Постанова

від 10.10.2024 по справі 916/5704/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/5704/23

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Принцевської Н.М., Савицького Я.Ф.

секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.

за участю представників учасників справи:

від Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса Крутоголова О.О.;

від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса Бондар А.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса

на рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року, м. Одеса, суддя першої інстанції Волков Р.В. повний текст складено та підписано 25.04.2024 року

у справі №916/5704/23

за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса

до відповідача Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса

про стягнення 172 804 грн. 84 коп. та виселення

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, рішення суду першої інстанції.

У грудні 2023 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса, у якій просив суд виселити Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса з нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 26,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 52 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та стягнути з Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської рад 18 544 грн. 28 коп. заборгованості з орендної плати, 154 260 грн. 56 коп. неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди.

Зокрема, обґрунтовуючи позовні вимоги, Департамент зазначив про неналежне виконання відповідачем взятих на себе господарських зобов`язань за договором оренди нежитлового приміщення від 10.10.2005 року № 278/4 в частині повної сплати заборгованості по орендній платі, а також в частині належного повернення орендованого майна, у зв`язку із закінченням строку дії договору, внаслідок чого позивачем розраховано неустойку в порядку ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України та заявлено вимогу про виселення.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року у справі №916/5704/23 (суддя Волков Р.В.) позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області про стягнення 172 804 грн. 84 коп. та виселення задоволено у повному обсязі; виселено Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області з нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 26,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 52 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; стягнуто з Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 18 544 грн. 28 коп. заборгованості з орендної плати, 154 260 грн. 56 коп. неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди, 5 368 грн. витрат зі сплати судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виснував про те, що позовні вимоги Департаменту про виселення, стягнення заборгованості за орендною платою та стягнення неустойки є обґрунтованими, та такими, що потребують задоволення.

Водночас, під час вирішення спору, який виник у даній справі між сторонами, місцевий господарський суд також зауважив, що посилання відповідача на Рішення Конституційного Суду від 11.07.2013 року № 7-рп/2013 при обґрунтуванні підстав для зменшення розміру нарахованої позивачем неустойки не може бути застосоване, оскільки неустойка, заявлена на підставі ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення і не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою ст. 549 Цивільного кодексу України та ст. 230 Господарського кодексу України, до якої застосовуються приписи ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України, а тому, у даному разі відсутні підстави для зменшення розміру такої неустойки.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило суд рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року у справі № 916/5704/23 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса у його позовних вимогах у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Зокрема, за доводами апеляційної скарги, скаржник, посилаючись на встановлені судом першої інстанції обставини справи, зазначає, що місцевий господарський суд під час ухвалення оскаржуваного рішення не врахував, що до спірного приміщення Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України в Одеській області» не має доступу з 2020 року, про що позивача було повідомлено, зокрема, листом від 09.02.2024 року № 7.

При цьому, як зауважено скаржником, з його боку неодноразово вживались заходи щодо врегулювання спірного питання в усному порядку.

За доводами відповідача, факт неможливості використання приміщення Відділенням громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області» був підтверджений самим позивачем, адже актом обстеження нежитлових приміщень, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 52 від 21.03.2023 року зафіксовано, що до нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 26,6 кв.м., що знаходиться в оренді, розташованого на першому поверсі внутрішньодворового флігеля, вхід здійснюється з фасаду вул. Успенської, через приміщення приватної власності та встановлено, що приміщення закрите, не використовується, доступу немає, заборгованість та неустойка складає 131 799 грн. 10 коп.

Окрім зазначеного, скаржник зауважив, що після ухвалення судом оскаржуваного рішення у даній справі, 17.04.2024 року позивач створив комісію у складі заступника начальника орендного відділу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, головного спеціаліста орендного відділу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, фахівця орендного відділу Комунальної установи «Муніципальна служба комунальної власності ОМР», якою було обстежено нежитлове приміщення, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 52, за наслідками чого було встановлено, що приміщення Відділенням Національного олімпійського комітету України в Одеській області не використовується, вхід до вказаного приміщення обмежений власником нежитлових приміщень - Товариством з обмеженою відповідальністю «Юрфінексперт».

Щодо незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції, апелянт наголосив, що позивачем не виконано визначений Законом України «Про оренду державного і комунального майна» обов`язок про завчасне повідомлення про припинення договору оренди та необхідність звільнення орендованого приміщення і підписання акту приймання-передачі (повернення з оренди) орендованого майна, а тому, його позовні вимоги є безпідставними також і з огляду на порушення останнім порядку щодо досудового врегулювання спору.

Також, за доводами скаржника, позивачем не надано відповідних письмових доказів щодо належності спірного приміщення, яке передано відповідачу у користування, до його власності.

Разом з тим, на переконання апелянта, позивач не довів протиправне чинення перешкод власнику у реалізації ним повноважень розпорядження або/та користування належним йому майном, а тому, у даному разі вина орендаря у простроченні повернення об`єкту оренди відсутня, що своїм наслідком має звільнення його від господарської відповідальності у вигляді неустойки.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.06.2024 року у справі №916/5104/23 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року у справі №916/5704/23, справу призначено до судового розгляду на 29.07.2024 року

Судове засідання 29.07.2024 не відбулося в зв`язку із перебуванням судді Савицького Я.Ф., який не є суддею-доповідачем, у відпустці з 29.07.2024 по 30.08.2024 відповідно до наказу голови суду від 23.07.2024 №195-в.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.09.2024 після виходу судді - члена колегії Савицького Я.Ф., з відпустки розгляд справи №916/5704/23 призначено на 10.10.2024.

27.05.2024 року через канцелярію до Південно-західного апеляційного господарського суду від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса Одеської міської ради надійшов відзив (вх. №1800/24/Д1), у якому позивач просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Відзив судовою колегією долучено до матеріалів справи.

Зокрема, за доводами відзиву, Департамент, посилаючись на встановлені судом першої інстанції під час розгляду справи обставини, вказав, що коли і як саме зник доступ у відповідача до орендованого приміщення, і чи зник взагалі, Департаменту невідомо.

При цьому, позивач зауважив, що доступ до орендованого об`єкта оренди при передачі його в оренду був і відповідач з цього приводу не заперечує.

Відтак, твердження відповідача про те, що доступ до орендованого об`єкта нерухомості відсутній, жодним чином не підтверджені, в тому числі і тим, що заходи щодо усунення цього порушення відповідачем не вживались.

Позивач зауважив, що саме орендар має перейматися доступом до приміщення, оскільки Закон захищає права орендаря навіть від орендодавця з приводу користування майном, а тому, припинення дії договору оренди у зв`язку із закінченням строку, на який його укладено, та враховуючи те, що у відповідача відсутні правові підстави займати спірне окремо індивідуально визначене майно, суд першої інстанції правомірно дійшов висновку про обґрунтованість та правомірність позовних вимог про виселення зі спірного майна.

Разом з тим, у відзиві Департамент також звернув увагу колегії суддів на ту обставину, що відповідач був обізнаний про те, що строк дії договору оренди закінчився 31.12.2020 року, і договір припинився, та, відповідно, в нього виник обов`язок повернути орендоване майно, що останній не зробив, внаслідок чого позивачем, в силу вимог ст. 785 Цивільного кодексу України було нараховано неустойку.Наведені обставини, на переконання позивача, є належними для залишення без змін оскаржуваного рішення суду першої інстанції у даній справі.

В судовому засіданні представник скаржника підтримав свої доводи, викладені письмово в апеляційній скарзі, просив суд апеляційної інстанції його вимоги задовольнити, рішення суду першої інстанції у даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса у його позовних вимогах у повному обсязі.

Представник Департаменту в судовому засідання заперечував проте задоволення апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції залишити без задоволення апеляційну скаргу відповідача, рішення суду першої інстанції залишити без змін з мотивів, викладених письмово у відзиві.

Разом з тим, апелянтом до апеляційної скарги було надане клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи від 14.05.2024 року (вх. №1806/24), у якому Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м.Одеса просило суд апеляційної інстанції поновити йому строк на подання письмових доказів у справі №916/5704/23 та долучити до матеріалів даної справи наступні документи: Акт обстеження нежитлового приміщення, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 52 від 17.04.2024 року; фототаблицю до вказаного вище Акта.

При цьому, вказане вище клопотання відповідача обґрунтоване тим, що наданий ним Акт має суттєве значення для розгляду даної справи, втім він не міг бути поданий в якості доказу до суду першої інстанції через дату його складання.

Розглянувши вказане вище клопотання відповідача судова колегія зазначає про наявність підстав для відмови у його задоволенні та поверненні додатково поданих ним письмових доказів, з огляду на таке.

Вимогами ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, унормовано, що письмові докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Так, виходячи із правил доказування у господарському процесі, закріплених в ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, а також принципів змагальності сторін у господарському процесі, судова колегія зазначає, що подання тих чи інших доказів стосовно обставин, які мають значення для справи, обмежується встановленими законом процедурами та строками. При цьому, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього.

А тому, зважаючи на те, що така обставина, як відсутність існування у зацікавленої особи доказів на момент прийняття спірного судового рішення, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

З огляду на вказане, та те, що письмовий документ, у долученні якого до матеріалів господарської справи клопоче відповідач, складений вже після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення, прийняття та надання такому документу правової оцінки судом апеляційної інстанції є неможливим з огляду на вимоги процесуального закону, що має наслідком його повернення заявнику.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційних скарг, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса потребує часткового задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року у справі №916/5704/23 потребує часткового скасування з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, виходячи з такого.

Господарським судом Одеської області було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

18.07.2011 року Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації об`єктів нерухомості за Територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності було зареєстровано об`єкт нерухомості нежитлові приміщення першого поверху № 810, загальною площею 26,6 кв.м, що знаходяться по вул. Успенській, 52 в м. Одесі, що вбачається із Свідоцтва про право власності серії САЕ № 420268 від 10.06.2011 року, Технічного паспорту від 12.04.2011 року та Витягу про державну реєстрацію прав № 30648342 від 18.07.2011 року.

Відповідно до Положення про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 17.03.2021 року № 137-VIII, Департамент є виконавчим органом Одеської міської ради, основними функціями та завданнями якого є реалізація місцевої політики у сфері управління комунальною власністю та відповідно до п. п. "п" п. 2.4. Департамент наділено правом на здійснення претензійно-позовної роботи з питань, пов`язаних з реалізацією повноважень у сфері управління об`єктами комунальної власності.

10.10.2005 року між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (в подальшому перейменовано на Департамент комунальної власності Одеської міської ради), як орендодавцем, та Відділенням Національного олімпійського комітету в Одеській області, як орендарем, було укладено договір оренди нежитлового приміщення № 278/4, відповідно до п. 1.1. якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення, розташоване за адресою: вул. Успенська, 52, 1-й поверх, загальною площею 26,9 кв.м, під розміщення організації.

Строк дії договору: з 10.10.2005 року до 01.09.2006 року (п. 1.2. договору).

Розділом 2 договору визначено порядок розрахунків, в якому сторони погодили розмір орендної плати, порядок її внесення (до 15 числа поточного місяця) тощо.

Пунктом 4.10. вказаного договору сторони домовились про те, що у випадку припинення дії цього договору у зв`язку із закінченням строку чи дострокового розірвання договору, орендар сплачує орендну плату по день підписання акту приймання-передачі приміщення.

Питання, не врегульовані цим договором, вирішуються у відповідності з чинним законодавством (п. 7.1. договору).

Відповідно до п. 7.9. договору, дія договору оренди припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.

Вступ орендаря у користування приміщенням настає одночасно з підписанням відповідного розпорядження про передачу в оренду нежитлового приміщення, договору оренди та акту приймання-передачі вказаного приміщення ( п. 7.12 договору).

За Актом приймання-передачі приміщення від 10.10.2005 року об`єкт оренди, площею 26. 9 кв.м. було передано орендарю.

І договір, і акт приймання передачі мають підписи орендодавця і орендаря, скріплені їх печатками.

В подальшому, сторонами було підписано низку додаткових погоджень до договору та додаткових договорів, а саме: Додаткове погодження від 18.05.2007 року щодо продовження строку дії договору до 17.05.2008 року; Додаткове погодження від 26.12.2008 року щодо розрахунку орендної плати за користування об`єктом оренди площею 26. 9 кв.м., а також обов`язку орендаря з очищення прилеглої території; Додаткове погодження від 06.05.2011 року щодо зміни назви орендодавця, а також зменшення орендованої площі з 26, 9 кв. м. до 26, 6 кв. м.; Додаткове погодження від 04.01.2012 року щодо продовження строку дії договору до 31.12.2012 року та щодо порядку розрахунку орендної плати за користування об`єктом оренди площею 26. 6 кв. м.; Додатковий договір № 5 від 08.01.2013 року щодо визначення строку дії договору до 31.12.2013 року, зміни методики розрахунку орендної плати, а також обов`язку орендаря, який стосується внесення плати за користування земельною ділянкою; Додатковий договір № 6 від 20.01.2014 року щодо продовження строку дії договору до 31.12.2014 року, зміни розрахунку орендної плати, а також обов`язку орендаря, який стосується страхування об`єкта оренди; Додатковий договір № 7 від 12.01.2015 року щодо зміни строку дії договору до 30.11.2017 року та порядку розрахунку орендної плати; Додатковий договір № 8 від 15.01.2016 року щодо порядку розрахунку орендної плати, а також обов`язку орендаря з приводу облаштування безперешкодного доступу до об`єкта оренди для осіб з обмеженими можливостями; Додатковий договір № 9 від 23.01.2017 року щодо зміни порядку розрахунку орендної плати; Додатковий договір № 10 від 23.03.2018 року щодо продовження строку дії договору до 31.12.2018 року та зміни порядку розрахунку орендної плати; Додатковий договір № 11 від 26.12.2018 року щодо продовження строку дії договору до 31.12.2019 року та зміни порядку розрахунку орендної плати; Додатковий договір № 12 від 23.12.2019 року щодо продовження строку дії договору до 31.12.2020 року та зміни порядку розрахунку орендної плати.

Наведені вище додаткові погодження та додаткові договори підписані сторонами без застережень та зауважень, скріплені печатками контрагентів.

28.03.2023 року працівниками Департаменту здійснено обстеження нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 26, 6 кв. м. по вул. Успенській, 52 у м. Одеса, які знаходяться в користуванні орендаря за договором № 278/4 від 10.10.2005 року, за наслідками якого встановлено, що орендоване відповідачем приміщення зачинено, не використовується, доступу до нього немає, про що було складено відповідний акт.

09.11.2023 року Департаментом на адресу Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса поштовим зв`язком (зворотнє повідомлення від 10.11.2023 року) було скеровано претензію про сплату у місячний строк заборгованості з орендної плати в сумі 18544 грн. 28 коп. та неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди у розмірі 154260 грн. 56 коп. Разом з претензією позивач направив відповідачу також розрахунок заборгованості та неустойки на загальну суму 172 804 грн. 84 коп.

Окрім зазначеного, з матеріалів справи, а саме з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, розташованого у м. Одесі по вул. Успенській, 52 також вбачається, що в період з 2005 року по 2021 рік вказане нерухоме майно було поділене на частини та, зокрема, виділені частки було передано у власність фізичних осіб.

09.02.2024 року відповідач звернувся до позивача з листом №7, яким повідомив останнього про те, що з 2020 року у Відділення немає доступу до нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 26. 6 кв. м., розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 52, у зв`язку із тим, що частиною приміщення володіють треті особи, які орендарю закрили вхід до орендованого приміщення.

Інших належних та допустимих письмових доказів стосовно спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали господарської справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для передачі позивачу спірного приміщення, а також стягнення з відповідача на користь позивача сум нарахованих останнім заборгованості за користування об`єктом оренди, неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви, за якими суд апеляційної інстанції погодився з доводами скаржника, та не погодився з висновками суду першої інстанції, зазначеними в оскаржуваному рішенні.

За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За змістом ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з ч. 1 ст. 175 Господарського Кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 193 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов`язана сторона має право відмовитися від виконання зобов`язання у разі неналежного виконання другою стороною обов`язків, що є необхідною умовою виконання.

Частиною 1 ст. 202 Цивільного кодексу України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 626 Цивільного кодексу України законодавець визначив, що договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).

Згідно із ч.1 ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Договір найму укладається на строк, встановлений договором (ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України).

Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України, відповідно до якої за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до частини першої статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк (ч. 1, 2 ст. 761 Цивільного кодексу України).

Приписами ч. 1 ст. 284 Господарського кодексу України унормовано, що істотними умовами договору оренди є: об`єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

З матеріалів господарської справи вбачається, що 10.10.2005 року між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (в подальшому перейменовано на Департамент комунальної власності Одеської міської ради), як орендодавцем, та Відділенням Національного олімпійського комітету в Одеській області, як орендарем, укладено договір оренди нежитлового приміщення № 278/4, відповідно до п. 1.1. якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення, розташоване за адресою: вул. Успенська, 52, 1-й поверх, загальною площею 26,9 кв.м, під розміщення організації.

В подальшому, між сторонами було укладено низку додаткових угод до вказаного вище договору та додаткових договорів, якими, зокрема, строк договору оренди було пролонговано в кінцевому рахунку до 31.12.2020 року.

Отже, як встановлено судами у даній справі, між сторонами виникли орендні правовідносини у сфері користування комунальним майном.

Оскільки, як було зазначено вище, орендоване майно є комунальним, на такі правовідносини поширюється, серед іншого, також дія Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у відповідній редакції), який регулює організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна підприємств, установ та організацій, що перебувають у комунальній власності, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в комунальній власності, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває у комунальній власності.

Так, 03.10.2019 року прийнятий Закон України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-ІХ (далі - Закон № 157-ІХ), у розділі "Прикінцеві та перехідні положення" якого передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 року (за виключенням окремих зазначених норм). При цьому Закон України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції Закону № 2269-ХІІ втрачає чинність з дня введення в дію цього Закону.

Закон № 157-ІХ опублікований в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019 року, набрав чинності 27.12.2019 року і введений в дію з 01.02.2020 року, отже, з цієї дати підлягають застосуванню його норми (за винятком норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення"). При цьому, за загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (ч. 1 ст. 5 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 157-IX договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абз. 5 ч. 2 ст. 18 цього Закону, або 01.07.2020 року. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Відтак, оскільки, строк дії договору оренди від 10.10.2005 року з урахуванням додаткових угод до нього закінчився 31.12.2020 року, до спірних орендних правовідносин підлягають застосування положення Закону № 157-ІХ.

За ч. 1 ст. 24 Закону № 157-ІХ договір оренди припиняється, зокрема у разі закінчення строку, на який його укладено. У разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди (ч. 1 ст. 25 цього Закону).

Отже, Закон № 157-ІХ не передбачає такої підстави для продовження дії договору оренди, як "мовчазна згода", натомість вимагає від орендаря вчинити юридично значимі дії, а саме звернутись із заявою про продовження договору не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди, а також надати звіт про оцінку майна.

Як висновано Верховним Судом у постанові від 22.03.2023 року у справі №916/2467/21 шляхом надсилання орендодавцю відповідної заяви, орендар має завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування майном.

З іншого боку, орієнтуючись на наявність чи то відсутність своєчасного повідомлення про такий намір, орендодавець отримує можливість належним чином спланувати подальші дії у зв`язку зі спливом строку договору оренди, зокрема, продовжити договір оренди за результатами проведення аукціону чи без такого, що відповідає спрямованості законодавчих змін на забезпечення конкурентних засад передачі в оренду та максимальної ефективності використання комунального майна.

При цьому, покладення саме на орендаря обов`язку з надсилання заяви про продовження договору оренди відповідно до абз. 4 ч. 7 ст. 18 Закону № 157-ІХ (разом зі звітом про оцінку майна та рецензію на цей звіт) до спливу строку цього договору є вигідним для обох сторін і не є надмірно обтяжливим для будь-кого із них.

З огляду на зазначене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач не скористався встановленим законодавством порядком продовження строку дії договору оренди, навіть враховуючи той факт, що останній перебуває в Реєстрі неприбуткових установ та організацій, що перевірено апеляційним господарським судом, а тому договір оренди від 10.10.2005 року є припиненим, з огляду на що у нього відсутні правові підстави для користування спірним комунальним майном.

Отже, вказане спростовує доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, про те, що у даному разі саме орендодавцем не виконано обов`язку про повідомлення орендаря щодо припинення орендних відносин та необхідності звільнення спірного майна, з огляду на що такі твердження є неспроможними та відхиляються судовою колегією.

В той же час, за змістом ст. 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Так, ст. 16 Цивільного кодексу України, як і інші закони, передбачає значну кількість способів захисту. Але це не означає, що позивач може зажадати та вимагати застосування судом їх усіх чи кількох із них одночасно, або застосування будь-якого способу захисту за своїм вибором. Кожен із способів захисту спрямований на досягнення певного правового результату, притаманного лише йому. Тому конкуренції способів захисту законодавчо не передбачено.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (п. 5.5, 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (п. 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 року у справі № 310/11024/15-ц).

Залежно від характеру та наслідків застосування способи захисту можуть бути спрямовані на підтвердження (засвідчення) права, що захищається, виникнення, припинення чи зміну правовідносин, попередження порушення права, припинення порушення, присудження майна.

Правові наслідки припинення договору оренди унормовані ст. 25 Закону № 157-ІХ, відповідно до частини першої якої у разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди.

Частиною 1 ст. 785 Цивільного кодексу України також передбачено, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Отже, з припиненням договірних відносин у наймача виникає обов`язок повернути наймодавцеві майно та відсутні правові підстави для подальшого користування ним.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ст. 321 Цивільного кодексу України).

Судовий захист права власності, володіння, розпорядження та майнових прав власників здійснюється шляхом розгляду справ за позовами щодо речових прав на майно, а саме: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 Цивільного кодексу України), негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України), про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою (ст. 392 Цивільного кодексу України).

Так, як вбачається із позовної заяви Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса, останній просив виселити Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса з нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 26,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 52 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, що саме у такому вигляді і задовольнив суд перщої інстанції в оскаржуваному рішенні.

З цього приводу колегія суддів зазначає таке.

Суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18).

Отже, колегія суддів зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи щодо необхідності звільнення нежитлового приміщення Відділенням громадської організації «Національній олімпійський комітет України в Одеський області» та повернення його на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, незважаючи на те, що позивач та суд помилково зазначили в даному випадку саме його виселення (яке може застосовуватися тільки відносно особи за нормами Житлового кодексу України), тоді як в даному випадку можливе застосування і позивачем, і судом тільки норми цивільного та спеціального законодавства України щодо повернення з оренди державного та комунального майна у випадку припинення орендних правовідносин.

У зв`язку із вищезазначеним колегія суддів вважає помилковими висновок суду першої інстанції про те, що вимога позивача саме про виселення відповідача з нежитлового приміщення на користь Департаменту комунальної власності Одеської обласної ради є обґрунтованою та такою, що забезпечує поновлення порушеного права позивача як орендодавця.

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд вважає, що місцевий господарський суд помилково задовольнив позовну вимогу саме про виселення відповідача з нежитлового приміщення на користь позивача, тому в цій частині рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог про повернення власнику його комунального майна після закінчення строку дії договору оренди за нормами ст.785 Цивільного кодексу України, ст.24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та п.4.7 договору оренди нежитлового приміщення №278/4 від 10.10.2005 року, виходячи з вищевказаного принципу, що надає можливість суду застосовувати ті норми законодавства, які позивач мав на меті, звертаючись до суду за захистом його порушеного права. Посилання позивача на ймовірну можливість ускладнень при виконанні рішення судом апеляційної інстанції не приймаються до уваги, бо не мають відношення до викладення належної правової конструкції належного оформлення припинення орендних правовідносин щодо державного та комунального майна, а не відносно конкретної фізичної або юридичної особи за іншими підставами.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Судова колегія, надавши оцінку доказам, які є наявними в матеріалах справи, вважає правовірним висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог в частині стягнення заборгованості з орендної плати в розмірі 18 544 грн. 28 коп., бо належними та допустимими доказами по справі підтверджено факт несплати відповідачем у період дії вищезазначеного договору оренди залишку боргу у вищезазначеній сумі.

При цьому, оскільки судом апеляційної інстанції при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення суду приймається нове рішення по даній справі, то існують підстави для перегляду на теперішній час і висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для зменшення неустойки у вигляді подвійного розміру плати за користування річчю, нарахованої на підставі ч.2 ст. 785 Цивільного кодексу України, з посиланням на висновки, викладені у постановах Верховного суду, зокрема, від 30.10.19 у справі №924/80/19.

З цього приводу колегія суддів зазначає таке.

Постановою Верховного суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2024 року у справі №910/14706/22 відступлено від правової позиції Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеної в раніше ухвалених постановах, зокрема, від 30.10.2019 у справі №924/80/19, щодо неможливості зменшення розміру неустойки, нарахованої за нормами ч.2 ст.785 Цивільного кодексу України, та виснувано, що санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є неустойкою відповідно до визначення частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України в сукупності з частиною 2 статті 551 вказаного Кодексу (штрафною санкцією відповідно до визначення, наведеного у частини 1 статті 230 Господарського кодексу України в сукупності з частиною 3 статті 231 цього Кодексу). Тобто, санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі. Отже, така неустойка, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, може бути зменшена судом за правилами частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України.

Тобто, переглядаючи в апеляційному порядку наразі оскаржуване рішення щодо позовної вимоги про стягнення нарахованої позивачем неустойки в розмірі 154260 грн. 56 коп.,

судова колегія, з огляду на наявні матеріали справи, а також враховуючи припинення між сторонами договірних орендних відносин, зауважує, що відповідач своєчасно не повернув позивачеві орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, при цьому у матеріалах справи відсутні та відповідачем до суду першої інстанції не подано жодного доказу на підтвердження відсутності його вини в несвоєчасному поверненні орендодавцю спірного нерухомого майна комунальної форми власності, що, з огляду на встановлену законом презумпцію вини порушника зобов`язання, свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, а саме, покладення на нього обов`язку зі сплати неустойки.

Відповідного до статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Частиною 1 статті 614 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Згідно з частиною 4 статті 231 вказаного Кодексу розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі.

Статтею 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Згідно зі статтею 551 вказаного Кодексу предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Зі змісту вказаних норм вбачається, що неустойка характеризується такими істотними ознаками: 1) неустойка є грошовою сумою (або іншим майном); 2) її розмір визначається законом або договором; 3) неустойка сплачується кредиторові боржником у разі порушення ним зобов`язання.

Як зазначалося раніше, частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України передбачено право наймодавця вимагати від наймача, у разі невиконання ним обов`язку щодо повернення речі, сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі.

Отже, наразі санкція, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є законною неустойкою відповідно до визначення, наведеного у частині 1 статті 549 Цивільного кодексу України в сукупності з частиною 2 статті 551 вказаного Кодексу (штрафною санкцією відповідно до визначення, наведеного у частині 1 статті 230 Господарського кодексу України у сукупності з частиною 4 статті 231 зазначеного Кодексу), і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок неустойки, судова колегія вважає його вірним, одночасно з цим матеріали справи містять клопотання відповідача про зменшення її розміру з огляду на відсутність його вини в діях щодо неповернення спірного приміщення та збитків, завданих територіальній громаді з врахуванням того, що він є неприбутковою організацією тощо.

Розглянувши клопотання та докази у справі у їх сукупності, судова колегія зазначає наступне.

Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549 552 Цивільного кодексу України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 Цивільного кодексу України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

У пункті 8.32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 вказано, що господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

Відповідно до частини першої статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій.

При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України також передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

У пунктах 7.25.-7.30. постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначено таке:

Отже, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18).

Отже, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 Цивільного кодексу України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 26.08.2021 у справі № 911/378/17 (911/2223/20).

При вирішенні питання про зменшення щтрафної санкції суд бере до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та її розміру. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 та Верховного Суду від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18, від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19).

При цьому вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18).

У вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 Цивільного кодексу України, стаття 233 Господарського кодексу України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.

Крім цього категорії "значно" та "надмірно", які використовуються в статті 551 Цивільного кодексу України та в статті 233 Господарського України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 916/878/20).

У пункті 7.31. постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22 зазначено, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора стаття 616 Цивільного кодексу України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

У питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 Господарського кодексу України і частині третій статті 551 Господарського кодексу України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 Господарського процесуального кодексу України.»

Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 10.08.2023 у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 у справі № 910/22026/21, від 02.11.2023 у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 у справі № 924/215/23, від 09.11.2023 у справі № 902/919/22).

З огляду на наведені позиції, судова колегія вказує, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Беручи до уваги предмет спору у даній справі, правовідносини, що склались між сторонами, а також виходячи із загальних засад цивільного законодавства щодо справедливості, добросовісності, розумності, враховуючи поведінку сторін у спірних правовідносинах, з метою забезпечення балансу інтересів сторін, судова колегія вважає, що заявлена до стягнення неустойка у розмірі подвійної плати за час прострочення виконання зобов`язання з повернення орендованого майна підлягає зменшенню до 15 426 грн. 06 коп.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги, що відповідач є неприбутковою спортивною організацією, а розмір неустойки, зменшений судом, на переконання судової колегії, цілком відповідає принципам верховенства права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає таким, що підлягає частковому скасуванню висновок суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог в цій частині в повному обсязі з прийняттям нового рішення про часткове задоволення цих позовних вимог, але з вішкодуванням позивачу понесених судових витрат за подання позовної заяви в повному обсязі, бо стягнута сума штрафної санкції зменшена судом за клопотанням відповідача.

Отже, доводи Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України», викладені ним в апеляційній скарзі, частково знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року у справі №916/5704/23, судом частково було порушено норми матеріального та процесуального права, з огляду на що вказане рішення місцевого господарського суду потребує часткового скасування з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України).

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса потребує часткового задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року у справі №916/5704/23 підлягає частковому скасуванню з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року у справі №916/5704/23 задовольнити частково.

Скасувати частково рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року у справі №916/5704/23.

Викласти резолютивну частину рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 року у справі №916/5704/23 наступним чином:

«Позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса про виселення та стягнення 172 804 грн. 84 коп. задовольнити частково.

Зобов`язати Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса повернути нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 26,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Успенська, 52 Департаменту комунальної власності Одеської міської ради в зв`зку з припиненням договору оренди нежитлового приміщення від 10.10.2005 року № 278/4.

Стягнути з Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області (65011, Одеська область, м. Одеса, вул. Успенська, 50, ЄДРПОУ 26006543) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, Одеська область, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1, код 26302595) неустойку за прострочення повернення об`єкта оренди у розмірі 15 426 грн. 06 коп., 18 544 грн. 28 коп. заборгованості з орендної плати, витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви в розмірі 5 368 грн.

Відмовити у задоволенні позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Відділення громадської організації «Національний олімпійський комітет України» в Одеській області, м Одеса про стягнення неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди у розмірі 138 834 грн. 50 коп.»

В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2024 у справі № 916/5704/23 залишити без змін.

Доручити Господарському суду Одеської області видати наказ.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 10.10.2024 року.

Повний текст постанови складено 14 жовтня 2024 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді Н.М. Принцевська Я.Ф. Савицький