Ухвала

від 31.10.2024 по справі 910/1741/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

31 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/1741/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Ємця А.А.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - Управління забезпечення Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби України з надзвичайних ситуацій - Бежовець І.О., у порядку самопредставництва,

відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Ежімо»</a> - Іщенко Г.М, адвокат (ордер від 31.10.2024), Єнокян К.Л., адвокат (ордер від 27.09.2024),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Управління забезпечення Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби України з надзвичайних ситуацій

на рішення Господарського суду міста Києва від 08.05.2024 (суддя Нечай О.В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 (головуючий суддя: Андрієнко В.В., судді: Шапран В.В., Буравльов С.І.)

у справі № 910/1741/24

за позовом Управління забезпечення Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби України з надзвичайних ситуацій (далі - позивач, Управління, скаржник)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ежімо»</a> (далі - відповідач, ТОВ «Ежімо»)

про стягнення 11 115 305,82 грн.

ВСТАНОВИВ:

Управління звернулося до суду з позовом до ТОВ «Ежімо», в якому просило суд стягнути 11 115 305,82 грн, з яких: 283 481,04 грн неустойки за прострочення поставки товару, 2 179 664,34 грн штрафу за прострочення поставки товару понад сім календарних днів та 8 652 160,44 грн штрафу за невиконання зобов'язань у повному обсязі.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором від 18.07.2023 № 24 (далі - договір) щодо повної та своєчасної поставки продукції (черевиків зимових повсякденних робочих), у зв'язку з чим у позивача виникли підстави для стягнення з відповідача зазначеної вище суми штрафних санкцій.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.05.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Ежімо» на користь Управління неустойку у сумі 283 481,04 грн, штраф за прострочення поставки товару понад сім календарних днів у сумі 2 179 664,34 грн, штраф за односторонню відмову від виконання своїх зобов'язань за договором у сумі 4 326 080,22 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що відповідач вчасно поставив позивачу продукцію на загальну суму 11 313 118,08 грн відповідно до видаткових накладних від 22.12.2023 № 18, № 19, № 20. Однак продукцію вартістю 809 622 грн згідно з видатковою накладною від 27.12.2023 № 23 - поставив з порушенням установленого договором строку. Водночас докази поставки решти продукції вартістю 31 138 062,12 грн, перелік якої наведено у специфікації на продукцію, в матеріалах справи відсутні. А тому позивачем правомірно нараховано відповідачу неустойку відповідно до умов п.8.3. договору у сумі 283 481,04 грн та штрафу у сумі 2 179 664,34 грн (за прострочення поставки продукції у сумі 809 622 грн), а також штраф за порушення п. 8.5. договору за частково непоставлену продукцію до закінчення строку договору у сумі 8 652 160,44 грн (за непоставлену продукцію у сумі 31 138 062,18 грн).

Беручи до уваги відсутність доказів завдання позивачу збитків внаслідок недопоставки продукції, відмову від прийняття продукції після закінчення строку договору з ініціативи позивача, зважаючи на компенсаційний характер неустойки, дискрецію суду для вирішення питання щодо зменшення неустойки й розміру, до якого вона має бути зменшена, а також встановлені судом обставини справи, попередні судові інстанції дійшли висновку, що нарахований на підставі п. 8.5. договору штраф (8 652 160,44 грн) є надмірним, тому зменшили його розмір на 50%, тобто до 4 326 080,22 грн.

Позивач у касаційній скарзі просить Верховний Суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Управління в повному обсязі.

Доводи касаційної скарги узагальнено зводяться до неправильного застосовування судами як першої так і апеляційної інстанцій положень статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України) щодо права суду для зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій і така позиція суду, на думку позивача, не відповідає наведеним нормам та не враховує висновків, викладених у постановах Верховного Суду.

Скаржник обґрунтовує підставу касаційного оскарження з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та вказує про застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 25.03.2020 у справі № 922/1099/19, від 10.12.2020 у справі № 910/1099/19, від 24.06.2021 у справі № 910/12089/19 та від 03.11.2021 у справі № 905/1781/20.

Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить Суд закрити касаційне провадження у справі № 910/1741/24, а в разі продовження касаційного розгляду - касаційну скаргу Управління залишити без задоволення, а судові акти попередніх судових інстанцій залишити без змін. Водночас ТОВ «Ежімо» зауважує, що відкриті реєстри судових рішень не містять зазначених позивачем постанов Верховного Суду (у справах № 922/1099/19, № 910/1099/19, № 910/12089/19, № 905/1781/20), які, на думку скаржника, не враховані судом апеляційної інстанції, що унеможливлює повноцінне ознайомлення із текстами вказаних судових позицій та перевірки можливості їх застосування в рамках спірних правовідносин.

Згідно з розпорядженням Заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 28.10.2024 № 32.2-01/2677 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 910/1741/24 у зв'язку з перебуванням судді Жайворонок Т.Є. у відпустці.

Предметом касаційного оскарження за касаційною скаргою Управління фактично є судові рішення попередніх інстанцій виключно в частині зменшення заявлених до стягнення штрафних санкцій (на 50% у сумі 4 326 080,22 грн), нарахованих позивачем за односторонню відмову відповідача від виконання своїх зобов'язань з постачання залишку продукції за договором.

В іншій частині (зокрема, стосовно позовних вимог про стягнення 283 481,04 грн неустойки за прострочення поставки товару, 2 179 664,34 грн штрафу за прострочення поставки товару понад сім календарних днів та задоволених судами 50% іншої частини заявлених позивачем штрафних санкцій за односторонню відмову постачальника від виконання своїх зобов'язань з постачання залишку продукції за договором у сумі 4 326 080,22 грн) судові акти учасниками справи не оскаржувалися, не є предметом касаційної скарги Управління та відповідно у касаційному порядку не переглядаються і набувають чинності відповідно до приписів ГПК України.

Причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для стягнення з відповідача суми штрафних санкцій з урахуванням застосування судової дискреції щодо зменшення їх розміру, у порядку положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; від 25.04.2018 у справі № 925/3/17; від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 ; від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц; від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц; від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц і № 522/2110/15-ц; від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Суд, дослідивши доводи касаційної скарги Управління, та доводи відзиву на касаційну скаргу ТОВ «Ежімо», враховує, що відкриті реєстри судових рішень не містять зазначених позивачем постанов Верховного Суду у справах № 922/1099/19, № 910/1099/19, № 905/1781/20 та № 910/12089/19 (в аспекті дослідження судами питання стосовно наявності підстав для зменшення штрафних санкцій за обставин їх непропорційності відносно основного зобов'язання), які, на його думку, не враховані судом апеляційної інстанції.

Так, у Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі - ЄДРСР) за вказаними скаржником номерами наявні наступні рішення у справах:

№ 922/1099/19 (ухвала Господарського суду Харківської області від 15.04.2019 про відкриття провадження у справі та рішення Господарського суду Харківської області від 03.06.2019);

№ 910/1099/19 (ухвала Господарського суду міста Києва від 05.02.2019 про залишення позовної заяви без руху, ухвала Господарського суду міста Києва від 25.02.2019 про відкриття провадження у справі та рішення Господарського суду від 08.05.2019);

№ 905/1781/20 (ухвала Господарського суду Донецької області від 12.10.2020 про відмову у прийнятті до виконання судового доручення та повернення матеріалів судового доручення Арбітражному суду міста Севастополя);

№ 910/12089/19 (ухвала Верховного Суду від 04.09.2020 про відмову у відкритті касаційного провадження з підстав звернення з касаційною скаргою у справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб без належного обґрунтування випадків, визначених вимогами пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України; ухвала Верховного Суду від 16.10.2020 про відмову у відкритті касаційного провадження за наявності ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення. При цьому вказані судові акти касаційної інстанції у справі № 910/12089/19 не містять жодних висновків Верховного Суду в аспекті визначеного Управлінням питання застосування судом дискреції для зменшення штрафних санкцій за обставин їх непропорційності відносно основного зобов'язання),

- в той час як відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України касаційною інстанцією підлягає врахування/не врахування висновків викладених у постановах Верховного Суду.

Вказане свідчить про невиконання скаржником вимог пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за якою підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Щодо питання наявності підстав для зменшення штрафних санкцій за обставин їх непропорційності відносно основного зобов'язання, Верховний Суд звертає увагу на наявність сталої та послідовної практики, зокрема на висновки постанови об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.

Так, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 вказала, що у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватися з положенням статті 233 ГК України і частини третьої статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом у порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним у судовій практиці.

Між тим у справі № 910/1741/24 суди, частково задовольняючи вимоги позивача про стягнення штрафних санкцій за часткове прострочення виконання договору поставки відповідачем, а також часткове не виконання останнім договору взагалі, зазначили, що таке стягнення спрямоване передусім на компенсацію майнових втрат позивача. Поза тим відсутність доказів завдання позивачу збитків внаслідок не поставки продукції, відмову від прийняття продукції після закінчення строку договору з ініціативи позивача, зважаючи на компенсаційний характер неустойки, дискрецію суду для вирішення питання щодо зменшення неустойки і розміру, до якого вона має бути зменшена, а також встановлені судом обставини справи, суди дійшли висновку, що нарахований на підставі п. 8.5 договору штраф (8 652 160,44 грн) є надмірним, тому зменшили його розмір на 50%, тобто до 4 326 080,22 грн.

У свою чергу, у постанові об'єднаної палати КГС ВС у справі № 911/2269/22 у співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями у справі № 910/1741/24 не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Верховний Суд дійшов висновку, що у розгляді справи № 910/1741/24 суди попередніх інстанцій за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідження конкретних обставин безпосередньо цієї справи з огляду на фактично-доказову базу та встановлені обставини, що формують зміст та умови конкретних правовідносин, за своїм внутрішнім переконанням, реалізовуючи надане їм право, стягнули 50% від заявленого до стягнення розміру штрафу за порушення п. 8.5. договору за частково непоставлену продукцію до закінчення строку його дії.

Проаналізувавши зміст судових актів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що застосування судами норм права (статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України) не суперечить сталій і послідовній позиції Верховного Суду стосовно визначених у касаційній скарзі доводів щодо необхідності дослідження судами питання наявності підстав для зменшення штрафних санкцій за обставин їх непропорційності відносно основного зобов'язання.

Отже, застосування судами попередніх інстанцій вказаних норм права у цій справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу.

З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду не знайшли свого підтвердження.

Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Щодо інших аргументів касаційної скарги, то такі стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій та спростування здійсненої ними оцінки доказів у справі.

При розгляді цієї справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає у тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Управління на рішення господарського суду міста Києва від 08.05.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 у справі № 910/1741/24.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Управління забезпечення Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби України з надзвичайних ситуацій на рішення Господарського суду міста Києва від 08.05.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 у справі № 910/1741/24.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя А. Ємець