Постанова

від 16.10.2024 по справі 607/3998/22

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/3998/22Головуючий у 1-й інстанції Дзюбич В.Л. Провадження № 22-ц/817/771/24 Доповідач - Храпак Н.М.Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 жовтня 2024 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

Головуючої - Храпак Н.М.

Суддів - Гірський Б. О., Хома М. В.,

за участі секретаря - Панькевич Т.І.

та сторін: представника позивача ОСОБА_1 адвоката Островської О.Н., представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвоката Магдич О.О. та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача - ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №607/3998/22 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Островська Олеся Нектаріївна, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 травня 2024 року, ухваленого суддею Дзюбичем В.Л. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , комунального підприємства «Міське бюро технічної інвентаризації» за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача, ОСОБА_4 про визнання приватизації недійсною, скасування свідоцтва про право власності на житло та розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації та запису в реєстровій книзі ,-

В С Т А Н О В И В:

у березні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , комунального підприємства «Міське бюро технічної інвентаризації» за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача, ОСОБА_4 про визнання приватизації квартири АДРЕСА_1 недійсною, скасування свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 26.05.1994, видане на ім`я ОСОБА_5 , а також розпорядження Міського бюро технічної інвентаризації від 20.05.1994 №7179 в реєстровій книзі запис №7702 про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги мотивує тим, що вона була включена в ордер серії МК № 922, виданий 14.07.1986 року на зайняття двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , як дочка ОСОБА_5 .

З 01.09.1992 по 25.06.1993 тимчасово вибула з вищевказаної квартири у зв`язку з навчанням в Львівському СПТУ №48.

Після закінчення навчання повернулася в м. Тернопіль та проживала в квартирі АДРЕСА_1 і зареєструвалася в ній 06.09.1993.

На підставі розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації №7179 від 20.05.1994 року квартира АДРЕСА_2 була приватизована та 26.05.1994 року видано свідоцтво про право власності в якому вказано, що дана квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_5 .

Вважає, що КП «Міське бюро технічної інвентаризації» безпідставно прийняло розпорядження №7179 від 20.05.1994 року та 26 травня 1994 року видало її батьку ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 і вчинило в реєстровій книзі запис №7702 про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру, оскільки на момент приватизації житла проживала і була зареєстрована у спірній квартирі, тому мала право на приватизацію.

Про те, що квартира приватизована лише на ім`я батька, вона дізналася після його смерті, коли почала збирати документи для оформлення спадщини, і в 2015 році звернулася з позовом в Тернопільський міськрайонний суд.

12 серпня 2015 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалив в справі №607/12094/15-ц рішення, яким її позов задоволив, визнав приватизацію квартири АДРЕСА_1 недійсною, скасував свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 26.05.1994 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , скасував розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації від 20.05.1994 року №7179 та скасував в реєстровій книзі запис №7702 про право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Зазначене рішення суду залишене без змін постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 15.02.2018 року.

Постановою Верховного Суду від 03.06.2020 року у справі №607/1294/15-ц зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовані, у задоволенні її позову відмовлено не тому, що вона не мала права на приватизацію квартири, а тому, що до справи не були залучені належні відповідачі.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 травня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Комунального підприємства «Міське бюро технічної інвентаризації» з участю третьої особи ОСОБА_4 про визнання приватизації квартири АДРЕСА_1 недійсною, скасування свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 26.05.1994 видане на ім`я ОСОБА_5 , а також розпорядження Міського бюро технічної інвентаризації від 20.05.1994 №7179 в реєстровій книзі запис №7702 про право власності на квартиру АДРЕСА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Островська О.Н., подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22.05.2024 року у справі №607/3998/22 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Вказує, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги представник заявниці зазначила, що суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 мала право на приватизацію квартири і що її право є порушеним. Однак, суд першої інстанції безпідставно прийшов до висновку, що позивач пропустила строк звернення до суду із даним позовом, оскільки з моменту приватизації ОСОБА_5 спірної квартири, тобто 20.05.1994 і до першого звернення позивачки ОСОБА_1 до суду із позовом про захист своїх прав на приватизацію спірної квартири, а саме 13.07.2015, пройшло більше ніж 21 рік, в той час, як строк позовної давності становить три роки.

Крім цього, суд погодився із твердженням представника відповідача про те, що позивачка ОСОБА_1 , прописуючись у спірній квартирі 07.10.2009 та 05.05.2011, не могла не знати про те, що її власником є ОСОБА_5 , оскільки саме власник надає згоду на прописку (реєстрацію місця проживання) повнолітнього члена сім`ї у належну йому квартиру.

Однак, висновок суду про те, що ОСОБА_1 , прописуючись у спірній квартирі 07.10.2009 та 05.05.2011, не могла не знати про те, що її власником є ОСОБА_5 , не відповідає матеріалам справи та суперечить законодавству, яке визначало станом на 07.10.2009 та 05.05.2011 порядок реєстрації місця проживання.

Станом на 07.10.2009 та 05.05.2011 не існувало інституту «прописки», оскільки прописка Рішенням Конституційного Суду України 14 листопада 2001 року №15-рп/2001 визнана неконституційною.

Порядок реєстрації місця проживання станом на 07.10.2009 та 05.05.2011 регулювався Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі - Закон). Так, стаття 6 визначала перелік документів, які подавалися для реєстрації місця проживання особи, а саме, особа мала подати:

- письмову заяву,

- паспортний документ,

- квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати;

- два примірники талона про зняття з реєстрації.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28.07.2004 року №985 було затверджено зразок заяви про реєстрацію місця проживання в Україні та зразок талона зняття з реєстрації місця проживання в Україні. У вказаних зразках немає графи про «статус житла». Крім цього, одним рядком в заяві про реєстрацію місця проживання особи зазначено «згода власника/співвласників житла або їх уповноважених органів, наймача та членів його сім`ї на реєстрацію місця проживання заявника у разі відсутності документів, зазначених як підстава для реєстрації.

Із зазначеного змісту неможливо встановити в статусі кого (наймача, власника, члена сім`ї) покійний батько ОСОБА_5 міг давати згоду на реєстрацію місця проживання позивачки.

Оригіналу чи копії заяви про реєстрацію місця проживання позивачки у спірній квартирі суду не було надано. У зв`язку з цим, суд голослівно та безпідставно стверджує, що ОСОБА_1 могла дізнатися в 2009 чи 2011 роках про те, що квартира приватизована її батьком.

Із зразка заяви вбачається, що заявник повинен вказати підставу реєстрації місця проживання. В нашому випадку ОСОБА_1 реєструвалася як дочка ОСОБА_5 .

Покійний батько якщо і давав згоду на реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі, то це був лише його особистий підпис, як фізичної особи, а не доказ про те, що квартира приватизована.

Також, в карточках про реєстрацію місця проживання позивачки в спірній квартирі, копії яких містяться в матеріалах справи, немає відомостей про статус житла і його належність до приватного чи державного житлового фонду.

В травні 1994 року батько позивачки приватизував спірну квартиру. На той час будинок АДРЕСА_3 перебував у повному господарському віданні АТ «Текстерно».

10.02.1999 будинок АДРЕСА_3 було передано в комунальну власність міста, що підтверджується рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 10.02.1999 року №96. В акті прийому-передачі відомчого житлового фонду в комунальну власність, затвердженого зазначеним рішенням виконавчого комітету, немає відомостей про те, які квартири приватизовані, зокрема і спірна квартира.

ОСОБА_1 проживала з батьком в спірній квартирі, реєструвала в ній своє місце проживання, батько не чинив їй перешкод в користуванні квартирою, в реєстрації місця проживання в квартирі, а тому вона і не могла дізнатися, що її право на приватизацію спірної квартири є порушеним ще у 1994 році.

Приватизація спірної квартири була оформлена КП «Міське бюро технічної інвентаризації», а тому навіть звернення ОСОБА_1 в КП «Міське бюро технічної інвентаризації» не дало б можливість отримати інформацію, оскільки відповідно до Закону України «Про інформацію», Закону України «Про доступ до персональних даних» бюро технічної інвентаризації не мало і немає права надавати інформацію особі, яка не була учасником приватизації.

Про порушення свого права ОСОБА_1 дізналася лише після смерті свого батька, коли в 2015 році після його смерті, нотаріус надала офіційний запит в КП «Міське бюро технічної інвентаризації». При дослідженні в судовому засіданні матеріалів з бюро технічної інвентаризації встановлено, що позивачка дізналася про те, що спірна квартира приватизована лише на ім`я її батька в червні 2015 року.

В 2015 році позивачка звернулася з позовом в Тернопільський міськрайоний суд.

12 серпня 2015 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалив в справі №607/12094/15-ц рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено, визнано приватизацію квартири АДРЕСА_1 недійсною, скасував свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 26.05.1994 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , скасував розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації від 20.05.1994 року №7179 та скасував в реєстровій книзі запис №7702 про право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Зазначене рішення суду залишене без змін постановою Апеляційного суду Тернопільськоїобласті від 15.02.2018 року.

Через п`ять років 03.06.2020 року Верховний Суд, скасував рішення Тернопільського міськрайонного суду від 12.08.2015 року і постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 15.02.2018 року та у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив не тому, що вона не мала права на приватизацію квартири і не тому, що пропустила строки звернення до суду, а тому, що суд допустив до участі в справі неналежних відповідачів.

23 березня 2022 року ОСОБА_1 змушена була знову звернутися з позовом про захист свого порушеного права на приватизацію квартири.

З огляду на це строк позовної давності ОСОБА_1 пропущено з поважних причин, тому і зверталися до суду з клопотанням про поновлення ОСОБА_1 строку звернення до суду з вимогою про захист її права на приватизацію квартири АДРЕСА_1 .

Представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвокат МагдичО.О. подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення.

У відзиві на апеляційну скаргу зазначено, що підставою позову ОСОБА_1 слугує порушення її права на приватизацію частки квартири АДРЕСА_1 , у якій вона начебто проживала станом на травень 1994 року.

Предметом позовних вимог є визнання недійсним та скасування розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації та свідоцтва про право власності на житло , а саме на квартиру АДРЕСА_1 (далі спірна квартира).

Разом з тим, з часу прийняття оскаржуваних рішень до подання позову, що розглядається минуло понад 28 років.

Позивачка ОСОБА_1 стверджує, що до смерті батька та відкриття спадкової справи не могла знати про те, що спірна квартира приватизована, однак таке твердження не відповідає дійсності.

Приватизація державного житлового фонду здійснюється з 1992 року відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року № 2482-XII.

Якщо ОСОБА_1 вважала, що вона має право на приватизацію частки спірної квартири, то вона могла і повинна була знати про стан свого права.

Позивачка ОСОБА_1 неодноразово вселялась у дану квартиру, реєструвала у ній своє місце проживання, а згодом виселялась та скасовувала свою реєстрацію за даною адресою (принаймні позивачка стверджує, що була прописана (зареєстрована) у спірній квартирі тричі: 06.09.1993; 07.10.2009 та 05.05.2011.

У апеляційній скарзі представник заявниці вказує, що ОСОБА_1 могла не знати у якості кого надавав їй, як повнолітньому члену сім`ї, згоду на пропуску (реєстрацію) її покійний батько, як власник, чи наймач житла. Таке припущення заявниця робить, виходячи із форми заяви-згоди на реєстрацію місця проживання особи відповідно до Постанови КМУ від 28.07.2004 р. № 985 «Про затвердження зразків документів, необхідних для реєстрації місця проживання в Україні». Також, вказує, що суд не досліджував оригінали заяв покійного ОСОБА_5 , якими він надавав згоду на реєстрацію місця проживання дочки у його квартирі. Відтак, на думку скаржниці, суд не міг зробити висновку про те, що позивачка ОСОБА_1 могла і повинна була дізнатись про те, що квартира належить її батьку з травня 1994 року.

Однак, у такий спосіб позивачка перекладає обов`язок доказування факту необізнаності позивачки із фактом порушення її права з позивача на відповідача. Таке «перекладання» обов`язку доказування є неправомірним та суперечить змісту статті 261 ЦК України.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен довести саме той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

16 листопада 2016 року при розгляді справи № 6-2469цс16 Верховний Суд України сформував таку правову позицію: можливість і обов`язок особи знати про стан своїх майнових прав презюмуєтся, а тому недостатньо довести факт, із-за якого позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суд. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Дана судова практика є уставленою та не змінювалась .

А, тому поза всяким сумнівом підтверджується той факт, що впродовж трьох років, починаючи з 1994 року, позивачка ОСОБА_1 могла отримати інформацію про те, кому належить квартира, у якій вона наче б то проживала та була зареєстрована.

Представник відповідачів не може погодитись із твердженням про те, що з 2015 року (з моменту пред`явлення першого позову ОСОБА_1 в межах справи № 607/12094/15-ц) строк позовної давності перервався і почав свій перебіг заново.

Позивачка покликається на норму про переривання перебігу строку позовної давності, а саме на вимоги частини 3 статті 264 ЦК України.

Однак представник відповідачів зазначає, що закон не передбачає переривання строку позовної давності шляхом пред`явлення позову у випадку, коли такий строк уже сплив на момент пред`явлення позовних вимог.

Саме така правова позиція висловлена у висновку КЦС ВС по справі № 686/23170/19, яка не змінювалась.

Заявляючи про переривання строку позовної давності, позивачка посилається на подання позову у справі № 607/12094/15-ц. Однак уже на момент подання даного (первинного) позову із аналогічним змістом строк позовної давності уже був пропущений.

Враховуючи викладене є очевидним, що позивачка звернулась до суду поза межами строку, встановленого ст. 257 ЦК України, а саме після 26.05.1997 року, строк, що минув уже після збігу строку позовної давності є надто значним, а саме 25 років.

Відтак відсутні правові підстави для задоволення клопотання про поновлення строку позовної давності.

У судовому засіданні представник позивача адвокат Островська О.С. апеляційну скаргу підтримала, з мотивів, викладених у ній, просила її задовольнити.

Представник відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 адвокат МагдичО.О. в судовому засіданні заперечила проти апеляційної скарги, вважаючи її безпідставною, а рішення законними та обґрунтованими.

Третя особа ОСОБА_4 , яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача, в судовому засіданні апеляційну скаргу визнала, посилаючись на те, що договору купівлі-продажу, за яким вона набула право власності на спірну квартиру ніхто не визнав недійсним, тому вважає, що рішення суду першої інстанції слід скасувати.

КП «Міське бюро технічної інвентаризації» в судове засідання не з`явилося, хоча належним чином було повідомлено про дату, час і місце розгляду справи, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення за штрих кодом 0600963294724.

Згідно з п.п. 1 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день вручення судової повістки під розписку.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника процесу за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності учасників процесу, які не з`явилися в судове засідання і про причини неявки суду не повідомили.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін та третьої особи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Згідно з ч. 1ст. 367 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вказано в частині третійстатті 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржене судове рішення відповідає, з огляду на таке.

Судом встановлено, що 14 липня 1986 року виконавчим комітетом Тернопільської міської ради народних депутатів видано ОСОБА_5 в складі сім`ї ОСОБА_6 (дружина) та ОСОБА_7 (дочка) ордер № НОМЕР_1 серії МК на право зайняття двокімнатної квартири АДРЕСА_4 .

Згідно свідоцтва про народження виданого 07.11.2000 року, ОСОБА_8 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 та її батьками є ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

ОСОБА_8 в період з 01.09.1992 року по 25.06.1993 року навчалася в Львівському СПТУ №48, що підтверджується дипломом № НОМЕР_2 виданого зазначеним навчальним закладом 26.06.1993 року.

26.05.1994 року Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації на підставі розпорядження №7179 від 20.05.1994 року видано свідоцтво про право власності на житло, згідно якого квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності ОСОБА_5 .

26.05.1994 року Міським бюро технічної інвентаризації ( м. Тернопіль) в реєстровій книзі вчинено запис №7702 про право власності ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_8 15.01.1994 року уклала шлюб з ОСОБА_9 та змінила прізвище на « ОСОБА_10 », що стверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_3 від 15.01.1994.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 , виданим повторно 11.09.2015 відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Тернопільського міського управління юстиції.

Як вбачається з довідки виданої 24.06.2015 року ПП «Наш дім», ОСОБА_1 була зареєстрована та проживала в квартирі АДРЕСА_1 в період з 06.09.1993 року по 24.03.1995 року, з 07.10.2009 року по 02.04.2011 року та з 05.05.2011 року по даний час.

12 серпня 2015 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалив в справі №607/12094/15-ц рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації про визнання приватизації квартири недійсною, скасування свідоцтва про право власності на житло та розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації та скасування запису в реєстровій книзі задоволив, визнав приватизацію квартири АДРЕСА_1 недійсною, скасував свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 26.05.1994 року, видане на ім`я ОСОБА_5 , скасував розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації від 20.05.1994 року №7179 та скасував в реєстровій книзі запис №7702 про право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Зазначене рішення суду залишене без змін постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 15.02.2018 року.

Постановою Верховного Суду від 03.06.2020 року у справі №607/1294/15-ц вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовані, у задоволенні позову відмовлено.

В жовтні 2020 року ОСОБА_2 подала в суд позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , Комунального підприємства «Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації», третя особа - ОСОБА_3 про визнання недійсними документів, виданих органом приватизації в порядку, визначеному Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" про передачу в порядку приватизації квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , а саме розпорядження КП "Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації" №46586 від 16 вересня 2015 року та свідоцтва про право власності на вказану квартиру від 16 вересня 2015 року, визнання недійсним договору купівлі-продажу зазначеної квартири, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Фіголь Н.Б. за № реєстру 4769, застосування процедури реституції до сторін спірного договору купівлі-продажу зазначеної квартири, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та посвідченого нотаріально 19 липня 2017 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Фіголь Н.Б. за № реєстру 4769, та зобов`язання власницю квартири ОСОБА_4 звільнити квартиру АДРЕСА_1 .

09 вересня 2021 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області позов задовольнив частково та визнав недійсними документи, видані органом приватизації в порядку, визначеному Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", про передачу в порядку приватизації квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , а саме розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації N 46586 від 16 вересня 2015 року та свідоцтво про право власності на вказану квартиру від 16 вересня 2015 року. У задоволені решти позовних вимог відмовив.

У вказаному рішенні суд зробив висновок, що є чинними видані на ім`я ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації від 20.05.1994 року №1779 та запис в реєстровій книзі №7720 про право власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_5 , оскільки відсутнє судове рішення про їх скасування.

Дане судове рішення було предметом апеляційного оскарження, за результатами розгляду якого постановою Тернопільського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року в справі №607/17893/20 апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги є обґрунтованими, оскільки позивач мала право на приватизацію спірної квартири, в зв`язку з тим, що на момент прийняття рішення про приватизацію була зареєстрована у даній квартирі, однак позивач звернулася у суд із даним позовом з пропуском позовної давності та не довела поважності причин її пропуску, а відповідач в установленому порядку звернулася до суду із заявою про застосування строків позовної давності.

Колегія суддів, з даними висновками суду першої інстанції погоджується, виходячи з такого.

За змістом статті 15 Закону України «Про власність», чинного на дату приватизації ОСОБА_5 спірної квартири, наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім`ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України.

Приватизація житла здійснюється у порядку встановленому Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і далі у редакції чинній, на час здійснення ОСОБА_5 приватизації спірної квартири) приватизація державного житлового фонду це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Згідно з пунктом першого статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

Пунктом 5 статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.

Згідно зі статтею 8 вказаного Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Процедура передачі квартири з державної форми власності у приватну регламентується Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року № 2482-ХІІ та Наказом Держжитлокомунгоспу від 15.09.92 № 56, який затвердив Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян" (із змінами, внесеними згідно з наказом Держжитлокомунгоспу від 05.08.94 № 72, зареєстроване у Міністерстві юстиції України 23.08.94 за № 201/411, далі - Положення).

Так, пунктом 5 вказаного Положення передбачено, що передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло. ( Абзац другий пункту 5 із змінами, внесеними згідно з Наказом Держжитлокомунгоспу N 72 (z0201-94 ) від 05.08.94).

Дане Положення втратило чинність із прийняттям нового Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказу № 396 від 16.12.2009 Міністерства з питань житлово-комунального господарства України.

Проте основні правила щодо приватизації не зазнали змін: участь у приватизації беруть усі члени сім`ї, які зареєстровані у помешканні та спільно подають до органу приватизації заяву затвердженого взірця. Наймачі, члени сім`ї, які не бажають брати участь у приватизації, складається про це окрему відповідну заяву.

У справі, що переглядається, при зверненні з позовом ОСОБА_1 посилається на те, що приватизація квартири АДРЕСА_1 здійснена лише на її батька ОСОБА_5 є незаконною, оскільки на момент приватизації позивач була повнолітньою, проживала та була зареєстрована у спірній квартирі, а тому мала право на приватизацію вказаної квартири. Приватизацію спірної квартири проведено без врахування її згоди та її права на приватизацію квартири та отримання її у спільну часткову власність, що є порушенням Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Вважає, що КП «Міське бюро технічної інвентаризації» безпідставно прийняло розпорядження № 7179 від 20.05.1994 року та 26 травня 1994 року видало її батьку ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 і вчинило в реєстровій книзі запис №7702 про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема із представлених КП «Тернопільське міське бюро технічної інвентаризації» архівних матеріалів, які стали підставою для прийняття розпорядження №7179 від 20.05.1994 про видачу свідоцтва про право власності на вказану квартиру на ім`я ОСОБА_5 та відповідного реєстрового запису № 7702 в реєстровій книзі від 20.05.1994, підставою для прийняття розпорядження стала довідка ЖПК «Текстерно» про склад сім`ї, у якій дата видачі не зазначена.

Із даної довідки, виданої ЖПК «Текстерно» (Житлово-комунальним управлінням об`єднання "Тернопільський бавовняний комбінат"), про склад сім`ї наймача ізольваної квартири (одноквартирного будинку) та займані ним приміщення вбачається, що у квартирі АДРЕСА_5 зареєстрований виключно ОСОБА_5 .

Разом з тим, згідно довідки ПП «Наш дім» від 24 червня 2015 року за № 2080, вбачається, що ОСОБА_1 проживала та була зареєстрована у АДРЕСА_6 з 06 вересня 1993 року по 24 березня 1995 року, з 07 жовтня 2009 року по 02 квітня 2011 року, та з 05 травня 2011 року по даний час і була зареєстрована у спірній квартирі на момент приватизації (тобто станом на 20.05.1994). Також, як вбачається з наданих позивачем фотокопій поквартирних карток, що позивачка ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_3 прописалась (зареєструвалась) у спірній квартирі 06.09.1993 та виписалась 24.03.1995.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції зробив правильний висновок щодо порушення прав позивачки ОСОБА_1 на приватизацію квартири АДРЕСА_1 , оскільки на момент прийняття рішення про приватизацію квартири ОСОБА_5 , вона була зареєстрована у цій квартирі, а тому мала право на її приватизацію.

Разом з тим у справі, що переглядається представником відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокатом Магдич О.О. подано суду заяву про застосування до спірних відносин строку позовної давності, в якій остання просила відмовити у задоволенні позовних вимог в зв`язку з пропуском ОСОБА_1 строку позовної давності, тобто строку звернення до суду за захистом порушеного права.

На підтвердження пропуску позивачем строку позовної давності представник відповідача посилається на те, що з моменту, коли були вчинені оскаржувані дії органу приватизації, а саме 26.05.1994 Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації на підставі розпорядження № 7179 про видачу свідоцтва про право власності на спірну квартиру на ім`я ОСОБА_5 та відповідний реєстровий запис № 7702 в реєстровій книзі від 20.05.1994, минуло понад 25 років, а тому об`єктивне підтвердження підстав позову письмовими доказами є неможливим. Враховуючи викладене є очевидним, що позивачка звернулась до суду поза межами строку, встановленого ст. 257 ЦК України, а саме після 26.05.1997 року, в той час як строк, що минув уже після збігу строку позовної давності є надто значним.

Щодо заявленого представником відповідачів клопотання про застосування строків позовної давності, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У частині першій статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно з ч. 2, 3 ст. 264 ЦК України, позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦПК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Тлумачення ч. 5 ст. 267 ЦК України свідчить що під поважними причинами пропуску позовної давності слід розуміти такі обставини, що з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.

При цьому, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 367/6105/16-ц.

Позовна давність у національній правовій системі не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі№ 911/3680/17 та у справі № 911/3677/17).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93,§ 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09,§ 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Ураховуючи, що ОСОБА_1 , яка мала право на приватизацію квартири АДРЕСА_1 , могла б довідатися про порушення свого права, приймаючи до уваги, що з моменту приватизації ОСОБА_5 спірної квартири, тобто 20.05.1994 і до першого звернення позивачки ОСОБА_1 в суд із позовом про захист своїх прав на приватизацію спірної квартири, а саме 13.07.2015, пройшло більше ніж 21 рік, в той час, як строк позовної давності становить три роки, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, про застосування якого заявлено представником відповідачів у суді першої інстанції.

Посилання представника позивача в апеляційній скарзі, на те, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізналась лише реалізуючи свої спадкові права після смерті батька ОСОБА_5 , а саме в червні 2015 року, а тому строк позовної давності пропущено позивачкою з поважних причин, не заслуговують на увагу, оскільки позивачка ОСОБА_1 , прописуючись у спірній квартирі 07.10.2009 та 05.05.2011, не могла не знати про те, що її власником є ОСОБА_5 , оскільки саме власник надає згоду на прописку (реєстрацію місця проживання) повнолітнього члена сім`ї у належну йому квартиру.

Колегія суддів, зауважує, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Позивачкою жодних доказів існування з 1994 року об`єктивних, непереборних труднощів для звернення нею із позовом за захистом своїх прав щодо визнання приватизації квартири недійсною, скасування свідоцтва про право власності на квартиру та розпорядження Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації суду не надано та матеріали справи не містять.

Отже, суд першої інстанції правильно вказав, що позивачка не тільки могла дізнатись про порушення її права на приватизацію квартири АДРЕСА_1 , але і повинна була дізнатись про таке порушення і своєчасно, у межах трирічного строку позовної давності, звернутись до суду за захистом порушеного права, однак такий строк пропустила без поважних причин.

Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними викладеним у позовній заяві, які не спростовують правильність висновку суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до власного тлумачення характеру спірних правовідносин та до переоцінки доказів.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності, колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Островська Олеся Нектаріївна слід залишити без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від від 22 травня 2024 року залишити без змін, оскільки висновки місцевого суду відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами процесуального права, які судом застосовані правильно, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Оскільки ухвалою суду апеляційної інстанції від 15 липня 2024 року було зупинено дію оскаржуваного рішення суду першої інстанції до закінчення його перегляду в апеляційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для скасування судового рішення, яке переглядалось, тому дію рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 травня 2024 року, слід поновити.

У силуст.141 ЦПК Українисудові витрати у вигляді сплаченого судового збору за розгляд справи в апеляційному суді слід покласти на ОСОБА_1 в межах понесених нею сум .

Керуючись ст. ст. 35, 259, 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Островська Олеся Нектаріївна, залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від від 22 травня 2024 року залишити без змін.

Поновити дію рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 травня 2024 року.

Судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покласти на ОСОБА_1 в межах понесених нею сум.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлений 25 жовтня 2024 року.

Головуюча Н.М. Храпак

Судді: Б.О. Гірський

М.В. Хома