Рішення

від 02.10.2024 по справі 910/7440/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.10.2024Справа № 910/7440/24За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «ДОЛИНА МРІЙ»

до Департаменту цивільного захисту та оборонної роботи Київської обласної державної адміністрації

за участю прокурора Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону

про визнання договору недійсним

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судових засідань Севериненко К.Р.

Представники учасників справи:

від позивача: Грилюк І.С.;

від відповідача: не з`явився;

від прокурора: Маліцька Ю.С;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «ДОЛИНА МРІЙ» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Департаменту цивільного захисту, оборони та взаємодії з правоохоронними органами Київської обласної адміністрації (надалі - відповідач) про визнання недійсним договору поставки № 01-11 від 01.11.2022, що укладений між позивачем та відповідачем.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.204, 215, 229, 627, 638 Цивільного кодексу України, мотивовані ним, що позивач помилився щодо істотних умов договору, в зв`язку з чим не мав жодної можливості виконати договір, а тому вважає, що наявні підстави для визнання такого договору недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва 19.06.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в справі № 910/7440/24. Розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 16.07.2024.

28.06.2024 від представника відповідача надійшов відзив на позов та заява про зміну назви відповідача на Департамент цивільного захисту та оборонної роботи Київської обласної державної адміністрації. У поданому відзиві відповідач заперечує щодо позову посилаючись на його необґрунтованість та недобросовісну поведінку позивача.

16.07.2024 від Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону надійшла заява про вступ прокурора в справу, в зв`язку з неналежним здійсненням позивачем своїх зобов`язань за договорами, укладеними з відповідачем, що впливає на рівень матеріально-технічного забезпечення територіальної оборони, внаслідок чого порушуються інтереси держави щодо забезпечення конституційних основ України.

У підготовче засідання 16.07.2024 з`явились представники сторін. Суд, протокольною ухвалою, з урахуванням думки представника позивача, задовольнив заяву відповідача про зміну найменування останнього та змінив найменування відповідача на Департамент цивільного захисту та оборонної роботи Київської обласної державної адміністрації. Також суд, з урахуванням думки представників сторін, відповідно до ст. 53 ГПК України, ч.6 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», розглянувши заяву прокурора про вступ у справу, дійшов висновку, що прокурор обґрунтував наявність підстав для вступу у справу, в зв`язку з чим постановив протокольну ухвалу про задоволення заяви прокурора про вступ у справу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва 16.07.2024 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 04.09.2024.

17.07.2024 від прокурора надійшли пояснення в справі, в яких він заперечує щодо задоволення позову посилаюсь на його необґрунтованість та безпідставність.

У підготовче засідання 04.09.2024 з`явились представники позивача, відповідача та прокурор. У засіданні представник позивача просив суд долучити до матеріалів справи тези для виступу в судових дебатах, суд протокольною ухвалою, з урахуванням думки представників учасників справи, задовольнив клопотання представника позивача та долучив подані тези для виступу в судових дебатах до матеріалів справи. Також враховуючи, що судом під час підготовчого провадження та, зокрема, в підготовчому засіданні було вчинено всі дії, які необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті, представниками учасників справи було заявлено про надання суду всіх наявних у них доказів і пояснень по справі, протокольною ухвалою від 04.09.2024 судом закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 02.10.2024.

У судовому засіданні 02.10.2024 представник позивача підтримав позовні вимоги та позов просив задовольнити, представник відповідача та прокурор заперечували проти позову в повному обсязі.

Також у судовому засіданні представник позивача подав наступні заяви та клопотання: заяву про продовження строку для подання паперових копій електронних доказів та клопотання про подання паперових копій електронних доказів, а саме проєктів договорів до двох електронних державних закупівель, заяву про продовження строку для подання паперових копій електронних доказів та клопотання про подання паперових копій електронних доказів, саме витягу з наказу Міністерства економічного розвитку і торгівлі України № 1749 від 23.12.2015, заяву про продовження строку для подання паперових копій електронних доказів та клопотання про подання паперових копій електронних доказів, а саме витягу із Закону України "Про публічні закупівлі" - ст. 43 та витягу з постанови Кабінету Міністрів України № 1178 від 12.10.2022 - п. 21, заяву про продовження строку для подання паперових копій електронних доказів та клопотання про подання паперових копій електронних доказів, а саме витягу з наказу Міністерства оборони Українит від 18.07.2017 № 370, клопотання про огляд судом сторінок веб-сайту системи електронних державних закупівель "Zakupivli.pro", клопотання про огляд судом сторінок веб-сайту Верховної Ради України, де оприлюднені Закон України "Про публічні закупівлі" і постанова Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 № 1178, клопотання про огляд судом сторінок веб-сайту Верховної Ради України, де оприлюднений наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України № 1749 від 23.12.2015, клопотання про огляд судом сторінок веб-сайту Верховної Ради України, де оприлюднений наказ Міністерства оборони України від 18.07.2017 № 370.

Протокольними ухвали суд, з урахуванням думки учасників справи, залишив без розгляду вказані вище заяви та клопотання представника позивача, як такі, що подані з пропуском встановленого законом та судом строку.

У судовому засіданні 02.10.2024 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення учасників справи, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

01.11.2022 між відповідачем (покупець) та позивачем (постачальник) укладено договір поставки № 01-11 (надалі - договір), згідно п.1.1. якого на виконання п.3.5. Переліку завдань і заходів Програми організації територіальної оборони у Київській області на 2021-2023 роки, затвердженої рішенням Київської обласної ради від 10.06.2021 № 066-04-VIII (зі змінами), постачальник зобов`язується поставити покупцю товар, зазначений в специфікації - додаток № 1 (далі - товар), а покупець -прийняти і оплатити товар.

Згідно із п.1.2. договору найменування товару за кодом ДК 021-2015:18110000-3 формений одяг.

Відповідно до п.1.3. договору право власності на товар переходить від постачальника до покупця з моменту підписання накладної або акту прийому-передачі.

У пункті 1.4. договору зазначено, що він укладений на підставі підпункту 6 пункту 13 Особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг замовників, передбачених Законом України «Про публічні закупівлі», на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 №1178, без застосування процедур закупівель.

Ціна договору становить 37 999 900,00 грн, в тому числі ПДВ 6 333 316,67 грн (п.3.1. договору).

Відповідно до п. 4.3. договору попередня оплата замовником проводиться у межах 30% від суми зареєстрованих бюджетних зобов`язань за договором, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.12.2019 № 1070 «Деякі питання про здійснення розпорядниками (одержувачами) бюджетних коштів попередньої оплати товарів, робіт і послуг, що закуповуються за бюджетні кошти».

Згідно із п.5.1. договору термін поставки товару впродовж 30 календарних днів з дня укладення договору, але не пізніше 10 грудня 2022 року.

Датою поставки товару вважається дата його отримання замовником та оформлення видаткової накладної (акту прийому-передачі) на товар (п.5.4. договору).

Згідно із п.7.1. та 7.2. договору у разі невиконання або неналежного-виконання своїх зобов`язань за договором сторони несуть відповідальність, передбачену законодавством та цим договором. У разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов`язань при закупівлі товару, постачальник несе відповідальність, що передбачена чинним законодавством України.

Відповідно до п.10.1. договору він набирає чинності з дня його підписання і діє до 31.12.2022, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за ним.

Згідно з п.10.2. договору, у випадку невиконання однією зі сторін взятих на себе зобов`язань за цим договором, інша сторона має право вимагати розірвання даного договору.

Відповідно до п. 10.3. договору він може бути достроково розірваний замовником в односторонньому порядку відповідно до п. 6.2.3. договору.

Пунктом 10.4. договору передбачено, що письмове повідомлення про намір розірвання договору має бути направлене на поштову адресу іншої сторони поштою, рекомендованим листом з описом вкладення та повідомленням про вручення не пізніше ніж 20 днів до розірвання договору.

Згідно з п.10.5. договору моментом розірвання договору, в односторонньому порядку є наступний день після закінчення двадцяти денного строку після отримання постачальником повідомлення про розірвання договору, або день коли покупець отримав відповідь на своє повідомлення із погодженням розірвати договір.

На виконання умов договору, постачальником здійснено поставку товару на загальну суму 11 397 450, 00 грн, що підтверджується наступними актами приймання-передачі: №2763 від 19.11.2022 на суму 1 380 000, 00 грн, №3179/1 від 28.12.2022 на суму 2 554 650, 00 грн, №3202/1 від 30.12.2022 на суму 1 370 250, 00 грн, №3200/1 від 30.12.2022 на суму 3 217 550, 00 грн, №2916/1 від 30.12.2022 на суму 2 875 000, 00 грн.

Згідно платіжного доручення №11 від 01.11.2022 на суму 11 397 450,00 грн відповідачем повністю оплачено поставлений позивачем товар.

26.12.2022 за вих.№01.1-25/1836 відповідачем направлено позивачу претензію, в якій, зокрема, повідомив про розірвання договору та вимагав протягом 5 днів сплатити штрафні санкції.

Предметом даного позову є вимоги позивача до відповідача про визнання недійсним договору поставки № 01-11 від 01.11.2022.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує, що він помилився щодо істотних умов договору, викладених у п.п. 1.2. договору, де предметом договору вказано Товар за кодом ДК 021-2015: 18110000-3 формений одяг, оскільки згідно з класифікатором «Єдиний закупівельний словник ДК 021:2015», затвердженому наказом Мінекономрозвитку України від 23.12.2015 р. № 1749, товар 18110000-3 формений одяг є загальною категорією без індивідуально визначених ознак, які мають істотне значення і визначають властивості та якості майна, що зумовлюють можливість його використання за цільовим призначенням.

Договір укладений між позивачем та відповідачем є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення в його сторін прав та обов`язків: майново-господарських зобов`язань згідно ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Норми вказаної статті кореспондуються з положеннями статті 193 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар погоджений договором частково, а саме на суму 11 397 450, 00 грн, що підтверджується актами приймання-передачі, наявними в матеріалах справи, однак товар на суму 26 602 450, 00 грн (37 999 900,00 грн -11 397 450, 00 грн) позивачем поставлено не було.

Згідно платіжного доручення №11 від 01.11.2022 на суму 11 397 450,00 грн відповідачем повністю оплачено поставлений позивачем товар.

26.12.2022 за вих.№01.1-25/1836 відповідачем направлено позивачу претензію, в якій, позивач повідомив про розірвання договору.

Разом з тим, позивач звертаючись до суду з даним позову зазначає, що він помилився щодо істотних умов договору та не мав змоги виконати договір у повному обсязі, що на його думку, є підставою для визнання його недійсним.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України.

Як передбачено частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Разом з тим, приписами частини третьої наведеної статті встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 Цивільного кодексу України).

Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільного кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до ч. 1-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).

Подані сторонами докази мають бути належними, допустимими, достовірними, вірогідними (ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України).

У силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Порядок укладення господарських договорів регулюється ст. 179-181 Господарського кодексу України та ст. 638-647 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).

Аналогічні приписи містить частина 1 статті 180 Господарського кодексу України, згідно якої зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Положеннями п. 3 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України закріплено принцип свободи договору.

Відповідно до вимог ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що норми законів, умови договорів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають відповідати загальновизнаним вимогами цивільного обороту, вимогам справедливості, добросовісності та розумності, що практично виражається у встановленні нормами цивільного законодавства рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.

Цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов`язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм - добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалась шкода, неможливість укладення зобов`язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб`єктів зобов`язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов`язання дії щодо належного виконання зобов`язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов`язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов`язків, яка б виключала необ`єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов`язання стосовно одна одної.

Під предметом договору цивільно-правова теорія розуміє необхідні за цим договором дії, що призводять до бажаного для сторін результату, тобто такий результат визначає, про що саме домовилися сторони.

У розумінні положень цивільного законодавства договір спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто виникнення цивільного правовідношення, яке, у свою чергу, може включати певні права та обов`язки, виконання яких призводить до бажаного для сторін результату. Однак усі вони (права та обов`язки) не можуть охоплюватися предметом договору, оскільки можуть стосуватися як різноманітних умов договору, так і бути наслідком укладення договору, який є підставою їх виникнення. При цьому значення предмета договору може набувати основна дія (дії), що вчинятиметься сторонами і забезпечить досягнення мети договору.

За змістом статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов, до яких, серед іншого, віднесено умови про предмет договору.

Отже, предмет договору визначається у момент його укладення, без нього не може існувати договору, а тому не може виникати зобов`язання; предмет договору має відображати головну суть договору даного виду.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

В укладеному договорі сторони погодили всі істотні умови (предмет, ціну та строк дії), а також у додатку №1 до договору, що є його невід`ємною частиною, найменування продукції, одиницю виміру, кількість, країну походження товару, ціну за одиницю та загальну вартість продукції.

Позивач вказує, що договір було укладено під впливом помилки щодо його істотних умов.

Так, згідно з ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 229 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 3.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що за змістом статті 229 Цивільного кодексу України правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину. Обов`язок доведення відповідних обставин покладається на позивача. Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов`язань, що виникли з правочину, і не пов`язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв`язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

До предмету доказування в спорі про недійсність правочину, який вчинено під впливом помилки, входять обставини відповідності/невідповідності в момент вчинення правочину внутрішньої волі сторони її зовнішнім волевиявленням, спричинена хибним (помилковим) сприйняттям обставин, обумовленим їх властивостями.

Вказаний висновок викладений в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2021 у справі №904/392/20.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним і у разі встановлення судом певних обставин може бути визнаний недійсним. Водночас при вирішенні такого спору необхідно ураховувати, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі письмових доказів, наявність обставин, які свідчать про помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення та має істотне значення.

У разі якщо сторона спірного правочину була обізнана або не могла не бути обізнана стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування наведених норм статті 229 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №911/1171/18, від 04.06.2019 у справі №910/9070/18, від 24.09.2020 у справі №910/12729/19.

Позивач вказує, що він помилився щодо істотних умов договору, викладених у п.п. 1.2. договору, де предметом договору вказано товар за кодом ДК 021-2015: 18110000-3 формений одяг, оскільки згідно з класифікатором «Єдиний закупівельний словник ДК 021:2015», затвердженому наказом Мінекономрозвитку України від 23.12.2015 р. № 1749, товар 18110000-3 формений одяг є загальною категорією без індивідуально визначених ознак, які мають істотне значення і визначають властивості та якості майна, що зумовлюють можливість його використання за цільовим призначенням.

Суд звертає увагу, що кожна сторона у відповідних правовідносинах має поводити себе добросовісно, обачливо й розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію, що випливає зі ст.3 Цивільного кодексу України.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово посилався на принцип римського права venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), який базується ще на римській максимі "ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці" (постанови Верховного Суду у справах №910/19179/17, №914/2622/16, №914/3593/15, №237/142/16-ц, №911/205/18).

Також позивач вказує, що сторонами не погоджено в договорі такі ознаки як колір речей, матеріал, розміри готових виробів та їх дизайн.

Як убачається з додатку №1 до договору, що є його невід`ємною частиною, сторонами погоджено найменування продукції, одиницю виміру, кількість, країну походження товару, ціну за одиницю та загальну вартість продукції.

Так, на виконання умов договору, позивачем було частково здійснено поставку товару на загальну суму 11 397 450, 00 грн, що підтверджується наступними актами приймання-передачі: №2763 від 19.11.2022 на суму 1 380 000, 00 грн, №3179/1 від 28.12.2022 на суму 2 554 650, 00 грн, №3202/1 від 30.12.2022 на суму 1 370 250, 00 грн, №3200/1 від 30.12.2022 на суму 3 217 550, 00 грн, №2916/1 від 30.12.2022 на суму 2 875 000, 00 грн.

Тобто позивач виконував договір, що свідчить про те, що він був обізнаний про те, який саме товар необхідно було поставляти, а тому твердження позивача про неможливість виконання договору через непогодження індивідуальних однак товару не відповідають дійсності.

Враховуючи викладене, оскільки позивачем не доведено в контексті статей 203, 215, 216, 229 Цивільного кодексу України і статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України підстав, з якими закон пов`язує визнання правочинів недійсними, зокрема не надало належних і допустимих доказів, що підтверджують факт помилки, внаслідок якої відбулося неправильне сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення позивача, а помилка внаслідок власного недбальства чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину (пункту 5 додатку №1) недійсним.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Частинами першою та другою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 3, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України). Близька за змістом позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

У разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України). Близька за змістом позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України).

Водночас об`єднана палата Верховного Суду в своїй постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21 сформувала висновок про те, що:

"Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом.

Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача.

Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача."

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 19.09.2023 у справі №910/19668/21 грн.

Суд наголошує, що позивачем не доведено та не надано доказів наявності підстав для визнання договору недійсним, при тому договір виконувався обома сторонами та позивач не висловлював будь-яких заперечень під час його виконання, а також вимог про застосування наслідків недійсності правочину не заявляв.

Також суд зазначає, що в даному випадку поведінка позивача, як сторони договору, є суперечливою, оскільки останнім виконувався договір, він не звертався з будь-якими заявами чи запереченнями до відповідача на протязі тривалого часу, 09.12.2022 надавав відповідачу лист за вих.№1/09 у якому повідомляв про неможливість виконання зобов`язань в зв`язку з настанням обставин непереборної сили (військовою агресією російської федерації проти України) та звернувся до суду про визнання договору недійсним, тільки після пред`явлення до нього позову до Господарського суду міста Києва про стягнення штрафних санкцій за вказаним договором (справа №910/3758/24), що, не відповідає принципу venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), який базується ще на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Підсумовуючи наведене, суд у повному обсязі відмовляє в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «ДОЛИНА МРІЙ».

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повний текст складено та підписано 16.10.2024.

Суддя Я.А.Карабань