Рішення

від 10.10.2024 по справі 462/4130/24

ЗАЛІЗНИЧНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 462/4130/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 жовтня 2024 року м.Львів

Залізничний районний суд м. Львова в складі:

головуючого судді Палюх Н.М.

при секретарі Дунько Д.Р.

з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м.Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заробітної плати, компенсації за невикористані відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди,

встановив:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить стягнути з відповідача на його користь 141297,36 грн не виплаченої заробітної плати; 12257,32 грн компенсації за ненадані щорічні основні відпустки; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні; 20000,00 грн моральної шкоди; 15000,00 грн судових витрат. В обґрунтування своїх вимог покликається на те, що 11.03.2021 між ним та відповідачем укладено трудовий договір, за яким він взяв на себе зобов`язання виконувати роботу менеджера транспортно-експедиційної діяльності, а його роботодавець ФОП ОСОБА_3 виплачувати заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, й угодою сторін. 02.01.2024 його перевели на посаду керівника міжнародної логістики, а 13.03.2024 трудовий договір припинено за угодою сторін на підставі п.1 ст.36 Кодексу законів про працю. Копії наказу про звільнення йому не надано, як і не проведено розрахунку та не виплачено належних йому сум при звільненні. 29.03.2024 він звернувся до відповідача із листом-претензією про виплату заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за ненадання йому щорічної основної відпустки. Ним втрачений примірник трудового договору із ОСОБА_3 . Натомість із копії Індивідуальної відомості про застраховану особу вбачається, що йому впродовж усього часу чинності трудового договору нараховували мінімальний розмір заробітної плати. Таким чином, загальна сума нарахованої, але не виплаченої заробітної плати з 11.03.2021 і по день звільнення 13.03.2024 з урахуванням податкових платежів складає 141297,36 грн. Окрім цього, за весь трудовий період, він жодного разу не перебував у оплачуваній щорічній основній відпустці, відтак заборгованість на день звільнення за невикористані щорічні основні відпустки складає 12257,32 грн. Окрім цього, зважаючи на це, що йому не виплачені належні при звільненні суми, відтак у нього є право на отримання середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Також, невиплата заробітної плати та затримка із проведення розрахунку при звільненні призвели до заподіяння йому моральної шкоди, а саме до негативних емоцій, переживань, перебування в емоційному стресі, а також докладання додаткових зусиль з метою покращення його матеріального становища, а також захисту його трудових прав. З огляду на наведене, просить позов задовольнити.

Ухвалою судді Залізничного районного суду м. Львова від 04.06.2024 відкрито провадження у справі та вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, учасникам процесу роз`яснено право подати заяви по суті справи та заяви з процесуальних питань відповідно до положень чинногозаконодавства.

Ухвалою судді Залізничного районного суду м. Львова від 04.07.2024 постановлено розглядати справу у судовому засіданні із повідомленням (викликом) сторін.

Позивач у судовому засіданні позов підтримав з підстав, аналогічних викладеним у такому. Додатково зазначив, що за весь період його роботи він не отримував заробітної плати, у відпустках та на лікарняних не перебував. Після отримання трудової книжки, розрахунку з ним не проведено. 19.04.2024 на його картковий рахунок надійшли кошти у розмірі 8405,36 грн з цільовим призначенням ОСОБА_3 розрахункові ОСОБА_1 у період з 11.03.2021 по 01.08.2022 (33 к.д) та з 02.05.2023 по 13.03.2024 (16 к.д). Просив позов задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав з підстав, аналогічних викладеним у такому. Просив позов задовольнити.

Суд ухвалив проводити заочний розгляд справи без участі відповідача, яка в судове засідання не з`явилася, відзиву не подала, хоча належним чином повідомлялася про час і місце судових засідань. Подала клопотання про відкладення судового засідання, однак в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

Необхідними передумовами ефективного судочинства є добросовісне використання учасниками справи процесуальних прав (недопущення зловживання цими правами), добросовісне виконання встановлених законом обов`язків, дотримання всіма суб`єктами судового провадження етичних норм. Здійснюючи свою діяльність на професійній основі судді та адвокати зобов`язані демонструвати і пропагувати високі стандарти процесуальної поведінки.

Вказане відповідає Правилам організації ефективного цивільного судочинства, що розроблені на підставі ст. ст. 1, 3, 55, 131-1, 131-2 Конституції України, ст. 6 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», суддями пілотних судів Одеської області, адвокатами Ради адвокатів Одеської області та прокурорами прокуратури Одеської області в рамках міжнародного проекту «Суд, громадяни, суспільство, держава: співпраця заради змін».

Право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Відтак в кожному випадку заявник при зверненні до суду повинен дотримуватися норм процесуального законодавства.

Також, прецедентна практика Європейського Суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді (Рішення Суду у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

Наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, суд може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень суду.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, яка перебуває в провадженні суду з 16.05.2024, трудовий спір, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, та те, що сама по собі неможливість брати участь у судовому засіданні не є безумовною перешкодою для відкладення судового засідання, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідача.

Заслухавши пояснення позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини, на які позивач покликається як на підставу своїх вимог, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

У відповідності до ч. 1ст. 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно достатті 43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

У випадку порушення вказаних прав особа має право звернутися до суду за їх захистом.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначеноКЗпП України. При цьому,КЗпП Україниє спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, що виникають у сфері трудового права, та визначає, зокрема, основні трудові права громадянина, до яких і належить право на звернення до суду про вирішення спору.

Згідно з приписамист. 2 КЗпП Україниправо громадян України на працю,тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру,включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно зіст. 21 КЗпП Українитрудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно дост. 24 КЗпП Українитрудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, за трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення сторонами перед судом переконливості поданих доказів є конституційною гарантією (ст. 129 Конституції України).

Відповідно до ч.1ст. 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1ст. 76 ЦПК України).

Згідно з ч.1ст. 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно дост. 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Судом встановлено, що позивач з 11.03.2021 прийнятий на посаду менеджера з транспортно-експедиторської діяльності ФОП ОСОБА_3 , 02.01.2024 переведений на посаду керівника міжнародної логістики та 13.03.2024 звільнений із займаної посади за згодою сторін, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 /а.с.10-12/.

З виписки Пенсійного фонду з індивідуальних відомостей про застраховану особу вбачається, що ОСОБА_4 нараховувалась ФОП ОСОБА_3 заробітна плата, а саме за березень 2021 у розмірі 4090,91 гривні, за квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень 2021 у розмірі 6000, 00 грн, з січня по вересень 2022 в розмірі 6000,00 гривень, за жовтень, листопад, грудень 2022 та 2023 роки в розмірі 6700,00 гривень. Загальна сума нарахованої заробітної плати за вищевказаний період становить 159000,00 гривень /а.с.18-19/.

19.04.2024 на картковий рахунок позивача надійшли кошти у розмірі 8405,36 грн з цільовим призначенням ОСОБА_3 розрахункові ОСОБА_1 у період з 11.03.2021 по 01.08.2022 (33 к.д) та з 02.05.2023 по 13.03.2024 (16 к.д) /а.с.64/.

Згідно ізст. 2 КЗпП Україниправо громадян на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Відповідно до частини першоїстатті 94 Кодексу законів про працю Українизаробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

Згідност. 115 Кодексу законів про працю Українизаробітна плата повинна виплачуватися робітнику регулярно у робочі дні у строки, встановлені колективною угодою, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, не перевищуючий шістнадцяти календарних днів.

Згідност. 2 Закону України «Про оплату праці»основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Згідно зіст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені вст.116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що існували законні підстави для того, щоб з 11 березня 2021 року по 13 березня 2024 року не виплачувати позивачу нараховану заробітну плату.

Матеріалами справивстановлено,що позивачзвільнений 13березня 2024року,однак відповідачемне проведенийз нимповний розрахунок.Враховуючинаведене,суд вважає,що заборгованістьпо заробітнійплаті заперіод з11березня 2021року по13березня 2024року підлягаєстягненню звідповідача частково,оскільки відповідачемв квітні2024року позивачубула виплачено 8405,36гривень.Таким чином, станом на 10 жовтня 2024 року заборгованість по виплаті заробітної плати за період з березня 2021 по березень 2024 року становить 132892 гривень та компенсації за невикористані щорічні відпустки 12257 гривень 32 копійок, а відтак, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.

При цьому судом враховано, що позивач у період з 02.08.2022 по 01.05.2023 перебував у місцях позбавлення волі.

Окрім цього, згіднозі статтею 117КЗпП України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені встатті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1статті 117 КЗпП Україниобов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені встатті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку.

У пункті 20Постанови ПленумуВСУ №13від 24.12.1999року «Пропрактику застосуваннясудами законодавствапро оплатупраці» судам роз`яснено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставістатті 117 КЗпПстягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Середній заробіток працівника судом розраховується відповідно достатті 27 Закону України «Про оплату праці»за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.

Враховуючи, що позивачу нараховувалась заробітна плата у мінімальному розмірі, а час розрахунку при звільненні, враховуючи межі заявлених позовних вимог, слід рахувати за останні шість місяців по день ухвалення судового рішення, тобто 10 жовтня 2024 року.

Таким чином, середній заробіток за весь час затримки розрахунку становить: 7100 гривень (середньомісячний заробіток) х 6 місяців = 42600 гривень.

Щодо вимог про стягнення моральної шкоди у зв`язку із невиплатою заробітної плати, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Як роз`яснено у п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності».

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли у результаті душевних страждань, яких зазнала особа у зв`язку з посяганням на її права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (ст. 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 (провадження № 61-4995св23) зазначено, що: «У постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 зроблено висновок, що «КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду касаційної інстанції, викладений у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законним і обґрунтованим. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати».

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 січня 2024 року у праві № 755/3443/21 (провадження № 61-11295св23).

У справі, що розглядається, позивач просив стягнути грошову компенсацію моральної шкоди у розмірі 20000,00 грн, у зв`язку з тим, що внаслідок невиплати заробітної плати та затримки остаточного розрахунку при звільненні йому було завдано моральних страждань.

Моральні стражданняпозивач обґрунтовуєтим,що внаслідокневиплати належнихйомукоштів,у ньогонаявнінегативні емоції, переживання, перебування в емоційному стресі, а також необхідність докладання додаткових зусиль з метою покращення його матеріального становища та захист його трудових прав, а саме звернення в суд.

При цьому, суд не може не враховувати значну тривалість затримки відповідачем виплати не тільки остаточного розрахунку при звільненні, а і затримки виплати заробітної плати в цілому, а саме починаючи з березня 2021 року до березня 2024 року, оскільки вказана обставина підтверджує доводи позивача про те, що саме тривала протиправна бездіяльність відповідача, яка полягала у затримці виплати заробітної плати позивачу, спричинила скрутне матеріальне становище останнього та необхідність шукати інші шляхи для забезпечення свого існування.

Суд також враховує, що неотримання працівником своїх зароблених грошових коштів - це безумовний стрес для кожної людини, в тому числі і для позивача.

За таких обставин, суд вважає беззаперечним, що внаслідок затримки у виплаті заробітної плати, належних позивачу виплат при звільненні, враховуючи матеріальне становище позивача, спричинене тривалою бездіяльністю відповідача , позивач був змушенийшукати інші шляхи для забезпечення свого існування, звернутися за правовою допомогою до адвоката та відстоювати гарантоване Конституцією України право на оплату праці в суді, у зв`язку з чим ОСОБА_1 безумовно зазнав моральних страждань.

Враховуючи характер, глибину та розмір душевних страждань, завданих позивачу бездіяльністю відповідача, суд вважає за доцільне стягнути з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування моральної шкоди 2000 грн, оскільки, на переконання суду, компенсація моральної шкоди у такому розмірі буде відповідати принципам справедливості, добросовісності та розумності.

Окрім цього, суд звертає увагу, що відповідно до листа Головного управління ДПС у Львівській області про надання інформації №М/493/13-01-24-09 від 20.09.2024, згідно реєстраційних даних ІТС «Податковий блок» ФОПП ОСОБА_3 проведено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності 29.07.2024, станом на 20.09.2024 стан платника податків НОМЕР_2 (припинено, але не знято з обліку).

Враховуючи вищенаведене, задовольняючи позовні вимоги, суд приходить до висновку про стягнення належних позивачу коштів з ОСОБА_3 , як фізичної особи.

Щодо судових витрат на професійну правничу допомогу, суд дійшов до такого висновку.

При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі №648/1102/19, від 02 вересня 2020 року у справі №329/766/18.

Розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, наведеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року у справі №329/766/18 (провадження №61-6627св20).

Згідно положень додаткової постанови Верхового Суду від 30 вересня 2020 року у справі №201/14495/16-ц суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Такі ж критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставістатті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява №19336/04, п.269).

Згідно частини 1 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема належить надання професійної правничої допомоги.

Згідно з частини 2 статті 137 цього Кодексу за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При цьому, за приписами частини 3 наведеної статті, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно частини 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частини 8 статті 141 цього Кодексу розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Встановлено, що правнича допомога надавалась позивачу ОСОБА_1 адвокатом Стрепком В.Л. (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №969 від 17 березня 2004 року).

Суд вважає, що заявлені представником позивача витрати на оплату послуг правничої допомоги в розмірі 15000 гривень за участь у даній цивільній справі не можуть вважатись розумними та співмірними зі складністю справи, часом витраченим адвокатом на виконання таких робіт, ціною позову, тощо.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Враховуючу категорію справи, обсяг наданих адвокатом послуг, результат розгляду справи в суді, з урахуванням часткового задоволення позову, суд вважає, що заявлений представником позивача розмір витрат на правничу допомогу підлягає зменшенню та відшкодуванню у сумі 3000 грн, що відповідає критеріям співмірності, обґрунтованості та пропорційності.

Окрім цього, відповідно до статті 141 ЦПК України з відповідача підлягає стягненню на користь позивача та держави по 1211,20 гривень судового збору.

На підставі та керуючись ст.ст.12, 89, 141, 263, 264, 265, 280, 282 ЦПК України, суд-

ухвалив:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 накористь ОСОБА_1 132892 гривень заборгованості по заробітній платі.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 12257 гривень 32 копійки компенсації за невикористані відпустки, без врахування утримання податків та інших обов`язкових платежів.

Стягнути з ОСОБА_3 накористь ОСОБА_1 42600гривень середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, без врахування утримання податків та інших обов`язкових платежів.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2000 гривень моральної шкоди.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави 1211,20 гривень судового збору.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1211,20 гривень судового збору та 3000 гривень витрат на правову допомогу.

В решті вимог відмовити.

Рішення в частині стягнення заробітної плати у межах виплати за один місяць допустити до негайного виконання.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається учасниками справи до Львівського апеляційного суду.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 14.10.2024.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 , місце проживання: АДРЕСА_2 .

Суддя: