхідності окремого оспорення Протоколу загальних зборів членів КС Антея» від 27 березня 2023 року №14, який не відповідає вимогам Закону України «Про кредитні спілки», а тому є недійсним в силу закону (нікчемним). Також вказаний протокол, як окремий доказ, одержаний з порушенням порядку його отримання, а тому є недопустимим та не підлягає прийняттю до уваги під час вирішення спору. Разом з тим, вказувала на те, що КС «Антея» був порушений порядок продажу на користь ТОВ «СГВП «Болгарка» прав за кредитними договорами, оскільки такий продаж повинен бути здійснений виключно на електронних торгах, а не безпосередньо юридичній особі.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_2 позовні вимоги підтримала в повному обсязі.

Представник відповідача - ТОВ «СГВП «Болгарка» Корж П.М. в судове засідання не з`явився, судом належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, причину неявки суду не повідомив.

Суд вважав можливим провести розгляд справи без особистої участі представника відповідача, оскільки матеріали справи містять достатньо інформації та доказів, необхідних для вирішення спору.

Заслухавши пояснення позивачки ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи у межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих сторонами доказів, суд прийшов до наступного.

Зокрема, суд встановив, що 13 лютого 2013 року ОСОБА_2 уклала з КС «Антея» Генеральний договір на здійснення кредитних операцій №010/КЛ-13/001, за яким КС «Антея», як кредитодавець, зобов`язалася надати ОСОБА_2 , як позичальниці, кредит з метою закупівлі сільськогосподарської техніки у вигляді кредитного ліміту у загальному розмірі 323 000 грн, а позивачка зобов`язалася повністю повернути кредит в термін до 15 лютого 2014 року, якщо інше не передбачене договором, а також сплачувати відсотки за користування коштами у розмірі 60 % річних.

Наслідком порушення позичальницею умов договору є обов`язок останньої сплачувати проценти в підвищеному розмірі (а.с. 33-37).

На виконання вказаного Генерального договору, 13, 14 та 15 лютого 2013 року між сторонами були укладені окремі кредитні договори: № 013/КФ-13/017 - на суму 100 000 грн; № 013/КФ-13/018 - на суму 100 000 грн.; № 013/КФ-13/019 - на суму 123 000 грн. Строк повернення коштів за даними договорами становив 13-15 лютого 2014 року, а відсоткова ставка - 60 % річних.

19 червня 2013 року між сторонами було укладено додатковий договір № 010/КЛ-13/001/001 до Генерального кредитного договору від 13 лютого 2013 року, за яким сторони дійшли згоди про внесення змін стосовно відсоткової ставки за користування кредитом, яка з дня укладання додаткового договору становить 70 %.

Аналогічні додаткові договори стосовно збільшення відсоткової ставки за договором, 19 та 20 червня 2013 року були укладені між сторонами і до вказаних кредитних договорів від 13, 14 та 15 лютого 2013 року.

13 лютого 2014 року між позивачем та відповідачем було укладено додатковий договір № 010/КЛ-13/001/002 до Генерального кредитного договору від 13 лютого 2013 року, за яким сторони дійшли згоди про внесення змін стосовно строку дії кредитного ліміту до 13 жовтня 2014 року, а інші умови договору залишили без змін (обставини, встановлені рішенням Березнегуватського районного суду від 31 жовтня 2019 року у справі №470/88/18).

Рішенням Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 31 жовтня 2019 року у справі №470/88/18 за позовом КС «Антея» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за генеральним договором на здійснення кредитних операцій з ОСОБА_2 на користь КС «Антея» стягнуто заборгованість за Генеральним договором на здійснення кредитних операцій №010/КЛ-13/001 від 13 лютого 2013 року (та укладеними в його рамках кредитними договорами), що утворилася станом на 25 січня 2018 року, у загальному розмірі 1 084 937,43 грн, в тому числі 323 000 грн заборгованості за кредитом та 761 937,43 грн заборгованості за відсотками. Також стягнуто 16 274,06 грн судового збору. Рішення набрало законної сили. На його підставі стягувач отримав виконавчий лист.

23 червня 2023 року КС «Антея» та ТОВ «СГВП «Болгарка» уклали між собою Договір про відступлення права вимоги №23/06/2023/1.

Згідно вказаного договору КС «Антея» відступила ТОВ «СГВП «Болгарка» за плату у розмірі 1 101 211,49 грн право вимоги за кредитними договорами №013/КФ-13/017 від 13 лютого 2013 року, №013/КФ-13/18 від 14 лютого 2013 року, №013/КФ-13/19 від 15 лютого 2013 року, укладеними між КС «Антея», як кредитором, та ОСОБА_2 , як позичальницею.

За умовами цього договору новий кредитор отримав замість первісного кредитора право вимагати від боржниці належного виконання зобов`язань за кредитними договорами у загальному розмірі 1 101 211,49 грн.

Аналізуючи вимоги та заперечення учасників справи, суд виходить з наступного.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ч.ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Оспорюючи дійсність Договору про відступлення права вимоги від 23 червня 2023 року №23/06/2023/1, позивачка посилалася на те, що вказаний договір за своєю сутністю є договором факторингу, який регулює відносини надання фінансових послуг, у якому фактором (новим кредитором) може бути виключно банк або інша фінансова установа. В той же час вказувала, що відповідач до такої категорії не належить.

Суд констатує, що ТОВ «СГВП «Болгарка» дійсно створювалося з метою здійснення наступних видів економічної діяльності: вирощування зернових культур, бобових культур і насіння олійних культур; вирощування овочів і баштанних культур, коренеплодів і бульбоплодів; розведення великої рогатої худоби молочних порід; допоміжна діяльність у рослинництві; післяурожайна діяльність; оптова торгівля зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин (а.с. 11-15).

Сторона відповідача не оспорювала те, що ТОВ «СГВП «Болгарка» не є банківською або іншою фінансовою установою, не здійснює будь-яку фінансову діяльність та не отримувало індивідуальну ліцензію на здійснення фінансових операцій, у тому числі за договором факторингу.

В той же час, закон встановлює обмеження щодо того, що фактором за договором факторингу може бути лише банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Однак, слід розмежовувати правовідносини факторингу та цесії, які мають спільну правову природу, однак характеризуються певними відмінностями.

Зокрема, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512, ст. 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

У ст. 350 ГК України факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

Ст. 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

П. 1 Розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Отже, положеннями ст.ст. 512, 1077 ЦК України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу ст.ст. 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із ч. 1 ст. 1077 ЦК України, ст. 350 ГК України вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч. 3 ст. 1079 ЦК України) та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (ст. 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (ст. 1078 ЦК України).

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (який був чинним на час укладення оспорюваного договору) фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (ст. 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, то вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (який був чинним на час укладення оспорюваного договору).

Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, які підтримані та доповнені у постановах Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 463/1204/19, від 12 вересня 2023 року у справі №521/13919/21 та інших.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 уточнила, що відступлення права вимоги не за «номінальною вартістю» саме по собі не свідчить про те, що таке відступлення відбулося на підставі договору факторингу.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 29 травня 2024 року у справі № 753/10288/22, правочин, який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16).

Водночас, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19.

Зі змісту оспорюваного договору про відступлення права вимоги, зокрема п. 1.2, 2.1, 2.2 договору вбачається, що КС «Антея» відступила на користь ТОВ «СГВП «Болгарка» право вимоги за кредитними договорами №013/КФ-13/017 від 13 лютого 2013 року, №013/КФ-13/18 від 14 лютого 2013 року, №013/КФ-13/19 від 15 лютого 2013 року, за так званою «номінальною вартістю» - 1 101 211,49 грн, що відповідає стягнутій Березанським районним судом Миколаївської області з ОСОБА_2 на користь КС «Антея» сумі заборгованості за вказаними кредитними договорами та супутніми витратами (1 084 937,43 грн заборгованості за кредитними договорами + 16 274,06 грн витрат по сплаті судового збору), тобто без стягнення на користь первісного кредитора додаткової плати. Також вказаний договір не передбачає надання будь-яких послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої відступається, що в сукупності вказує на відсутність усіх ознак договору факторингу.

За встановленого, оспорюваний договір є договором відступлення права вимоги (цесії), а тому на нього не поширюються вимоги та обмеження, що встановлені відносно договору факторингу.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи (а.с. 52-53, 54-58), на час укладення Договору про відступлення права вимоги від 23 червня 2023 року №23/06/2023/1 первісний кредитор - КС «Антея» перебував в процесі припинення (ліквідації) на підставі рішення загальних зборів членів спілки. Водночас Національний Банк України своїм рішенням від 25 листопада 2022 року №21/1595-рк позбавив КС «Антея» ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг та виключив спілку з Державного реєстру фінансових установ.

Велика Палата Верховного Суду дійсно неодноразово приходила до правового висновку, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь осіб, які не є банківськими та фінансовими установами та не наділені спеціальним правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, є неможливим, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь таких осіб суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.

В той же час, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 конкретизовано вищевказаний висновок в тій частині, що відступлення права вимоги за кредитними і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь банків та фінансових установ, однак лише за обставин, коли попередній кредитор був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2023 року в справі № 206/4841/20 вказувала про відсутність підстав для відступу від своїх висновків у постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й інших осіб лише за обставин, коли попередній кредитор був позбавлений банківської ліцензії та перебуває в процедурі ліквідації.

Аналогічної практики дотримується й Верховний Суд на час вирішення спору (наприклад у постановах від 08 лютого 2024 року у справі 757/75512/17-ц, від 29 травня 2024 року № 753/10288/22 та інших).

Таким чином, відступлення КС «Антея» в період здійснення ліквідаційної процедури вимог за кредитними договорами на користь ТОВ «СГВП «Болгарка», яке на мало статусу фінансової установи та не отримало ліцензію на здійснення фінансових операцій, відповідало вимогам закону.

Що стосується тверджень ОСОБА_2 про те, що оспорюваний договір підписаний від імені КС «Антея» неповноважною особою - ОСОБА_4 на тій підставі, що останній був призначений ліквідатором спілки на підставі нелегітимного Протоколу загальних зборів членів КС Антея» від 27 березня 2023 року №14 (кількість яких на момент проведення зборів та прийняття рішення було лише 8 осіб за необхідних (передбачених законом) не менше 50 осіб), то в цій частині суд вважає такі доводи хибними та такими, що ґрунтуються на неправильному тлумаченні закону.

Зокрема, згідно ч. 1 ст. 6 Закону України «Про кредитні спілки» в редакції на час ухвалення протоколу (на яку посилається позивачка) кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чисельність засновників (членів) кредитної спілки не може бути менше ніж 50 осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути членами кредитної спілки та об`єднані хоча б за однією з таких ознак: мають спільне місце роботи чи навчання або належать до однієї професійної спілки, об`єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживають в одному селі, селищі, місті, районі, області.

Таким чином, вказані обмеження відносяться саме до процедури створення кредитної спілки та не поширюються на процедуру її ліквідації, яка регулюється положеннями ст. 9 Закону України «Про кредитні спілки».

Відповідно до ч. 3 ст. 14 вказаного Закону загальні збори вважаються правомочними, якщо на них представлено не менш як 50 відсотків членів кредитної спілки особисто або за дорученням іншим членам кредитної спілки.

Тобто, загальні збори створеної кредитної спілки вважаються правомочними за умови, що на них представлено не менше 50 відсотків осіб, які належать до членів спілки на час їх проведення.

З Протоколу загальних зборів членів спілки КС Антея» від 27 березня 2023 року №14 вбачається, що вказана умова була дотримана на час проведення зборів.

За встановленого, такі доводи не приймаються судом до уваги.

Що стосується тверджень ОСОБА_2 про те, що КС «Антея» порушило порядок продажу на користь ТОВ «СГВП «Болгарка» прав за кредитними договорами, оскільки такий продаж повинен бути здійснений виключно на електронних торгах, то в цій частині позивачка неправильно розтлумачила постанову Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі №640/14873/19, не з`ясувавши та не оцінивши його змісту в цілому та врахувавши лише фразу, витягнуту з контексту рішення.

Зокрема, у цьому рішенні Верховний Суд зазначив, що майнові активи банку в процесі його ліквідації повинні відбуватися у відповідності до приписів ст.ст. 48, 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема шляхом продажу на електронних торгах.

Разом з тим, згідно ч. 1 ст. 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» цим Законом встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Таким чином, положення цього Закону не поширюються на процедуру ліквідації кредитних спілок.

Водночас, згідно ч. 6 ст. 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (на яке є посилання у постанові Верховного Суду) майно (активи) банку (примітка: що ліквідується) може бути реалізоване у такий спосіб: на відкритих торгах (аукціоні); шляхом продажу безпосередньо юридичній або фізичній особі.

Продаж майна (активів) банку у спосіб, передбачений цією частиною, може проводитися в електронній формі (на електронних майданчиках).

Тобто, вказаний закон передбачає можливість передання банком своїх активів в процесі ліквідації шляхом продажу безпосередньо юридичній або фізичній особі (а не лише на електронних торгах). Про вказане також зазначив й Верховний Суд у постанові від 16 грудня 2020 року у справі №640/14873/19.

За встановленого, оскільки матеріалами справи не доведено наявність обставин, що свідчать про недійсність оспорюваного договору, а тому у задоволені позовних вимог слід відмовити у зв`язку з їх безпідставністю.

В силу ст. 141 ЦПК України також не підлягають відшкодуванню понесені позивачкою судові витрати.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 81, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське виробниче підприємство «Болгарка» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 11 жовтня 2024 року.

Суддя: О.В. Вуїв