Постанова

від 06.11.2024 по справі 757/61530/18-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 757/61530/18-ц

провадження № 61-1403св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого- Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Товариство з обмеженою відповідальністю «САНМІН ПЛЮС», ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю «ТРАЙМАСТ», територіальна громада м. Києва в особі Київського міської ради,

треті особи за зустрічним позовом: державний реєстраторКомунального підприємства «Єдине вікно державної реєстрації» Черченко Ігор Леонідович, нотаріус Київського міського нотаріального округу Бондар Тетяна Миколаївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Літвінова Романа Олександровича на рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 червня 2023 року, ухвалене у складі судді Остапчук Т. В., та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р., Олійника В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселенняз житлового приміщення без надання іншого житла.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 12 листопада 2018 року за наслідками проведених прилюдних торгів щодо реалізації квартири за адресою: АДРЕСА_1 , він придбав вказану квартиру за ціною 1 501 000,00 грн, про що складено протокол № 1-1 про хід торгів на аукціоні з продажу майна від 12 листопада 2018 року.

На підставі протоколу приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. 13 листопада 2018 року посвідчив договір купівлі-продажу вказаної квартири між ним та ТОВ «Санмін Плюс», реєстровий номер 5153, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зазначав, що він не може вільно користуватися та розпоряджатися своєю власністю - квартирою АДРЕСА_2 , оскільки у цій квартирі продовжує проживати особа, яка раніше проживала за вказаною адресою, а саме ОСОБА_2 . На його прохання звільнити приміщення, відповідачка відмовляється добровільно виселятися із спірної квартири, пояснюючи це нібито домовленістю з попередніми власниками.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив судзобов`язати ОСОБА_2 усунути йому перешкоди у вільному користуванні своїм житлом, виселити з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житла та визнати його право власності на вказану квартиру.

У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Санмін Плюс» (далі - ТОВ «Санмін Плюс»), ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Траймаст» (далі - ТОВ «Траймаст»), територіальної громади м. Києва в особі Київського міської Ради про визнання права власності за набувальною давністю на житлове приміщення, встановлення факту неукладення договору дарування та скасування державної реєстрації права власності, визнання фіктивним правочину щодо передачі нерухомого майна до статутного капіталу товариства та скасування державної реєстрації, визнання недійсним контракту та визнання недійсним договору іпотеки, скасування державної реєстрації обтяження, витребування майна від добросовісного набувача.

Зустрічна позовні заява ОСОБА_2 мотивована тим, що вона з 1996 року проживалау квартирі АДРЕСА_2 за згодою власників - громадян Китайської Народної Республіки (далі - КНР) ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , які придбали цю квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 1995 року № А0529/3588, укладеного на Київській універсальній біржі та зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації 05 червня 1995 року за реєстровим № 6178.

Вказувала на те, що між нею та громадянином КНР ОСОБА_4 склались близькі стосунки, вони проживали у вказаній квартирі однією сім`єю. Навесні 1998 року власники спірної квартири були вимушені терміново повернутись до КНР та у травні 1998 року уклали з нею письмовий договір про управління зазначеною квартирою, а також про порядок відшкодування витрат з утримання та обслуговування цього майна, сплату комунальних платежів. Вказаним договором вони узгодили строк дії договору - до 31 грудня 2000 року, а також обумовлено розмір її винагороди за надані послуги і обов`язок власників цього житла відшкодувати усі понесені нею витрати на його утримання.

Зазначала, що вона є єдиним сумлінним володільцем квартири, набувши права володіння на підставі договору, фактично «тримає» цю річ з 1998 року до теперішнього часу, продовжуючи відкрито, безперервно та добросовісно володіти цим майном та належним чином його утримувати, не будучи його титульним власником, навіть, після припинення строку дії договору (19 років поспіль), зокрема станом на 01 січня 2019 року - протягом 15 років після збігу трирічного строку позовної давності.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_2 просила суд:

- визнати за нею право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 142 кв. м;

- встановити факт неукладення договору дарування між громадянами КНР ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 та громадянином України ОСОБА_7 від 2006 року та скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 , від 22 вересня 2006 року;

- визнати недійсним внаслідок фіктивності правочину щодо передачі нерухомого майна ОСОБА_7 за актом б/н від 28 серпня 2018 року до статутного капіталу ТОВ «Санмін Плюс» та скасування державної реєстрації права власності за цим господарським товариством за номером 43031431 від 17 вересня 2018 року;

- визнати недійсним контракт від 22 вересня 2018 року № 1710 внаслідок його фіктивності та похідного від нього договору іпотеки за номером 4286 від 04 жовтня 2018 pоку, скасувавши реєстрацію обтяження квартири АДРЕСА_2 за номером 28243902 від 04 жовтня 2018 pоку, номер рішення 43357397;

- витребувати квартиру АДРЕСА_2 у ОСОБА_1 як добросовісного набувача на її користь, скасувавши запис про реєстрацію права власності на це майно за ОСОБА_1 , здійснений за номером 44023605 від 13 листопада 2018 pоку, та визнавши недійсним договір купівлі-продажу квартири від 13 листопада 2018 року.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 25 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 червня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житла.

В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 червня 2023 року залишено без змін.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод шляхом виселення з квартири, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 на законних підставах набув право власності на спірну квартиру, в якій проживає ОСОБА_2 , чим порушує право власника на користування належною йому квартирою.

Установивши, що ОСОБА_3 не проживає у спірній квартирі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 не підлягають задоволенню.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності, оскільки спірне нерухоме майно належить ОСОБА_1 на праві власності.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що спірне нерухоме майно неможливо визнати безтитульним, враховуючи те, що право власності на нього було оформлено у встановленому законом порядку, а ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження підстав, передбачених частиною третьою статті 344 ЦК України, необхідних для набуття спірної квартири у власність за набувальною давністю.

Відмовляючи у задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що ці вимоги є похідними від основної вимоги - про визнання права власності за набувальною давністю, а тому також не підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У січні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Літвінов Р. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції та апеляційний суд безпідставно відмовили у задоволенні клопотань ОСОБА_2 про витребування уОСОБА_8 доказів, а саме договору дарування від 22 вересня 2006 року, згідно з яким громадяни КНР ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 подарували ОСОБА_7 спірну квартиру. Суди не врахували доводів ОСОБА_2 про те, що громадяни КНР ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 після 1998 року на територію України не повертались, а тому не могли укласти цей договір, а отже, існують сумніви щодо укладення цього договору. При цьому відсутня можливість перевірити факт існування такого договору шляхом запиту до нотаріуса, оскільки приватний нотаріус Маріупольського міського округу Земляк Н. І. у грудні 2011 року припинила нотаріальну діяльність та передала документи нотаріального документообігу до Донецького обласного нотаріального архіву, який розташований у м. Донецьку, тобто на тимчасово окупованій території.

Матеріали справи містять докази на підтвердження того, що договір дарування від 22 вересня 2006 року не укладався, а саме:

- ніхто зі сторін договору дарування ніколи не мав зареєстрованого місця проживання в межах м. Маріуполь, а спірна квартира знаходиться у м. Києві, тому нотаріус Маріупольського міського округу Земляк Н. І. не могла посвідчувати договір дарування цієї квартири;

- для укладення договору дарування приватному нотаріусу необхідно було б надати довідку-характеристику БТІ, проте згідно з відповіді БТІ, яка наявна в матеріалах справи, така довідка на спірну квартиру в 2006 році не замовлялась та не виготовлялась;

- власники кватири - громадяни КНР, після того, як виїхали з України у 1998 році, більше ніколи в Україну не поверталися та не могли підписувати цей договір у нотаріуса у 2006 році;

- щодо особи, яка отримала в дар спірну квартиру - ОСОБА_8 , то особи з таким прізвищем не існувало у 2006 році, що підтверджується листом Державної податкової служби від 14 вересня 2022 року, де наведені відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків станом на 01 вересня 2022 року, а також при реєстрації права власності на спірну квартиру у відповідному Державному реєстрі у 2018 році (тобто тільки через 12 років після укладання договору) ОСОБА_8 використав паспорт, який за офіційними базами Державної міграційної служби України відображається як «бланк документа не є дійсним».

Крім того, суд першої інстанції належним чином не повідомив про час та місце розгляду справи ОСОБА_7, місце проживання якого зареєстровано на тимчасово окупованій території - у м. Донецьку.

Підставами касаційного оскарження рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 червня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У березні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 1995 року № А0529/3588, укладеного на Київській універсальній біржі та зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації 05 червня 1995 року за реєстровим № 6178, громадяни КНР ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 були власниками квартири АДРЕСА_2 .

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 10 серпня 2018 року на підставі договору дарування від 22 вересня 2006 року за ОСОБА_8 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

За актом приймання-передачі нерухомого майна б/н від 28 серпня 2018 року засновник ТОВ «Санмін Плюс» - ОСОБА_7 передав спірну квартиру до статутного капіталу ТОВ «Санмін Плюс».

17 вересня 2018 року за ТОВ «Санмін Плюс» зареєстровано права власності на квартиру АДРЕСА_2 .

12 листопада 2018 року за наслідками проведених прилюдних торгів щодо реалізації квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_1 придбав вказану квартиру за ціною 1 501 000,00 грн, про що складено протокол № 1-1 про хід торгів на аукціоні з продажу майна від 12 листопада 2018 року.

На підставі вказаного протоколу приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. 13 листопада 2018 року посвідчив договір купівлі-продажу квартири між ТОВ «Санмін Плюс» та ОСОБА_1 , реєстровий номер 5153, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміють майнові права.

Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Отже, під час вирішення справи про виселення особи чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_1 з 13 листопада 2018 року є власником квартири АДРЕСА_2 , у якій проживає ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 вселилася у спірну квартиру за згодою колишніх власників, до набуття позивачем права власності на неї, та постійно проживала у цій квартирі тривалий період часу.

ОСОБА_2 не є членом сім`ї ОСОБА_1 , між нею та ОСОБА_1 відсутні договірні відносини щодо користування спірним майном, ОСОБА_2 втратила право проживання у спірній квартирі у зв`язку з припиненням права власності громадян КНР ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 на це майно.

Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми статті 391 ЦК України та дійшли підставного висновку про усунення ОСОБА_1 перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, вважає їх такими, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .

За змістом статті 328 ЦК України набуття права власності - певний юридичний склад, із яким закон пов`язує виникнення в особи права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, потрібно враховувати, зокрема, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна у її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалося протягом всього строку набувальної давності.

Набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю можливе лише за наявності у сукупності таких умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та безперервність строку володіння ним.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі № 571/1099/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 683/2047/16-ц.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Отже умовами набуття права власності за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування майном, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику цього майна у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 10 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 10 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на це майно.

Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2022 року у справі № 494/1218/19.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22), від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20 (провадження № 61-5539св23) та від 27 березня 2024 року у справі № 462/2756/18 (провадження № 61-15779св20).

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що на час вселення ОСОБА_2 до спірної квартири це майно мало власника, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про необґрунтованість позову ОСОБА_2 про визнання за нею права власності за набувальною давністю з огляду на недоведеність умов для набуття права власності за набувальною давністю на нерухоме майно на підставі статті 344 ЦК України, та, відповідно, правильно відмовив у задоволенні інших вимог ОСОБА_2 , які є похідними вимогами.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій безпідставно відмовили у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про витребування у ОСОБА_8 доказів, колегія суддів відхиляє, оскільки вказані заявником у клопотанні документи не мають доказового значення для вирішення саме цієї справи.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди з оскарженими судовими рішеннями щодо відмови позивачці в задоволенні її позову і такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскаржених судових рішень, які відповідають вимогам щодо їх законності та обґрунтованості.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновку судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у цій справі сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявниця.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Літвінова Романа Олександровича залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець