Рішення

від 31.10.2024 по справі 907/577/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88000, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2024 р. м. УжгородСправа № 907/577/24

Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,

за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.

Розглянув матеріали справи

за позовом Приватного акціонерного товариства «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією», м. Мукачево Закарпатської області

до відповідача Приватного підприємства «Венеція Плюс», м. Мукачево Закарпатської області

про стягнення 2 151 801,34 грн заборгованості

За участю представників:

позивача не з`явився;

відповідача Олійник Р.Б., адвокат, ордер серії АО №1143362 від 23.09.2024.

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Приватного підприємства «Венеція Плюс» про стягнення 496 800,00 грн заборгованості, посилаючись на неналежне виконання відповідача зобов`язань за Договором позики №1, за несвоєчасне повернення якої позивачем за період з 06.12.2014 по 01.01.2024 нараховано 1 320 940,60 грн втрат від інфляції та 334 060,75 грн 3% річних.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/577/24 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 червня 2024 року.

Ухвалою від 24 червня 2024 року суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі, постановив розглянути спір за правилами загального позовного провадження, встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору та призначив підготовче засідання на 16 липня 2024 року.

У підготовчому засіданні 16 липня 2024 року, за участю представників позивача, суд оголосив перерву до 07 серпня 2024 року.

За наслідками проведеного у справі підготовчого провадження, з огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у частині 2 ст. 182 ГПК України питань, що підлягали з`ясуванню судом, ухвалою суду від 07.08.2024 постановлено підготовче провадження закрити та призначити судовий розгляд справи по суті на 24.09.2024 року.

В судовому засіданні оголошувалася перерва до 15.10.2024 у зв`язку з заявленим відповідачем клопотанням для надання можливості ознайомитися з матеріалами справи та подати письмові пояснення щодо заявлених позовних вимог.

Крім того, суд протокольною ухвалою від 24.09.2024 встановив відповідачу строк до 27 вересня 2024 року для подання письмових пояснень з приводу заявленого позову.

27 вересня 2024 року відповідачем на виконання означеної протокольної ухвали суду надано письмові пояснення від 27.09.2024 із зазначеними в них запереченнями проти задоволення позовних вимог.

В судовому засіданні 15.10.2024 судом заслухано вступні слова учасників справи, досліджено наявні в матеріалах справи докази, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог та заперечень проти позову.

Крім того, в судовому засіданні 15.10.2024 предметом розгляду суду було усне клопотання відповідача про повернення до стадії підготовчого провадження, яке ПП «Венеція Плюс» обґрунтовувалося необхідністю витребування оригіналів доказів, копії яких долучено до позовної заяви та з`ясування питання реального отримання відповідачем грошових коштів від позивача.

Розглядаючи клопотання відповідача про повернення справи до стадії підготовчого провадження, судом зазначене клопотання відхиляється, позаяк приписами чинного ГПК України не передбачена процесуальна можливість для суду після закриття підготовчого провадження та призначення справи до її розгляду по суті відновити підготовче провадження та повторно розглядати справу в підготовчому засіданні.

В даному контексті суд також зважає на практику Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справах «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), заява №35787/03, п. 29, від 26.07.2007, ТОВ «Фріда» проти України, заява №24003/07, п. 33, від 08.12.2016).

При цьому складовою правової визначеності в розумінні практики ЄСПЛ є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Дія 97» проти України від 21 жовтня 2010 року)».

Таким чином, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. В той же час, надмірна гнучкість щодо норм процесуального законодавства спричиняє непередбачуваність його застосування в кожному конкретному випадку, що є непропорційним переслідуваній меті, не відповідає принципу верховенства права та спричиняє, серед іншого, й порушення права особи на справедливий суд.

В даному випадку, означені відповідачем у клопотанні мотиви повернення до стадії підготовчого провадження (необхідність витребування оригіналів доказів та з`ясування питання реального отримання відповідачем грошових коштів від позивача) не можуть вважатися судом виключними в контексті можливості анулювання вимог стадійності загального позовного провадження, позаяк оригінали доказів, які долучені до позовної заяви судом досліджено в судовому засіданні 15.10.2024, а ПП «Венеція Плюс» не надано суду жодних доказів щодо неможливості в рамках виконання протокольної ухвали суду від 24.09.2024 під час надання письмових пояснень надати також і докази, які б спростовували факт отримання грошових коштів від позивача.

В той же час, порушення правил стадійності господарського процесу з наведених відповідачем міркувань може призвести до затягування розгляду справи в суді, а відтак, в задоволенні клопотання відповідача належить відмовити.

Водночас, з урахуванням зазначених відповідачем заперечень проти позову та підстав клопотання про повернення до стадії підготовчого провадження, суд протокольною ухвалою від 15.10.2024 встановив відповідача строк до 22 жовтня 2024 року для подання суду доказів отримання позики від позивача, її погашення та реального стану взаєморозрахунків між сторонами.

У зв`язку з викладеним, в судовому засіданні 15.10.2024 оголошено перерву до 31.10.2024 року.

В судове засідання 31.10.2024 представник позивача не з`явився, подав 31 жовтня 2024 року через систему «Електронний суд» надійшла заява про розгляд справи за відсутності Приватного акціонерного товариства «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією».

Представник відповідача в судовому засіданні 31.10.2024 підтримав зазначені в письмових поясненнях від 27.09.2024 заперечення проти позову, зазначив, що надати у встановлений судом строк до 22.10.2024 банківські виписки по рахунку ПП «Венеція Плюс» у відповідача не було можливості у зв`язку з ліквідацією банківської установи, яка обслуговувала один з рахунків підприємства АТ «Промінвестбанк».

Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно приписів ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому відповідно до ст. 202 ГПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, з огляду на вищенаведене, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представника позивача.

Відповідно до ст. 233 ГПК України, рішення по даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками справи.

ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Правова позиція позивача.

Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань з повернення отриманих за Договором позики №1 від 21.08.2014 грошових коштів в загальній сумі 496 800,00 грн, за несвоєчасне повернення яких позивачем за період з 06.12.2014 по 01.06.2024 нараховано 1 320 940,60 грн втрат від інфляції та 334 060,75 грн 3% річних, з вимогами про стягнення яких подано даний позов до Господарського суду.

Заперечення (відзив) відповідача.

Відповідачем не подано суду відзив на позов за правилами ст.ст. 165, 178 ГПК України. Водночас, згідно з поданими суду письмовими поясненнями від 27.09.2024 ПП «Венеція Плюс» заперечує проти задоволення позовних вимог, зазначаючи, що договір позики, копія якого додана до позовної заяви, не містить дати його укладення, а отже не може бути підставою даного позову, оскільки не можна стверджувати, що кошти за період з 21.08.2014 року по 10.11.2014 року позивач перераховував на підставі даного договору.

Окрім того, зазначає, що згідно з долученим до позову договором позики №1 було встановлено строк повернення позики до 30.11.2014, у зв`язку з чим позивач, подавши позов майже через 10 років, пропустив встановлений законом строк позовної давності за вимогою про повернення такої позики та нарахованих у зв`язку з цим відсотків річних та втрат від інфляції.

Стверджує про необхідність дослідження оригіналів договору та банківських виписок по рахунку позивача, копії яких долучено до позовної заяви.

З урахуванням викладеного, констатує, що у відповідача відсутня заборгованість за договором позики (без дати) який доданий до позовної заяви, і, відповідно, підстав задовольняти позов з посиланням на відповідний договір немає. При цьому, просить у випадку якщо суд вважатиме, що наявні підстави для стягнення заборгованості за відповідним договором позики (без дати), який доданий до позовної заяви, застосувати наслідки пропуску строку позовної давності.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

Між Приватним акціонерним товариством «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією», як Позикодавцем та Приватним підприємством «Венеція Плюс», як Позичальником, укладено Договір позики №1 (надалі Договір), за умовами якого Позикодавець зобов`язується передавати у власність Позичальнику безвідсоткову грошову позику в строки та порядку, визначеному цим Договором, а Позичальник, в свою чергу, зобов`язується повернути Позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) в обумовлений цим Договором строк (п. 1.1. Договору).

Відповідно до п. 2.1. Договору сума позики за Договором становить 500 000,00 грн. При цьому, згідно з п.п. 3.1., 3.2. Договору Позикодавець зобов`язаний видавати позику протягом 3-х днів з моменту підписання Договору (певними частинами по мірі потрібності Позичальника). Позика надається в безготівковому порядку шляхом перерахування грошових коштів на рахунок Позичальника.

За змістом п.п. 4.1., 4.2. Договору строк надання позики Позичальнику встановлюється з моменту перерахування суми позики на рахунок Позичальника до 30 листопада 2014 року. Строк, вказаний у п. 4.1. Договору, може бути продовжений по згоді сторін.

Порядок повернення визначений сторонами в розділі 5 Договору, за умовами п.п. 5.1., 5.2. яких після закінченню строку, вказаного в п. 4.1. Договору, Позичальник зэбов`язується протягом п`яти днів повернути суму позики. Позика повертаеться в готівковому порядку шлязом видачі суми позики Позикодавцю з каси Позичальника, або шлязом перерахування безготівкових коштів з поточного рахунку Позичальника на особовий рахунок Позикодавця.

Строк дії Договору сторонами визначено в пункті 6.1. Договору, за яким він вступає в силу з моменту внесення суми позики на рахунок Позичальника і діє до 30 грудня 2014 року.

В судовому засідані 15.10.2024 судом оглянуто оригінал Договору позики №1 та встановлено відповідність долученої позивачем до позовної заяви копії Договору наданому суду для огляду оригіналу.

Судом встановлено, що на виконання умов Договору Позикодавцем надано Позичальнику в позику грошові кошти в загальній сумі 500 000,00 грн шляхом їх перерахування на розрахунковий рахунок ПП «Венеція Плюс» № НОМЕР_1 в АКІБ «УкрСиббанк» (МФО 351005), що підтверджується долученою до позовної заяви копією банківської виписки по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.14.2014 (оригінал якої оглянуто судом в судовому засіданні 15.10.2024) та не заперечено відповідачем у справі належними та допустимими доказами.

За твердженням позивача, відповідачем не виконано зобов`язання з повернення отриманої позики у визначений Договором строк, здійснивши лише часткове повернення отриманої від позивача позики в розмірі 3200,00 грн, що підтверджується долученими до позову копіями банківських виписок по рахунку позивача за період з 24.09.2017 по 31.12.2017, за 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022 (оригінали яких оглянуто судом в судовому засіданні 15.10.2024), у зв`язку з чим станом на 18.06.2024 (дата оформлення позовної заяви) заборгованість відповідача за Договором складає 496 800,00 грн, стягнення якої разом з нарахованими позивачем відсотками річних та втратами від інфляції і є предметом судового розгляду у цій справі.

Стан взаєморозрахунків за Договором з 2014 по 2022 роки підтверджується також і підписаними сторонами від 01.11.2014, 01.01.2016, 01.08.2017, 01.11.2019, 01.11.2019, 01.11.2020, 01.11.2021, 01.11.2022 актами звірки взаєморозрахунків.

Надіслана позивачем 14.12.2023 на електронну адресу відповідача претензія №365 від 13.12.2023 про сплату в десятиденний строк заборгованості за Договором з нарахованими відсотками річних та втратами від інфляції в загальному розмірі 2 065 675,25 грн, залишилася без задоволення відповідачем.

У листі-відповіді №01/12/23 від 25.12.2023 на означену претензію позивача відповідач з метою розгляду претензії просив надати копії договору позики, платіжних документів на підтвердження факту надання позики, її часткового погашення.

Водночас, на надіслані позивачем 06.03.2024 на електронну адресу відповідача з метою розгляду претензії договір позики та відомості про рух коштів по рахунку за 2014 рік відповіді від ПП «Венеція Плюс» не надходило.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ

За положеннями ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Аналогічні за змістом норми містяться і в ст.ст. 509, 526 Цивільного кодексу України.

До вимог господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з врахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами правочин є договором позики.

В силу ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідні положення визначені й в пункті 6.1. укладеного сторонами Договору позики, за яким він вступає в силу з моменту внесення суми позики на рахунок Позичальника.

За встановленими у справі обставинами, що підтверджуються, зокрема, банківською випискою по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.14.2014, грошові кошти за Договором надавалися Позикодавцем Позичальнику протягом серпня-листопада 2014 року різними сумами, всього в кількості 26 траншів, перший з яких на суму 40 000,00 грн датований 21.08.2014, а відтак, в силу приписів абз. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК України, п. 6.1. Договору саме з 21 серпня 2014 року Договір позики №1 вважається укладеним сторонами, а відповідні заперечення відповідача в частині дати Договору №1 відхиляються судом.

17 жовтня 2019 року набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України, в тому числі змінено назву статті 79 ГПК з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Brualla Gomez de La Torre v. Spain» від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

В даному аспекті, суд враховує, що відповідачем у справі не надано суду доказів наявності між сторонами в 2014 році інших зобов`язальних правовідносин чи будь-якого іншого договору позики, на підставі якого могли б виникнути правовідносини між сторонами у даній справі, а зазначення як позивачем при наданні позики, так і відповідачем при її частковому поверненні конкретних реквізитів Договору позики - №1 від 21.08.2014, в сукупності з відповідністю суми позики за Договором №1 наданим відповідачу грошовим коштам протягом серпня-листопада 2014 року (500 000,00 грн) та з урахуванням цитованих приписів абз. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК України, п. 6.1. Договору (щодо дати укладення договору позики) дає підстави суду для переконливого висновку, що саме на підставі долученого до позову Договору №1 між сторонами й виникли спірні правовідносини, а заперечення відповідача в цій частині відхиляються судом.

За змістом ч.ч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Частиною 1 статті 530 ЦК України обумовлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін ).

При цьому, приписи ч. 7 ст. 193 ГК України та ст. 525 ЦК України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов`язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами ст. 629 ЦК України щодо обов`язковості договору для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Матеріалами справи встановлено, що відповідачем на виконання умов укладеного між сторонами Договору отримано від позивача в позику грошові кошти на загальну суму 500 000,00 грн (банківська виписка по рахунку позивача з 21.08.2014 по 10.14.2014), які, з урахування положень п.п. 4.1, 5.1. Договору, повинні були бути повернуті Позичальником Позикодавцю в строк до 05.11.2014 та доказів виконання ПП «Венеція Плюс» умов Договору та повернення отриманих від ПрАТ «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» в позику грошових коштів в повному обсязі, - суду не надано.

Невідповідними суд вважає, при цьому, аргументи відповідача щодо неможливості надати суду докази на спростування факту отримання позики від позивача з посиланням на ліквідацію банківської установи, яка обслуговувала один з рахунків підприємства АТ «Промінвестбанк», позаяк за встановленими у справі обставинами грошові кошти за Договором позивачем перераховувалися на розрахунковий рахунок ПП «Венеція Плюс» № НОМЕР_1 в АКІБ «УкрСиббанк» (МФО 351005), доказів неможливості надання власних банківських виписок по рахунку з якого, - підприємством суду не надано.

З урахуванням наведеного, беручи до уваги, що матеріалами справи підтверджується лише часткове повернення відповідачем отриманої від позивача позики на суму 3200,00 грн (банківські виписки по рахунку позивача за період з 24.09.2017 по 31.12.2017, за 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022) слід дійти висновку про порушення ПП «Венеція Плюс» взятих на себе зобов`язань щодо повернення позивачу позики, наданої відповідно до Договору №1, укладеного 21.08.2014, у зв`язку з чим на час розгляду справи в суді за відповідачем рахується заборгованість за Договором в сумі 496 800,00 грн.

За таких обставин, сума основної заборгованості ПП «Венеція Плюс» перед позивачем станом на час звернення з позовом та вирішення даного спору становить 496 800,00 грн, яка відповідачем не спростована, навпаки стан взаєморозрахунків за Договором з 2014 по 2022 роки підтверджується підписаними сторонами Актами звірки взаєморозрахунків від 01.11.2014, 01.01.2016, 01.08.2017, 01.11.2019, 01.11.2019, 01.11.2020, 01.11.2021, 01.11.2022, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення як заявлені обґрунтовано та правомірно.

Щодо 3 % річних та втрат від інфляції.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно поданого позивачем розрахунку, за неналежне виконання договірних умов, відповідачу за період з 06.12.2014 до 01.06.2024 та з урахуванням часткової сплати нараховано 3% річних в розмірі 334 060,75 грн та інфляційні втрати на суму 1 320 940,60 грн.

Водночас, перевіривши правильність здійснених позивачем розрахунків та здійснивши оцінку доказів, на яких він ґрунтується, суд зауважує, що відповідні розрахунки позивачем здійснено із зазначенням некоректних дат часткового погашення відповідачем отриманої позики та з нарахуванням, зокрема, втрат від інфляції, виходячи з річних, ане місячних індексів інфляції протягом 2014-2024 років, а 3% річних позивачем нараховуються на проіндексований річний розмір основного зобов`язання, що також не відповідає диспозиції ч. 2 ст. 625 ЦК України, за якою відсотки річні нараховуються саме від простроченої суми, а не її проіндексованого еквіваленту.

З урахуванням викладеного, здійснивши власний розрахунок відсотків річних та втрат від інфляції в межах визначеного позивачем періоду, суд вважає правомірними та обґрунтованими вимоги про стягнення з відповідача 141 776,53 грн 3% річних та 750 303,75 грн втрат від інфляції, а позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.

В частині стягнення з відповідача 192 284,22 грн 3% річних та 570 636,85 грн інфляційних нарахувань суд відмовляє, позаяк вимоги в цій частині невірно розраховані Приватним акціонерним товариством «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією».

Щодо позовної давності.

Надаючи оцінку заяві позивача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, суд враховує таке.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України, зокрема, за приписами ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

При цьому, відповідно до ст. 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність у три роки, яка за приписами ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

З урахуванням викладеного, в спірних правовідносинах початок перебігу для позивача строку позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за Договором пов`язується зі спливом строку виконання відповідачем зобов`язань з повернення позики, тобто з 06.12.2014 та, відповідно до ст. 257 ЦК України такий строк для позивача триває до 05.12.2017 року.

Обставини зупинення чи переривання позовної давності визначені в ст.ст. 263, 264 ЦК України, зокрема, за змістом ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (ч. 3 ст. 264 ЦК України).

Подані суду докази свідчать, що в період перебігу позовної давності за вимогами позивача про стягнення заборгованості за Договором №1, укладеного 21.08.2014 відповідачем неодноразово вчинялися дії, які в розумінні ч. 1 ст. 264 ЦК України свідчать про визнання ПП «Венеція Плюс» боргу за Договором, зокрема: 24.10.2017, 29.11.2017, 28.12.2017, 06.03.2020, 23.12.2021, 26.12.2022 відбувалося часткове погашення заборгованості за Договором №1 від 21.08.2014 (що вбачається з графи «призначення платежу»), підписувалися Акти звірки взаєморозрахунків від 01.11.2014, 01.01.2016, 01.08.2017, 01.11.2019, 01.11.2019, 01.11.2020, 01.11.2021, 01.11.2022 з визнанням заборгованості за Договором на конкретну дату, що в кожному окремому випадку відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України переривало позовну давність, а відповідно до частини третьої даної статті ЦК України трирічний перебіг позовної давності після кожного окремого переривання починався заново без урахування часу, що минув до переривання.

Надалі, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України, продовжуються на строк дії такого карантину. Зазначений Закон України набрав чинності 02.04.2020 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (із змінами та доповненнями) на усій території України з 12.03.2020 встановлено карантин, який з врахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами та доповненнями) неодноразово продовжувався, востаннє до 30.06.2023 року.

Окрім того, відповідно до п.п. 2) п. 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» №2120-IX від 15.03.2022 (який набрав чинності 17.03.2022) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

В подальшому, ч. 2 ст. 1 Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» 3450-IX від 08.11.2023 (який набрав чинності 30.01.2024) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в наступній редакції: У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України № 2102-IX від 24.02.2022 з 05 годин 30 хвилин 24 лютого 2022 в Україні введено воєнний стан строком на 30 дів, який неодноразово продовжувався Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, Указом від 01 травня 2023 №254/2023, затвердженим Законом України №3057-ІХ від 02.05.2023, Указом №451/2023 від 26.07.2023, затвердженим Законом України №3275-ІХ від 27.07.2023, Указом №734/2023 від 06.11.2023, затвердженим Законом України №3429-ІХ від 08.11.2023, Указом №49/2024 від 05.02.2024, затвердженим Законом України № 3564-IX від 06.02.2024, Указом №271/2024 від 06.05.2024, затвердженим Законом України № 3684-IX від 08.05.2024 та Указом №469/2024 від 23.07.2024, затвердженим Законом України № 3891-IX від 23.07.2024, востаннє з 12.08.2024 строком на 90 діб.

З урахуванням викладеного, з 12.03.2020 встановлені в ст. 257 ЦК України строки позовної давності на підставі п. 12 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України продовжуються на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) тобто до 30.06.2023, а з 17.03.2022 такі строки продовжені на підставі п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (в редакції Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану») до 30.01.2024, а в подальшому, тобто з 30.01.2024, у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» перебіг позовної давності зупиняється на підставі нової редакції п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України.

З урахуванням викладеного, беручи до уваги, що в спірних правовідносинах перебіг строку позовної давності для позивача неодноразово переривався в порядку ч. 1 ст. 264 ЦК України у зв`язку з вчиненням відповідачем дій, що свідчать про визнання ПП «Венеція Плюс» заборгованості за Договором (востаннє строк позовної давності перервався 26.12.2022), а з 12 березня 2020 року перебіг строків позовної давності продовжено спершу відповідно до п. 12 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (до 30.06.2023), а з 17.03.2022 такі строки продовжено вже на підставі п. 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, слід вважати, що позаяк позивач звернувся з даним позовом до суду 18.06.2024, тобто в межах продовжених законом строків позовної давності, у зв`язку з чим в задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності належить відмовити.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип диспозитивності, закріплений у статті 14 ГПК України, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною 1 ст. 73 ГПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих сторонами доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги як обґрунтовано заявлені підлягають до часткового задоволення судом.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати позивача по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони у справі пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

В той же час, з урахуванням ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» зайво сплачений позивачем судовий збір в розмірі 6455,40 грн підлягає поверненню з Державного бюджету України Приватному акціонерному товариству «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» в порядку п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» за поданим Товариством клопотанням від 27.08.2024 шляхом постановлення окремої ухвали суду із зазначеного питання.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 221, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Приватного підприємства «Венеція Плюс» (89600, м. Мукачево Закарпатської області, вул. Мостова, буд. 2-А, код ЄДРПОУ 34126369) на користь Приватного акціонерного товариства «Мукачівське підприємство матеріально-технічного постачання імпортною та експортною продукцією» (89600, м. Мукачево Закарпатської області, вул. І. Франка Бічна, буд. 46, код ЄДРПОУ 02127549) 496 800,00 грн (чотириста дев`яносто шість тисяч вісімсот гривень 00 копійок) заборгованості, 141 776,53 грн (сто сорок одну тисячу сімсот сімдесят шість гривень 53 копійки) 3% річних, 750 303,75 грн (сімсот п`ятдесят тисяч триста три гривні 75 копійок) втрат від інфляції та 16 666,57 грн (шістнадцять тисяч шістсот шістдесят шість гривень 57 копійок) в повернення сплаченого судового збору.

3. В решті позову, - відмовити.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.

Повне судове рішення складено та підписано 01 листопада 2024 року.

СуддяЛучко Р.М.