Постанова

від 14.10.2024 по справі 915/299/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2024 року м. ОдесаСправа № 915/299/24Південно-західний апеляційний господарський суд у складі:

головуючого судді Савицького Я.Ф.,

суддів: Колоколова С.І.,

Ярош А.І.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Першого заступника керівника Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області

на ухвалу Господарського суду Миколаївської області про повернення позовної заяви

від 09 квітня 2024 року (повний текст складено 09.04.2024)

у справі № 915/299/24

за позовом: керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації

до відповідачів:

1) Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області;

2) Горохівської сільської ради Миколаївської області

про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою державного лісового фонду шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки, визнання незаконним і скасування наказу, -

суддя суду першої інстанції: Алексєєв А.П.

місце винесення ухвали: м. Миколаїв, вул. Фалєєвська, 14, Господарський суд Миколаївської області, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2024 керівник Миколаївської обласної прокуратури, від імені якого на підставі довіреності діє керівник Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області, звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до відповідачів: Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області і Горохівської сільської ради Миколаївської області про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою державного лісового фонду шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки, визнання незаконним і скасування наказу.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 09.04.2024 у справі №915/299/24 (суддя Алексєєв А.П.) позовну заяву з доданими до неї документами повернуто прокурору без розгляду.

Суд першої інстанції зазначив, що зі змісту позову вбачається, що Миколаївська обласна державна адміністрація виступає у спірних правовідносинах як власник та розпорядник земельної ділянки державного лісового фонду, який звернувся до суду, зокрема на підставі ст. ст. 15, 16 ЦК з вимогою про захист права власності шляхом усунення перешкод у користуванні майном (ст. 152 ЗК, 386 ЦК, 391 ЦК), а не як орган державної влади, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади по здійсненню функцій із захисту інтересів держави у спірних правовідносинах".

Також, місцевий господарський суд вказав, що з огляду на положення законодавства Миколаївська обласна державна адміністрація у спірних правовідносинах має виступати як орган виконавчої влади з повноваженнями по здійсненню публічно-владних управлінських функцій із захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, а не як орган виконавчої влади, який реалізує цивільні права власника земельної ділянки згідно ЦК та ЗК, в тому числі право на захист.

Таким чином, суд зазначив, що прокурор, виходячи з повноважень, які реалізує Миколаївська обласна державна адміністрація у спірних правовідносинах (повноваження власника майна), не мав підстав подавати позов в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

Отже, суд першої інстанції прийшов до висновку, що неправильно визначивши орган, який наділений повноваженнями по здійсненню публічно-владних управлінських функцій із захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, прокурор як наслідок не довів підстав представництва інтересів держави в суді з огляду на положення ч. 3, ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, Перший заступник керівника Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області звернувся безпосередньо до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 09.04.2024 у справі №915/299/24, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Крім того, апелянт просить постановити окрему ухвалу щодо допущення Господарським судом Миколаївської області (суддею Алексєєвим А.П.) порушень норм матеріального та процесуального права.

Так, скаржник вказує, що при вирішенні питання щодо застосування приписів п. 4 ч. 5 ст. 174 ГПК України у спірних правовідносинах суд мав з`ясувати, чи існують у прокурора підстави для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах та чи виступає Миколаївська обласна адміністрація у даному спорі органом, уповноваженим на захист відповідних інтересів.

Скаржник зазначає, що станом на час подання позову і на цей час, від імені держави права власника земель лісогосподарського призначення державної власності за межами населених пунктів, в тому числі спірної ділянки площею 28,7449 га, виконує Миколаївська обласна державна адміністрація.

Прокуратура вказує, що не дивлячись на те, що право прокурора представляти інтереси держави в особі органу державної виконавчої влади прямо передбачено ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 53 ГПК України, а також незважаючи на усталену судову практику про розгляд спорів органів прокуратури в інтересах держави, що стосуються захисту земель державного лісового фонду, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про повернення позову через недоведеність підстав представництва інтересів держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

Поміж іншого, скаржник стверджує про наявність правових підстав для постановлення окремої ухвали відносно судді господарського суду Миколаївської області ОСОБА_1 . Так, прокурор зазначає, що постановлені суддею Алексєєвим А.П. ухвали про повернення позовів прокурора з аналогічних підстав вже неодноразово скасовувались судами апеляційної інстанції. Скаржник зауважує, що у всіх цих випадках суддею Алексєєвим А.П. повернуто позовні заяви прокурора саме через відсутність, на його думку, підстав для представництва інтересів держави на захист інтересів земель державного лісового фонду, що призвело до затягування розгляду справ по суті та, відповідно, тривалого не поновлення порушених інтересів держави.

На думку скаржника, викладені обставини свідчать про те, що дії судді ОСОБА_1 суперечать завданням господарського судочинства та не сприяють забезпеченню доступу до правосуддя та, як наслідок, ефективному захисту порушених прав.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Першого заступника керівника Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 09.04.2024 у справі №915/299/24. Вирішено розглянути справу №915/299/24 в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Судова колегія звертає увагу на те, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Разом з цим Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012).

Європейський суд щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган та інші проти Сполученого Королівства" роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

З огляду на зазначене та зважаючи на обставини введення воєнного стану в Україні, тривалі повітряні тривоги, постійні відключення електроенергії та інші чинники тощо, враховуючи принцип незмінності складу суду, перебування у відпустках членів судової колегії, з метою забезпечення законних прав та інтересів усіх учасників судового процесу, повного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, судова колегія зазначає, що апеляційна скарга Першого заступника керівника Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області у даній справі розглядається у "розумний строк", тобто такий, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, забезпечення можливості реалізації учасниками справи своїх процесуальних прав та основного завдання господарського судочинства - справедливого та неупередженого вирішення судом спору.

Статтею 269 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм процесуального права при прийнятті оскаржуваної ухвали суду, дійшла до висновку, що апеляційна скарга Першого заступника керівника Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 09.04.2024 у справі №915/299/24 підлягає задоволенню, а ухвала Господарського суду Миколаївської області від 09.04.2024 у справі №915/299/24 - скасуванню, з огляду на наступне.

За положеннями частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з ч.3 ст.4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ч.ч.3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі ст.1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (п. 2 ч. 1 ст.2 Закону України "Про прокуратуру").

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 зі справи № 806/1000/17).

За приписами ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

З урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Аналіз частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Відповідно до п.1 ч.2 ст. 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 дійшла висновку, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 73 ГПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (статті 74, 77 ГПК України).

Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 162 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.

Так, предметом позову у справі є вимога прокурора, заявлена в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою державного лісового фонду шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки, визнання незаконним і скасування наказу.

Судова колегія зазначає, що для суду першої інстанції вирішальним моментом при вирішенні питання щодо відкриття провадження у справі за позовом прокурора мало стати встановлення того факту, чи є державна адміністрація органом, уповноваженим на захист інтересів держави у спірних правовідносинах, чи порушено її права та чи існують підстави для представництва інтересів держави в її особі прокурором.

За змістом ст. 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є, у тому числі, держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом (ч.ч. 1, 2 ст. 84 ЗК України).

Характерною особливістю права державної власності на землю є те, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у ч. 1 ст. 78 ЗК України (таку позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13 та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 21.03.2023 у справі №911/3553/23).

При цьому, статтею 17 ЗК України визначено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, у тому числі, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Як вбачається з обставин справи, на час прийняття ГУ ДГК в області спірних наказів, відповідно до ст.ст. 84, 122, 149 ЗК України (в редакції станом на момент виникнення правовідносин), розпорядником земельних державного лісового фонду для нелісогосподарських потреб був Кабінет Міністрів України.

Однак, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», окремі положення якого набрали чинності 27.05.2021, внесено зміни до статей 122, 149 ЗК України та визначено, що обласні державні адміністрації здійснюють розпорядження землями державного лісового фонду за межами населеного пункту та припиняють право користування ними.

Згідно зі ст.ст. 1, 2 «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно_територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, програм утвердження української національної та громадянської ідентичності, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку; реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Відповідно до ст. 28 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації, серед іншого, мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.

Перелік прав та обов`язків власників земель закріплений у ст.ст. 90, 91 ЗК України, де наголошено на тому, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст.ст. 319, 386 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Як вбачається з обставин справи, прокурором подано позов на захист інтересів держави про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою державної власності, розпорядником якої в силу закону є Миколаївська обласна держана адміністрація.

Відтак, звертаючись до суду з позовом у даній справі прокурор відповідно до вимог ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" належним чином обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив в чому полягає порушення інтересів держави та правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, а тому суд апеляційної інстанції вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що прокурором не доведено наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави.

Висновки місцевого господарського суду в частині того, що Миколаївська обласна держана адміністрація не є суб`єктом владних повноважень в даному випадку, не приймаються до уваги та спростовуються вищевикладеним.

Щодо вимоги прокурора про постановлення окремої ухвали, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 10 статті 246 ГПК України суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення.

Отже, умовою постановлення судом вищої інстанції окремої ухвали на підставі частини 10 статті 246 ГПК України є допущені судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права при ухваленні/постановленні судових рішень.

Аналіз положень наведеної статті ГПК України дає підстави для висновку, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Дослідивши матеріали оскарження ухвали у справі, колегія суддів не вбачає підстав для постановлення окремої ухвали щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права. Помилкове застосування або не застосування судом норми права при прийнятті рішення не є тією обставиною, яка потребує винесення окремої ухвали щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, оскільки принципи судочинства, в тому числі й існування апеляційної та касаційної інстанцій, направлені саме на те, щоб вчасно та обґрунтовано виправити можливу помилку у застосуванні правових норм, та дійти єдиної практики.

Враховуючи викладене, клопотання скаржника про винесення окремої ухвали щодо судді господарського суду Одеської області Алексєєва А.П. не підлягає задоволенню.

За статтею 280 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За результатами розгляду даної справи колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Першого заступника керівника Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 09.04.2024 у справі №915/299/24 підлягає задоволенню, ухвала Господарського суду Миколаївської області від 09.04.2024 у справі №915/299/24 скасуванню, оскільки прийнята з порушенням норм процесуального права, а матеріали справи поверненню до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

У зв`язку зі скасуванням ухвали місцевого господарського суду з передачею матеріалів справи для вирішення питання про відкриття провадження до суду першої інстанції, розподіл сум судового збору повинен здійснити суд першої інстанції за результатами розгляду ним заяви, згідно із загальними правилами ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 271, 275, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 09.04.2024 у справі №915/299/24 задовольнити частково.

Ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 09.04.2024 у справі №915/299/24 скасувати.

Матеріали справи №915/299/24 направити до Господарського суду Миколаївської області для вирішення питання про відкриття провадження.

В задоволенні іншої частини апеляційної скарги - відмовити.

Постанова відповідно ст. 284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у 20-денний строк.

Головуючий суддя Савицький Я.Ф.

Суддя Колоколов С.І.

Суддя Ярош А.І.