Постанова

від 02.10.2024 по справі 523/4379/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/5057/24

Справа № 523/4379/23

Головуючий у першій інстанції Кремер І.О.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.10.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Громіка Р.Д.,

суддів Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І.,

за участю секретаря Триколіч І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за відсутністю учасників справи апеляційну скаргу Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія», Міністерства соціальної політики про визнання права користування жилим приміщенням та вселення,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовної заяви.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія», Міністерства соціальної політики України про визнання права користування жилим приміщенням, вселення.

Обґрунтовуючи вимоги даного позову вказують на те, що ОСОБА_1 у період з 23.02.1979 року по 12.09.2022 року працював в ДП «Український дитячий центр «Молода гвардія» (колишня назва Республіканський піонерський табір ЦК ЛКСМУ «Молода гвардія» та був звільнений із займаної посади на підставі п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України у зв`язку з неможливістю забезпечення працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв`язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій. ОСОБА_1 має 43 роки безперервного трудового стажу в ДП «УДЦ «Молода гвардія». ОСОБА_2 у період з 23.05.1974 року по 30.06.2020 року працювала в ДП «Український дитячий центр «Молода гвардія» (колишня назва Республіканський піонерський табір ЦК ЛКСМУ «Молода гвардія». ОСОБА_2 має 33 роки безперервного трудового стажу в ДП «УДЦ «Молода гвардія».

Рішенням виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів № 168 від 19.03.1983 року було затверджено протокол № 4 від 09.03.1983 року засідання житкомісії району про надання житла, а саме: Піонерський табір «Молода гвардія». Також, вказаним рішенням було затверджено протокол № 45 від 15.02.1983 року засідання профспілкового комітету піонертабору про надання службового житла у відомчому гуртожитку по АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_1 у складі сім`ї з 4 осіб, а саме він, дружина та 2 доньки.

25.03.1983 року виконавчим комітетом Суворовської районної ради народних депутатів ОСОБА_1 з дружиною ОСОБА_2 та доньками ОСОБА_3 , ОСОБА_4 було видано посвідчення № НОМЕР_1 на право заняття службової житлової площі за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат, площею 28 кв.м. Як зазначено у вказаному посвідчені підставою для надання житлової площі в гуртожитку є рішення Суворовського виконкому райради від 19.03.1983 року № 168.

Позивачі зазначають, що на підставі вказаного посвідчення вони разом із доньками вселилися до гуртожитку по АДРЕСА_1 . З 13.05.1992 року по сьогоднішній день зареєстрованим місцем проживання позивачів є саме зазначена адреса.

Позивачі зазначають про те, що з моменту вселення по сьогоднішній день дана квартира є єдиним постійним місцем їх проживання, де зберігаються всі їхні речі, продукти харчування, консервація, меблі та побутова техніка, яка була придбана ними за власні кошти протягом 40 років. Позивачі за всі роки проживання у даній квартирі робили постійний ремонт для підтримання квартири у належному стані, сплачували комунальні послуги, брали участь в благоустрої прибудинкової території. За вказаною адресою позивачі отримували поштову кореспонденцію, були на медичному обліку, саме за вказаною адресою їм надходили запрошення для прийняття участі в голосуванні на виборах.

Вхід до квартири здійснюється через прохідну на територію ДП «УДЦ «Молода гвардія» та більше 40 років позивачі безперешкодно проходили до свого житлового приміщення.

Однак, з червня 2022 року керівництво ДП «УДЦ «Молода гвардія» почало чинити позивачам перешкоди у користуванні житловим приміщенням. Зокрема, на прохідній ДП «УДЦ «Молода гвардія» позивачів припинили пропускати до їх помешкання із посиланням на розпорядження в.о. генерального директора ОСОБА_5 про те, що у зв`язку з призупиненням роботи ДП «УДЦ «Молода гвардія» через введення в Україні воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64-2022, керуючись ЗУ від 15.03.2022 року «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та терміновою необхідністю проведення капітального ремонту покрівлі будівлі для проживання працівників центру зобов`язано коменданта вжити заходів з попередження мешканців будівлі щодо необхідності вивільнення кімнат до 17.06.2022 року для проведення ремонтних робіт, і що у випадку не вивезення особистих речей мешканцями дирекція не несе відповідальності за їх цілісність та збереження.

З 11 липня 2022 року позивачів припинили пропускати на територію ДП «УДЦ «Молода гвардія» з посиланням на розпорядження генерального директора ОСОБА_6 про пропускний режим у зв`язку з указом ПУ «Про введення воєнного стану в Україні» та з метою безпеки працівників зобов`язано здійснити вхід та в`їзд працівників дитячого центру на територію підприємства виключно згідно списків, до яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уключено не було.

Позивачі неодноразово зверталися до органів поліції за допомогою. Так, коли на виклик приїжджали працівники поліції позивачів пропускали до помешкання, щоб взяти необхідні речі, однак, коли працівники поліції від`їжджали, то ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знову не пропускали на територію дитячого центру.

21 лютого 2023 року за наказом керівництва ДП «УДЦ «Молода гвардія» працівниками підприємства самовправно були зламані вхідні двері до квартири позивачів, було винесено майно позивачів та викинуто як в непридатне для зберігання приміщення. При цьому, були розтрощені стіни помешкання, побитий великий двухкамерний холодильник, який позивач придбали в 2018 році, в шафі купе відірвано задню стінку від опор, порозривано пакети із запасами їжі позивачів, які вони закупили на період війни. Також працівниками підприємства були замінені замки на вхідних дверях та повідомлено, що вони зруйнують стіну, яка межує із кв. АДРЕСА_2 , звідки також незаконно виселили мешканців ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 неодноразово зверталися до керівництва ДП «УДЦ «Молода гвардія» та Міністерства соціальної політики з проханням припинити протиправні дії та усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням. Однак, відповідачі відмовитися у добровільному порядку задовольнити вимоги позивачів та запропонували звернутися до суду.

Оскільки, вказаними діями відповідачів було порушено конституційне право позивачів на житло, вони залишилися безпритульними, без засобів до існування, просили суд задовольнити даний позов та ухвалити рішення, яким визнати за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право користування житловою квартирою за адресою: АДРЕСА_1 з правом безперешкодного входу на територію Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» для проходу в зазначену квартиру, а також вселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат, площею 28 кв.м.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ДП «Український дитячий центр «Молода гвардія», Міністерства соціальної політики України про визнання права користування жилим приміщенням, вселення задоволено. Визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право користування житловою квартирою за адресою: АДРЕСА_1 з правом безперешкодного входу на територію Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» для проходу в зазначену квартиру. Вселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат, площею 28 кв.м.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі ДП «Український дитячий центр «Молода гвардія» просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовної заяви, посилаючись при цьому на порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що:

1) відповідно до Статуту, затвердженого наказом Мінсоцполітики від 18.01.2012 №18, ДП «УДЦ «Молода гвардія» є державним унітарним підприємством та самостійно господарюючим суб`єктом. Управління підприємством на праві господарського відання здійснює його керівник. Щоб отримати згоду на реєстрацію, в даному випадку від керівника ДП «УДЦ «Молода гвардія», повинні були бути трудові відносини з Центром, однак дозволи на реєстрацію доньок позивачів відсутні;

2) позивачі надали до суду технічний паспорт саме гуртожитку, де зазначено розташування кімнат, в посвідченні для надання житлової площі зазначається, що позивачі вселяються до гуртожитку. Однак суд першої інстанції не взяв це до уваги та виніс рішення щодо заселення позивачів в квартиру і самі позивачі в своєму позові зазначають про вселення у квартиру;

3) м. Одеса входить до території можливих бойових дій, через ракетні обстріли країни агресора було пошкоджено нерухоме майно, яке перебуває на території ДП «Український дитячий центр «Молода гвардія», а тому перебування на території Центру небезпечно і рішення про виселення із службового приміщення було крайньою необхідністю.

Сповіщення сторін.

Про судове засідання, призначене на 02 жовтня 2024 року, сторони були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи, однак у судове засідання не з`явились.

Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.

Повний текст судового рішення виготовлено 14 жовтня 2024 року.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_1 у період з 23.02.1979 року по 12.09.2022 року працював в ДП «Український дитячий центр «Молода гвардія» (колишня назва Республіканський піонерський табір ЦК ЛКСМУ «Молода гвардія») та був звільнений із займаної посади на підставі п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України у зв`язку з неможливістю забезпечення працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв`язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій. ОСОБА_1 має 43 роки безперервного трудового стажу в ДП «УДЦ «Молода гвардія».

Даний факт підтверджується наявною у матеріалах справи копією Трудової книжки Серії НОМЕР_2 від 21.05.1968 року (т. 1, а.с. 20 24).

ОСОБА_2 у період з 23.05.1974 року по 30.06.2020 року працювала в ДП «Український дитячий центр «Молода гвардія» (колишня назва Республіканський піонерський табір ЦК ЛКСМУ «Молода гвардія»). ОСОБА_2 має 33 роки безперервного трудового стажу в ДП «УДЦ «Молода гвардія».

Даний факт підтверджується наявною у матеріалах справи копією Трудової книжки (т.1, а.с. 25 27).

Судом першої інстанції правильно встановлено, що Рішенням виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів № 168 від 19.03.1983 року було затверджено протокол № 4 від 09.03.1983 року засідання житкомісії району про надання житла, а саме: Піонерський табір «Молода гвардія». Також, вказаним рішенням було затверджено протокол № 45 від 15.02.1983 року засідання профспілкового комітету піонертабору про надання службового житла у відомчому гуртожитку по АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_1 у складі сім`ї з 4 осіб, а саме він, дружина та 2 доньки (а.с. 28).

25 березня 1983 року виконавчим комітетом Суворовської районної ради народних депутатів ОСОБА_1 з дружиною ОСОБА_2 та доньками ОСОБА_3 , ОСОБА_4 було видано посвідчення № НОМЕР_1 на право заняття службової житлової площі за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат, площею 28 кв.м. Як зазначено у вказаному посвідчені підставою для надання житлової площі в гуртожитку є рішення Суворовського виконкому райради від 19.03.1983 року № 168 (т.1, а.с. 29).

На підставі вказаного посвідчення позивачі разом із доньками вселилися до службового приміщення у гуртожитку по АДРЕСА_1 , який знаходиться безпосередньо на території ДП «УДЦ «Молода гвардія».

З 13 травня 1992 року місцем проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується наявними у матеріалах справи копією паспорту гр. України ОСОБА_1 Серії НОМЕР_3 , виданого 09.02.1996 року Суворовським РВ ОМУ УМВС України в Одеській області та копією паспорту гр. України ОСОБА_2 Серії НОМЕР_4 , виданого 09.02.1996 року Суворовським РВ ОМУ УМВС України в Одеській області.

Відповідно до ст. 6 ЖК України жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.

Нормативно правовими актами, які визначають правовий статус службового житла, є Житловий кодекс України та Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 № 37 (надалі Положення).

Законодавство не містить чіткого визначення поняття службове житлове приміщення. При цьому, із аналізу положень вказаних вище нормативно-правових актів вбачається, що службове житлове приміщення це таке житлове приміщення, що перебуває у державній, комунальній, а в окремих випадках і в приватній власності (але крім житлових приміщень, що перебувають у приватній власності фізичних осіб), яке у зв`язку з характером трудових відносин призначене для більш близького проживання працівників.

Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Згідно із ст. 121 ЖК України порядок надання службових жилих приміщень установлюється цим Кодексом та іншими актами законодавства України.

Згідно із п. 2, 3 Положення, службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Через це зазначені приміщення повинні знаходитися у безпосередній близькості від дільниці, яка ними обслуговується (їх робочого місця). Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за клопотанням адміністрації підприємства, установи, організації. В тих випадках, коли підприємство, установа, організація розташована на території одного населеного пункту (району в місті), а жиле приміщення на території іншого, рішення про його включення до числа службових приймається виконавчим комітетом Ради народних депутатів за місцем знаходження приміщення.

Відповідно до п. 4, 5 Положення, до числа службових може бути включено тільки вільне жиле приміщення. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири, розташовані, переважно, на першому поверсі. Облік службових жилих приміщень у всіх будинках, незалежно від їх належності, здійснюється у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, яка прийняла рішення про включення жилого приміщення до числа службових.

Як було вище зазначено, 19 березня 1983 року виконавчим комітетом Суворовської районної Ради народних депутатів було розглянуто Протокол № 4 від 09.03.1983 року засідання житлової комісії району з питання розподілу житлової площі підприємств, установ та організацій району, затверджено списки квартирного обліку та було прийнято рішення затвердити Протокол № 4 від 09.03.1983 року засідання житлової комісії про надання житла в піонерському лагері «Молода Гвардія».

Саме за результатами прийнятого рішення позивачу ОСОБА_1 було видано Посвідчення № НОМЕР_1 на право заняття службової житлової площі за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат, площею 28 кв.м.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції вмотивовано констатував, що позивачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було надано для проживання службове житлове приміщення, яке перебувало на обліку у виконавчому комітету Суворовської районної Ради народних депутатів.

Згідно із п. 6 Положення, жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Сам по собі факт проживання в службових жилих приміщеннях робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадян, яких виключено з членів колгоспу, або тих, які вийшли з колгоспу за власним бажанням, не є підставою для виключення цих приміщень з числа службових.

Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Про виключення жилого приміщення з числа службових у журналі обліку службових жилих приміщень робиться відповідна відмітка.

Представником відповідача ДП «УДЦ «Молода гвардія» у відзиві на позовну заяву наголошувалося на те, що ДП «УДЦ «Молода Гвардія» відноситься до нежитлових будівель, у зв`язку з чим на правовідносини між сторонами не поширюються норми ЖК України.

Однак, суд першої інстанції правильно зауважив, що стороною відповідача не було надано жодного доказу, який би підтверджував факт виключення жилого приміщення, у якому проживали та є зареєстровані позивачі, як за місцем свого проживання, з числа службових.

Представник відповідача Мінсоцполітики у відзиві на позовну заяву зазначав про те, що згідно із ст. 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Однак, позивачам ордер на житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 не вручався.

Однак, суд першої інстанції правильно не погодився із вказаним твердження представника відповідача та зазначив, що посвідчення № НОМЕР_1 на право заняття службової житлової площі за адресою: АДРЕСА_1 , яке було видано ОСОБА_1 на підставі рішення Суворовського виконкому райради від 19.03.1983 №168, є належним доказом законності зайняття позивачами службового приміщення у гуртожитку за вказаною адресою.

Окрім того, суд першої інстанції вмотивовано констатував, що законність підстави вселення у службове приміщення на підставі посвідчення на право заняття житлової площі як службової також висловлена у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2023 року за результатами розгляду справи №932/7497/21, яку суд першої інстанції правильно вважав за необхідним застосувати при розгляді даної справи.

Зокрема, у вказаній постанові Верховним судом, скасовуючи рішення попередніх інстанцій, зазначено «…закон не вимагає від особи, яка уже вселилася у житлове приміщення на законній підставі і правомірно ним користується, отримання окремого ордера як підстави для вселення в житлове приміщення;…суди не звернули уваги, що право на заняття житлової площі у квартирі надано батькові позивача, відповідно до посвідчення від 10 жовтня 1977 року №71, в якому він зазначений як член його сім`ї (син); позивач та члени його сім`ї (треті особи) зареєстровані у спірній квартирі, зокрема позивач тобто протягом тривалого часу використовує квартиру як житло».

Окрім того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року у справі №296/4642/19 (провадження № 61-2708св20) вказано, що «висновки суду щодо обґрунтованості відмови ОСОБА_1 у приватизації зумовлені лише відсутністю в останнього ордеру на зазначену квартиру. При цьому, апеляційний суд не надав жодної оцінки тому, що позивач вселився до квартири АДРЕСА_1 на підставі відповідного рішення міської ради, зареєстрований і постійно проживає в ній з 2005 року та несе витрати з її утримання, законність його проживання відповідачем не оспорена, вимоги про усунення перешкод у користуванні спірним житлом відповідач протягом усього часу проживання позивача не заявляв. Окрім того, суд не звернув увагу на те, що іншого житла позивач не має, що свідчить про те, що він має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначене житлове приміщення є в цілому його «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції».

З огляду на вище викладене, суд першої інстанції вмотивовано констатував, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на законних підставах вселилися у службове житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , набувши тим самим право користування житловим приміщенням, та в супереч твердженням представника відповідача ДП «УДЦ «Молода гвардія» у відзиві на позовну заяву, суд обґрунтовано зазначив, що на правовідносини, які є предметом розгляду даної справи, поширюються норми Житлового законодавства України.

Щодо позовної вимоги про вселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , то суд першої інстанції правильно послався на таке.

Позивачі зазначають про те, що з червня 2022 року керівництво ДП «УДЦ «Молода гвардія» почало чинити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перешкоди у користуванні житловим приміщенням. Зокрема, на прохідній ДП «УДЦ «Молода гвардія» позивачів припинили пропускати до їх помешкання із посиланням на розпорядження в.о. генерального директора ОСОБА_5 про те, що у зв`язку з призупиненням роботи ДП «УДЦ «Молода гвардія» через введення в Україні воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64-2022, керуючись ЗУ від 15.03.2022 року «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та терміновою необхідністю проведення капітального ремонту покрівлі будівлі для проживання працівників центру зобов`язано коменданта вжити заходів з попередження мешканців будівлі щодо необхідності вивільнення кімнат до 17.06.2022 року для проведення ремонтних робіт, і що у випадку не вивезення особистих речей мешканцями дирекція не несе відповідальності за їх цілісність та збереження.

З 11 липня 2022 року позивачів припинили пропускати на територію ДП «УДЦ «Молода гвардія» з посиланням на розпорядження генерального директора ОСОБА_6 про пропускний режим у зв`язку з указом ПУ «Про введення воєнного стану в Україні» та з метою безпеки працівників зобов`язано здійснити вхід та в`їзд працівників дитячого центру на територію підприємства виключно згідно списків, до яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 включено не було.

Даний факт підтверджується також поясненнями свідків, наданими в судовому засіданні.

З наявного в матеріалах справи Акту огляду «Будинку тимчасового проживання робітників» від 06.06.2022 року, складеного комісією у складі ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та затвердженого генеральним директором ДП «УДЦ «Молода гвардія» ОСОБА_13 вбачається, що відбувся огляд «будинку тимчасового проживання робітників» мереж електропостачання, водопостачання, водовідведення, тепломережі, вентиляційні системи, внутрішні оздоблення та комісією встановлено, що даний будинок для тимчасового проживання робітників не підлягає для подальшого проживання людей.

З наявної в матеріалах справи Довідки начальника СП ВА № 3 ОРУП № 1 в м. Одесі ГУНП в Одеській області ОСОБА_14 «Про результати проведення перевірки інформації, викладеної в матеріалах зареєстрованих ЖСО № 3523 від 17.02.2023 року та ЖСО № 3527 від 17.02.2023 року» вбачається, що в ході перевірки відвіданий ДЦ «Молода Гвардія», директор Молода Гвардія гр. ОСОБА_13 , пояснив, що наразі на території знаходяться лише спеціалісти критичної інфраструктури, будь-яких інших осіб не має із заходів безпеки, в гуртожитку наразі ніхто не живе, там ремонт, на час воєнного стану в гуртожитку нікого не буде із заходів безпеки, мешканцям гуртожитку доводили даний факт, що це вимушені заходи, тому пустити до гуртожитку нікого не можуть.

Представник відповідача ДП «УДЦ «Молода гвардія» Скиба Є.А. також в судовому засіданні пояснив, що наразі у гуртожитку, в якому проживали позивачі проводиться реконструкція та ремонтні роботи, змінюється електромережа, комунікації водопостачання та інші роботи.

Однак, суд першої інстанції правильно зазначив, що жодного доказу в підтвердження факту проведення ремонтних робіт у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_4 , представником відповідача додано не було. Окрім того, на запитання суду чи може надати представник відповідача доказ в підтвердження факту проведення ремонтних робіт, представник відповідача повідомив суд, що він не може надати такого доказу.

Також, факт проведення ремонтних робіт у вказаному вище гуртожитку заперечувався і представником позивача ОСОБА_15 .

Таким чином, судом першої інстанції вмотивовано встановлено, що позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було виселено без надання іншого житлового приміщення із житлової квартири, яка була їм надана в якості службового приміщення та в якій позивачі проживали більше 30 років.

Даний факт стороною відповідача не заперечувався.

Проте, представником відповідача ДП «УДЦ «Молода гвардія» і у відзиві на позовну заяву, а також у наданих в судовому засіданні поясненнях зазначалося про те, що позивачка ОСОБА_2 володіє житловим будинком з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_5 .

Стороною позивачів вказаний факт заперечувався, оскільки не відповідає дійсності.

Так, позивачами було надано до суду Інформаційну Довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 329525631 від 19.04.2023 року, сформовану Юридичним департаментом Одеської міської ради, з якої вбачається, що у власності ОСОБА_2 відсутнє будь яке нерухоме майно (т.1, а.с. 143).

Окрім того, з листа-відповіді КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради № 26500/04-04 від 11.08.2023 року, наданої на виконання вимог ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 28.04.2023 року про витребування доказів встановлено, що станом на 31.12.2012 року за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на нерухоме майно у м. Одесі не зареєстровано (т.1, а.с. 200).

За приписами ст. 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

У той же час ст. 125 ЖК України визначено коло осіб, яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення.

Так, згідно із вимог ст. 125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, в тому числі, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України.

Як було вище встановлено, ОСОБА_1 має 43 роки безперервного трудового стажу в ДП «УДЦ «Молода гвардія», а ОСОБА_2 має 33 роки безперервного трудового стажу в ДП «УДЦ «Молода гвардія».

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ДП «УДЦ «Молода гвардія» було виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення у незаконний спосіб, грубо порушуючи та нехтуючи правом особи на житло, внаслідок чого позивачі, у період, коли в Україні триває війна, залишилися без житла, фактично стали безпритульними.

Суд також констатував, що серед основних прав і свобод людини і громадянина Конституція України проголошує право на житло. Тобто право на житло це одне із найважливіших соціально-економічних прав громадян України, оскільки воно стосується основ життя людини.

Згідно ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Статтею 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Статтею 310 ЦК України визначено, що фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно із ст. 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Невід`ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року.

Повага до права людини на житло закріплена також у ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Відповідно до рішення ЄСПЛ (остаточне від 02/03/2011 за заявою № 30856/03) у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод {Конвенцію ратифіковано Законом України № 475/97-ВР від 17.07.97} поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див.(Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82).

Судом першої інстанції правильно встановлено, що іншого житла позивачі не мають, що свідчить про те, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначене житлове приміщення є в цілому їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Отже, право користування позивачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вище зазначеним житловим приміщенням та проживанням у ньому підпадає під гарантії, передбачені ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, судом першої інстанції вмотивовано встановлено, що внаслідок незаконного виселення позивачів, які є особами похилого віку, із житлового приміщення, в яке їх було заселено у законний спосіб та в якому вони проживали понад 30 років, без надання іншого житлового приміщення, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 опинилися на вулиці без житла, фактично стали безпритульними, що є не тільки непропорційним втручанням у право особи на житло, а є і недопустимими у демократичному суспільстві та правовій державі.

Виходячи зі встановлених, на підставі належним чином оцінених доказів, обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність позивачами викладених в позові обставин належними, достовірними та допустимими доказами, які в своїй сукупності є достатніми для задоволення позовних вимог в повному обсязі та захисту порушеного права позивачів в судовому порядку.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.

Щодо доводів апеляційної інстанції про те, що «дозволи на реєстрацію доньок позивачів відсутні», то колегія суддів звертає увагу на таке.

Згідно зі статтею 129 Конституції України до основних засад судочинства відноситься, зокрема принцип змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів та в доведенні перед судом їхньої переконливості. Вказане положення є головним нормативним закріпленням принципів змагальності та диспозитивності в законодавстві України.

Загальна формула принципу змагальності та диспозитивності у цивільному судочинстві закріплена в статтях 12, 13 ЦПК України, відповідно до яких цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).

У справі, яка переглядається апеляційним судом, позивачі у позовній заяві просили визнати за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право користування житловою квартирою за адресою: АДРЕСА_1 з правом безперешкодного входу на територію Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» для проходу в зазначену квартиру, а також вселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат, площею 28 кв.м.

Таким чином, позовні вимоги та суть спору стосується саме ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а не їх доньок, а тому такі доводи апеляційної скарги є неспроможними та не стосуються розгляду та предмету доказування вказаної цивільної справи.

Також апеляційний суд не приймає доводи апеляційної скарги щодо того, що «м. Одеса входить до території можливих бойових дій, через ракетні обстріли країни агресора було пошкоджено нерухоме майно, яке перебуває на території ДП «Український дитячий центр «Молода гвардія», а тому перебування на території Центру небезпечно і рішення про виселення із службового приміщення була крайньою необхідністю», так як вказане також не стосується предмету доказування у вказаній цивільній справі.

Стосовно доводів апеляційної скарги, що «позивачі надали до суду технічний паспорт саме гуртожитку, де зазначено розташування кімнат, в посвідченні для надання житлової площі зазначається, що позивачі вселяються до гуртожитку. Однак суд першої інстанції не взяв це до уваги та виніс рішення щодо заселення позивачів в квартиру і самі позивачі в своєму позові зазначають про вселення у квартиру», то колегія суддів зазначає таке.

Як встановлено матеріалами справи, що 19 березня 1983 року виконавчим комітетом Суворовської районної Ради народних депутатів було розглянуто Протокол № 4 від 09.03.1983 року засідання житлової комісії району з питання розподілу житлової площі підприємств, установ та організацій району, затверджено списки квартирного обліку та було прийнято рішення затвердити Протокол № 4 від 09.03.1983 року засідання житлової комісії про надання житла в піонерському лагері «Молода Гвардія».

Саме за результатами прийнятого рішення позивачу ОСОБА_1 було видано Посвідчення № НОМЕР_1 на право заняття службової житлової площі за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат, площею 28 кв.м.

Таким чином, номер квартири, в яку позивачі просили їх вселити, є їх постійним місцем проживання тривалий період часу і був визначений давно.

Крім того, у суді першої інстанції допитувались свідки, які показали, що були сусідами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та останні проживали у спірній квартирі.

Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.

Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 14 жовтня 2024 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк