Ухвала

від 15.10.2024 по справі 752/22624/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2024 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:

головуючого судді - ОСОБА_1

суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3

секретаря судового засідання - ОСОБА_4

за участю:

представника власника майна - ОСОБА_5

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника власника майна ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу слідчого суді Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2023 року,-

В с т а н о в и л а:

Цією ухвалою задоволено клопотання прокурора відділу Київської міської прокуратури ОСОБА_8 про арешт майна та накладено арешт на автомобіль «BMW 740D» д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 , який на праві власності зареєстровано за ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ключ запалення до нього.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, представник власника майна подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2023 року, постановити нову ухвалу, якою відмовити в задоволенні клопотання.

Мотивуючи свою апеляційну скаргу вказує на те, що оскаржувана ухвала слідчого судді є незаконною і необґрунтованою, а тому підлягає скасуванню.

Так, 02.11.2023 на підставі ухвали слідчого судді було проведено обшук автомобіля марки «BMW 740D» д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 , в результаті якого нічого не виявлено та не вилучено. При цьому було вилучено сам транспортний засіб та ключ запалення до нього, які в розумінні вимог ст. 236 КПК України, є тимчасово вилученим майном.

Враховуючи вимоги ст. 171 КПК України у разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді, передбаченої ст. 235 КПК України, клопотання про арешт такого майна повинно бути подано слідчим, прокурором протягом 48 годин після вилучення майна.

Однак, сторона обвинувачення з порушенням наведеної норми закону звернулась до суду першої інстанції з відповідним клопотанням лише 06.11.2023.

При цьому, слідчим суддею розгляд справи був призначений на 08.11.2023 та цього ж дня постановлено ухвалу, якою клопотання повернуто прокурору та встановлено строк у 72 години для усунення недоліків.

У вказаному рішенні, слідчий суддя на власний розсуд тлумачив норми КПК України, а саме ч. 6 ст. 170, зазначаючи про відсутність цивільного позову потерпілого, але не вказуючи, що наведена норма закону може бути застосована у разі наявності підозрюваного у кримінальному провадженні.

Але, як вбачається з матеріалів, підозра в кримінальному провадженні № 12023100000001220 від 21.10.2023 нікому не оголошувалась, а досудове розслідування проводиться за фактом можливого вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 190 КК України.

13.11.2023 прокурором знову внесено на розгляд слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва клопотання про арешт цього ж майна, а 14.11.2023 постановлено оскаржуване рішення.

Крім того, апелянт вказує і на те, що розгляд клопотання проведено з порушенням вимог ст. 172 КПК України.

Розмір збитків заявлених потерпілим ОСОБА_9 жодним чином не підтверджений, натомість слідчий суддя в оскаржуваному рішенні приходить до висновку про спричинення потерпілому шкоди.

Відтак наведені обставини свідчать про формальність проведеного судового розгляду та недотримання слідчим суддею вимог ст.ст. 94, 132, 173 КПК України.

Враховуючи, що розгляд справи проводився без виклику володільця майна або його представника, копія оскаржуваного рішення отримана лише 15.11.2023, отже строк на апеляційне оскарження рахується саме з 15.11.2023.

Заслухавши доповідь судді, думку представника власника майна, який підтримав подану апеляційну скаргу та просив її задовольнити, вивчивши матеріали провадження та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апелянтом не було пропущено строк на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2023 року з огляду на положення абзацу 2 ч. 3 ст. 395 КПК України, а його апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно до ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.

Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та обґрунтованого рішення слідчий суддя, згідно ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.

Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки згідно ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб`єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.

При накладенні арешту на майно слідчий суддя має обов`язково переконатись в наявності доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення. При цьому, закон не вимагає аби вони були повними та достатніми на даній стадії кримінального провадження, однак вони мають бути такими, щоб слідчий суддя був впевнений у тому, що дані докази можуть дати підстави для пред`явлення обґрунтованої підозри у вчиненні того чи іншого злочину. Крім того, наявність доказів у кримінальному провадженні має давати слідчому судді впевненість в тому, що в даному кримінальному провадженні необхідно накласти вид обмеження з метою уникнення негативних наслідків.

Згідно з п. 7 ч. 2 ст. 131 КПК України, арешт майна є одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження. У відповідності до п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведене, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

Як вважає апеляційний суд, прокурор, обґрунтовуючи своє клопотання в розумінні вимог ст. 132 КПК України, надав достатні і належні докази тих обставин, на які послався у клопотанні, а слідчий суддя, в свою чергу, у відповідності до ст. 94 КПК України, належним чином оцінив ці докази з точки зору їх достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення.

Відповідно до ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

При цьому, підстави для накладення арешту з іншою метою, окрім тих, що закріплені в ч. 2 ст. 170 КПК України, чинний кримінальний процесуальний кодекс України не передбачає.

Частиною 2 ст. 173 КПК України передбачено перелік обставин, які підлягають врахуванню при вирішенні питання про арешт майна, в тому числі, якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу, врахуванню підлягає: 1) правова підстава для арешту майна; 2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні; 3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; 6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

Таким чином, при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, відповідно до вимог ч. 2 ст. 173 КПК України, повинен врахувати правову підставу для арешту майна і можливість використання майна, як доказу у кримінальному провадженні.

Крім того, згідно з нормами Глав 10 та 17 КПК України, правові підстави, з яких слідчим чи прокурором вноситься клопотання про накладення арешту та, відповідно, накладається арешт слідчим суддею, мають співвідноситися з обставинами кримінального провадження.

З матеріалів провадження убачається, що ці вимоги кримінального процесуального закону слідчим суддею дотримано.

Як зазначено в клопотанні про накладення арешту на майно, в провадженні СУ ГУНП у м. Києві перебувають матеріали кримінального провадження № 12023100000001220, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21.10.2023 за фактом заволодіння шляхом обману грошовими коштами ОСОБА_9 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 190 КК України.

13.11.2023 прокурор відділу Київської міської прокуратури ОСОБА_8 звернувся до слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва з клопотанням про арешт майна, а саме автомобіль «BMW 740D» д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 , який на праві власності зареєстровано за ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ключ запалення до нього, з метою забезпечення збереження речових доказів та відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення.

Ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2023 року клопотання сторони обвинувачення задоволено.

Положеннями статей 2, 7 КПК України визначені завдання кримінального судочинства, відповідно до яких, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема відносяться: верховенство права, недоторканність права власності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

При розгляді клопотання про накладення арешту на майно в порядку ст.ст. 170-173 КПК України, для прийняття законного, обґрунтованого та справедливого рішення, слідчий суддя повинен з`ясувати правову підставу для арешту майна, яка має бути викладена у клопотанні слідчого та відповідати вимогам закону.

Вказана норма узгоджується з ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб`єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.

Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.

До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.

Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.

Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов`язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польщі» від 22.06.2004р.).

У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Частиною другою статті 170 КПК України встановлено, що арешт майна допускається з метою забезпечення : 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Частиною 3 ст. 170 КПК України встановлено, що у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.

Як вбачається з матеріалів клопотання, 02.11.2023, на підставі ухвали слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 30.10.2023, проведено обшук транспортного засобу - автомобіля марки «BMW 740D» д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 , який на праві власності зареєстровано за ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В подальшому, постановою слідчого відділу розслідування злочинів у сфері господарської та службової діяльності СУ ГУНП у м. Києві ОСОБА_10 від 08.11.2023 вказаний транспортний засіб - автомобіль марки «BMW 740D» д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 та ключ запалювання до нього визнано речовим доказом у кримінальному провадженні № 12023100000001220 від 21.10.2023, оскільки воно відповідає критеріям ст. 98 КПК України.

Приймаючи до уваги вищевикладене та враховуючи правову кваліфікацію кримінального правопорушення, за обставинами вчинення якого розслідується кримінальне провадження та в межах якого подано дане клопотання, з метою забезпечення кримінального провадження та збереження вищевказаного майна, яке відповідає ознакам речового доказу згідно ст. 98 КПК України, слідчий суддя дійшов обґрунтованого висновку про наявність достатніх підстави для арешту цього майна.

При цьому, ст. 100 КПК України визначено, що на речові докази може бути накладено арешт в порядку ст.ст. 170-174 КПК України, та згідно ч.ч. 2, 3 ст. 170 КПК України слідчий суддя накладає арешт на майно, якщо є достатні підстави вважати, що воно відповідає критеріям, визначеним в ч. 1 ст. 98 КПК України, що має місце в даному випадку.

Крім того, в матеріалах клопотання наявний і цивільний позов потерпілого ОСОБА_9 , згідно якого просить стягнути з ОСОБА_11 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) і ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_9 матеріальну шкоду завдану йому у розмірі 518 461 (п`ятсот вісімнадцять тисяч чотириста шістдесят одного) долару США, що згідно офіційного курсу НБУ станом на 17.08.2023 складає 18 960 118,77 грн.

Постановою слідчого в СУ ГУ НП у м. Києві ОСОБА_10 від 03.11.2023 визнано ОСОБА_9 цивільним позивачем в рамках кримінального провадження №12023100000001220.

Згідно ч. 6 ст. 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності обґрунтованого розміру цивільного позову у кримінальному провадженні, а так само обґрунтованого розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження.

Відповідно до ч. ч. 10, 11 ст. 170 КПК України, арешт може бути накладено у встановленому цим кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що перебувають на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, які перебувають у власності або володінні, користуванні, розпорядженні підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна. Заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у випадках, якщо існують обставини, які підтверджують, що їхнє незастосування призведе до зникнення, втрати, знищення, перетворення, пересування, відчуження майна.

Вирішуючи питання про накладення арешту на вказане майно, слідчий суддя, всупереч твердженням апелянта, дотримався вимог ст. 170 КПК України і прийшов до обґрунтованого висновку з приводу наявності підстав для задоволення клопотання сторони обвинувачення та накладення арешту на зазначене в ньому майно.

З такими висновками слідчого судді колегія суддів погоджується та вважає, що стороною обвинувачення доведена необхідність в даному випадку застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна.

Доводи апелянта про те, що вказане майно не відповідає критеріям речових доказів, є безпідставними, оскільки встановлені стороною обвинувачення фактичні обставини кримінального правопорушення у даному кримінальному провадженні, містять сукупність підстав та розумних підозр вважати, що на даному етапі досудового розслідування є підстави для обґрунтованого припущення, що це майно може містити відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, а отже відповідають ознакам речових доказів, зазначеним у ст. 98 КПК України, що згідно ч. 3 ст. 170 КПК України дає підстави для його арешту як речових доказів з метою збереження.

Посилання адвоката на порушення при зверненні з клопотанням вимог ст. 171 КПК України також є безпідставними, оскільки прокурор ще 06.11.2023 подав до суду клопотання про арешт майна, однак ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 08.11.2023 вказане клопотання прокурора було повернуто для доопрацювання, із встановленням строку у сімдесят дві години для усунення недоліків. При цьому, вказана ухвала слідчого судді отримана слідчим у вказаному кримінальному 10.11.2023, що підтверджується розпискою.

Таким чином, прокурором процесуальний строк, визначений у ч. 5 ст. 171 КПК України щодо подання клопотання про арешт тимчасово вилученого майна, не порушено.

Щодо доводів апелянта про відсутність повідомленої підозри у даному кримінальному провадженні, то з огляду на положення ч. 2, 3 ст. 170 КПК України, майно, яке має ознаки речового доказу повинно вилучатися та арештовуватися незалежно від того, хто є його власником, у кого і де воно знаходиться, незалежно від того чи належить воно підозрюваному чи іншій зацікавленій особі, оскільки в протилежному випадку не будуть досягнуті цілі застосування цього заходу - запобігання можливості протиправного впливу (відчуження, користування, розпорядження) на певне майно, що, як наслідок, перешкодить встановленню істини у кримінальному провадженні

За об`єктивним переконанням колегії суддів, надані матеріали провадження свідчать, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна з метою забезпечення кримінального провадження, а слідчий суддя на даній стадії не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінального провадження по суті, тобто не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для встановлення вини чи її відсутності у фізичної або юридичної особи за вчинення злочину, а лише зобов`язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність тієї чи іншої особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.

Як вважає апеляційний суд, при постановленні оскаржуваного рішення, слідчий суддя дотримався і вимог п.п. 5, 6 ч. 2 ст. 173 КПК України, та врахував розумність, співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, з метою всебічного, повного та об`єктивного дослідження усіх обставин кримінального провадження, так як не накладення арешту на це майно може призвести до негативних наслідків для проведення досудового розслідування, таких як приховування, пошкодження чи псування майна.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б були безумовною підставою для скасування ухвали слідчого судді, судом апеляційної інстанції не виявлено.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду прийнято у відповідності до вимог закону, слідчий суддя при розгляді клопотання з`ясував всі обставини, з якими закон пов`язує можливість накладення арешту на майно, а тому ухвалу слідчого судді необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 170-173, 376, 404, 405, 407, 422 КПК України, колегія суддів, -

П о с т а н о в и л а:

Ухвалу слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 14 листопада 2023 року, якою задоволено клопотання прокурора відділу Київської міської прокуратури ОСОБА_8 про арешт майна та накладено арешт на автомобіль «BMW 740D» д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 , який на праві власності зареєстровано за ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ключ запалення до нього, - залишити без змін, а апеляційну скаргу представника власника майна ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 , - без задоволення.

Ухвала оскарженню не підлягає.

СУДДІ:

---

---

---

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3

Справа № 11-сс/824/812/2024 Категорія ст. 170 КПК України

Унікальний № 752/22624/23

Слідчий суддя суду 1-ї інстанції: ОСОБА_12

Доповідач: ОСОБА_1