Постанова

від 30.10.2024 по справі 350/1524/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 350/1524/20

провадження № 61-16893св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судді-доповідача Литвиненко І. В.,

суддів Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Дубівська сільська рада Калуського району Івано-Франківської області,

треті особи: Державний реєстратор прав на нерухоме майно Рожнятівської селищної ради, Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області

від 24 липня 2023 року під головуванням судді Бейка А. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Томин О. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Дубівської сільської ради Калуського району Івано-Франківської області, треті особи: державний реєстратор прав на нерухоме майно Рожнятівської селищної ради, Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, про витребування земельної ділянки, скасування рішень та відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у якому просила:

1) визнати недійсним та скасувати п. 1.8.1 рішення Цінівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 21 серпня 2016 року

№ 232-28/2015 «Про розгляд заяв і клопотань по земельних питаннях»;

2) визнати недійсним та скасувати п. 4.3.1 та п. 4.3.2 рішення Цінівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 20 березня 2016 року

№ 26-4/2016 «Про розгляд заяв і клопотань по земельних питаннях»;

3) скасувати державну реєстрацію земельної ділянки за кадастровим номером 2624886201:01:004:0133 у Державному земельному кадастрі, площею 0,1094 га, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 ) скасувати запис у Поземельній книзі про земельну ділянку з кадастровим номером 2624886201:01:004:0133, площею 0,1094 га, розташовану за адресою:

АДРЕСА_1 ) скасувати рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Рожнятівського районного управління юстиції Івано-Франківської області Шлапак Г. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу): індексний номер: 28839184

від 21 березня 2016 року;

6) визнати недійсними результати земельних торгів у формі аукціону з продажу земельної ділянки: торги оформлені Протоколом № 1 земельних торгів у формі аукціону з продажу земельної ділянки від 29 червня 2016 року, торги проведені

29 червня 2016 року, щодо лоту № 9308: земельної ділянки за кадастровим номером 2624886201:01:004:0133, площа 0,1094 га, яка розташована у Івано-Франківській області, Рожнятівському районі у с. Цінева, урочище «Парники»; переможець земельних торгів - ОСОБА_2 ;

7) визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки (за кадастровим номером 2624886201:01:004:0133), укладений 29 червня 2016 року між

Цінівською сільською радою Рожнятівського району Івано-Франківської області та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Рожнятівського районного нотаріального округу Ковальчуком Т. П., зареєстрований в реєстрі за № 864;

8) витребувати у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частину земельної ділянки, яка була виділена ОСОБА_1 в постійне користування для ведення особистого підсобного господарства в урочищі «Біля цвинтаря» рішенням Цінівської сільської ради

від 28 грудня 2001 року;

9) зобов`язати ОСОБА_2 відновити стан частини земельної ділянки, яка була виділена ОСОБА_1 в постійне користування для ведення особистого підсобного господарства в урочищі «Біля цвинтаря» рішенням Цінівської сільської ради

від 28 грудня 2001 року шляхом вивезення будівельних матеріалів з земельної ділянки (в тому числі завезеного каміння) та відновлення поверхневого шару ґрунту до стану придатного до використання в якості ріллі;

10) стягнути з Дубівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області на користь ОСОБА_1 600 000 грн моральної шкоди;

11) судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилалась на те, що 30 грудня 1993 року Цінівська сільська рада передала безкоштовно у приватну власність її матері ОСОБА_3 земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства площею 0,28 га. 01 листопада 2001 року її матір ОСОБА_3 попросила закріпити земельну ділянку в урочищі «Біля цвинтаря» за позивачем.

28 грудня 2001 року Цінівська сільська рада виділила ОСОБА_1 у постійне користування земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства в урочищі «Біля цвинтаря» площею 0,28 га, у тому числі сінокіс - 0,20 га. Протягом всього часу користування вона здійснювала плату за земельну ділянку. Після смерті матері ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона прийняла спадщину, оскільки фактично проживала з нею та вступила в управління спадковим майном.

У березні-квітні 2017 року на сусідній ділянці біля земельної ділянки, наданої позивачу в постійне користування, почалися будівельні роботи.

З листа від 20 березня 2017 позивач довідалася, що земельна ділянка, на якій розпочато будівництво, була продана через аукціон. Разом з тим, в листі було вказано, що земельна ділянка, яка продана не належить їй. Через певний час вона побачила, що будівельні роботи почалися і на частині її земельної ділянки. З наданих Виконавчим комітетом Цінівської сільської ради на запит адвоката позивача документів стало відомо, що земельна ділянка з кадастровим номером 2624886201:01:004:0133, зареєстрована в ДЗК, ЄДР речових прав на майно та продана з аукціону.

13 серпня 2018 року ОСОБА_1 уклала договір № 247/1-2018 на виконання землевпорядних робіт з ФОП ОСОБА_4 . Під час виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність було встановлено, що земельна ділянка, яка була їй виділена у 2001 році накладається на уже зареєстровану земельну ділянку, за кадастровим номером 2624886201:01:004:0133, у зв`язку з цим виготовлення проекту землеустрою не було завершено.

Таким чином позивач дізналася, що частина земельної ділянки, яка була надана їй в постійне користування, була відчужена третій особі без її згоди та без вилучення (викупу) земельної ділянки. Разом з тим сільський голова та землевпорядник узгодили з нею межі виділеної їй земельної ділянки.

У зв`язку з тим, що у земельну ділянку за кадастровим номером 2624886201:01:004:0133 ввійшла частина належної позивачу земельної ділянки сільська рада не мала права формувати іншу земельну ділянку в межі якої входила б частина земельної ділянки та продавати її на аукціоні, а тому і всі пов`язані з цим юридично значущі дії є протиправними, незаконними та підлягають скасуванню, а частина її земельної ділянки, якою володіє ОСОБА_2 повинна бути витребувана у нього і приведена ним у попередній стан.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рожнятівський районний суд Івано-Франківської області рішенням від 24 липня

2024 року у задоволенні позову відмовив.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції вважав, що під час розгляду справи не знайшли свого підтвердження доводи позивача про те, що відповідач ОСОБА_2 неправомірно придбав, а Цінівська сільська рада відчужила йому у власність частину належної позивачу на праві користування земельної ділянки.

Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 18 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 24 липня 2023 року без змін.

Приймаючи постанову апеляційний суд вважав, що місцевий суд правильно встановив, що після прийняття рішення Цінівською сільською радою від 28 грудня 2001 року і до червня 2018 року позивач ОСОБА_1 не вчиняла дії, направлених на розроблення проекту відведення земельної ділянки, документ, який посвідчує її права володіння або користування земельною ділянкою з відповідними межами та конфігурацією, не одержала.

ОСОБА_2 правомірно, у встановленому законом порядку придбав 29 червня

2016 року на земельних торгах земельну ділянку з кадастровим номером 2624886201:01:004:0133, площею 0,1094 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, для обслуговування автозаправки.

Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивач ОСОБА_5 не довела, що на час набуття відповідачем ОСОБА_2 належної йому земельної ділянки, вона правомірно користувалася виділеною їй земельною ділянкою розміром 0,28 га в урочищі «Біля кладовища» у с. Цінева, оскільки доказів про встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), яка здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, матеріали справи не містять.

Щодо доводів апелянта про неврахування судом першої інстанції висновку експертизи, апеляційний суд зазначав, що сам по собі висновок судової експертизи констатує факт накладення земельних ділянок. Конфігурація та місце розташування земельних ділянок, які покладені в основу ґрунтуються на поданих сторонами доказах.

Земельна ділянка з кадастровим номером 2624886201:01:004:0133, площею 1,1094 га, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, для обслуговування автозаправки, яка розташована в с. Цінева сформована і державна реєстрація земельної ділянки здійснена на підставі Проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 15 грудня 2015 року ПП «Луги».

Вказана земельна ділянка на земельних торгах з аукціону придбана ОСОБА_2 , а в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки для продажу на земельних торгах для обслуговування автозаправки на території с. Цінева, урочище «Парники» наявна інформація про параметри земельної ділянки.

Висновок судової експертизи щодо параметрів земельної ділянки ОСОБА_1 ґрунтується на рішенні відповідача від 28 грудня 2001 року про виділення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,28 га в урочищі «Біля цвинтаря», рішенні відповідача про надання ОСОБА_1 дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства та розробленому ФОП ОСОБА_4 проекті землеустрою вказаної земельної ділянки. Межі (конфігурація) земельної ділянки в даному проекті зазначені згідно пояснень ОСОБА_1 . Разом з тим, відповідно до цього проекту земельна ділянка не сформована.

Будь-яких інших доказів щодо параметрів наданої в користування ОСОБА_1 земельної ділянки, матеріали експертизи не містять.

З підстав наведеного апеляційний суд вважав, що сам по собі висновок судової експертизи констатує факт накладення земельних ділянок, однак не надає відповіді в яких саме межах, згідно правовстановлюючих документів перебуває у користуванні ОСОБА_1 земельна ділянка площею 0,28 га.

Відтак, доводи апелянта про накладення земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, що перебуває у користуванні ОСОБА_1 є необґрунтованим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 24 липня

2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 жовтня

2023 року у якій просив оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

У поданій касаційній скарзі заявник вказує, що суди не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі

№ 305/1030/18, від 30 листопада 2021 року у справі № 918/569/20, від 19 червня

2019 року у справі № 2-1678/05, від 06 серпня 2019 року у справі № 916/2470/18,

від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 та ухвалі Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц.

Факт прийняття відповідачем у 1993 році рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки, яке на той час було завершальним актом всієї процедури передачі у приватну власність земельної ділянки презюмує, що сільська рада замовила та погодила проект відведення земельної ділянки. Таким чином до затвердження проекту землеустрою сусідньої земельної ділянки проведення земельних торгів і підписання договору купівлі-продажу сільська рада була зобов`язана з`ясувати чи не порушують такі дії прав та інтересів інших власників земельних ділянок. Оскільки відповідач не виконав такого обов`язку відбулось порушення принципу «належного врядування». Заявник вказує, що оскільки сільська рада здійснювала облік земельної ділянки площею 0,28 га у погосподарських книгах та інших документах спочатку за її померлою матір`ю ОСОБА_3 , а пізніше за позивачем, а тому вважає, що її право власності на спірну земельну ділянку посвідчене належним чином.

Зауважує, що оскільки право власності на земельну ділянку виникло до 2004 року, а тому вважається сформованою незалежно від присвоєння їй кадастрового номера.

Обставина передачі сільською радою земельної ділянки площею 0,28 га визнаються самим відповідачем - сільською радою, підтверджуються погосподарськими книгами, доказами сплати податків та зборів, показаннями свідків та конкретно визначеною площею земельної ділянки.

Свідок ОСОБА_6 , який з 1994 року по 2007 рік працював землевпорядником Цінівської сільської ради підтвердив, що земельна ділянка мала конкретні межі, межові знаки та вся земельно-кадасторова документація на неї зберігалася у сільській раді, а її форма та місцезнаходження відповідали землевпорядній документації, а тому земельна ділянка є сформованою.

Аргументом касаційної скарги також є те, що наразі відсутній висновок Верховного суду щодо моменту виникнення права власності на земельну ділянку, яке фактично було передане до 01 січня 2004 року за рішенням ради та використовувалось набувачем до теперішнього часу, однак щодо неї не було додержано вимог щодо отримання державного акта і реєстрації права власності в місцевій раді.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2024 року представник Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області Капусняк М. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якому описує порядок внесення відомостей до Державного земельного кадастру.

Просить врахувати поданий відзив під час ухвалення рішення, а розгляд справи проводити без участі уповноваженого представника третьої особи.

Позиції щодо бажаного наслідку за результатами розгляду касаційної скарги не висловлював.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 26 січня 2024 року відкрив провадження та витребував справу № 350/1524/20 із Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області.

Справа № 350/1524/20 надійшла до Верховного Суду 06 лютого 2024 року.

Верховний Суд ухвалою від 25 жовтня 2024 року призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією у складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

Цінівська сільська рада рішенням від 28 грудня 2001 року виділила ОСОБА_1 у постійне користування земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства в урочищі «Клини» площею 0,10 га, в урочищі «Прун» площею 0,13 га, а також земельну ділянку в урочищі «Біля цвинтаря» площею 0,28 га, в тому числі сінокіс площею 0,20 га (а. с. 23, том 1).

Попередньо вищезазначені земельні ділянки рішенням сесії Цінівської сільської ради від 30 грудня 1993 року (а. с. 36, том 1) були передані безкоштовно у приватну власність матері позивача - ОСОБА_3 , однак на підставі заяв позивача та її матері (а. с. 21, 22, том 1) вищезазначені земельні ділянки були виділені позивачу в постійне користування.

Відповідач ОСОБА_2 29 червня 2016 року на земельних торгах придбав земельну ділянку з кадастровим номером 2624886201:01:004:0133, площею 0,1094 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, для обслуговування автозаправки.

На підставі рішення сесії Цінівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 22 червня 2018 року № 105-13/2018 ОСОБА_1 отримала дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок в урочищі «Біля кладовища» орієнтовною площею 0,2800 га для ведення особистого селянського господарства в межах населеного пункту с. Цінева (а. с. 51, том 1).

З метою виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в урочищі «Біля кладовища» орієнтовною площею 0,2800 га позивач уклала договір з ФОП ОСОБА_4 від 13 серпня 2018 року № 241/1-2018 на виконання землевпорядних робіт.

У повідомленні ФОП ОСОБА_4 від 18 вересня 2019 року, адресованому позивачу ОСОБА_1 зазначено, що відповідно до умов договору від 13 серпня

2018 року № 241/1-2018 на виконання землевпорядних робіт, проведена геодезична зйомка земельної ділянки у урочищі «Біля кладовища» та складений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки який у подальшому був переданий позивачу як замовнику для погодження акта приймання-передачі межових знаків на зберігання з суміжними землекористувачами та сільською радою. В процесі погодження проекту землеустрою в сільській раді, виконавець була проінформована про те, що в межах земельної ділянки, на яку розроблений проект землеустрою, знаходиться частина іншої земельної ділянки. Оскільки, однією з підстав для відмови в здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини, що передбачено приписами частини шостої статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр», ФОП ОСОБА_4 повідомила ОСОБА_1 про неможливість завершити роботи з незалежних від виконавця причин (а. с. 66, том 1).

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснила суду, що позивач після своєї матері користувалася земельною ділянкою в урочищі «Біля цвинтаря». Однак вона не знає площі та не може вказати конфігурації земельної ділянки позивача.

Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснив, що з 1994 по 2007 роки працював на посаді землевпорядника Цінівської сільської ради. Він декілька разів виходив на спірну земельну ділянку. Перед судовим засіданням він виходив на спірну земельну ділянку, але жодних межових знаків там не побачив. Також вказав на те, що земельна ділянка була неправильної форми, але якої площі і конфігурації сказати не може.

До матеріалів справи позивач долучила акт прийому-передачі межових знаків на зберігання від 2018 року (без зазначення числа та місяця) (а. с. 69, том 1) з якого вбачається, що голова Цінівської сільської ради Ткачів Б., спеціаліст-землевпорядник Цінівської сільської ради Сенів М. Б., виконавець робіт ФОП ОСОБА_4 , власник земельної ділянки ОСОБА_1 склали та підписали зазначений акт про таке: межі земельної ділянки, площею 0,2800 га за кадастровим № 2624886201:01:004: яка знаходиться в урочищі «Біля кладовища», в межах с. Цінева, Рожнятівського району, Івано-Франківської області, та надається у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка (закопаними дерев`яними стовпами) у кількості 6 штук, список яких додається. Власник земельної ділянки претензій щодо меж та конфігурації земельної ділянки не має. Власниками/користувачами суміжних земельних ділянок претензій до існуючих меж не заявлено. Межові знаки пред`явлені та передані на зберігання ОСОБА_1 , яка про адміністративну відповідальність за знищення межових знаків згідно з пунктом «е» частини першої статті 211 ЗК України та статтею 56 КУпАП ознайомлена. Цей акт складений у 3 примірниках, один з яких додається до документації із землеустрою, другий залишається у виконавця робіт, інший(і) передається власнику/користувачу земельної ділянки.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону (частина друга статті 13 Конституції України. До таких об`єктів належать, зокрема, земельні ділянки.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що згідно з частиною третьою статті 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ця конституційна гарантія не може тлумачитися як така, що заперечує державний захист інших визнаних майнових прав громадян (крім права власності) або обмежує можливості такого захисту прав землекористувачів, набутих свого часу відповідно до чинного на той час законодавства. Таким чином, стосовно права постійного користування земельними ділянками діє механізм захисту, гарантований статтями 13, 14, 41, 55 Конституції України.

Згідно із статтею 7 ЗК України 1990 року користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Відповідно до статті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Згідно зі статтею 23 ЗК України 1990 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Законом України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ прийнято нову редакцію ЗК України, який набрав чинності 01 січня 2002 року та яким змінено порядок надання земельних ділянок у власність та користування.

Згідно зі статтею 92 ЗК України 2002 року право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що використання терміну «набувають», що означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь», після набрання чинності статтею 92 ЗК України 2002 року свідчить, що ця норма не обмежує і не скасовує діюче право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках за станом на 01 січня 2002 року до його переоформлення.

Відповідно до пунктів 1, 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2002 року рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.

Громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за ЗК України 2002 року не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону. При цьому розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати розміру земельного податку.

В подальшому строк переоформлення права постійного користування земельною ділянкою неодноразово продовжувався Верховною Радою України, однак Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2002 року щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення; пункту 6 постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року № 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

Конституційний Суд України керувався тим, що пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2002 року зобов`язує громадян та юридичних осіб переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на земельні ділянки. При переоформленні права постійного користування у довгострокову оренду її строк визначається «відповідно до закону», що є неконкретним у зв`язку з невизначеністю цього закону, як і закону, який встановив би порядок переоформлення. Приписи наведеного пункту 6 є нормами процесуального права і тому не повинні обмежувати норми матеріального права щодо права власності на землю та його набуття громадянами. Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України 2002 року та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України 2002 року серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки.

Також Конституційний Суд України зазначив, що ЗК України 2002 року не встановлено чітких матеріально-правових і процесуальних гарантій зміни громадянами юридичного титулу права постійного користування земельною ділянкою на право власності чи право оренди. Переоформлення відповідних прав включає також земельно-кадастрові роботи та інші послуги, які суб`єкти підприємницької діяльності надають на платній основі, встановлюючи їх розцінки на свій розсуд. Таким чином, постійним землекористувачам не гарантована можливість зміни законно набутого права за сприяння і за рахунок держави, яка є ініціатором таких змін.

На підставі наведеного Конституційний Суд України виснував, що пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2002 року через відсутність встановленого порядку переоформлення права власності або оренди та унеможливлення безоплатного проведення робіт із землеустрою і виготовлення технічних матеріалів та документів для переоформлення права постійного користування земельною ділянкою на право власності або оренди в строки, визначені Кодексом, суперечить положенням частини четвертої статті 13, частини другої статті 14, частини третьої статті 22, частини першої статті 24, частин першої, другої, четвертої статті 41 Конституції України.

Стосовно пункту 6 постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу»

від 18 грудня 1990 року № 563-XII, яким було встановлено, що громадянами, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК України, після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається, Конституційний Суд України зазначив, що постанова Верховної Ради України є підзаконним актом, тому в ній не можуть закріплюватися положення, якими встановлюється правовий режим власності на землю. Тим більше, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

За таких обставин особа, яка володіє земельною ділянкою на праві постійного користування за законом, не може бути позбавлена права на таке володіння. Право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові від 05 листопада 2019 року в справі № 906/392/18 (провадження

№ 12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі

№ 922/989/18 (провадження № 12-205гс19) вказано, що громадяни та юридичні особи, які до 01 січня 2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

У цій справі суди встановили, що на підставі рішення сесії Цінівської сільської ради

від 28 грудня 2001 року ОСОБА_1 отримала в постійне користування земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства в урочищі «Клини» площею 0,10 га, в урочищі «Прун» площею 0,13 га, а також земельну ділянку в урочищі «Біля цвинтаря» площею 0,28 га, в тому числі сінокіс площею 0,20 га (а. с. 23, том 1).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав, що після прийняття рішення Цінівською сільською радою від 28 грудня 2001 року і до червня 2018 року позивач ОСОБА_1 не вчиняла дій, спрямованих на розроблення проекту відведення земельної ділянки, документ, який посвідчує її права володіння або користування земельною ділянкою з відповідними межами та конфігурацією не одержала.

Колегія суддів зауважує, що такі висновки суперечать висновкам, викладеним у Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005.

Верховний Суд враховує, що ОСОБА_1 не отримала державний акт на право постійного користування землею в порядку ЗК України 1990 року, як і не оформила право власності чи оренди на спірну земельну ділянку відповідно до норм ЗК України 2002 року.

Однак Верховний Суд зауважує, що пункт 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2002 року як в редакції на момент виникнення спірних правовідносин, так й станом на час перегляду справи Верховним Судом, передбачає, що рішення про надання в користування земельних ділянок, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію ЗК України 2002 року, підлягають виконанню відповідно до вимог ЗК України 2002 року.

Отже, рішення Цінівської сільської ради від 28 грудня 2001 року є чинним та створює для ОСОБА_1 правову підставу для оформлення речового права на землю у встановленому законодавством порядку й реалізація такого права не втрачена позивачем.

Таким чином суди дійшли передчасного висновку про те, що оспорювані рішення органу місцевого самоврядування, земельні торги та державна реєстрація прав та їх обтяжень за ОСОБА_2 не порушують права чи охоронювані законом інтереси позивача.

У постанові Верховного Суду від 30 листопада 2021 року у справі № 918/569/20 на яку міститься посилання у касаційній скарзі касаційний суд зазначав, що за практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), цей суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» і «Москаль проти Польщі»). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» та «Беєлер проти Італії»). Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії»). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (рішення у справі «Москаль проти Польщі»), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), п. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Такі ж характеристики принципу «належного урядування» ЄСПЛ навів у рішенні у справі «Рисовський проти України». У вказаній справі ЄСПЛ визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами. ЄСПЛ наголосив, що процедура скасування рішень, на підставі яких добросовісні власники отримують право користування земельною ділянкою, яка дозволяє органам влади ретроспективно позбавляти особистих прав, наданих помилково, без будь-якого відшкодування добросовісним правовласникам, є порушенням гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику ЄСПЛ як джерело права. Зазначені рішення ЄСПЛ застосовуються у цій справі як джерело права.

Одним з основоположних прав людини є право власності. Суд трактує це право у широкому розумінні, спираючись при цьому на норми національного законодавства, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ.

Національним законодавством України передбачено зокрема такі гарантії дотримання «права власності». Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (стаття 41 Конституції України).

Разом із тим з матеріалів справи та змісту судових рішень відомо, що місцевий суд, за клопотанням сторони позивача ухвалою від 02 червня 2022 року призначив у справі земельно-технічну експертизу.

Висновок експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 15 листопада 2022 року № 1930/22-28/3505/22-28 долучений судом до матеріалів справи (а. с. 101-108, том 1).

Мотивувальна частина рішення суду першої інстанції від 24 липня 2023 року не містить посилань на це експертне дослідження, як не містить і аналізу фактичних обставин справи у сукупності із таким висновком щодо обставин цієї справи та висновків щодо належності/неналежності такого доказу, хоча позовна заява містить аргумент про часткове накладення земельної ділянки, власником якої є

ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,28 га, яка перебуває у користуванні позивача з 2001 року.

Довід про неврахування судом першої інстанції вказаного експертного висновку містила апеляційна скарга ОСОБА_1 .

Апеляційний суд, відхиляючи цей аргумент апеляційної скарги вказав, що висновок судової експертизи щодо параметрів земельної ділянки ОСОБА_1 ґрунтується на рішенні відповідача від 28 грудня 2001 року про виділення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,28 га в урочищі «Біля цвинтаря», рішенні відповідача про надання ОСОБА_1 дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства та розробленому ФОП ОСОБА_4 проекті землеустрою вказаної земельної ділянки. Межі (конфігурація) земельної ділянки в даному проекті зазначені згідно пояснень ОСОБА_1 . Разом з тим, відповідно до цього проекту земельна ділянка не сформована. Будь-яких інших доказів щодо параметрів наданої в користування

ОСОБА_1 земельної ділянки, матеріали експертизи не містять. З підстав наведеного апеляційний суд вважав, що сам по собі висновок судової експертизи констатує факт накладення земельних ділянок, однак не надає відповіді в яких саме межах, згідно правовстановлюючих документів перебуває у користуванні ОСОБА_1 земельна ділянка площею 0,28 га.

Відтак, доводи апелянта про накладення земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, що перебуває у користуванні ОСОБА_1 вважав необґрунтованим.

Проте наведений висновок колегія суддів вважає передчасним, оскільки він не узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові

від 08 листопада 2023 року у справі № 372/4149/18, де касаційний суд, відправляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зауважував, що для встановлення обставин щодо спірної земельної ділянки (чи накладається земельна ділянка відповідача на земельну ділянку позивача, за обставинами цієї справи) потрібні спеціальні знання.

Таким чином, без встановлення обставин, про які стверджує позивач у позові необхідні спеціальні знання (накладення або ненакладення частини земельної ділянки відповідача на земельну ділянку позивача), отже висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, є передчасним, а тому судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а аргументи касаційної скарги в цій частині є слушними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Суди розглянули справу без урахування висновків Верховного Суду та не встановили істотні для її вирішення обставини внаслідок порушення процесуального закону.

Зазначені недоліки не можуть бути усунені в межах касаційного провадження.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд касаційну скаргу задовольняє частково, скасовує судові рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного розгляду справа передається до суду першої інстанції (спір остаточно не вирішений), розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 24 липня

2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 жовтня

2023 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. В. Литвиненко

Судді: А. І. Грушицький

В. М. Ігнатенко

Є. В. Петров

В. В. Пророк