Постанова

від 01.10.2024 по справі 465/1215/20

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 465/1215/20 Головуючий у 1 інстанції: Дзеньдзюра С.М.

Провадження № 22-ц/811/1333/24 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2024 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Шандри М.М.

суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.

секретаря: Чижа Л.М.

за участю: ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місці Львові цивільну справу за апеляційноюскаргою ОСОБА_4 на рішення Франківського районного суду м.Львова від 21 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , юридичного департаменту Львіської міської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсними приватизації та договору дарування квартири,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним приватизацію та договір дарування квартири.

В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що є наймачем квартири по АДРЕСА_1 . Вказана квартира є єдиним житлом, в якому постійно проживає. У зазначену квартиру вселилась і зареєструвалась після реєстрації шлюбу з ОСОБА_5 у 1997 році. У зв`язку із скрутним матеріальним становищем з початку 2000-х років їздила в Польщу на заробітки. Відповідно до правил візового режиму, перебувала за кордоном не більше трьох місяців і поверталась в Україну, де проживала разом із чоловіком та його матір`ю. З 2014 рокуна заробітки став виїжджати і чоловік. Однак з періодичністю півтора-два місяці повертались в Україну і проживали усі троє в спірній квартирі. Так тривало до смерті чоловіка, який раптово помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті чоловіка продовжувала виїжджати в Польщу, а приїжджаючи в Україну, проживала в спірній квартирі. Протягом подружнього життя з свекрухою були хороші відносини.

У грудні 2016 року ОСОБА_4 подала позов до позивачки і її синів, які також були зареєстровані в квартирі, про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням та усунення перешкод шляхом зняття з реєстрації місця проживання. Рішенням Франківського районного суду м.Львова від 24.01.2019 у справі №465/7157/16-ц, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 02.09.2019 позов задоволено.

Постановою Верховного Суду від 05.02.2020 рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позову до ОСОБА_2 скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в позові ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. При цьому касаційний суд встановив, що позивачка проживала у спірному житловому приміщенні в якості члена сім`ї (дружина сина позивача) і набула право користування квартирою. Верховний Суд прийшов до висновку, що спірна квартира є єдиним житлом в Україні, позивачка не втратила інтерес до цього житла, тимчасова відсутність була викликана перебуванням на заробітках у Польщі, а тому суди неправильно застосували норми житлового законодавства. Після ухвалення апеляційним судом постанови, 25.09.2019 ОСОБА_2 була знята з реєстрації в спірній квартирі, та відповідачка ОСОБА_4 здійснила її приватизацію і відчужила в користь ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 01.11.2019, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.02.2020.

Оскільки приватизація, яку провела ОСОБА_4 є незаконною, а відтак і договір дарування спірної квартири від 01.11.2019 є недійсним, просить позов задоволити тавизнати недійсною приватизацію квартири по АДРЕСА_1 , здійснену ОСОБА_4 та визнати недійсним і скасувати свідоцтво про право власності на квартиру, видане ОСОБА_4 . Визнати недійсним договір дарування квартири по АДРЕСА_1 , укладений 01.11.2019 між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Пауком Андрієм Ярославовичем за № 2529. Припинити право власності ОСОБА_1 на квартиру по АДРЕСА_1 і скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_1 на квартиру по АДРЕСА_1 , проведену приватним нотаріусом Пауком Андрієм Ярославовичем як державним реєстратором.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 21 березня 2024 року позов задоволено.

Визнано недійсною приватизацію квартири АДРЕСА_2 , визнано недійсним наказ Юридичного департаменту Львівської міської ради № 672-Ж-Ф від 10.10.2019 «Про передачу квартир у власність громадян», скасувано свідоцтво про право власності від 10.10.2019 на квартиру АДРЕСА_2 , видане ОСОБА_4 .

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 01.11.2019 між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Паук А.Є., реєстровий № 2529.

Припинено право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 , скасувати реєстрацію права власності, проведену приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Паук А.Є. та скасувати запис в Державному реєстр речових прав на нерухоме майно № 33753511 про реєстрацію ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 .

Усунунено ОСОБА_2 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_2 , вселивши ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_4 ,РНОКПП НОМЕР_1 ,на користь ОСОБА_2 судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви у розмірі 2522 гривень 40 копійок та подання заяви про забезпечення позову у розмірі 420 гривень 40 копійок.

Рішення суду в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_4 .

В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що після набуття квартири у одноосібну приватну власність і до скасування судового рішення, яким позивач втратила право користування спірною житловою площею, вона могла укладати стосовно цієї житлової нерухомості будь-які не заборонені законом правочини, в тому числі і передати це майно в дар іншій особі.Не погоджується з висновками суду у частині задоволення вимоги про усунення позивачці перешкод у користуванні квартирою. У позовній заяві не зазначено жодних обставин, які б свідчили, що ОСОБА_2 стикнулася із перешкодами у користуванні цією житловою площею. Жодних доказів, які б підтверджували подібні факти, позивач суду не надала, а останній такі не досліджував.В матеріалахсправи євласноручно написаназаява позивачкивід 24лютого 2021року,де вонасама стверджує,що вжекілька роківне користуєтьсяспірною квартирою,в томучислі іна часрозгляду справиза їїпозовом.Ця обставина,яка спростовуєїї позовнівимоги пронібито наявніперешкоди вкористуванні спірноюквартирою залишиласяпоза увагоюсуду. Зазначає, що задоволення судом самостійної вимоги про припинення права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру не ґрунтується на праві, верховенство якого гарантоване ст. 8 Конституції України.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не подано.

У судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

ОСОБА_1 просила апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати.

Інші учасники справи в судове засідання не зявилися, були належним чином повідомлені про час та місце слухання справи, тому розгляд справи проводиться без їхньої участі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Відповідно до ч.1 ст.367ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно із ч.1 ст.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до вимог ст.263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам повністю відповідає.

Cудом установлено, що в 1997 році після реєстрації шлюбу з громадянином ОСОБА_5 позивачка ОСОБА_2 вселилась та була зареєстрована у квартирі в АДРЕСА_1 .

У грудні 2016 року ОСОБА_4 подала позов до Франківського районного суду м. Львова, яким просила визнати позивачку такою, що втратила право на користування житловим приміщенням та усунути перешкоди шляхом зняття її з реєстрації місця проживання.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 24 січня 2019 року у справі № 465/7157/16-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та усунення перешкод шляхом зняття з реєстрації місця проживання позов задоволено, постановою Львівського апеляційного суду від 02.09.2019, рішення залишено без змін.

Відповідно до наказу ЛМР №672-Ж-Ф від 10.10.2019 «Про передачу квартир у власність громадян» ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право власності на квартиру у АДРЕСА_1 .

На підставі постанови Львівського апеляційного суду від 02.09.2019 ОСОБА_2 було знято з реєстрації за адресою АДРЕСА_1 , а спірну квартиру було відчужено на підставі договору дарування від 01.11.2019 ОСОБА_4 в користь ОСОБА_1 .

Постановою Верховного Суду від 05.02.2020 рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позову відносно ОСОБА_2 скасовано, та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в позові ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої України приєдналась 17.07.1997 року відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежновід волі інших осіб.

Згідност. 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно дост. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 328 ЦК Українипередбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Статтею 9 ЖК України передбачено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ч.2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Згідно з ст. 71 ЖК України передбачено, що жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках, зокрема, тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

Верховним Судом встановлено, що позивачка проживала у спільному житловому приміщенні в якості члена сім`ї (дружина сина позивачки) і набула право користування квартирою.

Суд правильно зазначив, що тимчасове перебування у Польщі ОСОБА_2 не є достатньою підставою для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Крім цього, наявність у власності ОСОБА_2 успадкованого від матері житлового будинку в с. Новосілки, Буського району, Львівської області не є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Обгрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що відчуження спірної квартири ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 01.11.2019 без участі ОСОБА_2 , яка мала право користування спірним житловим приміщенням, матеріали справи не містять, тому такий правочин є недійсним в силу положень п. 1 ст.203та ч. 1 і ч. 3 ст.215 ЦК України, що, у свою чергу, у контексті п.9 ч.1ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», є підставою для державної реєстрації припинення права власності на квартиру ОСОБА_1 .

З урахуванням зазначеного, позивач мала право користування квартирою, тому наявне порушення її прав на приватизацію житлового приміщення відповідно до ч. 5ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 21 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено: 11.10.2024

Головуючий

Судді