Рішення

від 28.10.2024 по справі 369/9693/23

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/9693/23

Провадження № 2/369/1466/24

РІШЕННЯ

Іменем України

28.10.2024 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді- Пінкевич Н.С.,

при секретарі судових засідань Липченко О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Києво-Святошинського районного суду Київської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом приватного підприємства «Уманське бюро експертиз» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним,

в с т а н о в и в:

У червні 2023 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Позовні вимоги мотивує тим, 25.12.2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №014/9408/85/66277, згідно якого банк надав позичальнику кредит в сумі 185280 доларів США. В цей же день, між банком та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, згідно якого останній поручався перед банком за виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором №014/9408/85/66277 від 25.12.2007р. За рішення суду на користь банку стягнуто із ОСОБА_1 на заборгованість за кредитним договором в розмірі 1925324,26 грн. Рішення суду виконувалось у примусовому порядку, але 16.07.2016 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачеві на підставі п.2 т.47 Закону України Про виконавче провадження. Потім знову відкривалось виконавче провадження №57940082 та 01.06.2020 року приватним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі п.2.ч.1 ст. 37 Закону України Про виконавче провадження».

У подальшому відбувалась зміна стягувача у даних правовідносинах: ухвалою суду замінено спочатку стягувача АТ «Райффайзен Банк Аваль» на його правонаступника ТОВ «ФК «Централ Фінанс», а ухвалою від 15.11.2021 року - на Приватне підприємство «Уманське бюро експертиз».

Вказали, що з 06 липня 2020 року державним виконавцем Святошинського ВДВС було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №62474738, яке на даний час не завершено. Тобто на час подання позову рішення суду не виконано, заборгованість ОСОБА_1 перед Приватне підприємство «Уманське бюро експертиз» не погашена.

Після ухваленого рішення та його виконання ними встановлено, що 11.06.2016 року приватним нотаріусом Федотовою О.В. зареєстровано припинення права власності ОСОБА_1 на частину квартири, згідно рішення № 30011058, а саме на підставі договору дарування частини квартири. Згідно цього договору, право власності на частину квартири було зареєстровано за ОСОБА_2 .

Вважають, що оспорюваний договір дарування не відповідає вимогам закону, оскільки до моменту укладання договору дарування у ОСОБА_1 було майно на яке можна було звернути стягнення для виконання його зобов`язань перед позивачем. Зазначає, що вказаний договір укладений між відповідачами через 5 років після ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості із ОСОБА_1 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» та через 3 роки після відкриття і під час виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду. Оспорбваний договір дарування зменшує розмір активів боржника ОСОБА_1 та їх можливості, як стягувача, стягнути заборгованість.

Просили визнати недійсним договір дарування частини квартири від 11.06.2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О.В. за №3365; судові витрати покласти на відповідачів солідарно.

Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Ковальчук Л.М. від 26 червня 2023 року відкрито провадження у справі та визначено розгляд справи проводити в загальному позовному провадженні.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 червня 2023 року вжито заходів забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_2 здійснювати будь-які дії щодо розпорядження нерухомим майном: 1/2 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 , Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 539753232224, номер відомостей про речове право: 14927177; заборонено усім суб`єктам владних повноважень, державним реєстраторам, нотаріусам, іншим органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь- які реєстраційні дії щодо нерухомого майна: 1/2 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 , Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 539753232224, номер відомостей про речове право: 14927177.

Згідно розпорядження керівника апарату Києво-Святошинського районного суду Київської областіРаспутної Н.О. щодо повторного автоматичного розподілу справи №411 від 24.10.2023року та протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 24.10.2023року, який проведений у зв`язку з припиненням повноважень судді Ковальчук Л.М. в провадження судді Пінкевич Н.С.

Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Пінкевич Н.С. від 30 жовтня 2023 року справу прийнято до провадження, визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.

02 грудня 2023 року на адресу суду від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Смітюх М.В. надійшов відзив на позовну заяву. Не погоджуючись з позовними вимогами, зазначає, що ОСОБА_4 стало відомо про факт невиконання ОСОБА_3 умов кредитного договору лише 04.01.2019 року, коли відповідач прибув до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Пишного А.В. ознайомитися з підставою накладання арешту на його банківські рахунки. Зазначає, що правочин щодо дарування частки квартири не можна вважати фіктивним, оскільки дарування здійснювалося з метою настання реальних правових наслідків, а про наявність судового рішення про стягнення заборгованості та відкритих виконавчих проваджень відповідачу не було відомо. Просить відмовити в задоволені позову.

20 грудня 2023 на адресу суду надійшла відповідь на відзив. Зазначає, що відповідач щонайменше з 2011 року не міг не знати про наявність простроченої заборгованості перед банком та судового рішення про стягнення цієї заборгованості, оскільки він підписував договір поруки та ознайомлений з умовами кредитного договору щодо погашення заборгованості. Також після відкриття виконавчого провадження, відповідні постанови виконавці направляли боржнику і вважається, що боржник повідомлений про існуюче виконавче провадження. Також уповноважений представник банку вів переговори з відповідачем щодо погашення боргу.

Зауважили, що ОСОБА_1 придбав квартиру за власні кошти, а подарував їй своїй сестрі без отримання будь-якого відшкодування, та не погасивши свої борги. Борги і непогашені й після 2019 року, коли боржник був на прийомі приватного виконавця. Просили позов задоволити.

30 січня 2024 року на адресу суду від позивача надійшли заперечення на відповідь на відзив. Зазначає, що позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 було відомо про рішення суду та про відкриття виконавчого провадження. Крім того, зазначає, що ОСОБА_2 є належним власником та користувачем отриманого за договором дарування майна. Нею укладені всі необхідні договори для обслуговування квартири, нею сплачуються всі комунальні платежі з утримання нею нерухомого майна. Просив відмовити в задоволенні позову.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 лютого 2024 року закрито підготовче провадження, призначено справу до розгляду.

У судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені ним вимоги із зазначених у позовній заяві підстав, просив позов задовольнити.

Представник відповідача заперечував проти позову, просив відмовити у його задоволенні з мотивів, викладених у відзиві.

У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Суд, заслухавши пояснення сторін, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин цієї справи, які підтверджені доданими до неї доказами, які були досліджені судом, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до наступних висновків.

Пунктом 2 Постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни «Прозастосування нормцивільного процесуальногозаконодавства прирозгляді справу судіпершої інстанції»від 12.06.2009№2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124Конституції України та статті 3ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

При розгляді справи судом встановлено, що 25 грудня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір №014/9408/85/66277, згідно якого банк надав позичальнику кредит в сумі 185280 доларів США.

25 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки, згідно якого останній поручався перед банком за виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором №014/9408/85/66277 від 25.12.2007р.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2011 року по справі №2-150/11 стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором №014/9408/85/66277 від 25.12.2007р. в розмірі 1925324,26 грн. Рішення набрало законної сили, матеріали справи не містять доказів оскарження судового рішення.

На виконання рішення суду 30 травня 2011 року виданий виконавчий лист №2-150/11.

Правонаступництвом у виконавчому провадженні є заміна однієї зі сторін (стягувача або боржника) з переходом прав його попередника до іншої особи, що раніше не брала участь у виконавчому провадженні.

Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 1 ст.512ЦКУкраїни у разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання поділу, перетворення або ліквідації, спадкування) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора.

Згідно зч.1ст.514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Така зміна кредитора відбувається поза межами виконавчого провадження у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи чи відступлення права вимоги.

У зв`язку з такою заміною кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, у зв`язку із чим припиняється її статус сторони виконавчого провадження і її заміна належним кредитором проводиться відповідно до частини п`ятої статі 15 ЗУ «Про виконавче провадження», ст.442ЦПКУкраїни за заявою заінтересованої сторони зобов`язання, якою є правонаступник, що отримав від попереднього кредитора всі права та обов`язки в зобов`язанні, у тому числі й право бути стороною виконавчого провадження.

Виходячи із змісту ст.ст. 512, 514 ЦК України, ст.15ЗУ «Провиконавче провадження» з урахуванням положень ст. 442 ЦПК України, заміна кредитора у зобов`язанні можлива з підстав відступлення права вимоги, правонаступництва (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) тощо, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, у тому числі бути стороною виконавчого провадження шляхом подання ним та розгляду судом заяви про заміну стягувача.

Вищевикладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 20.11.2013 № 6-122цс13.

Отже, підставою для зміни сторони виконавчого провадження, тобто процесуального правонаступництва, є наступництво у матеріальних правовідносинах і переходу до іншої особи прав і обов`язків вибулої сторони в цих правовідносинах.

Ухвалою Обухівського районного суд Київської області у справі №372/3419/20 від 20 жовтня 2020 року замінено стягувача АТ «Райффайзен Банк Аваль» на його правонаступника ТОВ «ФК «Централ Фінанс».

Ухвалою Обухівського районного суд Київської області від 15 листопада 2021 року у справі №2-150/11 замінено стягувача з ТОВ «ФК «Централ Фінанс» на Приватне підприємство «Уманське бюро експертиз».

На даний час стягувачем у спірних правовідносинах є позивач.

Щодо відкритих виконавчих проваджень.

З листа Святошинського ВДВС у місті Києві №35760 від 20 квітня 2023 року про надання інформації по виконавчому листу №2-150/11 про стягнення солідарно боргу, вбачається наступне. Матеріали ВП відсутні по закінченню строків зберігання. ВП 44052927: 16 липня 2014 року відкрито виконавче провадження та постановою державного виконавця від 26 вересня 2016 року державним виконавцем звернено стягнення на майно боржника; 04 жовтня 2016 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачеві на підставі ч.1 п.2 т.37 Закону України Про виконавче провадження, у зв`язку з тим, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

ВП 57940082 (суду надані дві постанови): постановою приватного виконавця Пишного А.В. від 08 грудня 2018 року відкрито виконавче провадження.

01 червня 2020 року приватним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі п.2.ч.1 ст. 37 Закону України Про виконавче провадження, у звязку з тим, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

ВП 62474738 (суду надано постанову та скріншот результату пошуку ВП в АСВП): 06 липня 2020 року державним виконавцем Святошинського ВДВС прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження, яке на даний час не завершено.

Щодо оспорюваного правочину.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Дигестах, наприклад, вказувалося, що juris praecepta sunt haec: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere (норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах). Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

25 грудня 2014 року за рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції в Київській області проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_5 (витяг з Державного реєстру №31643107 від 25 грудня 2014 року).

15 січня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федотовою О.В., зареєстрований в реєстрі за №114.

Цього ж дня за рішенням державного реєстратора - приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федотовою О.В. проведено державну реєстрацію права власності по частини за кожним з набувачів ( ОСОБА_1 та ОСОБА_7 ), що підтверджено і рішеннями №18646734 від 15 січня 2015 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №32273633 від 15 січня 2015 року).

11 червня 2016 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федотовою О.В. посвідчено договір дарування квартири між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 .. За даним договором ОСОБА_1 подарував ОСОБА_7 свою частину спірної квартири. Також приватним нотаріусом проведено державну реєстрацію права власності на частину квартири (Інформація з Державного реєстру №61213629 від 11 червня 2016 року).

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказав, що договір укладений через 5,4 роки після ухваленого рішення суду, через 3 роки після відкриття та під час відкритого виконавчого провадження, після укладення правочину активи ОСОБА_1 істотно зменшився та їх недостатньо для покриття заборгованості, майно відчужене безоплатно та близькому родичу. З такими висновками суд не погоджується.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

У постанові Верховного Суду у складі колегії судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23) вказано, що:

«Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Очевидно, що з урахуванням аргументів касаційної скарги та змісту оскаржених судових рішень ключовим питанням на яке повинен надати відповідь касаційний суд є те, яким чином при позаконкурсному оспорюванні кредитором фраудаторних правочинів (вчинених на шкоду кредитору) слід розмежовувати такі підстави для оспорення як фіктивність (стаття 234 ЦК України) та вчинення правочину всупереч принципу добросовісності й недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України).

Касаційний суд зауважує, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається».

У постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) зроблено висновок, що:

«фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма статті 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. В свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (ч. 3 ст. 234 ЦК України). Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення. Крім того, відповідно до висновків Верховного Суду, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного договору намагалася досягти правового результату, то цей правочин не може визнаватися фіктивним.

Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом). Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку. Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона єучасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), на яку посилається ОСОБА_3 , зазначено, що «договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

На підтвердження обізнаності боржника про судове рішення, виконавче провадження, позивач не надав жодного належного та допустимого доказу. Стверджуючи про обізнаність прийнятого рішення, позивач не надав доказів підтвердження належного повідомлення відповідачів як про розгляд справи, так і про отримання судового рішення (копії конвертів, зворотніх повідомлень, тощо). Також суд враховує, що в загальному доступі у Єдиному реєстрі судових рішень, відсутнє рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2011 року. За даною справою знаходить лише п`ять посилань на ухвали, в тому числі ухвалу суду від 28 лютого 2011 року, якою позовну заяву в частині позовних вимог про розірвання кредитного договору, звернення стягнення на майно залишено без розгляду.

Щодо відкритих виконавчих проваджень, то сам по собі факт відкриття виконавчого провадження не може ототожнюватись з належним повідомленням всіх учасників виконавчого провадження. При цьому на даний час матеріали справи знищені та перевірити дотримання будь-яких норм не вбачається за можливе. Також суд враховує, що оспорюваний договір був вчинений у червні 2016 року, тобто за час відкритого ВП 44052927. При цьому первісний договір посвідчений 15 січня 2015 року із внесенням відповідних записів у Державний реєстр нерухомого майна. При цьому первісний стягувач не оскаржував бездіяльність виконавця у даному виконавчому провадженні. Державні реєстри речових прав знаходяться у відкритому доступі ще з 2013 року. Позивач жодним чином не вказує яким чином первісний стягувач (як зацікавлена особа) та виконавець не «побачили» зареєстроване майно боржника і в чому тоді полягало прихованням боржником правочину.

Крім того, подані конверти позивачем не підтверджують належне виконання виконавцем своїх обов`язків, встановлених Законом України «Про виконавче провадження». Так, постанова про відкриття виконавчого провадження від 09 грудня 2011 року надіслана стягувачу простою кореспонденцію (марки всього на 2 грн.), дату направлення неможливо встановити через нечитабельність копії. Постанова про повернення виконавчого документу від 30 вересня 2013 року вже направлена стягувачу можливо заказним листом (марки на 5,50 грн.) і поштовий штемпель датований 08 травня 2014 року.

Суд критично оцінює посилання позивача на службову записку від 17 квітня 2012 року. Згідно викладених відомостей головний експерт ОСОБА_8 спілкувався з поручителем. При цьому не вказано переговори по телефону, особисто, коли це відбулось (дата, час, місце). Також експерт вказує, що за поручителем по кредиту зареєстровано квартиру в м.Києві. Вцілому службова записка стосувалась саме основного боржника ОСОБА_3 , а не поручителя. При розгляді даної справи, позивач не надав інформації щодо права власності на дану квартиру, відсутні відомості і щодо звернення стягнення на предмет іпотеки та наявний розмір заборгованості.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, належить: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Касаційний суд акцентує увагу, що контрагентом з яким боржник вчиняє оспорюваний договір може бути не тільки родич боржника, але й інша особа (зокрема, співвласник в спільній власності); відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року у справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24)).

Суд враховує не лише реальність вчиненого договору дарування, оскільки всі інші договори також вчинені саме вже з власником майна, який і несе витрати на його утримання, а й те, що після прийнятого рішення жодних реальних дій ні кредитор, стягувач, ні виконавця не вчиняли щодо реального виконання судового рішення протягом більше десяти років. Посилання позивача на те, що договір дарування було укладено для зменшення розміру активів боржника ОСОБА_1 не були підтверджені в ході розгляду справи. Суду не було доведено існування обставин, що вказували б на порушення вимог ч.1 ст. 215 ЦК України у момент укладання та посвідчення спірного договору дарування. Тому відсутні підстави для кваліфікування оспорюваного фраудаторного правочину як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимогист.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, -

в и р і ш и в :

У задоволенні позовних вимог приватного підприємства «Уманське бюро експертиз» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Києво-Святошинський районний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду виготовлено 28 жовтня 2024 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ