Постанова

від 07.10.2024 по справі 522/19182/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 522/19182/19

провадження № 61-9137св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня Олександр Миколайович, Товариство з обмеженою відповідальністю «ВЕБ МАРКЕТ ІНТЕРПРАЙС»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Слаблюк Василь Миколайович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2023 року в складі судді Чернявської Л. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 28 травня 2024 року в складі колегії суддів: Кострицького В. В., Назарової М. В., Лозко Ю. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

В обґрунтування позову вказали, що на підставі укладеного 21 листопада 2012 року з приватним підприємством виробничо-комерційна фірма «Мікромегас» договору купівлі-продажу майнових прав є власниками квартири АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира).

З 2014 року вони постійно проживають у російській федерації, є громадянами іншої держави. Приїхавши у жовтні 2018 року до м. Одеси, вони дізналися, що спірна квартира належить відповідачу ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 27 липня 2018 року.

Зазначають, що жодних договорів на відчуження квартири не укладали, довіреностей не видавали, а відтак спірна нерухомість вибула із їх власності поза їх волею. Вказане підтверджується також тим, що згідно із відмітками у їх закордонних паспортах на момент вчинення оскаржуваного правочину (27 липня 2018 року) їх не було на території України, тому поставити підписи на договорі купівлі-продажу вони не могли.

За таких обставин позивачі просили суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 27 липня 2018 року квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шепенею О. М. за № 205, та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 27 липня 2018 року (індексний номер 42275342).

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 28 травня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.

Установивши, що до складу предмета доказування входили обставини особистого підписання позивачами оскаржуваного договору купівлі-продажу, укладення такого договору, наявність як зовнішнього так і внутрішнього волевиявлення на укладення цього правочину, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов висновку про недоведеність позовних вимог належними та допустимими доказами.

Водночас суди вказали на те, що з`ясування питання ідентифікації виконавця підпису у оспорюваному договорі при проведенні судової почеркознавчої експертизи, клопотання про проведення якої позивачі не подавали, має визначальне значення для встановлення обставин справи.

Надаючи оцінку доводам позивачів про те, що вони не могли підписувати оскаржуваний договір купівлі-продажу спірного майна, оскільки в період укладення правочину не знаходились на території України, суди зазначили, що вказаний факт сам по собі достеменно не підтверджує волевиявлення останніх осіб на вибуття спірного майна з їх володіння, та не спростовує презумпцію правомірності правочину.

Крім того, суди вказали про неналежність обраного позивачами способу захисту прав про скасування рішення державного реєстратора.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У червні 2024 року через підсистему «Електронний суд» адвокат Слаблюк В. М., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заявник оскаржує судові рішення з передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав, а також з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України.

В обґрунтування доводів касаційної скарги заявник вказав, що надані позивачами докази підтверджують неможливість перебування останніх на території України під час укладення спірного правочину. Водночас суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, а саме можливість позивачів перетнути кордон України на підставі недопустимих доказів, а саме паспортів «Придністровської Молдавської Республіки». За відсутності в межах нотаріальної справи відомостей про встановлення нотаріусом під час посвідчення спірного правочину осіб-учасників цього правочину, дії нотаріуса щодо посвідчення оскаржуваного правочину заявник вважає незаконними.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2024 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У вересні 2024 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19 листопада 2012 року між Приватним підприємством виробничо-комерційна фірма «Мікромегас» та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу майнових прав № МП 2к.2-Д.2п.5с/А16, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_2 , орієнтовною площею 97,0 кв. м.

При укладенні договору особу ОСОБА_1 було встановлено за паспортом громадянина «Придністровської Молдавської Республіки» серії НОМЕР_1 , виданим Паспортним відділом міста Бендери УвСМ МВС ПМГ від 18 березня 2008 року, про що зазначено в пункті 7 договору.

23 травня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 137,9 кв. м, житловою площею 91,4 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_2 , індексний номер 22083415.

Згідно із відомостями вказаного свідоцтва про право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є громадянами російської федерації.

Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 травня 2014 року, за громадянами російської федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано право власності по частці квартири АДРЕСА_1 , на підставі вищезазначеного свідоцтва про право власності.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 27 липня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , місце проживання яких зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 , продали, а ОСОБА_3 купив квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 137,9 кв. м, житловою площею 91,4 кв. м, що підтверджується нотаріально посвідченим договором серії НМХ 061914. Договір укладено у м. Києві.

Згідно із інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 42275342 від 27 липня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М. було проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (підстава - договір купівлі-продажу від 27 липня 2018 року).

Згідно із актом приймання-передачі частки у статутний капітал ТОВ «ВЕБ МАРКЕТ ІНТЕРПРАЙС» від 19 листопада 2019 року ОСОБА_3 передав у власність ТОВ «ВЕБ МАРКЕТ ІНТЕРПРАЙС» спірну квартиру.

Відповідно до листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби від 04 листопада 2020 року вих. № 0.184-28382/0/15-20-вих станом на 27 липня 2018 року громадяни Республіки Молдова ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на території України не перебували. Перевірка проводилася відповідно до наданих представником позивача паспортних даних позивачів: ОСОБА_4 за паспортом громадянина Молдови НОМЕР_3 , ОСОБА_2 за паспортом громадянки Молдови НОМЕР_4 .

Згідно із договором про надання правової допомоги, укладеним між Михайленко М. М. та позивачами 18 жовтня 2018 року, ОСОБА_2 є громадянкою російської федерації, що підтверджується паспортом громадянина російської федерації НОМЕР_5 , виданим ТП № 79 Відділу УФМС росії по Санкт-Петербургу та Ленінградській області в Фрунзенському районі м. Санкт-Петербурга від 26 червня 2013 року, а ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, що підтверджується паспортом громадянина російської федерації НОМЕР_6 , виданий ТП № 79 Відділу УФМС росії по Санкт-Петербургу та Ленінградській області в Фрунзенському районі м. Санкт-Петербурга від 27 червня 2013 року.

Відповідно до нотаріально посвідченої довіреності від 03 жовтня 2022 року, виданої ОСОБА_6 на ім`я ОСОБА_7 , особу ОСОБА_6 було перевірено на підставі паспорту громадянина Республіки Молдови, паспорт НОМЕР_7 , дата видачі: 28 липня 2016 року, ДП «ЦДІР «Регістр».

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, наявність волевиявлення учасника правочину на укладання угоди, саме на зазначених в ній умовах, вільність такого волевиявлення і відповідність його внутрішній волі є необхідною умовою дійсності правочину. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа.

Відповідно до частини першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) указано про те, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Установивши, що до складу предмета доказування у цій справі входили обставини особистого підписання позивачами оскаржуваного договору купівлі-продажу від 27 липня 2018 року, укладення такого договору, наявність волевиявлення сторін на укладення цього правочину, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог належними та допустимими доказами, а також правильно врахував презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), що не спростована позивачами.

Водночас суди підставно констатували, що з`ясування питання ідентифікації виконавця підпису у оспорюваному договорі при проведенні судової почеркознавчої експертизи, клопотання про проведення якої позивачі не заявляли, має визначальне значення для встановлення обставин справи, та є способом реалізації основоположних засад цивільного судочинства - змагальності сторін, доведеності та переконливості їх доводів та доказів перед судом.

Доводи касаційної скарги про належність поданих позивачами доказів відсутності їх волевиявлення на укладення оскаржуваного правочину, а також недопустимість наданих відповідачем доказів, є безпідставними та необґрунтованими.

Водночас суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Колегія суддів враховує, що матеріали справи містять відомості про те, що місцевим судом була забезпечена можливість для реалізації позивачами їх процесуальних прав на заявлення клопотання про проведення судової експертизи у справі, проте ні у позовній заяві, ні під час судового розгляду останні таким правом не скористались, хоча їх представники неодноразово брали участь у судових засіданнях, а явка самих позивачів за заявою представника відповідача була визнана судом обов'язковою (а. с. 202).

Посилання у касаційній скарзі на неперебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на території України станом на день укладення оскаржуваного правочину аналогічні їх доводам, зазначеним у апеляційній скарзі, яким суди надали належну правову оцінку, вказавши, що позивачі, окрім громадянства Республіки Молдова, мають громадянство та паспорти інших держав, а тому наданий ними лист Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби від 04 листопада 2020 року із якого вбачається, що станом на 27 липня 2018 року громадяни Республіки Молдова ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на території України не перебували, не може бути достовірним доказом відсутності волевиявлення позивачів на укладення оскаржуваного правочину.

Крім того, з огляду на зазначені вище норми права та правові висновки Великої Палати Верховного Суду колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачі обрали неефективний спосіб захисту своїх прав.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 травня 2024 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара