Постанова

від 09.10.2024 по справі 752/26562/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 752/26562/18

провадження № 61-4199св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клочай Наталія Іванівна, на рішення Голосіївського апеляційного суду міста Києва від 28 квітня 2024 року у складі судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року у складі колегії суддів Гаращенка Д. Р., Олійника В. І., Сушко Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 11 листопада 2013 року він надав

ОСОБА_2 у позику грошові кошти в розмірі 2 972 837 дол. США, строком повернення не пізніше 31 грудня 2015 року.

10 червня 2015 року він надав у позику ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 40 000,00 дол. США, строком повернення - на першу його вимогу.

27 листопада 2015 року він звернувся до відповідача з вимогою про повернення грошових коштів у розмірі 40 000,00 дол. США у строк до 04 грудня 2015 року, яку відповідач не виконав.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 зобов`язань щодо повернення боргу не виконав, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача заборгованість за договорами позики у загальному розмірі 3 012 837,00 дол. США, що в еквіваленті становить

83 868 644,00 грн.

Короткий зміст ухвалених судових рішень

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2023 року

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд.

При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Суд першої інстанції встановив, що грошові кошти ані 11 листопада 2013 року, ані 10 червня 2015 року позивач відповідачу не передавав, зазначивши, що кошти передавалися протягом 2011-2012 років частинами, дати передання грошових коштів та точного розміру сум, які передавалися, назвати він не може.

За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наявність розписок, підписаних ОСОБА_2 , не свідчить про укладення між сторонами договорів позики, оскільки кошти при підписанні таких договорів не передавалися, встановити точну дату та розмір переданих коштів не є можливим, а отже, такі договори є неукладеними, а тому у відповідача не виник обов`язок щодо повернення коштів саме за договорами позики від 11 листопада 2013 року та від 10 червня 2015 року в розмірі, визначеному позивачем.

Суд також урахував, що між сторонами існували правовідносини, пов`язані

з реалізацією інвестиційного проекту за угодою акціонерів, укладеною у 2011 році за участю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо створення компанії «OMELO INTERNATIONAL LIMITED» з метою придбання родовищ залізної руди в Індії.

Саме в межах зазначених правовідносин ОСОБА_1 передавав грошові кошти, що підтверджується посиланням на ці обставини в розписці від 11 листопада 2013 року про отримання грошових коштів, копією угоди акціонерів, оригінал якої був досліджений судом, заявою ОСОБА_1 до правоохоронних органів щодо вчинення ОСОБА_2 шахрайських дій, відомості про що були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019100000000242 від 13 березня 2019 року, в якій він виклав обставини передачі коштів ОСОБА_2 у розмірі 3 012 837 дол. США.

Зважаючи на наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що надані позивачем розписки від 11 листопада 2013 року та від 10 червня 2015 року не підтверджують укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договорів позики,

а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 січня 2023 року змінено в частині вирішення позовних вимог про стягнення із ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 40 000,00 дол. США, шляхом викладення мотивувальної частини судового рішення у редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що, вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики

від 11 листопада 2013 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що грошові кошти, зазначені у розписці від 11 листопада 2013 року, були використані ОСОБА_2 протягом 2011-2012 років на реалізацію спільного проекту щодо будівництва заводу по переробці та збагаченню залізної руди,

а отже, не є позикою і не були отримані відповідачем саме в день складання розписки - 11 листопада 2013 року.

Водночас розписка від 10 червня 2015 року не містить відомостей щодо спільної діяльності сторін, у ній зазначено суму боргу та строк його повернення - на першу вимогу.

На вимогу позивача від 27 листопада 2015 року ОСОБА_2 взяті у борг грошові кошти не повернув, що стало підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.

Зважаючи на наведене, суд апеляційної інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог у цій частині, однак відмовив у їх задоволенні у зв`язку

з пропуском позовної давності, про застосування якої заявив відповідач у суді першої інстанції.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У березні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клочай Н. І., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 22 грудня 2020 року у справі № 370/3538/18, від 25 червня 2020 року у справі № 524/4233/17, від 04 червня 2020 року у справі № 520/10954/15-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 640/7558/17, від 19 травня 2020 року у справі № 263/15228/16-ц, від 13 вересня 2023 року у справі № 369/7355/21, від 26 грудня 2023 року у справі № 127/35718/21, від 07 липня 2023 року у справі № 206/501/20, від 25 січня 2023 року у справі № 369/11450/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що, вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідач не оспорював договори позики та у судовому засіданні підтвердив, що підписував їх. Також він не заперечував факт отримання грошових коштів від позивача.

Передача ОСОБА_1 грошових коштів у борг ОСОБА_2 частинами, до моменту написання розписки (11 листопада 2013 року), не впливає на зобов`язання останнього повернути ці кошти у встановлений у розписці строк, саме до 31 грудня 2015 року.

Крім того, зазначення у розписці від 11 листопада 2013 року про те, що грошові кошти спрямовано на реалізацію проекту будівництва заводу зі збагачення залізної руди в Індії, не має правового значення для правильного вирішення цього спору, оскільки не впливає на виконання чи невиконання ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики.

Суди попередніх інстанцій не врахували, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Суди не звернули уваги на те, що тексти розписок містять однозначні відомості про те, що відповідач позичає грошові кошти, тобто бере їх у позику, зобов`язується повернути і не містять посилання на те, що такі кошти надаються на реалізацію спільного проекту та що позивач бере на себе відповідні ризики.

Суди попередніх інстанцій належно не дослідили угоду акціонерів, не звернули уваги на те, що датою набрання чинності цієї угоди зазначено дату її підписання, однак такої дати угода не містить, а отже, й чинності вона не набрала.

Крім того, в угоді не зазначено розмір інвестицій. Про відсутність узгодженої суми інвестицій зазначає у своїх поясненнях і сам відповідач.

Надані відповідачем банківські виписки щодо руху коштів не є належними та допустимими доказами, оскільки не підтверджують, що зазначені грошові кошти надані позивачем.

На порушення норм процесуального права суд першої інстанції дослідив оригінал угоди акціонерів під час судових дебатів. Крім того, суд не звернув уваги на те, що копія зазначеної угоди не є ідентичною оригіналу.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 25 березня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клочай Н. І., на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії суддів: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.,

Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клочай Н. І., з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Голосіївського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи № 752/26562/18; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У квітні 2024 року матеріали справи № 752/26562/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на 25 вересня 2024 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клочай Н. І., які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 11 листопада 2013 року ОСОБА_2 склав письмову розписку, згідно з якою він взяв у ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 2 972 837 дол. США на реалізацію проекту будівництва заводу по збагаченню залізної руди в Індії. Зазначена сума боргу буде повернута ОСОБА_1 після залучення інвестора на реалізацію зазначеного проекту, але не пізніше 31 грудня 2015 року. Сума коштів може бути повернута достроково або змінена за згодою сторін.

10 червня 2015 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 у позику грошові кошти у розмірі 40 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути на першу вимогу.

27 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з вимогою про повернення боргу у розмірі 40 000,00 дол. США до 04 грудня 2015 року.

Грошові кошти позивачу не повернув.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням

є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики

є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається

у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян,

а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі

№ 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року

у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Щодо розписки від 11 листопада 2013 року

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що грошові кошти, зазначені у розписці від 11 листопада 2013 року, були використані ОСОБА_2 протягом

2011-2012 років на реалізацію спільного проекту щодо будівництва заводу по переробці та збагаченню залізної руди, а отже, не є позикою і не були отримані відповідачем саме в день складання розписки - 11 листопада 2013 року.

Суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом виключно факту укладення договору, але не передачі грошових коштів.

У касаційній скарзі позивач посилається на те, що такий висновок судів попередніх інстанцій суперечить висновку Верховного Суду, викладеному у постанові

від 22 грудня 2020 року у справі № 370/3538/18, про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Тобто, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

У той самий час за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого відомо як про сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням

її повернення), так і дати її отримання.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів

є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Зазначеного суди попередніх інстанцій не врахували, а тому передчасно посилалися як на підставу для відмови у стягненні заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року на те, що грошові кошти не були отримані відповідачем у день складення розписки, а також, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом виключно факту укладення договору, але не передачі грошових коштів.

У постанові Верховного Суду від 06 червня 2020 року у справі № 640/7558/17, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця, а також, що позичальник зобов`язується повернути позику.

У постанові Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 263/15228/16-ц, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів.

У згаданій постанові Верховний Суд також зазначив, що зазначення в розписці, на що підуть взяті в борг кошти, не має правового значення для правильного вирішення цього спору, оскільки не впливає на виконання чи невиконання зобов`язання за договором позики.

Верховний Суд погоджується з такими висновками, наведеної постанови Верховного Суду, проте вважає застосування її у цій справі передчасним.

У зазначеній постанові Верховний Суд аналізував доводи щодо справжньої природи договору позики і визнав їх безпідставними через відсутність доказів, й на це не посилався позивач.

Натомість, у справі, яка переглядається, незважаючи на текст розписки

від 11 листопада 2013 року і те доповнення до неї, як позивач так і відповідач надавали пояснення про залучення коштів для спільного бізнес-проекту. Це слідує із зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 235-241 ), із заяви

(т. 1, а.с. 243-249), в якій ОСОБА_1 зазначає про спільний бізнес-проект зі ОСОБА_2 . У зазначених письмових доказах також йдеться про оформлення бізнесово-партнерських відносин, укладення угоди акціонерів й залучення інвестицій. Не заперечував і ОСОБА_1 у касаційній скарзі, але вказував, що договірні відносини належним чином не виконані. Ці документи наявні у справі

(т. 3, а.с 1-18). Їх взаємозв`язок апеляційний суд належним чином не дослідив.

Більше того, ОСОБА_1 у відзиві на зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 по суті не оспорював наявність бізнес-проекту спільного, але оспорював розмір часток ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у придбаній кіпрській компанії (т. 4, а. с. 156-160).

З`ясування дійсної правової природи правовідносин сторін, незалежно від найменування документа, та залежно від установлених результатів робити відповідні висновки є обов`язком сторін і суду, про що зазначено у численній

і незмінній практиці Верховного Суду України та Верховного Суду (див. постанови Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14,

від 18 березня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі №1967цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-1103цс16, від 18 січня 2017 року

у справі № 6-2789цс16, постанову Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 758/2555/21 (провадження 61-10283св23) та інші).

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики

від 11 листопада 2013 року, суд апеляційної інстанції належно не перевірив доводів сторін, не дослідив зібрані у справі докази, не встановив справжню природу правовідносин й дійсного змісту складеної відповідачем розписки

від 11 листопада 2013 року, у якій він, зокрема, зазначив, що отримав від позивача грошові кошти у сумі 2 972 837,00 дол. США на реалізацію проекту будівництва заводу щодо збагачення залізної руди в Індії та що зазначена сума боргу буде повернута позивачу після залучення інвестора для реалізації цього проекту, але не пізніше 31 грудня 2015 року, а тому дійшов передчасного висновку про те, що складена ОСОБА_2 розписка від 11 листопада 2023 року не підтверджує виникнення між сторонами позикових правовідносин.

Крім того, суду апеляційної інстанції необхідно з`ясувати на якій стадії знаходиться кримінальна справа, якщо заявлений то коли і з яких правових підстав (позика чи шкода, чи інші зобов`язання) цивільний позов.

Зважаючи на наведене, оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року не може вважатися законною та обґрунтованою, а тому касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а постанова апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо розписки від 10 червня 2015 року

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 10 червня 2015 року, суд першої інстанції зокрема виходив з того, що наявність розписки, підписаної ОСОБА_2 , не свідчить про укладення між сторонами договорів позики, оскільки грошові кошти при складенні розписки не передавалися, встановити точну дату та розмір переданих коштів не є можливим.

Суд також урахував, що між сторонами існували правовідносини, пов`язані з реалізацією інвестиційного проекту за угодою акціонерів, укладеною у 2011 році за участю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо створення компанії «OMELO INTERNATIONAL LIMITED» з метою придбання родовищ залізної руди в Індії. Саме в межах зазначених правовідносин ОСОБА_1 передавав ОСОБА_2 грошові кошти.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 10 червня 2015 року, суд апеляційної інстанції виходив з того, що розписка

від 10 червня 2015 року не містить відомостей щодо спільної діяльності сторін,

у ній зазначено суму боргу та строк його повернення - на першу вимогу.

Оскільки на вимогу позивача від 27 листопада 2015 року ОСОБА_2 , взяті у борг грошові кошти не повернув, суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованими позовні вимоги у цій частині, однак відмовив у їх задоволенні у зв`язку з пропуском позовної давності, про застосування якої заявив відповідач у суді першої інстанції.

Звертаючись до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клочай Н. І., просить скасувати оскаржувані судові рішення у повному обсязі та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Водночас касаційна скарга не містить посилання на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 10 червня 2015 року.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Зважаючи на відсутність обґрунтованих доводів щодо незаконності оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики 10 червня 2015 року, а тому в цій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Залишаючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року без змін, суд апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12 грудня 2020 року у справі № 370/3538/18,

від 03 червня 2020 року № 640/7558/17, від 19 травня 2020 року у справі

№ 263/15228/16-ц, на які позивач посилався в апеляційній скарзі, не врахував, зібрані у справі докази належно не дослідив, доводів сторін не перевірив, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду у зазначеній частині та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 11 листопада 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а в іншій частині залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Розподіл судових витрат, у тому числі за перегляд справи судом касаційної інстанції, підлягає вирішенню тим судом, який ухвалить остаточне судове рішення.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Клочай Наталія Іванівна, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики

від 11 листопада 2013 року скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 квітня 2024 року, змінене постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики

від 10 червня 2015 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець