Постанова

від 02.10.2024 по справі 205/7849/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6683/24 Справа № 205/7849/23 Суддя у 1-й інстанції - Бізяєва Н. О. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,

за участю секретаря судового засідання Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 15 травня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 доДругої Маріупольськоїдержавної нотаріальноїконтори, ОСОБА_2 ,про визнаннянеправомірною таскасування нотаріальноїдії державногонотаріуса ДругоїМаріупольської нотаріальноїконтори ЦарьовоїІнни Валентинівни,

В СТ АН ОВ ИЛ А:

У липні 2023 року ОСОБА_1 через суд подала позов, пред`явлений до Другої Маріупольськоїдержавної нотаріальноїконтори, ОСОБА_2 , на предмет визнання неправомірною та скасування нотаріальної дії державного нотаріуса Другої Маріупольської державної нотаріальної контори Царьової І.В. з посвідчення довіреності №2-2287 від 17 жовтня 2003 року, виданої нею на ім`я свого батька ОСОБА_2 Обґрунтувала це тим, що 18 жовтня 2003 року вона виїжджала за кордон та за для управління на період її відсутності належним їй нерухомим майном, яке від її імені, як зареєстрованого приватного підприємця, здавалося в оренду та перебудовувалося, вчинено нотаріальну дію щодо видачі позивачем на його ім`я батька довіреності на надання йому повноважень від позивача на вчинення дій.

До початку оформлення Довіреності, батько ОСОБА_2 зазначив, що така довіреність потрібна лише для того, щоб кожного разу не висилати йому окрему довіреність на вчинення тієї чи іншої дії, і що в будь-якому разі до цієї довіреності потрібні будуть її письмові підтвердження його діям. Також він обіцяв їй, що лише за узгодження з нею своїх дій стосовно управління її майном, він буде здійснювати ті чи інші кроки.

В свою чергу, нотаріус Царьова І.В., повідомила її, що вже має готову форму довіреності, яку вона роздрукувала та запропонувала їй підписати і вже підписану зареєструвала у реєстрі за № 2-2287 від 17 жовтня 2003 року.

Позивач зазначає, що на слово «розпоряджатися», додане в заголовок Довіреності, не звернула уваги і не уявляла собі юридичні наслідки цього, тому що вважала, що розпоряджатися -це здавати в оренду, перебудовувати тощо. Нотаріус, порушуючи ст. ст.5,49 ЗУ «Про нотаріат»та ст. 3, 5, 28, 92 «Інструкції про здійснення нотаріальних дій нотаріусами України» 1994 року, не попередила та не роз`яснила юридичні наслідки посвідчення такої довіреності, як і не цікавилася її сімейним станом, оскільки позивач в жовтні 2002 року уклала шлюб, внаслідок чого їхнє з чоловіком майно стало спільною сумісною власністю подружжя. Незважаючи на те, що воно продовжувало бути оформленим на позивачеві вона не мала права розпоряджатися ним без його відома і згоди. Позивач зазначає, що, надаваючи батькові таку довіреність, остання діє на розпорядження ним всього її майна, а, відтак, порушує права її чоловіка, враховуючи і те, що деяке майно знаходиться за межами України під юрисдикцію другої країни та на яке накладені обмеження з приводу розпорядження ним законодавством цих країн, таких як Канада і Англія.

Таким чином, їй не тільки було введено в оману стосовно наслідків видачі такої довіреності, але і в тому, що при використанні довіреності батьком все одно потрібні її письмові підтвердження на його дії від імені позивача.

Позивач вказує, що мала намір видати довіреність батькові на вчинення дій про оренду та перебудову приміщень та не збільшуючи вказаних в ній повноважень, з відповідним роз`ясненням їй нотаріусом наслідків, чого здійснено не було.

Разом з цим зазначає, що у 2007 році питання скасування довіреності № 2-2287 від 17 жовтня 2003 року розглядалося третейським судом. Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» від 27 серпня 2007 у справі № 41/6 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсною довіреності бланк, ВАР № 562134, реєстр. № 2-2287 від 17 жовтня 2003 року, позов задоволено. Зазначене рішення Третейського суду було скасовано Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2020 у справі 814/1070/19 з підстав того, що справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно доЗакону України «Про третейські суди». Просить врахувати при розгляді цієї справи пояснення нотаріуса Царьової І.В., надані під час розгляду справи третейським судом, які мають значення для підтвердження порушення нею законодавства України при здійснені нею дії з посвідчення довіреності.

Рішенням Ленінського районногосуду м.Дніпропетровськавід 15травня 2024 року взадоволенні позовнихвимог ОСОБА_1 відмовлено вповному обсязі з підстав того, що позивачем не надано належних, допустимих та достовірних доказів, що нотаріус Царьова І.В. при видачі довіреності №2-2287 від 17.10.2003р. не дотрималась зазначених вимог та останню не було залучено до участі у справі співвідповідачем, а у суду відсутні такі процесуальні можливості у самостійному залученні належного відповідача у справі.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 в системі Електронний суд подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення в повному обсязі та ухвалення нового судового рішення про задоволення цих вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував порушення нотаріусом вимог Інструкції 1994 року, що виразилось у нероз`ясненні позивачеві наслідків такого правочину, як довіреність, в якій, не міститься підпису довірителя на вчинення від її імені дій, а за вимогами ст. 48 ЦК України в редакції 1963 року така угода, яка не відповідає вимогам Закону, є недійсною. Також посилається на те, що суд безпідставно не взяв до уваги в якості доказу копію відзиву нотаріуса Царьової І.В., який містить інформацію щодо предмету доказування, тобто, про порушення нотаріусом діючого на той час законодавства при посвідченні цієї довіреності. Апелянт вважає, що залучення нотаріуса співвідповідачем у справі, як автора документу, є недоцільним, адже її права та інтереси не зачіпаються позовними вимогами, посилаючись на те, що саме нотаріальна контора, яка має повноваження, делеговані їй державою, на вчинення нотаріальних дій, та може брати участь у справі.

Відповідачі своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, не скористалися та відзивів на апеляційну скаргу не подавали, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзивів на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції зміні в частині обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції встановлено, що 17 жовтня 2003 року позивач видала письмове уповноваження (довіреність) на ім`я відповідача ОСОБА_2 , яку нотаріально посвідчив нотаріус Другої маріупольської державної нотаріальної контори Царьова І.В. та яка зареєстрована нею в реєстрі №2-2287.

З`ясовуючи характер спірних правовідносин, суд першої інстанції виходив з того, що, звертаючись з цим позовом, позивач посилалась на недійсність довіреності з підстав введення батьком ОСОБА_2 її в оману щодо розпорядження її майном, та порушення нотаріусом при посвідченні цієї довіреності, яка була виготовлена заздалегідь, Інструкції в редакції 1994 року, правових наслідків чого позивач не уявляла.

Колегія суддів не погоджується з цим та зазначає, що предметом позову були нотаріальні дії нотаріуса, які, на думку позивача, суперечили нормам ЦК України та Інструкції в редакції 1994 року, тому застосування судом першої інстанції вимог ст. 48, 55, 56, 57 ЦК України в редакції 1963 року, які регулюють правовідносини сторін у сфері оскарження самого правочину, є помилковим та таким, що не регулюють правовідносин у цій справі.

Разом з цим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами порушення нотаріусом вимог Закону, вважаючи, що такий нотаріус мав бути залученим позивачем до кола відповідачів.

Доводи апелянта в цій частині колегія суддів приймає до уваги та не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Так, колегією суддів встановлено, що предметом позову у цій справі є оскарження позивачем нотаріальної дії державного нотаріуса, що виразилось у посвідченні довіреності, виданої позивачем на ім`я батька ОСОБА_2 .

Згідно зпунктом 4Прикінцевих іперехідних положеньЦК України2003року,що набравчинності 01січня 2004року,цей Кодексзастосовується доцивільних відносин,що виниклипісля набранняним чинності.Щодо цивільнихвідносин,які виниклидо набраннячинності ЦКУкраїни,положення цьогоКодексу застосовуютьсядо тихправ іобов`язків,що виниклиабо продовжуютьіснувати післянабрання нимчинності.Таким чином,на спірніправовідносини поширюєтьсядія нормЦК УкраїнськоїРСР 1963року вредакції від30жовтня 1999року таЗаконом Українивід 02вересня 1993року №3425-XII«Про нотаріат»,тобто,на моментвчиненні такоїнотаріальної дії.

Статтею 50 Закону № 3425-XII передбачено можливість оскарження в судовому порядку нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта. Можливість оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні забезпечує законність нотаріального провадження і захист прав та інтересів учасників нотаріального процесу. Судовий контроль за діяльністю нотаріусів має забезпечити виправлення нотаріальних помилок, тлумачення чинного законодавства та сприяти дотриманню законності у сфері цивільних правовідносин, що виникають із вчинення нотаріальних дій.

Закон № 3425-XII поділяє об`єкти судового оскарження в межах нотаріального процесу на три групи:

нотаріальні дії;

відмова у вчиненні нотаріальних дій;

нотаріальні акти.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону № 3425-XII нотаріальними діями є посвідчення права, а також фактів, що мають юридичне значення, та інші дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Поняття «нотаріальний акт» є значно ширшим за поняття «нотаріальна дія» і являє собою будь-яку дію, що є складовою частиною нотаріальної діяльності і вчиняється нотаріусом у межах виконання власних повноважень.

У даній справі, як зазначалось вище, за визначенням ЗУ Про нотаріат 1993 року, позивач звернулась із позовом на предмет визнання нотаріальної дії неправомірною, вчиненої державним нотаріусом.

Колегія суддів наголошує, що право на звернення до суду з позовом про незаконність нотаріальної дії чи відмови в її вчиненні мають заінтересовані особи (фізичні та юридичні), стосовно яких були вчинені нотаріальні дії, або які одержали відмову в їх вчиненні, тобто безпосередньо брали участь у нотаріальному процесі. Саме таке процесуальне правило визначення суб`єктного складу осіб наведене у ст. 50 Закону № 3425-XII.

В ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 05 грудня 2007 року у справі № 6-16344св07 висловлена така правова позиція: «Відповідно до ст. 26 ЦПК особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи та їх представники. Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, тобто особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом вирішення в цивільному судочинстві. Суб`єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред`явивши позов щодо предмета спору з метою захисту особистих суб`єктивних матеріальних прав чи охоронюваних законом інтересів, є третіми особами, які заявляють самостійні вимоги (ст. 34 ЦПК). Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є суб`єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб`єктивних прав та інтересів (ст. 35 ЦПК).

Відповідно до ст. 1 Закону № 3425-XII нотаріат це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Виходячи із системного аналізу зазначених правових норм, слід зробити висновок, що при вирішенні справ, які стосуються оспорювання прав і обов`язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову в їх вчиненні), нотаріуси в розумінні статей 30, 34, 35 ЦПК не є особами, прав і обов`язків яких стосується спір сторін, оскільки відсутня їх юридична заінтересованість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення».

У п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (Постанова ВСУ № 9) зазначено: «Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса».

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зокрема, з підстав незалучення співвідповідачем державного нотаріуса Царьову І.В., дійшов помилкового висновку, не врахувавши вищезазначене.

Разом з цим, судом першої інстанції не враховано і положення ст. 71,75,76 ЦК УРСР 1963 року в редакції від 30 жовтня 1999 року, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, тобто на момент посвідчення довіреності 17 жовтня 2003 року.

Так, у відповідності до ст. 71 ЦК УРСР 1963 року, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

З ст. 75 ЦК УРСР 1963 року позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

За положеннями ст. 76 ЦК УРСР 1963 року перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Судом першої інстанції та колегією суддів встановлено, що позивач оскаржує нотаріальну дію, вчинену 17 жовтня 2003 року.

Колегія суддів наголошує, що позивач безпосередньо була обізнана про її вчинення в той же день, а тому перебіг строку позовної давності, за положеннями ЦК УРСР 1963 року в редакції від 30 жовтня 1999 року, почався саме з 17 жовтня 2003 року та не переривався до 17 жовтня 2006 року, і саме цією датою закінчився.

Згідно з пунктами 6, 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у редакції від 16 січня 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Статтею 80 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Колегія суддів доходить висновку, що позивач пропустила строк позовної давності, встановленої ст. 71 ЦК УРСР 1963 року, який почався з наступного дня за днем вчинення оскаржуваної нотаріальної дії та не закінчився до 01 січня 2004 року з набранням чинності ЦК України 2004 року.

Також колегія суддів відзначає, що позивач з клопотанням про поновлення строку позовної давності не зверталась та жодних причин з пропуску цього строку не наголошувала, а тому колегія суддів вважає за необхідне застосувати строк позовної давності у цих правовідносинах незалежно від заяви сторін.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 17 серпня 2022 року у справі №521/6465/18.

Також колегія суддів зважає і на те, що, за положеннями ЦК УРСР 1963 року, не вимагалось при застосуванні позовної давності встановлювати дійсне порушення прав позивача, за захистом яких позивач звертається до суду, а тому колегія суддів не бере до уваги доводи апелянта про докази порушення її прав, визначених довіреністю 2003 року, в якій відсутні, на її думку, записи про доведення до довірителя норм, діючих на той час, самим нотаріусом, з роз`ясненням їй під підпис юридичних наслідків такої довіреності.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції невірно з`ясовано характер спірних правовідносин, неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, тому з підстав, зазначених вище, колегія суддів вважає, що наявні підстави для відмови у позові за пропуском строку позовної давності позивачем.

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду зміні в частині обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376, 377 ЦПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 15 травня 2024 року змінити в частині обгрунтування відмови у задоволенні позовних вимог.

Постанова апеляційногосуду набираєзаконної силиз дняїї проголошення,але можебути оскарженав касаційномупорядку доВерховного Судупротягом тридцятиднів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

Т.П. Красвітна