УХВАЛА
09 жовтня 2024 року
м. Київ
cправа № 922/3371/19
Верховний Суд у складі суддів Касаційного господарського суду:
Огородніка К. М.- головуючого, Жукова С. В., Пєскова В. Г.
за участю секретаря судового засідання Ксензової Г. Є.
за участю представників: Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Женева"</a> - Романченка О. М.; Азово-Чорноморської інвестиційної компанії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю - Орлова О. О.
розглянув у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Женева"</a>
на рішення Господарського суду Харківської області від 02.02.2022
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023
на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 14.02.2022
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023
у справі № 922/3371/19
за позовом Азово-Чорноморської інвестиційної компанії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Женева"</a>,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська міжрегіональна фінансова компанія",
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:
1) приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарасова Юлія Георгіївна,
2) Публічне акціонерне товариство "Банк Золоті Ворота",
про скасування рішення державного реєстратора,
ВСТАНОВИВ:
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанції
21.01.2008 між Акціонерним комерційним банком "Меркурій" (далі - АКБ "Меркурій") (Кредитор) та Азово-Чорноморська інвестиційна компанія у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - Азово-Чорноморська інвестиційна компанія у формі ТОВ) (Позичальник) було укладено договір на кредитну лінію №02-25К-02 (далі - Кредитний договір), до якого в подальшому укладались додаткові угоди.
За умовами Кредитного договору Позичальнику надано кредитні кошти у сумі 7 566 200,00 грн, зі сплатою процентів за користування кредитом та, відповідно до додаткової угоди від 20.12.2013 до цього договору, з кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитною лінією - 19.12.2014.
21.01.2008 між АКБ "Меркурій" (Іпотекодержатель) та Азово-Чорноморською інвестиційною компанією у формі ТОВ (Іпотекодавець) укладено іпотечний договір №16-03-09, який зареєстровано в реєстрі за № 369 (далі - Договір іпотеки), до якого в подальшому укладено додаткові угоди.
За умовами Договору іпотеки забезпечено вимоги Іпотекодержателя, що виникають із Кредитного договору та усіх додаткових договорів та угод до нього, у тому числі, що виникнуть у майбутньому, за рахунок предмета іпотеки - нежитлові приміщення третього поверху № 1 - 6, 8 - 20, в літ. А-3, з реєстраційним номером 88210663101, загальною площею 357,3 кв. м, що розташовані за адресою: Харківська область, м. Харків, вул. Сумська, буд. 96 (далі - Нежитлові приміщення), що належать на праві власності Іпотекодавцю.
07.02.2014 між АКБ "Меркурій" (Первісний кредитор) та Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (далі - ПАТ "Банк Золоті Ворота") (Новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги за Кредитним договором, згідно з яким Первісний кредитор передав, а Новий кредитор прийняв право вимоги до Азово-Чорноморської інвестиційної компанії у формі ТОВ (Боржника) частково у розмірі, визначеному пунктом 1.2 Договору. Сума вимог, що відступається, станом на дату укладення цього договору становить: строкова заборгованість за кредитом у розмірі 7 566 200,00 грн.
За умовами пункту 1.8 вказаного договору відступлення права вимоги сторонами погоджено, що з моменту передачі прав вимоги, з урахуванням пункту 1.2 договору, за цим договором у Первісного кредитора залишаються правовідносини з Боржником, що склалися до моменту передачі прав вимоги за кредитним договором, лише в розмірі не відступлених прав вимоги.
07.02.2014 між АКБ "Меркурій" (Первісний іпотекодержатель) та ПАТ "Банк Золоті Ворота" (Новий іпотекодержатель), укладено договір відступлення права вимоги за Договором іпотеки, який зареєстровано в реєстрі за №126.
За умовами вказаного договору, Первісний іпотекодержатель передає, а Новий іпотекодержатель приймає в повному обсязі всі права вимоги за Іпотечним договором (з усіма змінами та доповненнями), за яким було передано в іпотеку Нежитлові приміщення (пункти 1.1, 1.2 договору).
07.02.2014 здійснено реєстрацію права іпотеки за ПАТ "Банк Золоті Ворота" у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
23.05.2014 ПАТ "Банк Золоті Ворота" звернулось до Реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції Харківської області із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 6732456 на об`єкт нерухомого майна -Нежитлові приміщення.
Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби від 03.06.2014 № 13517451 зареєстровано право власності на Нежитлові приміщення за ПАТ "Банк Золоті Ворота".
За повідомленням ПАТ Банк Золоті Ворота від 05.06.2014 № 2606, - 06.06.2014, проведено реєстрацію припинення іпотеки (запис №1384825) (витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки від 06.06.2014 №22699093).
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.09.2014 у справі № 820/11581/14 позов ТОВ "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" задоволено частково, визнано неправомірними дії державного реєстратора, що мали місце 03.06.2014 при здійсненні реєстрації права власності за ПАТ "Банк Золоті Ворота" на Нежитлові приміщення, що раніше належали Азово-Чорноморській інвестиційній компанії у формі ТОВ; скасовано рішення державного реєстратора №13517451 від 03.06.2014 "Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень", яким проведено державну реєстрацію права власності на Нежитлові приміщення за ПАТ "Банк Золоті Ворота"; зобов`язано Реєстраційну службу Харківського міського управління юстиції Харківської області скасувати запис про реєстрацію права власності за ПАТ "Банк Золоті Ворота" на Нежитлові приміщення.
На підставі постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.09.2014 у справі № 820/11581/14, реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції Харківської області скасовано запис про реєстрацію права власності на приміщення - предмет іпотеки за ПАТ "Банк Золоті Ворота".
23.02.2015 державним реєстратором Федоренком А.І., на підставі заяви ПАТ "Банк Золоті Ворота", прийнято рішення № 19544252 та № 19547735, відповідно до яких зареєстровано іпотеку (запис про іпотеку № 8827245) та обтяження щодо заборони відчуження (запис про обтяження № 8827847) на Нежитлові приміщення.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 17.01.2017 у справі № 820/6015/16, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2017:
- адміністративний позов Азово-Чорноморської інвестиційної компанії у формі ТОВ до державного реєстратора прав на нерухоме майно Федоренко А. І., Департаменту державної реєстрації, Департаменту державної реєстрації, управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Харківській області, третя особа - ПАТ "Банк Золоті ворота", про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково;
- визнано неправомірним та скасовано рішення державного реєстратора №19544252 від 23.02.2015 при здійсненні реєстрації іпотеки за ПАТ "Банк Золоті Ворота" на Нежитлові приміщення, що належать Азово-Чорноморській інвестиційній компанії у формі ТОВ;
- визнано неправомірним та скасовано рішення державного реєстратора №19547735 від 23.02.2015, при здійсненні реєстрації обтяжень заборони на нерухоме майно на Нежитлові приміщення, що належать Азово-Чорноморській інвестиційній компанії у формі ТОВ.
Судами зазначено, що у державного реєстратора були відсутні правові підстави для прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки оригінали документів, а саме Кредитний договір та додаткові угоди до нього, які підтверджують наявність зобов`язання позивача, державному реєстратору надані не були. До того ж, державним реєстратором здійснено не поновлення запису про речові права на нерухоме майно, а керуючись частиною другою статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", пунктом 20 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 868 від 17.10.2013, прийнято рішення про проведення державної реєстрації іншого речового права іпотеки на Нежитлові приміщення та про проведення державної реєстрації обтяження - заборона на вказане нерухоме майно за цим же суб`єктом.
Разом з цим, 11.06.2015 на підставі Протоколу № 05/06-13 від 05.06.2015 про проведення торгів та визначення переможця повторного (другого) конкурсу з реалізації майна Публічного акціонерного товариства Банк "Меркурій" (далі - АТ Банк "Меркурій") (стара назва - АКБ "Меркурій") (лот №153 продаж права вимоги за Кредитним договором), між ПАТ "Банк Меркурій" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ Банку "Меркурій" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська іпотечна компанія" (далі - ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія") (на теперішній час - ТОВ "Українська міжрегіональна фінансова компанія") укладено договір про відступлення права вимоги № 5.
За умовами пункту 1.1 договору АТ Банк "Меркурій" (Первісний кредитор) відступив ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія" (Новий кредитор) своє право вимоги за Кредитним договором та за договором забезпечення за цим кредитним договором: сума заборгованості 1 104 705,09 грн, з усіма додатковими угодами та додатками до кредитних договорів та договорів забезпечення виконання зобов`язання за такими кредитними договорами, що є їх невід`ємною частиною (основні договори).
Згідно пункту 1.2 договору про відступлення права вимоги № 5 від 11.06.2015, право вимоги за основними договорами та договорами забезпечення відступається у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги, включаючи: право вимоги основної суми заборгованості за основними договорами; право вимоги суми нарахованих процентів за основними договорами, строк платежу яких настав до дати укладання цього договору; право вимоги суми процентів за основними договорами, нарахованих на день підписання сторонами Акту прийому-передачі, що є невід`ємною частиною цього договору.
В силу цього Договору до Нового кредитора також переходять всі права та обов`язки Первісного кредитора по зобов`язаннях, що виникли з Основного договору.
Згідно з пунктом 1.3 Договору про відступлення права вимоги від 11.06.2015, Новий кредитор одержує право (замість Первісного кредитора) вимагати від Боржника (Позивача) належного виконання всіх зобов`язань за Основними договорами.
При цьому, Новий кредитор набуває статусу кредитора за Основними договорами та заставодержателя (іпотекодержателя) за всіма зобов`язаннями, що забезпечують виконання Боржником його зобов`язань за Основними договорами.
З Акту приймання-передачі від 11.06.2015 до договору відступлення права вимоги №5 від 11.06.2015 суди з`ясували, що ПАТ "Банк Меркурій" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ Банку "Меркурій" передав, а ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія" отримала наступні документи: Кредитний договір (із додатковими угодами до нього); договір поруки №02-25П-02 від 21.01.2008 (із додатковими угодами до нього); Договір відступлення права вимоги від 07.02.2014 за Кредитним договором; реєстри платіжних документів з 21.01.2008 по 10.06.2015 за особовими рахунками Боржника; довідку від 11.06.2015 про заборгованість за Кредитним договором.
Також на підставі Протоколу № UA-EA-2017-11-24-000393-a від 08.12.2017, лот F09G3513 право вимоги за Кредитним договором із забезпечення: Нежитлові приміщення, власник активів ПАТ "Банк Золоті Ворота", між ПАТ "Банк Золоті Ворота" (Продавцем/Банком) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Женева" (далі - ТОВ "ФК "Женева") (Новим кредитором) укладено договір про відступлення права вимоги № 173 від 05.01.2018, за яким Продавець відступає новому кредитору належні Банку, а Новий кредитор набуває права вимоги Банку до юридичної особи Позичальника/Іпотекодавця, зазначеного у додатку 1 до цього Договору, надалі боржник, за кредитним договором та договором іпотеки, з урахуванням всіх змін, доповнень і додатків до них.
Відповідно до Додатку №1 до Договору про відступлення права вимоги №173 від 05.01.2018 Реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються та боржників за такими договорами, а саме: Кредитний договір, з урахуванням всіх змін та доповнень; Договір іпотеки, з урахуванням всіх змін та доповнень до нього.
Розмір Прав вимоги, що відступаються Банком на користь Нового кредитора згідно умов цього договору, станом на 05.01.2018 становить 19 188 699,17 грн, та складається з 7 566 20,00 грн простроченого кредиту, 2 153 974,54 грн прострочених процентів, 9 468 524,63 грн пені.
Новий кредитор підписанням цього Договору та Додатку № 1 засвідчив свою обізнаність та згоду з тим, що Кредитний договір, всі зміни до доповнення до нього передаються у завіреній АТ "Банк "Меркурій" копії (в такій формі, в якій він був переданий АТ "Банк Золоті Ворота").
Також, 05.01.2018 між ПАТ "Банк Золоті Ворота" (Сторона 1) та ТОВ "ФК "Женева" (Сторона 2) укладено договір про відступлення права вимоги за Договором іпотеки, з урахуванням всіх змін та доповнень до нього.
За наведеним договором ПАТ "Банк Золоті Ворота" передав ТОВ "ФК "Женева" всі права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, за Договором іпотеки, з урахуванням всіх змін та доповнень.
Внаслідок посвідчення зазначеного Договору від 05.01.2018 про відступлення права вимоги за Договором іпотеки, приватним нотаріусом Тарасовою Ю.Г. прийнято оскаржуване рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно №39120026 від 05.01.2018, відповідно до якого змінено Іпотекодержателя в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно з ПАТ "Банк Золоті Ворота" на ТОВ "ФК "Женева" та зареєстровано іпотеку на Нежитлові приміщення за ТОВ "ФК "Женева".
У липні 2018 року Азово-Чорноморська інвестиційна компанія у формі ТОВ відповідальністю звернулась до адміністративного суду з позовом до приватного нотаріуса Тарасової Ю.Г. про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора від 05.01.2018 № 39120026.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.11.2018 у справі № 2040/5734/18 позов задоволено частково, визнано протиправним і скасовано оскаржуване рішення приватного нотаріуса Тарасової Ю.Г.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2019 рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.11.2018 у справі №2040/5734/18 скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України, та роз`яснено позивачу право на звернення до суду в порядку господарського судочинства.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2019 у справі №2040/5734/18 постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2019 залишено без змін. Великою Палатою зазначено, що вимога позивача про скасування рішення нотаріуса як державного реєстратора від 05.01.2018 №39120026 є похідною при вирішенні питання щодо виконання умов договору іпотеки та правомірності набуття третьою особою прав іпотекодержателя. Таким чином, предметом розгляду у цій справі є не стільки дії та рішення нотаріуса як суб`єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки виконання умов цивільно-правової угоди, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
З огляду на суб`єктний склад учасників справи й те, що спірні правовідносини пов`язані з виконанням умов Кредитного договору, Договору іпотеки, а також договорів від 07.02.2014 про відступлення прав вимоги за Кредитним договором та відступлення прав вимоги за Договором іпотеки, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Господарського процесуального кодексу України.
За таких обставин, Азово-Чорноморська інвестиційна компанія у формі ТОВ звернулась із відповідним позовом до Господарського суду Харківської області.
Короткий зміст заявлених вимог та історія розгляду справи
У жовтні 2019 року Азово-Чорноморська інвестиційна компанія у формі ТОВ (Позивач) звернулась з позовом до ТОВ "ФК "Женева" (Відповідач), за участю третіх осіб, про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно, приватного нотаріуса Тарасової Ю. Г. (далі - Державний реєстратор) № 39120026 від 05.01.2018, відповідно до якого змінено іпотекодержателя в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно з ПАТ "Банк Золоті Ворота" на ТОВ "ФК "Женева" та зареєстровано іпотеку на Нежитлові приміщення за Відповідачем.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що вчинення реєстраційної дії щодо зміни іпотекодержателя в Єдиному державному реєстрі з ПАТ "Банк Золоті Ворота" на Відповідача Державним реєстратором вчинено за відсутності оригіналів Кредитного договору та додаткових угод до нього та на підставі вже скасованого судом рішення державного реєстратора Федоренка А. І., відповідно до якого було зареєстровано іпотеку на вказане майно.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 17.12.2019, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 08.04.2020 у справі № 922/3371/19, позов задоволено повністю; визнано протиправним та скасовано рішення Державного реєстратора № 39120026 від 05.01.2018.
Постановою Верховного Суду від 16.06.2020 рішення Господарського суду Харківської області від 17.12.2019 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.04.2020 у справі № 922/3371/19 скасовано; справу передано до суду першої інстанції на новий розгляд.
Скасовуючи наведені рішення господарських судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керувався тим, що суди під час розгляду справи не врахували норму частини першої статті 65 Закону України "Про іпотеку". Також Верховний Суд урахував наявність підстав для обов`язкового скасування оскаржуваних судових рішень у відповідності до вимог пункту 8 частини першої статті 310 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки мотивувальні частини судових рішень містять висновки, що стосуються ПАТ "Банк Золоті Ворота", однак, всупереч нормі частини другої статті 50 ГПК України, суд першої інстанції вказане Товариство до участі у справі не залучив, на що також не звернув уваги апеляційний господарський суд.
За новим розглядом справи рішенням господарського суду Харківської області від 11.02.2021 позовні вимоги задоволено повністю; визнано протиправним та скасовано рішення Державного реєстратора № 39120026 від 05.01.2018; стягнуто з Відповідача на користь Позивача витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 921,00грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 50 000,00 грн.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 09.06.2021 апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Женева" задоволено частково, рішення Господарського суду Харківської області від 11.02.2021 року у справі № 922/3371/19 скасовано в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача витрат на професійну правничу допомогу у сумі 40 000,00 грн, та відмовлено у задоволенні вимог в цій частині; в іншій частині означене рішення залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 06.10.2021 касаційну скаргу ТОВ "ФК "Женева" задоволено частково; постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.06.2021 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.02.2021 у справі № 922/3371/19 скасовано, передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи рішення судів першої та другої інстанцій, Верховний Суд мотивував свої висновки таким:
- суди попередніх інстанцій, встановивши обставини щодо поділу основного зобов`язання за Кредитним договором шляхом укладення Договорів про відступлення права вимоги від 07.02.2014 та від 11.06.2015, за якими відповідно на користь ПАТ "Банк Золоті Ворота" було відступлено строкова заборгованість за кредитом у розмірі 7 566 200,00 грн, а на користь ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія" (назву змінено на ТОВ "Українська міжрегіональна фінансова компанія") сума заборгованості 1 104 705,09 грн, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 02.10.2019 у справі № 2040/5734/18, не надали оцінки умовам цих договорів з урахуванням положень статей 512 - 514, 516 - 518 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема, щодо переходу права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, та статті 24 Закону України "Про іпотеку" щодо умови одночасності здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням та за іпотечним договором, оскільки за змістом даної норми, за умови не доведення іншого, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, проте відступлення прав за основним зобов`язанням без укладення нотаріально посвідченого договору про відступлення прав за іпотечним договором призводить до "абстрактної іпотеки", що законодавством не допускається. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 758/3453/16-ц, посилання на яку судом апеляційної інстанції здійснено без належного дослідження обставин щодо відступлення прав за основним зобов`язанням на користь ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія", що призвело до неправильного застосування положень статті 24 Закону України "Про іпотеку";
- судами не досліджено, чи мав АКБ "Меркурій" (первісний кредитор) право передавати ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія" право вимоги основної заборгованості за основним зобов`язанням, як зазначає суд апеляційної інстанції, з посиланням на пункт 1.2 договору відступлення права вимоги № 5 від 11.06.2015, оскільки відповідно до пункту 1.8 договору про відступлення права вимоги від 07.02.2014 у первісного кредитора залишаються правовідносини з боржником (Позивачем), що склалися до моменту передачі прав вимоги за кредитним договором, лише в розмірі не відступлених прав вимоги.
З огляду на зазначене, Верховний Суд у постанові від 06.10.2021 виснував, що суди попередніх інстанцій, не дослідили у повному обсязі обставини справи, які входять до предмету доказування, з урахуванням договірних відносин, які склалися між сторонами, і зокрема, щодо порушення права чи охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов у цій справі, оскільки судами достеменно не встановлено, як реєстраційній дії щодо зміни обтяжувача на підставі договору про відступлення прав за іпотечним договором може призвести до негативних наслідків у вигляді подвійного стягнення заборгованості та можливості додаткового накладення стягнення на предмет іпотеки за одним і тим самим кредитним зобов`язанням.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій (щодо суті спору)
Рішенням Господарського суду Харківської області від 02.02.2022 у справі №922/3371/19 позов задоволено повністю; визнано протиправним та скасовано рішення Державного реєстратора №39120026 від 05.01.2018; вирішено питання розподілу судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивоване, зокрема, таким:
- з аналізу змісту положень статей 10, 18, 22 та 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" вбачається, що законодавцем розрізнено поняття "підстави державної реєстрації" - як документа, з якого виникає право на звернення за вчиненням реєстраційної дії щодо виникнення, припинення або зміни речового права на нерухоме майно, та поняття "перелік документів, необхідних для державної реєстрації" - як встановленої законом сукупності документів, шляхом подання яких заявник реалізує це право, яке виникло з документа-підстави державної реєстрації;
- процедура державної реєстрації, згідно з вимогами Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (статті 3, 10, 12, 18, 22), спрямована на забезпечення повноти, об`єктивності відомостей державного реєстру та здійснюється у тому числі, шляхом перевірки відповідності заявлених прав зареєстрованим у Державному реєстрі прав, а також відомостям та правам, які містяться у паперових (первинних щодо державної реєстрації) документах, відсутності суперечностей між ними;
- під час державної реєстрації речових прав нового іпотекодержателя, державний реєстратор зобов`язаний перевірити на підставі оригіналів документів чи належним чином засвідчених копій існування та дійсність іпотечного зобов`язання, існування та дійсність основного зобов`язання (оскільки забезпечувальне зобов`язання не може існувати за відсутності основного), сутність умов та строк дії зобов`язань, договорів, якими вони обумовлені, факт відступлення (набуття) прав вимоги як за основним, так і за іпотечним зобов`язанням особі, яка звертається із заявою щодо реєстрації за собою прав іпотекодержателя, відсутність суперечностей між обсягом прав, які вже зареєстровані за попереднім суб`єктом прав та обсягом прав, які були відступлені новому іпотекодержателю, умов іпотечного та основного договорів на предмет можливості відступлення прав вимоги за договорами та визначеного сторонами порядку такого відступлення, їх дотримання, а також виконання умов правочину, з якими пов`язується факт виникнення, зміни чи припинення прав;
- оскаржуване рішення № 39120026 від 05.01.2018 (про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого було змінено іпотекодержателя в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно з АТ "Банк Золоті Ворота" на ТОВ "ФК "Женева" та зареєстровано за останнім іпотеку на Нежитлові приміщення) було прийнято на підставі єдиного документа - Договір про відступлення права вимоги від 05.01.2018 та заяви ТОВ "ФК "Женева";
- при проведенні реєстраційної дії оригінали документів, а саме Кредитний договір № та додаткові угоди до нього, які підтверджують наявність зобов`язання Позивача, Державному реєстратору надані не були, а тому реєстраційна дія вчинена останнім без встановлення та перевірки: існування та дійсності основного зобов`язання на момент прийняття рішення; розміру та строку основного зобов`язання; наявності у заявника прав вимоги за основним зобов`язанням, яке забезпечено іпотекою; відповідності обсягу (розміру) прав вимоги за основним зобов`язанням, які забезпечені іпотекою (згідно з зареєстрованими відомостями Державного реєстру прав у записі про іпотеку) до обсягу (розміру) прав вимоги за основним зобов`язанням, які наявні у заявника та про реєстрацію яких подано заяву; відповідності прав, які зареєстровані, до прав, які заявлено до реєстрації, а також відсутності суперечностей між ними та правами, які містяться у поданих для державної реєстрації документах.
- оскаржуваним рішенням Державного реєстратора, зміни внесені лише у запис про іпотеку №1384825 від 21 січня 2008 року, створений державним реєстратором прав Зубарєвим І. Ю., в якому змінено суб`єкта такого права. При цьому у Державному реєстрі прав залишилися інші три записи про зареєстровані речові права на об`єкт нерухомості за ПАТ "Банк Золоті Ворота", які виникли з Договору іпотеки та права вимоги за яким вже були нібито відступлені у наявному в банку обсязі на користь Відповідача, тобто після 05.01.2018 існувати у ПАТ "Банк Золоті Ворота" не могли, якщо інше не визначено в правовстановлюючих документах, які заявником Державному реєстраторові не подавалися.
- сторонами та учасниками справи не заперечується дійсність укладених договорів про відступлення частинами прав вимоги за первісним кредитним зобов`язанням. Судом встановлено, що зміст та форма укладених договорів не суперечать статтям 513-518 ЦК України, судовими рішеннями недійсність договорів не встановлена, і, виходячи з презумпції правомірності правочинів, свободи договору, відступлення частинами прав вимоги за Кредитним договором на користь ПАТ "Банк Золоті Ворота" та ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія" є правомірним та дійсним. Разом з цим, на підставі договору про відступлення права вимоги за Договором іпотеки, з урахуванням всіх змін та доповнень до нього, ПАТ "Банк Золоті Ворота" відступило на користь ТОВ "ФК "Женева" право вимоги за іпотекою. Водночас, приймаючи оскаржуване рішення №39120026 від 05.01.2018, Державним реєстратором не встановлено зв`язку прав вимоги за Договором іпотеки та основним зобов`язанням на момент реєстраційної дії. Державним реєстратором не встановлено, що права вимоги за Кредитним договором наявні у ТОВ "ФК "Женева" лише в частині, а відомості про власника інших прав вимоги за основним зобов`язанням, які за умовами Договору іпотеки та згідно із записом Державного реєстру прав №1384825, створеним 21.01.2008, також забезпечені іпотекою, - відсутні. Таким чином, суд погоджується з доводами Позивача про те, що реєстраційна дія вчинена за відсутності документів, необхідних для її вчинення.
- суд враховує доводи Відповідача про ухвалення постанови Східного апеляційного господарського суду від 05.07.2021 у справі № 922/4198/20 за позовом Азово-Чорноморської інвестиційної компанії у формі ТОВ до ПАТ "Банк Золоті Ворота" та ТОВ "ФК "Женева" про визнання недійсним договору, проте зауважує, що встановлені цим судовим рішенням обставини не спростовують порушення Державним реєстратором процедури та порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень;
- зміна суб`єкта прав у записі про іпотеку від 2008 року без урахування умов договорів відступлення прав за основним та іпотечним договорами, а також обсягу наявних у ТОВ "ФК "Женева" забезпечених прав вимоги не є внесенням до реєстру повних та об`єктивних відомостей та не відповідає вимогам Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень";
- оскільки під час державної реєстрації державним реєстратором не виконано вимоги статей 10, 18 цього Закону, не здійснено перевірку наявності та змісту оригіналів Кредитного договору та додаткових угод до нього, оригіналів договору відступлення права вимоги за Кредитним договором, укладеного 07.02.2014 між АКБ "Меркурій" та ПАТ "Банк Золоті Ворота" та договору про відступлення права вимоги № 173 від 05.01.2018, укладеного між ПАТ "Банк Золоті Ворота та ТОВ "ФК "Женева", відтак Державним реєстратором не встановлено невідповідність між зареєстрованими правами вимоги та правами, якими фактично володіло ТОВ "ФК "Женева". Ці обставини підтверджують твердження суду про незаконність рішення Державного реєстратора про зміну суб`єкта на ТОВ "ФК "Женева" в записі про іпотеку, створеному у 2008 році, оскільки цей запис стосується й тих прав вимоги за Кредитним договором, які не були відступлені ТОВ "ФК "Женева";
- внесення до реєстру відомостей про речові права та їх обтяження без дотримання встановленої законом процедури та якщо такі (відомості) за змістом не відповідають документам, з яких вони виникли, є незаконним та порушує права власника. При цьому скасування рішення державного реєстратора є встановленим законом способом захисту прав на час розгляду справи.
Постановою від 26.01.2023 Східний апеляційний господарський суд залишив апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Женева" без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 02.02.2022 у справі №922/3371/19 без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду як про порушення Державним реєстратором процедури та порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень під час прийняття оспорюваного рішення № 39120026 від 05.01.2018, так і про ефективність обраного Позивачем способу захисту порушених своїх прав.
Додатково апеляційний господарський суд, урахувавши встановлені у справі обставини щодо відступлення прав вимоги за первісним кредитним зобов`язанням частинами різним кредиторам, дійшов висновку, що відступлення прав за іпотечним договором відбулось без одночасного відступлення права вимоги за всім основним зобов`язанням, що в розумінні положень частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку" свідчить про необхідність отримання згоди іпотекодавця на уступку іпотеки у цих правовідносинах.
Також суд апеляційної інстанції відхилив доводи Відповідача про неврахування місцевим господарським судом правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 11.04.2018 у справі № 826/6071/16, оскільки вважав нерелевантною таку практику обставинам цієї справи.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій (щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу)
Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 14.02.2022, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023 у справі № 922/3371/19, задоволено заяву Позивача про ухвалення додаткового рішення по справі; стягнуто з Відповідача на користь Позивача 50 000,00 грн відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, мотивував додаткове рішення тим, що надані Позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвоката є співмірними із складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг, у зв`язку з чим наявні підстави для задоволення заяви Позивача про розподіл судових витрат і стягнення з Відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 50 000,00 грн.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги (на судові рішення по суті)
Відповідач - ТОВ "ФК "Женева" (скаржник) подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішенням Господарського суду Харківської області від 02.02.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023 у цій справі, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційну скаргу Відповідач мотивував підставами касаційного оскарження судових рішень, які визначені пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України та полягають у такому:
- застосуванні судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених (висновків) у постановах від 11.04.2018 у справі № 826/6071/16, від 23.05.2018 у справі № 753/16636/14-ц, від 02.05.2018 у справі № 914/1782/16, від 31.07.2019 у справі № 910/974/18;
- відсутності судової практики щодо необхідності отримання згоди іпотекодавця на переуступку частини боргу, забезпеченого іпотекою.
За змістом наведених у скарзі доводів скаржник стверджує, що суди попередніх інстанцій, замість виконання вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 06.10.2021 у цій справі, фактично вдались до повторного викладення своїх рішень, яким Верховним Судом вже була надана негативна оцінка і що потягло скасування рішень та передачі справи на новий розгляд вже вдруге.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги (на судові рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу)
Відповідач подав до Верховного Суду також касаційну скаргу на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 14.02.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023 у цій справі, в якій (скарзі) просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення в частині судових витрат, яким відмовити у задоволенні заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу.
Касаційну скаргу на означені судові рішення Відповідач мотивував підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, через застосування судами попередніх інстанцій норм статті 126 ГПК України (стосовно розподілу витрат на професійну правничу допомогу) без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених (висновків) у постановах від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, від 23.11.2020 у справі № 638/7748/18, від 30.01.2023 у справі №910/7032/17.
У контексті порушення норм процесуального права скаржник стверджує, що суди проігнорували наведені у клопотанні про зменшення судових витрат доводи ТОВ "ФК "Женева" щодо підстав для відмови у відшкодуванні витрат взагалі або про зменшення їх до 3 000,00 грн.
Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі
Позивач (Азово-Чорноморська інвестиційна компанія у формі ТОВ) подав відзиви, у яких просив касаційні скарги Відповідача (ТОВ "ФК "Женева") залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
За змістом поданого відзиву на касаційну скаргу (щодо оскарження судових рішень по суті спору) зазначає, що наведені скаржником підстави касаційного оскарження не знаходять свого фактичного підтвердження, оскільки практика Верховного Суду, про неврахування якої судами стверджує Відповідач, є нерелевантною до правового регулювання спірних правовідносин та обставин цієї справи.
При цьому вважає, що судами попередніх інстанцій досліджено та оцінено всі надані сторонами докази, натомість обґрунтування касаційної скарги зводиться до незгоди з встановленими судами обставинами та до спонукання Верховного Суду здійснити переоцінку доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
У іншому відзиві (на касаційну скаргу щодо оскарження судових рішень щодо вирішення питання розподілу судових витрат) Позичав стверджує про безпідставність та необґрунтованість доводів скаржника, оскільки фактичне понесення витрат на професійну правничу допомогу було належним чином документально підтверджене, а доводи скаржника суперечать нормам законодавства та усталеній судовій практиці.
Крім того, Позивач подав до касаційного суду заяву про закриття касаційного провадження у зв`язку з необґрунтованістю підстав касаційного оскарження, зокрема, через нерелевантність наведеної скаржником практики Верховного Суду обставинам цієї справи.
Касаційне провадження. Розгляд клопотань
15.02.2023 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Відповідача (на судові рішення щодо суті спору).
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи №922/3371/19 між суддями від 15.02.2023 для розгляду зазначеної касаційної скарги визначено склад колегії суддів: Волковицька Н.О. - головуючий, Случ О. В., Могил С. К.
16.02.2023 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Відповідача (на судові рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу).
Відповідно до протоколу пеердачі судової справи раніше визначеному складу суду від 16.02.2023 для розгляду зазначеної касаційної скарги визначено склад колегії суддів: Волковицька Н.О. - головуючий, Случ О. В., Могил С. К.
Ухвалою від 22.02.2023 Верховний Суд, серед іншого, відкрив касаційне провадження за касаційними скаргами Відповідача на рішення Господарського суду Харківської області від 02.02.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023, додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 14.02.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023 у справі № 922/3371/19; призначив розгляд справи у судовому засіданні 21.03.2023 о 11:00 год.
Ухвалою від 21.03.2023 Верховний Суд зупинив касаційне провадження у справі №922/3371/19 до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №754/8750/19.
Ухвала мотивована з посиланням на приписи пункту 7 частини 1 статті 228 ГПК України тим, що у справі № 754/8750/19 вирішуватиметься питання щодо необхідності відступу від висновків статті 24 Закону України "Про іпотеку", викладених, зокрема у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.10.2021 у справі № 922/3371/19, якою направлено справу яка розглядається на новий розгляд та висновків, зазначених у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 758/3453/16-ц (на неправильно застосуванні яких також акцентовано увагу під час передачі справи на новий розгляд).
Ухвалою від 22.02.2023 Верховний Суд, поновивши касаційне провадження у справі №922/3371/19, відмовив у задоволенні клопотання ТОВ "ФК "Женева" про поновлення касаційного провадження у справі; зупинив касаційне провадження у справі № 922/3371/19 до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №754/8750/19.
Ухвалою від 20.06.2024 Верховний Суд поновив касаційне провадження у справі №922/3371/19, призначив справу до розгляду у судовому засіданні 30.07.2024 о 11:30 год.
Ухвалою від 10.07.2024 Верховний Суд, зокрема, задовольнив заяву Відповідача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
17.07.2024 колегією суддів у складі Волковицька Н. О. - головуючий, судді Могил С. К., Случ О. В. подано заяву про самовідвід у справі № 922/3371/19 у порядку, передбаченому статтею 35 ГПК України, у зв`язку із помилковим визначенням спеціалізації при автоматичному розподілі зазначеної справи.
Ухвалою від 17.07.2024 Верховний Суд задовольнив заяву суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Волковицької Н. О., Могила С. К., Случа О. В. про самовідвід у справі № 922/3371/19.
У зв`язку з ухвалою про самовідвід колегії суддів, розпорядженням від 18.07.2024 № № 32.2-01/1444 заступник керівника Апарату - керівник секретаріату Касаційного господарського суду призначив повторний автоматизований розподіл судової справи № 922/3371/19.
Протоколами від 18.07.2024 - 19.07.2024, 22.07.2024 - 26.07.2024 підтверджено неможливість автоматизованого розподілу судової справи між суддями у зв`язку із нестачею потрібної кількості суддів.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи та протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 29.07.2024 для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: Огороднік К.М. (головуючий), Жуков С. В., Пєсков В. Г.
Ухвалою від 05.08.2024 Верховний Суд, серед іншого, прийняв до свого провадження справу № 922/3371/19 за касаційними скаргами Відповідача на рішення Господарського суду Харківської області від 02.02.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023, на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 14.02.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023; призначив розгляд касаційних скарг у справі у судовому засіданні 04.09.2024 о 11:30 год; ухвалив забезпечити участь Відповідача у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою від 02.09.2024 Верховний Суд, зокрема, задовольнив заяву Позивача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
04.09.2024 до касаційного суду через підсистему (модуль) "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - ЄСІТС) надійшло (в електронній формі) клопотання Позивача про закриття касаційного провадження за касаційними скаргами Відповідача.
Ухвалою від 04.09.2024 Верховний Суд, серед іншого, оголосив перерву у судовому засіданні у справі № 922/3371/19 з розгляду касаційних скарг Відповідача до 09.10.2024 о 11:45 год.
19.09.2024 до касаційного суду надійшло заперечення Відповідача (сформоване у підсистемі "Електронний суд" 18.09.2024) проти клопотання Позивача про закриття касаційного провадження.
19.09.2024 до касаційного суду через канцелярію ТОВ "Українська міжрегіональна фінансова компанія" подало (у паперовій формі) клопотання про закриття касаційного провадження.
19.09.2024 до касаційного суду через канцелярію Позивач подав (у паперовій формі) клопотання про закриття касаційного провадження.
07.10.2024 до касаційного суду через канцелярію Позивач подав (у паперовій формі) додаткові пояснення на заперечення відповідача від 18.09.2024 проти клопотання про закриття касаційного провадження.
09.10.2024 до касаційного суду через канцелярію Відповідач подав (у паперовій формі) клопотання від 08.10.2024 №636/10-2024 про повернення клопотання без розгляду.
У судовому засіданні 09.10.2024 взяли участь представники Позивача та Відповідача (скаржника), які надали пояснення щодо суті вимог та доводів касаційної скарги, поданих клопотань. Інші учасники справи (треті особи) явку повноважних представників не забезпечили, про час та дату судового засідання були повідомлені належним чином.
Оскільки явка представників сторін у судове засідання з розгляду касаційної скарги не є обов`язковою за законом і не визнавалася такою судом, колегія суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю інших учасників судового процесу чи їх представників.
Щодо клопотання Позивача про залишення заперечень Відповідача без розгляду та клопотання третьої особи про закриття касаційного провадження
У додаткових поясненнях на заперечення Відповідача від 18.09.2024 проти клопотання про закриття касаційного провадження Позивач, серед іншого, просив суд касаційної інстанції залишити заперечення адвоката Романченка О. М. від 18.09.2024 на клопотання Позивача у справі №922/3371/19 без розгляду.
У поданих запереченнях Позивач зауважив на тому, що на момент подання від імені Відповідача заперечень від 18.09.2024 строк дії договору № 01/01-ПД від 01.01.2020 про надання правової допомоги та визначених ним повноважень адвоката Романченка О.М. закінчився, а подана заявником копія довіреності від 01.07.2024 вказує на строк дії повноважень адвоката з 01.07.2024 по 30.09.2024 та не містить посилання на номер діючого договору про надання правничої допомоги, на виконання якого вона видана. Ураховуючи зазначене, Позивач, з посиланням на статті 26, 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", зазначив, що надання правової допомоги адвокатом без укладення договору у письмовій формі, зокрема, лише на підставі довіреності, не допускається, окрім випадків, передбачених частиною другою статті 27 цього Закону. На підтвердження своїх доводів зіслався на правову позицію Великої палати Верховного Суду у постанові від 06.11.2019 у справі № 817/66/16. Крім того, Позивач вважає, що визначені у довіреності від 01.07.2024 повноваження адвоката повинні бути узгодженими із арбітражним керуючим ТОВ "ФК "Женева", як і документи зі справи, які представник підписує та подає від імені боржника під час справи про банкрутство.
Перевіривши доводи Позивача, викладені в додаткових поясненнях в обґрунтування відповідного клопотання, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Аргументи Позивача про необхідність узгодження обсягу повноважень адвоката щодо представництва ТОВ "ФК "Женева" із арбітражним керуючим, призначеним у справі про банкрутство цього Товариства, колегія суддів відхиляє за безпідставністю, оскільки нормами КУзПБ, як і іншими нормами чинного законодавства такого обов`язку не встановлено. При цьому згідно частини одинадцятої статті 44 КУзПБ призначення розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління боржника.
У цьому ж зв`язку касаційний суд відхиляє за безпідставністю подане третьою особою без самостійних вимог на предмет спору (ТОВ "Українська міжрегіональна фінансова компанія") клопотання про закриття касаційного провадження через відсутність у представника Відповідача необхідного обсягу повноважень на представництво останнього, зокрема через введення щодо Відповідача процедури розпорядження майном та неузгодження представником позиції з розпорядником майна.
Щодо інших (наведених у додаткових поясненнях) доводів Позивача про відсутність повноважень у адвоката Романченка О.М. повноважень на представництво інтересів Відповідача колегія суддів враховує таке.
Матеріали справи містять копії договору №01/01-ПД від 01.01.2020 про надання правової допомоги та додаткових угод до цього Договору, зокрема додаткової угоди від 31.12.2022. За змістом пункту 8.1 договір №01/01-ПД від 01.01.2020 діє до 31.12.2022. При цьому з тексту додаткової угоди від 31.12.2022 вбачається, що у пункті 2 сторони погодили внести зміни до пункту 8.1 до договору № 01/01-ПД від 01.01.2020, виклавши його в редакції, за змістом якої цей Договір діє до 31.12.2023.
Касаційні скарги у цій справі від імені Відповідача були подані представником адвокатом Романченком О.М. 15.02.2023 на підставі ордеру від 09.06.2022 серії АХ №1096306 з посиланням на договір про надання правової допомоги № 01/01-ПД від 01.01.2020.
Водночас подані від імені Відповідача його представником - адвокатом Романченком О.М. заперечення від 18.09.2024 (проти клопотання Позивача про закриття касаційного провадження) містять у додатках копію довіреності від 01.07.2024 та копію додаткової угоди від 31.12.2022. За змістом означеної довіреності дійсність такої встановлено до 30.09.2024 включно.
У свою чергу, подане від імені Відповідача його представником - адвокатом Романченком О. М. клопотання від 08.10.2024 №636/10-2024 про повернення клопотання без розгляду не містить жодних доказів щодо уповноваження цього адвоката на представництво інтересів Відповідача. У цьому зв`язку у судовому засіданні адвокат Романченко О. М. надав копію довіреності від 01.10.2024 на представництво інтересів Відповідача, дійсність якої (довіреності) встановлено до 31.12.2024 включно.
Разом з тим, копії довіреностей від 01.07.2024 та від 01.10.2024 не містять посилання на номер діючого договору про надання правничої допомоги, на виконання якого вони видані.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Частина друга статті 27 цього Закону регламентує вичерпні випадки вчинення договору про надання правової допомоги усно:
1) надання усних і письмових консультацій, роз`яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди);
2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об`єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк.
Системний аналіз положень статей 26 та 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" дозволяє дійти висновку, що надання правової допомоги адвокатом без укладення договору в письмовій формі, зокрема лише на підставі довіреності, не допускається, окрім випадків, передбачених частиною другою статті 27 цього Закону (така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 06.11.2019 у справі № 817/66/16, на яку посилається Позивач).
Верховний Суд враховує актуальність наведеної правової позиції (оскільки відступу від неї Великою Палатою Верховного Суду здійснено не було), втім зауважує, що спір у справі № 817/66/16 (постанова від 06.11.2019) стосувався протиправності рішень дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області, а питання процесуального представництва адвокатом свого довірителя у суді (зокрема й у господарському процесі) не були предметом розгляду в означеній справі. Тобто, у наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду не досліджувала питання щодо достатності наданої довіреності для підтвердження повноважень адвоката в судовому процесі, однак вирішувала питання про те, чи є неукладання договору про надання правової (професійної правничої) допомоги дисциплінарним порушенням.
У свою чергу, частиною четвертою статті 60 ГПК України, яка є спеціальною статтею процесуального закону щодо належного підтвердження повноважень представника в суді, передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
У справі, що розглядається, адвокатом Романченко О. М. (який діє в інтересах Відповідача) були надані суду як копії довіреностей, так і свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, що у сукупності є належними доказами на підтвердження повноважень адвоката як представника в суді.
За таких обставин, викладене в додаткових поясненнях клопотання Позивача про залишення без розгляду заперечень Відповідача від 18.09.2024 підлягає відхиленню.
Щодо клопотання Відповідача про повернення клопотання Позивача без розгляду
Під час касаційного провадження до початку розгляду касаційних скарг по суті Відповідач подав клопотання від 08.10.2024 № 636/10-2024 про повернення клопотання без розгляду, у прохальній частині якого просив касаційний суд повернути без розгляду клопотання представника Позивача адвоката Орлова О. О. про закриття касаційного провадження у справі №922/3371/19.
За змістом поданого клопотання підставою для повернення Відповідач, посилаючись на приписи частин шостої, восьмої статті 6, частин п`ятої та шостої статті 42, частин першої, другої та четвертої статті 170 ГПК України, вказав те, що законодавством передбачено можливість здійснення процесуального представництва юридичної особи адвокатом, зокрема шляхом подання документів до суду через електронні кабінети в ЄСІТС або в паперовій формі. Однак, при зверненні представника Позивача адвоката Орлова О.О. з клопотанням про закриття касаційного провадження у справі №922/3371/19 не було зазначено відомості про наявність або відсутність електронного кабінету у Позивача. Крім того, позивач не зареєстрував електронний кабінет в підсистемі "Електронний суд" ЄСІТС, про що свідчить відповідь № 4245012 (про відсутність зареєстрованого електронного кабінету ЄСІТС за кодом ЄДРПОУ 23915446), яка сформована засобами підсистеми "Електронний суд".
Отже, за доводами скаржника, клопотання Позивача (подане представником - адвокатом Орловим О. О.) про закриття касаційного провадження у справі касаційний суд має повернути на підставі частини четвертої статті 170 ГПК України, оскільки таке клопотання не відповідає вимогам частини першої цієї статті.
Перевіривши аргументи Відповідача, наведені у клопотанні від 08.10.2024 №636/10-2024 про повернення клопотання без розгляду, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 42 ГПК України учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
Аналіз приписів частини першої статті 41, частини першої статті 45, частини першої статті 56 ГПК України свідчить про те, що Позивач у цій справі (як її учасник) наділений правом на участь в судовому процесі, зокрема на подання заяв та клопотань, особисто (у порядку самопредставництва) та (або) через представника.
При цьому аналіз норм частин п`ятої, шостої та восьмої статті 42 ГПК України свідчить про наявність в учасників справи права на подання до господарського суду документів (в тому числі процесуальних) в електронній формі з використанням підсистем ЄСІТС (зокрема підсистеми "Електронний суд") або, за винятком встановленого частиною дев`ятою цієї статті випадку, в паперовій формі.
З матеріалів цієї справи вбачається, що Позивач (в особі представника) подав до касаційного суду відповідне клопотання (про закриття касаційного провадження у справі) як в електронній формі (сформоване 04.09.2024 через підсистему "Електронний суд"), так і в паперовій формі (подане через канцелярію суду 19.09.2024).
Водночас жодне із наведених клопотань, як вірно вказує Відповідач, не містить відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету Позивача.
Пунктом 1 частини першої статті 170 ГПК України визначено, що будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити, серед іншого, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету.
Згідно із частиною четвертою цієї ж статті суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду. Суд повертає письмову заяву (клопотання, заперечення) заявнику без розгляду також у разі, якщо її подано особою, яка відповідно до частини шостої статті 6 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його.
Згідно частини шостої статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат (абзац другий частини шостої статті 6 ГПК України).
Наданими Відповідачем доказами (сформованою засобами підсистеми "Електронний суд" відповіддю № 4245012) підтверджується відсутність станом на 08.10.2024 зареєстрованого електронного кабінету ЄСІТС у юридичної особи за кодом ЄДРПОУ 23915446 (ідентифікаційний номер Позивача).
Ураховуючи наведені вище норми та обставини цієї справи, необхідним є повернення без розгляду зазначених письмових клопотань Позивача (про закриття касаційного провадження у справі) у порядку вимог частини четвертої статті 170 ГПК України з урахуванням норми абзацу другого частини шостої статті 6 цього Кодексу.
Однак, Верховний Суд врахував, що таке ж клопотання про закриття касаційного провадження у справі за касаційними скаргами Відповідача було заявлено представником Позивача адвокатом Орловим О. О. у судовому засіданні (під час надання пояснень) також і в усній формі.
Так, вимоги до заяв по суті справи у господарському судочинстві передбачені нормами параграфу 1 «Заяви по суті справи» глави 1 розділу ІІІ ГПК України, який (параграф) включає статті 161-168 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 161 ГПК України при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.
Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина друга статті 161 ГПК України).
Суд акцентує, що визначений частиною другою статті 161 ГПК України перелік заяв по суті справи є вичерпним.
Водночас вимоги до заяв з процесуальних питань у господарському судочинстві встановлені у положеннях параграфу 2 «Заяви з процесуальних питань» глави 1 розділу ІІІ ГПК України, який (параграф) включає статті 169, 170 цього Кодексу.
За приписами частин першої, другої статті 169 ГПК України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, або на вимогу суду заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі.
Аналіз наведених норм процесуального закону свідчить, що заяви по суті справи подаються до господарського суду виключно у письмовій формі, тоді як заяви щодо процесуальних питань, за загальним правилом, можуть подаватись/заявлятись як у письмовій, так і в усній формах.
Оскільки клопотання (заява) про закриття касаційного провадження не входить до виключного переліку заяв по суті справи, визначеного нормою частини другої статті 161 ГПК України, очевидним є віднесення такого клопотання до заяв щодо процесуальних питань.
Поряд з цим норми ГПК України не встановлюють обов`язковою письмову форму для клопотання (заяви) про закриття касаційного провадження, тобто процесуальним законом не встановлено обмежень у праві учасників справи на звернення з таким клопотанням (заявою) також і в усній формі. Крім того, ГПК України не визначає процесуального строку на подання учасниками справи клопотання (заяви) про закриття касаційного провадження.
За таких обставин, заявлене усно представником Позивача у судових засіданнях клопотання про закриття касаційного провадження не суперечить встановленому ГПК України порядку подання до господарського суду відповідних клопотань.
Зважаючи на викладене, колегія суддів за розглядом цієї справи вважає, що, попри обґрунтованість підстав для повернення письмових клопотань Позивача про закриття касаційного провадження, наявність аналогічного клопотання, яке заявлене усно представником Позивача у судових засіданнях та яке підлягає розгляду касаційним судом, позбавляє доцільності задоволення в цілому клопотання Відповідача про повернення без розгляду клопотання Позивача (про закриття касаційного провадження) як такого.
У зв`язку з цим, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання Відповідача про повернення клопотання без розгляду, про що у судовому засіданні 09.10.2024 проголошено відповідну протокольну ухвалу (тобто таку, що занесена до протоколу судового засідання).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною першою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Щодо касаційної скарги на судові рішення по суті
Відкриваючи касаційне провадження у цій справі, Верховний Суд керувався тим, що скаржником обґрунтовані дві підстави касаційного оскарження, а саме визначені пунктами 1 та 3 частини другої статті 287 ГПК України.
Перевіривши доводи скаржника та обґрунтованість зазначених підстав касаційного оскарження судових рішень у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження, з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що можливість касаційного провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Водночас самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1 та 3 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником у цій справі), покладається на скаржника.
Щодо підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України
Як зазначалось в описовій частині цієї постанови, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник стверджував про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених (висновків) у постановах від 11.04.2018 у справі №826/6071/16, від 23.05.2018 у справі № 753/16636/14-ц, від 02.05.2018 у справі №914/1782/16, від 31.07.2019 №910/974/18.
Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаної підстави може відбутися за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, який було сформульовано у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема і пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. При цьому з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
Подібність правовідносин суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення (див. зокрема, підхід в частині оцінювання спірних правовідносин на предмет подібності, який застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі №199/8324/19).
Водночас суд касаційної інстанції зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Проаналізувавши наведені скаржником підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, судова колегія зазначає таке.
За доводами скаржника, судами попередніх інстанцій у цій справі не враховано висновку Верховного Суду у постанові від 11.04.2018 у справі №826/6071/16, за змістом якого правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню та відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку на підставі договору, відповідно до якого відбувається відступлення прав.
Колегія суддів враховує, що у наведеній постанові Верховний Суд зробив висновок, що договір купівлі-продажу прав вимоги є підставою для внесення змін до обтяження (запису про іпотеку).
Однак, слушними є висновки попередніх судових інстанцій у цій справі про те, що за змістом положень статей 10, 18, 22 та 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" законодавцем розрізнено поняття "підстави державної реєстрації" - як документа, з якого виникає право на звернення за вчиненням реєстраційної дії щодо виникнення, припинення або зміни речового права на нерухоме майно, та поняття "перелік документів, необхідних для державної реєстрації" - як встановленої законом сукупності документів, шляхом подання яких заявник реалізує це право, яке виникло з документа-підстави державної реєстрації.
Водночас у справі № 826/6071/16 судом касаційної інстанції досліджено право проведення державним реєстратором державної реєстрації обтяжень нерухомого майна іпотекою на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги за відсутності порушень вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» під час вчинення таких реєстраційних дій.
Проте обставини, встановлені судами у справі № 826/6071/16, відмінні від обставин у цій справі, у якій судами першої та апеляційної інстанцій встановлено вчинення Державним реєстратором реєстраційних дій без дотримання вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент вчинення реєстраційної дії), чим порушено процедуру та порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Крім того, у цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що особливістю спірних правовідносин є відступлення прав за іпотечним договором без одночасного відступлення права вимоги за всім основним зобов`язанням, адже право вимоги за первісним кредитним зобов`язанням було відступлено двом різним кредиторам.
Отже, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин в зазначеній (№ 826/6071/16) та у цій справі є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично - доказової бази, що виключає подібність правовідносин у цих справах.
Колегія суддів зауважує, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також зважаючи на межі повноважень суду касаційної інстанції, Верховний Суд переглядає справу в межах доводів касаційної скарги, з урахуванням установлених у справі конкретних обставин, та не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Такий підхід відповідає наведеній у постанові від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, згідно якої (позиції) якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Як зазначалося вище, суди попередніх інстанцій у цій справі за результатом повторного нового її розгляду дослідили обставини справи та подані сторонами докази, надали оцінку аргументам обох сторін та інших учасників справи. Натомість, доводи касаційної скарги Відповідача спрямовані на переоцінку поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи (зокрема щодо дотримання Державним реєстратором порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень), що відповідно до положень статті 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Таким чином, посилання скаржника на неврахування зазначеного вище висновку Верховного Суду у справі № 826/6071/16 як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, оскільки відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення та у праві дослідження яких касаційний суд обмежений вимогами процесуального закону.
Також, колегія суддів відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення у цій справі ухвалені без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 23.05.2018 у справі № 753/16636/14-ц, оскільки предмет та підстави позовів у зазначеній та у цій справі 922/3371/19, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними. Зокрема, у справі № 753/16636/14-ц предметом позову було стягнення заборгованості за кредитним договором, натомість у цій справі № 922/3371/19 правовідносини стосуються здійснення реєстраційних дій державним реєстратором. Отже, висновки у зазначеній справі Верховного Суду зроблені у правовідносинах, які очевидно не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається, з огляду на предмет і підстави заявлених позовних вимог, характер спірних правовідносин та сфери правового регулювання.
Колегія суддів відхиляє за безпідставністю аргументи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 02.05.2018 у справі № 914/1782/16, оскільки стверджуючи про таку обставину (щодо неврахування висновку), скаржник наводить виключно зазначення (цитування) у постанові положень частин першої та третьої статті 24 Закону України "Про іпотеку", що не є правовим висновком Верховного Суду про те, як саме повинні застосовуватися ці норми права у подібних правовідносинах. Крім того, постанова у справі № 914/1782/16 була ухвалена, виходячи з інших, ніж у цій справі, предмета і підстав позову, що в цілому свідчить, що висновки Верховного Суду були зроблені у неподібних правовідносинах та є нерелевантними для цієї справи.
Касаційний суд також відхиляє як необґрунтовані посилання скаржника на неврахування попередніми судовими інстанціями висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31.07.2019 у справі № 910/974/18. Так, предметом позову у справі № 910/974/18 є вимоги про визнання недійсними договору про відступлення частини прав вимог та договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки. Підставою позову у вказаній справі заявником визначено укладення оспорюваних договорів з порушенням приписів статей 203, 215, 1077 ЦК України, статей 17, 24 Закону України "Про іпотеку". Натомість, у цій справі №922/3371/19, як неодноразово зазначалось, спірні правовідносини стосуються правомірності здійснення реєстраційних дій Державним реєстратором. Зважаючи на неподібність спірних правовідносин у справах з огляду на предмет і підстави заявлених у них позовних вимог, колегія суддів вважає необґрунтованим посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31.07.2019 у справі №910/974/18.
При цьому наведені у касаційній скарзі доводи у цій частині фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про невірне застосування судами норм частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку".
З огляду на викладене, посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених в усіх зазначених вище постановах суду касаційної інстанції, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.
За таких обставин, доводи заявника про наявність передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підстав для подання касаційної скарги є необґрунтованими.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду" (така правова позиція викладена в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
У контексті викладеного та зважаючи на відсутність підстав для висновку про те, що спірні правовідносини у справі, що розглядається, та у справах, на які посилається скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження прийнятих у цій справі судових рішень, є подібними, колегія суддів дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою відповідача (на судові рішення по суті спору) на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
Зазначене свідчить про обґрунтованість заявленого у судовому засіданні клопотання Позивача про закриття касаційного провадження з наведених підстав.
Щодо підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України
Зі змісту положень пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України вбачається, що вказана норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин, та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 та постановах Верховного Суду, зокрема, від 30.05.2023 у справі №918/707/22, від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 06.02.2024 у справі № 916/1431/23).
Водночас у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (подібний висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.04.2023 у справі № 902/311/22, від 18.05.2023 у справі № 927/1177/21, від 19.03.2024 у справі № 910/6141/22).
За доводами скаржника, на цей час відсутня судова практика Верховного Суду "щодо необхідності отримання згоди іпотекодавця на переуступку частини боргу, забезпеченого іпотекою".
Зі місту обґрунтування цих доводів вбачається твердження скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку" у контексті спірних правовідносин, у яких (за встановлених судами попередніх інстанцій обставин) відступлення прав за іпотечним договором відбулось без одночасного відступлення права вимоги за всім основним зобов`язанням, право вимоги за яким було відступлено двом різним кредиторам.
Відповідно до частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.
Поряд з цим колегія суддів враховує, що дійсність договору про відступлення права вимоги від 05.01.2018 за Договором іпотеки (на підставі якого вчинено спірні реєстраційні дії) не є предметом позову у цій справі (такий спір, як вбачається з наявних у справі матеріалів було вирішено у справі №922/4198/20, підтвердженням чому є чинна постанова Східного апеляційного господарського суду від 05.07.2021).
Касаційний суд вкотре наголошує, що спір у цій справі стосується дотримання Державним реєстратором процедури та порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень під час здійснення реєстраційної дії щодо внесення запису про зміну іпотекодержателя в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно з ПАТ "Банк Золоті Ворота" на ТОВ "ФК "Женева" та реєстрації іпотеки на Нежитлові приміщення за Відповідачем.
Тобто, вирішення спору у цій справі не потребує (не узалежнено від) дослідження питання застосування норм частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку" у контексті "необхідності отримання згоди іпотекодавця на переуступку частини боргу, забезпеченого іпотекою", позаяк під час вчинення реєстраційних дій державний реєстратор, хоч і встановлює відповідність отриманих документів вимогам законодавства, у тому числі щодо нікчемності правочинів (пункт 1 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), однак не наділений правом надавати оцінку дійсності оспорюваного правочину, всупереч презумпції його правомірності.
При цьому висновок Верховного Суду щодо застосування норми частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку" у стверджуваному скаржником контексті є необхідним саме у вирішенні спору про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги за іпотечним договором з підстав неотримання згоди іпотекодавця на переуступку новому кредитору лише частини заборгованості за первісним кредитним зобов`язанням, забезпеченим у повному обсязі іпотекою.
З огляду на зазначене, касаційний суд відхиляє посилання скаржника на відсутність практики Верховного Суду у питанні "необхідності отримання згоди іпотекодавця на переуступку частини боргу, забезпеченого іпотекою", оскільки відсутня необхідність формування правового висновку Верховного Суду щодо застосування означеної правової норми для правильного вирішення спору у цій справі (що стосується правомірності рішення державного реєстратора щодо вчинення відповідних реєстраційних дій).
Колегія суддів також враховує, що у цій справі суди попередніх інстанцій, як зазначалось вище, встановили, що під час державної реєстрації державним реєстратором не виконано вимоги статтей 10, 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (зокрема й через не здійснення перевірки наявності та змісту оригіналів відповідних договорів), що і стало підставою для ухвалення оскаржуваних судових рішень.
Натомість, доводи скаржника щодо відсутності та необхідності формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку" фактично стосуються необхідності переоцінки доказів та зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій щодо недотримання Державним реєстратором порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Отже, аргументи скаржника в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК, не знайшли свого підтвердження.
Водночас у контексті застосування норми частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку" саме до спірних правовідносин колегія суддів враховує, що направляючи вдруге цю справу на новий розгляд Верховний Суд у постанові від 06.10.2021 виснував, що суди попередніх інстанцій, встановивши обставини щодо поділу основного зобов`язання за Кредитним договором шляхом укладення Договорів про відступлення права вимоги від 07.02.2014 та від 11.06.2015, не надали оцінки умовам цих договорів з урахуванням положень статей 512 - 514, 516 - 518 ЦК України та статті 24 Закону України "Про іпотеку" щодо умови одночасності здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням та за іпотечним договором, оскільки за змістом даної норми, за умови не доведення іншого, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, проте відступлення прав за основним зобов`язанням без укладення нотаріально посвідченого договору про відступлення прав за іпотечним договором призводить до "абстрактної іпотеки", що законодавством не допускається. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 758/3453/16-ц, посилання на яку судом апеляційної інстанції здійснено без належного дослідження обставин щодо відступлення прав за основним зобов`язанням на користь ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія", що призвело до неправильного застосування положень статті 24 Закону України "Про іпотеку".
Наведене свідчить про те, що у постанові від 06.10.2021 у цій справі Верховний Суд уже викладав висновок про застосування норм статті 24 Закону України "Про іпотеку" саме у контексті спірних правовідносин.
Водночас колегія суддів враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.05.2024 у справі № 754/8750/19 (до розгляду якої зупинялось касаційне провадження у цій справі) частково відступила від правового висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12.12.2018 у справі №758/3453/16-ц. Так, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові погодилася з висновком Верховного Суду про те, що законодавство України не передбачає "абстрактну іпотеку"; права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголосила, що ні ЦК України, ні Закон України "Про іпотеку" не пов`язують припинення іпотеки та відповідного договору з такими обставинами ["абстрактною іпотекою"]. Отже, такий висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду суперечить приписам статті 17 Закону України "Про іпотеку", врахованої у системному зв`язку з правилами частини першої статті 24 цього Закону, а тому наявні підстави для відступу від нього, оскільки законодавство України хоча й не передбачає "абстрактну іпотеку", проте її наявність не тягне припинення іпотеки.
При цьому, хоч питання припинення іпотеки не є предметом спору у цій справі, здійснене судами попередніх інстанцій правозастосування не суперечить наведеним вище висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування приписів частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку", наведеним у постанові від 22.05.2024 у справі № 754/8750/19.
Зважаючи на зазначене та те, що Верховний Суд у своїй постанові від 06.10.2021 у цій справі вже викладав висновки щодо питання застосування вказаних скаржником норм права (частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку") саме у спірних правовідносинах, заявлена підстава для касаційного оскарження судових рішень у цій справі з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України не підтвердилася.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
Зважаючи, що вказана скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження, колегія суддів вважає за необхідне закрити касаційне провадження за касаційною скаргою (на судові рішення щодо суті спору) також на підставі пункту 4 частини першої статті 296 цього Кодексу.
Щодо касаційної скарги на судові рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу
Обґрунтовуючи єдину підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник стверджував про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм статті 126 цього Кодексу (стосовно розподілу витрат на професійну правничу допомогу) у подібних правовідносинах, викладених (висновків) у постановах від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, від 23.11.2020 у справі № 638/7748/18, від 30.01.2023 у справі №910/7032/17.
У контексті порушення норм статті 126 ГПК України скаржник стверджує, що суди проігнорували наведені у клопотанні про зменшення судових витрат доводи ТОВ "ФК "Женева" щодо підстав для відмови у відшкодуванні витрат взагалі або про зменшення їх до 3 000,00 грн.
Проаналізувавши наведені скаржником доводи у цій частині, колегія суддів дійшла висновку про їх безпідставність, з огляду на таке.
У клопотанні про зменшення судових витрат (а.с. 87-89, т.с. 12) Відповідач посилався на те, що Позивачем не подано детальний опис наданих адвокатом послуг, із визначенням часу, витраченого адвокатом на виконання кожної з відповідних робіт (наданих послуг) та вартості кожної послуги. Посилаючись на відповідні правові висновки Верховного Суду щодо застосування норм статті 126 ГПК України, Відповідач вважав, що без визначення витраченого часу та вартості кожного з виду робіт, що складають загальну заявлену до відшкодування вартість правничих послуг, ТОВ "ФК "Женева" позбавлена можливості встановити неспівмірність заявлених до відшкодування сум, а суд, в свою чергу, визначити обґрунтовану вартість виконаних робіт у випадку відхилення деяких з них. Обов`язок з наведення адвокатом в акті виконаних робіт (наданих послуг) витраченого часу є загальною вимогою не тільки процесуального, але й матеріального закону, право на відступ від якої не передбачено незалежно від форми гонорару.
Схожі за змістом доводи скаржник продублював також в касаційній скарзі, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій не врахували правові позиції Верховного Суду, які викладені у постановах від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, (щодо реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру), від 23.11.2020 у справі № 638/7748/18 (щодо необхідності подання суду розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу), від 30.01.2023 у справі №910/7032/17 (щодо неможливості стягнення витрат на професійну правничу допомогу як способу надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються).
Проте, Верховний Суд вважає, що зазначені скаржником постанови Верховного Суду не містять протилежної позиції щодо застосування положень частини третьої статті 126 та частини восьмої статті 129 ГПК України порівняно з позицією судів попередніх інстанцій у справі, що переглядається. Натомість, як встановлено судами та вбачається із матеріалів справи, Позивач надав документальне підтвердження отриманої правової допомоги, якому судом першої інстанції під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу надано належну правову оцінку (як і апеляційним господарським судом за апеляційним переглядом справи).
Так, з оскаржуваного додаткового рішення місцевого господарського суду вбачається, що судом досліджено надані Позивачем докази на понесення витрат на професійну правничу допомогу, враховано заперечення Відповідача та клопотання про зменшення таких витрат, надано оцінку співмірності розміру цих витрат зі складністю справи та об`ємом наданих правових послуг, відповідності такого розміру критеріям необхідності і обґрунтованості, за результатом чого прийнято рішення про необхідність покладення понесених Позивачем витрат на професійну правничу допомогу на Відповідача.
При цьому за результатом апеляційного перегляду відповідного рішення суду першої інстанції апеляційним господарським судом в оскаржуваній постанові було обґрунтовано відхилено доводи Відповідача щодо недоведеності заявником дійсності понесення відповідних витрат.
Верховний Суд зазначає, що критерій розумної необхідності витрат на професійну правничу допомогу є оціночною категорією, яка у кожному конкретному випадку (у кожній конкретній справі) оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, зокрема, наданих на підтвердження обставин понесення таких витрат, надання послуг з професійної правничої допомоги, їх обсягу, вартості з урахуванням складності справи та витраченого адвокатом часу тощо.
Сама лише незгода скаржника з наданою судом оцінкою відповідним доказам, які підтверджують факт надання професійної правничої допомоги, а також оцінкою обставин критерію реальності адвокатських витрат, критерію розумності їх розміру тощо, не свідчить про незаконність оскаржуваних судових рішень.
Верховний Суд при касаційному перегляді оскаржуваних судових рішень не виявив у діях попередніх судових інстанцій порушень приписів статей 126, 129 ГПК України, неправильного застосування норм матеріального права або інших порушень норм процесуального права, які б призвели до ухвалення судом незаконного рішення.
Висновки судів не суперечать правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування норм права (що регулюють порядок розподілу судових витрат), наведеним (висновкам) у постановах від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, від 23.11.2020 у справі № 638/7748/18, від 30.01.2023 у справі №910/7032/17, адже зміст таких висновків повністю узгоджується із здійсненим судами правозастосуванням у цій справі. Крім того, відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а визначена іншими обставинами, встановленими попередніми судовими інстанціями, і за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення.
Отже, справи, на висновки Верховного Суду в яких посилається скаржник у касаційній скарзі на судові рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, різняться зі справою, що розглядається, у зв`язку з чим в цій частині наявні підстави для закриття касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Зважаючи на те, що наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшли свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційними скаргами Відповідача на підставі пунктів 4, 5 частини першої статті 296 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 240, 296, 300, 301 ГПК України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
1. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Женева"</a> на рішення Господарського суду Харківської області від 02.02.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023 у справі № 922/3371/19.
2. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Женева"</a> на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 14.02.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.01.2023 у справі №922/3371/19.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя К. М. Огороднік
Судді С. В. Жуков
В. Г. Пєсков
Суд | Касаційний господарський суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 09.10.2024 |
Оприлюднено | 12.11.2024 |
Номер документу | 122922770 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Касаційний господарський суд Верховного Суду
Огороднік К.М.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні