Постанова

від 02.10.2024 по справі 922/2826/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 922/2826/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Рогач Л. І. - головуючої, Краснова Є. В., Мачульського Г. М.,

за участю секретаря судового засідання - Салівонського С. П.

представників учасників справи:

позивача - Макаренко О. М.,

відповідача - Трофименко Р. О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Славтіча Олександра Володимировича

на рішення Господарського суду Харківської області від 19.02.2024

(суддя Рильова В. В.)

та постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.06.2024

(судді Істоміна О. А., Попков Д. О., Стойка О. В.)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Чаплинка"

до Фізичної особи - підприємця Славтіча Олександра Володимировича

про стягнення коштів та усунення перешкод у реалізації права власності на нерухоме майно.

ВСТАНОВИВ:

1.Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Чаплинка" (далі - ТОВ "Чаплинка") звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи - підприємця Славтіча Олександра Володимировича (далі - ФОП Славтіч О. В.), в якому просило стягнути з відповідача за договором оренди від 27.02.2020 № 25-02-20-2 заборгованість з орендної плати в розмірі 2 514 838,00 грн, 3 % річних від простроченої суми за користування чужими коштами в розмірі 76 215,00 грн, інфляційні втрати в розмірі 437 058,00 грн, штраф за неповернення орендованого приміщення в розмірі 219 411,00 грн, усунути перешкоди в реалізації позивачем права власності на нерухоме майно, через зобов`язання відповідача звільнити від свого майна та майна інших осіб, що знаходиться у ньому та повернути нерухоме майно позивачу шляхом виселення з приміщень.

1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач послався на порушення відповідачем умов договору оренди щодо своєчасної та повної сплати орендних платежів, а також повернення орендованого приміщень після закінчення договору.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами

2.1. 27.02.2020 сторони уклали договір оренди № 25-02-20-2, відповідно до умов якого орендодавець (позивач) зобов`язався передати, а орендар (відповідач) прийняти у тимчасове платне користування нежитлові приміщення, що розташовані на першому поверсі ТРЦ "Французький бульвар" (нежитлова будівля літ. "Ю-4"), що знаходиться за адресою: вул.Академіка Павлова, 44-Б, м.Харків, загальною площею 120,32 кв.м (Об`єкт оренди, приміщення).

2.2. Строк оренди триває по 28.02.2021 (включно). У разі, якщо жодна зі сторін не повідомить іншу сторону про припинення цього договору щонайменше за 5 днів до дати завершення строку оренди, цей договір поновлюється на 1 календарний місяць на тих самих умовах (пункти 9.1, 9.2 договору).

2.3. У подальшому сторони уклали низку додаткових угод до договору щодо зміни розміру орендної плати та зміни умови оренди об`єкта оренди у певні періоди.

2.4. Зважаючи на відсутність в матеріалах справи відсутні доказів повідомлення сторонами про припинення цього договору 28.02.2021, суди встановили, що договір оренди неодноразово поновлювався в подальшому на тих самих умовах.

2.5. Як установили суди, і сторони це не заперечують, з березня 2021 року орендар припинив сплату орендних платежів.

2.6. 25.04.2023 позивач направив вимогу до відповідача про сплату заборгованості, а також повідомив останнього про припинення договору та необхідності звільнення орендованого приміщення з 01.05.2023. Однак відповідач заборгованість не сплатив та орендоване приміщення так і не повернув.

2.7. Заперечуючи проти позову, відповідач послався на припинення орендних правовідносин за спірним договором 30.04.2021 відповідно до умов договору оренди у редакції додаткової угоди №1 від 01.03.2020 та додаткової угоди від 24.02.2021, укладених представником позивача ОСОБА_1 на підставі довіреності від 25.02.2020.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3.1. Господарський суд Харківської області рішенням від 19.02.2024 позов задовольнив в повному обсязі.

3.2. Мотивував рішення так:

- відповідач не заперечував проти продовження строку дії договору оренди, матеріали справи не містять доказів звільнення відповідачем орендованого приміщення або відсутності можливості його використання, жодних актів про повернення орендованого майна орендодавцю сторони не підписували, суд дійшов висновку щодо обов`язку відповідача сплатити заборгованість за договором оренди №25-02-20-2 від 27.02.2020 з орендної плати у розмірі 2 514 838,48 грн (з березня 2021 року по червень 2023 року);

- 25.04.2023 позивач звернувся до відповідача з вимогою про сплату заборгованості та звільнення орендованих за договором приміщень 01.05.2023, в якій висловив заперечення стосовно подальшого продовження орендних правовідносин та заявив про припинення договору оренди № 25-02-20-2 від 27.02.2020 з 01.05.2023, матеріали справи не містять доказів повернення відповідачем нерухомого майна у відповідності до приписів частини другої статті 795 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) або вчинення ним дій на таке повернення та ухилення орендодавця від прийняття об`єкта оренди, спірний договір припинений з травня 2023 року, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення неустойки, заявленої у порядку частини другої статті 785 ЦК України, за травень 2023 року у розмірі 219 411,60 грн;

- встановивши обставини щодо наявності орендних правовідносин за договором оренди №25-02-20-2 від 27.02.2020 до травня 2023 року, відсутність в матеріалах справи доказів своєчасної та повної сплати відповідачем орендних платежів за період з березня 2021 року по квітень 2023 року, а також не повернення об`єкта оренди після припинення договору оренди на вимогу орендодавця, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі та стягнення основного боргу, неустойки, інфляційних втрат та 3% річних.

3.3. Східний апеляційний господарський суд постановою від 25.06.2024 рішення суду першої інстанції залишив без змін.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її обґрунтування

4.1. ФОП Славтіч О. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Харківської області від 19.02.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.06.2024, в якій просить ці судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

4.2. Обґрунтовуючи випадки касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), скаржник зауважує, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах:

- від 26.06.2019 у справі № 126/3476/16-ц щодо застосування статті 213 ЦК України;

- від 30.09.2020 у справі № 559/1605/18, від 12.06.2019 року у справі № 640/12616/17, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 127/14633/16-ц щодо застосування частини першої статті 627 ЦК України та статті 629 ЦК України.

4.3. Обґрунтовуючи випадки касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме:

- частини другої статті 795 ЦК України у поєднанні з частиною першою статті 627 та статтею 629 ЦК України щодо можливості підтвердження повернення об`єкта оренди, окрім підписаного обома сторонами акта приймання-передачі, якщо договором передбачено можливість складання одностороннього акта повернення об`єкта оренди;

- статті 764 ЦК України щодо належних та допустимих доказів, що підтверджують продовження володіння та/або користування майном після закінчення строку договору найму;

- статті 764 ЦК України у поєднанні зі статтями 6, 627 ЦК України та статтями 179, 284 Господарського кодексу України у випадку, коли сторони договору відступили від положень актів законодавства і врегулювали свої відносини на власний розсуд;

- статті 248 ЦК України у поєднанні з частиною шостою статті 91 ГПК України.

4.4. Крім цього, в обґрунтування випадку касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій на підставі пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України з посиланням на пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про призначення судової експертизи оригіналу довіреності від 25.02.2020 № 2/02/20 та її копії.

5. Позиція інших учасників справи

5.1. Позивач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги відповідача, а оскаржені судові рішення у справі залишити без змін.

5.2. Крім того ТОВ "Чаплинка" у відзиві на касаційну скаргу надало орієнтовний розрахунок суми судових витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції у розмірі 33 000,00 грн, а також гонорару успіху у розмірі 33 000,00 грн.

6. Позиція Верховного Суду

6.1. Заслухавши суддю-доповідачку, представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

6.2. Відповідно до частини 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

6.3. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина 1 статті 626 ЦК України).

6.4. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).

6.5. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

6.6. Згідно з частиною 1 статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

6.7. За приписами частини першої статті 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

6.8. Частинами першою, третьою, шостою статті 283 ГК України передбачено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. Об`єктом оренди може бути, зокрема, нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення). До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

6.9. Частиною четвертою статті 284 ГК України встановлено, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

6.10. Орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі (частини перша та четверта статті 286 ГК України).

6.11. Відповідно до статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

6.12. За найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає (стаття 762 ЦК України).

6.13. Згідно з частинами першою та третьою статті 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору. Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.

6.14. Якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 ЦК України).

6.15. За правилами статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню в разі, якщо його укладено строком на три і більше років.

6.16. Відповідно до статті 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

6.17. Тобто законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини).

6.18. Фактом початку та відповідно припинення правовідносин є підписання акту приймання-передачі нерухомого майна як від орендаря до орендодавця, так і від орендодавця до орендаря.

6.19. Сторони можуть установити й інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти у договорі оренди.

6.20. Як вже зазначалось, заперечуючи проти позову, відповідач послався на припинення орендних правовідносин за спірним договором 30.04.2021 відповідно до умов договору оренди у редакції додаткової угоди №1 від 01.03.2020 та додаткової угоди від 24.02.2021, укладених представником позивача ОСОБА_1 на підставі довіреності від 25.02.2020.

6.21. Частиною першою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

6.22. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту (частина перша статті 654 ЦК України).

6.23. Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

6.24. Згідно зі статтею 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (частини перша, третя).

6.25. Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

6.26. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень, чи без такого перевищення.

6.27. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 910/5934/22, від 17.03.2021 у справі № 360/1742/18.

6.28. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (стаття 238 ЦК України).

6.29. Згідно із статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

6.30. За приписами статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто.

6.31. Статтею 244 ЦК України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю (частина перша). Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі (частина третя).

6.32. Таким чином, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

6.33. Дослідивши наявні у матеріалах справи докази, суди встановили відсутність у ОСОБА_1 повноважень на укладення додаткової угоди № 1 від 01.03.2020 та додаткової угоди від 24.02.2021 з огляду на таке:

- оригінал довіреності від 25.02.2020, на підставі якої діяв ОСОБА_1 від імені ТОВ "Чаплинка", укладаючи додаткові угоди від 01.03.2020 та 24.02.2021 в матеріалах справи відсутні;

- позивач щодо видання на ім`я ОСОБА_1 такої довіреності заперечує;

- довіреність від 25.02.2020, посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Самощенко О.І, зареєстрована в реєстрі за № 774, на підставі якої ОСОБА_1 від імені позивача підписано договір оренди, та наявність якої визнається сторонами, не передбачає повноважень ОСОБА_1 на підписання договорів оренди від імені ТОВ "Чаплинка", актів приймання-передачі об`єктів оренди, додаткових угод до них та отримання будь-яких листів на ім`я довірителя. Водночас обставини стосовно укладення договору оренди від 27.02.2020 №25-02-20-2, додатків до нього, підписання акту прийому-передачі об`єкта оренди від 01.03.2020, а також щодо виконання цього договору визнаються сторонами, що є підтвердженням вчинення довірителем (юридичною особою) дій на схвалення цього правочину.

6.34. Колегія суддів враховує, що обставини щодо наявності у ОСОБА_1 повноважень діяти від імені ТОВ "Чаплинка" на підставі довіреності від 25.02.2020 були предметом з`ясування під час інших судових проваджень, зокрема у справах №922/2824/23 та №922/2828/23, стороною в яких було ТОВ "Чаплинка".

6.35. Враховуючи відсутність у ОСОБА_1 повноважень на укладення додаткової угоди № 1 від 01.03.2020 та додаткової угоди від 24.02.2021 суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що такі угоди не породжують жодних правових наслідків (такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 27.03.2024 у справі № 922/2824/23 та від 29.04.2024 у справі № 922/2828/23), а відтак дійшли правильного висновку про задоволення позову.

6.36. Як вже зазначалось, касаційну скаргу відповідач аргументував пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, вважаючи, що суди не врахували висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 126/3476/16-ц щодо застосування статті 213 ЦК України; від 30.09.2020 у справі № 559/1605/18, від 12.06.2019 року у справі № 640/12616/17, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 127/14633/16-ц щодо застосування частини першої статті 627 ЦК України та статті 629 ЦК України.

6.37. За змістом пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

6.38. Для касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з наведеної підстави наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

6.39. Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.

6.40. Верховний Суд неодноразово наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

6.41. Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

6.42. Проаналізувавши обставини правовідносин у даній справі та у справах, на постанови в яких посилається скаржник, шляхом співставлення їх суб`єктів, об`єктів та юридичного змісту, колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини у справах не є подібними, тому підстави для врахування позицій Верховного Суду, викладених у постановах відсутні.

6.43. Так, у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, враховуючи положення статті 91 ГПК України, відсутність оригіналу довіреності, на підставі якої представник позивача підписував додаткову угоду № 1 від 01.03.2020 та додаткову угоду від 24.02.2021, а також враховуючи сукупність інших доказів, дійшли висновку про відсутність повноважень у представника позивача на їх укладення. При цьому при визначенні початку та припинення спірних договірних правовідносин з оренди встановлено обставини передачі позивачем майна в орендне користування відповідача 01.03.2020 згідно з актом прийому-передачі орендованого майна від 01.03.2020, а також з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів повідомлення орендарем орендодавця про припинення договору оренди або дострокове його розірвання та звільнення приміщень - неповернення відповідачем орендованого майна позивачу на час звернення до суду з цим позовом,.

6.44. Отже, аналіз висновків, зроблених судами попередніх інстанцій у справі № 922/2826/23, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених скаржником постановах, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, що розглядається, не є подібними, враховуючи відмінні фактичні обставини, зміст спірних правовідносин та правове регулювання.

6.45. Водночас колегія суддів враховує і те, що доводи касаційної скарги в цій частині фактично повторюють доводи апеляційної скарги, втім суд апеляційної інстанції, здійснюючи перегляд судового рішення за апеляційною скаргою ФОП Славтіча О. В. відповів на кожен аргумент скарги та здійснив детальний аналіз постанов, на неврахування висновків у яких посилався скаржник.

6.46. Тому наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

6.47. Також однією із підстав касаційного оскарження скаржник зазначає пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України.

6.48. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

6.49. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

6.50. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен обґрунтувати, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно). При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

6.51. У поданій касаційній скарзі скаржник зазначає про необхідність формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах положень частини другої статті 795 ЦК України у поєднанні з частиною першою статті 627 та статтею 629 ЦК України щодо можливості підтвердження повернення об`єкта оренди, окрім підписаного обома сторонами акта приймання-передачі, якщо договором передбачено можливість складання одностороннього акта повернення об`єкта оренди; статті 764 ЦК України щодо належних та допустимих доказів, що підтверджують продовження володіння та/або користування майном після закінчення строку договору найму; статті 764 ЦК України у поєднанні зі статтями 6, 627 ЦК України та статтями 179, 284 Господарського кодексу України у випадку, коли сторони договору відступили від положень актів законодавства і врегулювали свої відносини на власний розсуд; статті 248 ЦК України у поєднанні з частиною шостою статті 91 ГПК України.

6.52. Колегія суддів наголошує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій та порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

6.53. Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц та постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19.

6.54. Загальними вимогами процесуального законодавства, передбаченими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236-238 ГПК України, визначено обов`язковість всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження судом під час вирішення спору доказів, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

6.55. З`ясування відповідних обставин має здійснюватись із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

6.56. Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій оцінили подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку у їх сукупності. Судами, у справі, що розглядається, надано оцінку всім, наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, що відповідає приписам статей 73 - 80, 86 ГПК України.

6.57. Верховний Суд виходить з того, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен обґрунтувати в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права, та як саме ці норми права судами були застосовані неправильно).

6.58. Зі змісту касаційної скарги убачається, що скаржник здійснює загальне цитування наведених норми ЦК та ГК України, проте не наводить в чому саме полягає неправильне застосування вказаної норми судами попередніх інстанцій в оскаржуваних ним судових рішеннях. Скаржник також не конкретизував (з посиланням на особливості фактичних обставин справи), змісту правовідносин, в яких висновок щодо застосування цих норм відсутній, яким чином ці норми мають бути застосовані до спірних правовідносин, не обґрунтував необхідності формування єдиної правозастосовної практики щодо застосування зазначених норм для правильного вирішення спору у подібних правовідносинах, а тому аргументи касаційної скарги в частині цієї підстави касаційного оскарження знаходяться поза межами компетенції суду касаційної інстанції відповідно до положень статті 300 ГПК України.

6.59. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що висновки щодо застосування норм права суд формулює, виходячи з конкретних обставин справи. Інакше кажучи, на відміну від парламенту, суд не встановлює абстрактні правила поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певної норми права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, від 04.07.2023 у справі № 373/626/17).

6.60. Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги щодо наявності передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України підстави для подання касаційної скарги переважно стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, та зводяться до їх переоцінки, що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України.

6.61. Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду.

6.62. Також підставою касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається, скаржник зазначає пункт 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України з огляду на наявність підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини третьої статті 310 цього Кодексу, а саме - суд не дослідив зібрані у справі докази; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів та призначення судової експертизи.

6.63. Колегія суддів враховує, що залишаючи без розгляду клопотання відповідача про проведення експертизи та про витребування доказів, господарський суд виходив з того, що наявні в матеріалах справи докази є достатніми для можливості встановлення судом факту виконання сторонами умов договору оренди та факту наділення ТОВ "Чаплинка" ОСОБА_1 повноваженнями на укладання додаткових угод та дозволяють суду вирішити питання, що входять до предмету доказування без призначення у справі відповідної судової почеркознавчої експертизи, призначення якої зумовило б затягування судового процесу.

6.64. Колегія суддів також враховує, що наведені у касаційній скарзі доводи скаржника фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

6.65. Зі змісту судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції надав оцінку наданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду цього господарського спору, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам не є повноваженням Верховного Суду

6.66. Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

6.67. З цих підстав касаційна скарга задоволенню не підлягає.

7. Висновки Верховного Суду

7.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

7.2. За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

7.3. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що доводи, викладені в касаційній скарзі, не підтвердилися, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

8. Судові витрати

8.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку, передбаченому статтею 129 ГПК України, покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Славтіча Олександра Володимировича залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Харківської області від 19.02.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.06.2024 у справі № 922/2826/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча Л. Рогач

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський