Окрема думка

від 18.09.2024 по справі 914/1785/22

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

18 вересня 2024 року

м. Київ

ОКРЕМА ДУМКА (частково розбіжна)

судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22 (провадження № 12-31гс24)

Із сформульованим у мотивувальній і резолютивній частинах цієї постанови висновком щодо результатів вирішення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права приватної власності з одночасним закриттям розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр), відкритого щодо спірного майна (споруд), не погоджуюся з огляду на таке.

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст обґрунтування позовних вимог та заперечень проти позову

1.1. 04 серпня 2022 року Львівська міська рада (далі - Львівська міськрада, позивач) звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Приватного підприємства «Ярина Плюс» (далі - ПП «Ярина Плюс», відповідач 1) та фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 [далі - ФОП ОСОБА_1 відповідач 2 (під час розгляду справи замінений правонаступником - фізичною особою ОСОБА_1 )], в якому просила:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 22 травня 2009 року № 1045, укладений між Приватним підприємством «Мотор» (далі - ПП «Мотор») і ПП «Ярина Плюс», який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стоцко Тарасом Львовичем;

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП «Ярина Плюс» на нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м на АДРЕСА_1 з припиненням права власності ПП «Ярина Плюс» на це майно;

- зобов`язати ПП «Ярина Плюс» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки площею 0,0174 га і 0,0087 га шляхом демонтажу (знесення) нежитлових приміщень загальною площею 230,1 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м на АДРЕСА_1 з припиненням права власності ОСОБА_1 на це майно;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 30 січня 2009 року № 110, укладений між ФОП ОСОБА_1 та ПП «Мотор», посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Волинською Людмилою Василівною;

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП «Мотор» на нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м на АДРЕСА_1 з припиненням права власності ПП «Мотор» на це майно.

1.2. Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що він є власником земельної ділянки на АДРЕСА_1 . Натомість власником розташованих за цією адресою нежитлових приміщень загальною площею 230,1 кв. м (нежитлове приміщення під літерою «Б-1» площею 78,7 кв. м та нежитлове приміщення під літерою «В-1» площею 151,4 кв. м) за інформацією з Державного реєстру є ПП «Ярина Плюс».

1.3. Спочатку, згідно з інформацією з Державного реєстру, право власності на зазначене майно було зареєстровано за ФОП ОСОБА_1 , який набув таке право на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 06 листопада 2008 року у справі № 19/202. На підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 30 січня 2009 року ФОП ОСОБА_1 продав зазначене майно ПП «Мотор», яке у свою чергу, уклавши договір купівлі-продажу від 22 травня 2009 року, продало це майно ПП «Ярина Плюс».

1.4. Оскільки постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02 лютого 2009 року у справі № 19/202 рішення Господарського суду Львівської області від 06 листопада 2008 року скасовано, позивач вважає, що відповідач 1 займає земельні ділянки площею 0,0174 га та 0,0087 га на АДРЕСА_1 без жодних для цього правових підстав.

1.5. Спірні договори купівлі-продажу, записи про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за відповідачами та фактичне розташування на земельних ділянках на АДРЕСА_1 спірного майна, яке фактично є малою архітектурною формою, а не нерухомим майном, порушують право власності територіальної громади м. Львова на землю, позбавляють Львівську міськраду права користування та розпорядження цими земельними ділянками. Тому, на переконання позивача, зазначені договори купівлі-продажу мають бути визнані недійсними на підставі частини першої статті 203, статей 215, 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

1.6. Зважаючи на те, що зазначені споруди розташовані на земельних ділянках, які належать до комунальної власності і використовуються відповідачем 1 за відсутності відповідного рішення Львівської міськради про надання їх у користування (оренду) та за відсутності вчиненого правочину щодо таких земельних ділянок, ПП «Ярина Плюс» використовує ці земельні ділянки комунальної власності самовільно, а тому на підставі статті 376 ЦК Україниці земельні ділянки підлягають поверненню позивачу шляхом знесення збудованих приміщень.

1.7. Відповідач 1 у відзиві на позовну заяву позовні вимоги Львівської міськради не визнав і зазначив, що є добросовісним набувачем нерухомого майна, а тому як його власник на підставі статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), є законним володільцем земельної ділянки, на якій розміщене таке нерухоме майно. Відповідач 1 вважає, що позивач обрав неефективний спосіб захисту свого права і що йому слід було подати позов про витребування спірних земельних ділянок з володіння відповідача 1 на підставі статей 387 та 388 ЦК України. Наведене є підставою для відмови у задоволенні позову.

1.8. Також ПП «Ярина Плюс» у відзиві заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки про перебування земельних ділянок у володінні інших осіб позивачу було відомо ще у 2003 та 2008 роках як учаснику судової справи № 19/202.

1.9. У відповіді на відзив позивач зазначив, що оскільки протиправна поведінка відповідачів перешкоджає йому користуватись та розпоряджатись своїми земельними ділянками, а спір про право відповідача 1 на спірні земельні ділянки, належні позивачу, відсутній, позовна давність не сплила, оскільки має місце триваюче правопорушення, яке полягає у самовільному зайнятті земельних ділянок.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 20 травня 2008 року у справі № 19/34, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 21 жовтня 2008 року, визнано право власності Приватного підприємства «Захід-клас» (далі - ПП «Захід-клас») на самочинне будівництво - нежитлові приміщення на розі АДРЕСА_1 загальною площею 230,1 кв. м.

2.2. Рішенням Господарського суду Львівської області від 06 листопада 2008 року у справі № 19/202 на підставі зазначеного судового рішення у справі № 19/34 та договору купівлі-продажу від 05 серпня 2008 року, укладеного між ПП «Захід-клас» та ФОП ОСОБА_1 , право власності на нежитлові приміщення площею 230,1 кв. м, які знаходяться у АДРЕСА_1 , визнано за відповідачем 2.

2.3. 27 листопада 2008 року в Державному реєстрі зареєстровано право приватної власності ФОП ОСОБА_1 на спірне майно. Підставою виникнення цього права зазначено рішення Господарського суду Львівської області від 06 листопада 2008 року у справі № 19/202.

2.4. 30 січня 2009 року ФОП ОСОБА_1 та ПП «Мотор» (юридичну особу якого припинено 21 жовтня 2010 року) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нежитлових приміщень загальною площею 230,1 кв. м, розташованих на АДРЕСА_1 .

2.5. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02 лютого 2009 року у справі № 19/202 рішення Господарського суду Львівської області від 06 листопада 2008 року було скасовано, а в позові відмовлено повністю. Апеляційний суд дійшов висновку, що ФОП ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами факту належного прийняття в експлуатацію об`єктів, визнання права власності на які є предметом спору. Також ФОП ОСОБА_1 не надав дозволів на виконання будівельних робіт, а замість них подав висновки про розміщення стаціонарної малої архітектурної форми. Ці висновки свідчать про те, що ФОП ОСОБА_1 отримав право не на забудову, а на розміщення стаціонарної малої архітектурної форми, право власності на яку, згідно з пунктом 12 Тимчасового положення про реєстрацію прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, не оформляється. Крім того, апеляційний суд вважав, що поданий ФОП ОСОБА_1 договір купівлі-продажу в ПП «Захід-клас» об`єктів, розміщених у АДРЕСА_1 , не може вважатись належним та допустимим доказом, оскільки якщо спірні об`єкти є нерухомим майном, то згідно зі статтею 657 ЦК України такий договір підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, а недодержання цих вимог має наслідком його нікчемність.

2.6. Постановою Вищого господарського суду України від 05 лютого 2009 року у справі № 19/34 постанову Львівського апеляційного господарського суду від 21 жовтня 2008 року та рішення Господарського суду Львівської області від 20 травня 2008 року у справі № 19/34 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

2.7. Постановою Вищого господарського суду України від 14 травня 2009 року у справі № 19/202 касаційну скаргу ФОП ОСОБА_1 залишено без задоволення, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 лютого 2009 року у справі № 19/202 залишено без змін.

2.8. Після цього 22 травня 2009 року ПП «Мотор» уклало договір купівлі-продажу з ПП «Ярина Плюс». Згідно із цим договором продавець продав, а відповідач 1 придбав нежитлові приміщення площею 230,1 кв. м, а саме нежитлове приміщення, позначене на плані літерою «Б-1», загальною площею 78,7 кв. м та нежитлове приміщення, позначене на плані літерою «В-1», загальною площею 151,4 кв. м, на АДРЕСА_1 .

2.9. За результатами нового розгляду справи № 13/58 (19/34) рішенням Господарського суду Львівської області від 07 серпня 2009 року в задоволенні позову ПП «Захід-клас» про визнання права власності на спірні приміщення відмовлено повністю. Цим рішенням суду встановлено, що Львівська міськрада не надавала ПП «Захід-клас» земельні ділянки в оренду для будівництва об`єктів нерухомості. Нежитлові приміщення площею 230,1 кв. м на розі АДРЕСА_1 та нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м на АДРЕСА_1 є одними й тими самими будівлями. ПП «Захід-клас» не спростовано той факт, що спірні будівлі є тимчасовими спорудами та не подано доказів, що вони відносяться до нерухомого майна. Також місцевий суд дійшов висновку, що договір оренди земельної ділянки від 20 червня 2003 року укладений з ПП «Захід-клас» до 20 червня 2008 року, його не поновлено і він втратив свою чинність.

2.10. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02 листопада 2009 року у справі № 13/58 (19/34) зазначене рішення Господарського суду Львівської області від 07 серпня 2009 року залишено без змін, а апеляційну скаргу ПП «Захід-клас» - без задоволення. Апеляційний господарський суд погодився з висновками місцевого суду, що земельна ділянка надавалась ПП «Захід-клас» для встановлення та обслуговування тимчасових споруд - торговельних павільйонів. Зазначений договір оренди та надані ПП «Захід-клас» архітектурно-планувальні завдання, проекти тимчасових торговельних павільйонів та матеріали їх узгодження, дозволи на виконання будівельних робіт не надають ПП «Захід-клас» права на спорудження на орендованій земельній ділянці об`єктів нерухомості, адже всі представлені ним дозвільні документи видані органами виконавчої влади виключно на влаштування тимчасових споруд - тимчасових торговельних павільйонів. Відповідно до характеристики будівель у вигляді «Кіосків і павільйонів збірно-розбірної конструкції», викладеної у Класифікаторі будівель і споруд споживчої кооперації України, затвердженої постановою правління Укоопспілки 14 липня 2003 року № 216, такими є кіоски і павільйони збірно-розбірної конструкції, в яких відсутній такий конструктивний елемент, як фундамент. Таким чином, ПП «Захід-клас» не доведено, що збудоване ним майно є нерухомим, а не тимчасовими спорудами.

2.11. Постановою Вищого господарського суду від 25 лютого 2010 року у справі № 13/58 (19/34) касаційну скаргу ПП «Захід-клас» залишено без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 листопада 2009 року - без змін. Касаційний суд погодився з висновками апеляційного господарського суду, що ПП «Захід-клас» не доведено, що збудоване ним майно є нерухомим, а не тимчасовими спорудами.

2.12. Актом обстеження земельної ділянки на АДРЕСА_1 від 11 лютого 2022 року № 10 встановлений факт відсутності на земельних ділянках на АДРЕСА_1 нерухомого майна - нежитлових приміщень загальною площею 230,1 кв. м. Натомість згаданим актом обстеження підтверджено знаходження на цих земельних ділянках, в межах червоних ліній, торгових павільйонів під літ. «Б-1» загальною площею 78,7 кв. м та під літ. «В-1» загальною площею 151,4 кв. м на бетонній площадці, які складаються з панелей типу «Сендвіч» та металопластикового профілю зі склопакетним заскленням, які використовуються відповідачем 1 у підприємницькій діяльності.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 05 липня 2023 року у справі № 914/1785/22 позов задоволений повністю.

3.2. Місцевий суд встановив, що відповідачі фактично використовували, а відповідач 1 продовжує використовувати спірні земельні ділянки позивача без установлених законом підстав, що підтверджується листами Управління земельних ресурсів від 07 жовтня 2021 року та Управління комунальної власності від 06 квітня 2022 року, а також встановлено рішенням Господарського суду Львівської області від 07 серпня 2009 року у справі № 19/34, яке набрало законної сили. На цих ділянках фактично знаходяться торгові павільйони, які не є нерухомим майном, а тому належним способом захисту порушеного права у цьому спорі є, зокрема, й негаторний позов (стаття 391 ЦК України). Такий висновок відповідає висновкам Верховного Суду, які викладені у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 914/2075/21.

3.3. Відповідач 1, придбавши спірні приміщення, набув усі права та обов`язки щодо цього майна, які мав його попередній власник. Тому відповідач 1 є належним відповідачем у справі за заявленою позовною вимогою про зобов`язання його звільнити земельні ділянки шляхом знесення спірного майна, яке на них розташоване.

3.4. Державна реєстрація права приватної власності на спірне майно як на нерухоме майно підлягає скасуванню з огляду на те, що здійснено державну реєстрацію неіснуючих майнових прав на об`єкти, які не є нерухомим майном. Такі права відповідно до вимог статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) не підлягають державній реєстрації. У цій справі проведено державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, факт незаконності якого (права) підтверджено рішеннями Господарського суду Львівської області у справах № 19/34 (13/58) та № 19/202, що набрали законної сили. Існування спірних записів про державну реєстрацію, з огляду на приписи статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, обмежує право власності територіальної громади м. Львова на земельні ділянки, розташовані на АДРЕСА_1 , в частині її права розпоряджатись своїм майном на власний розсуд. Адже звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок шляхом демонтажу (знесення) майна, яке на них встановлене, можливо лише після скасування записів про державну реєстрацію речових прав (права приватної власності) на це майно. Отже, позивачем вибрано ефективний спосіб захисту свого порушеного права.

4. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

4.1. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 25 січня 2024 року у справі № 914/1785/22 зазначене рішення місцевого господарського суду скасоване, ухвалено нове рішення про відмову в позові.

4.2. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про те, що спірні договори купівлі-продажу від 30 січня 2009 року №110 та від 22 травня 2009 року № 1045 були укладені особами, які не були дійсними власниками нерухомого майна, що прямо суперечить вимогам частини першої статті 656 та статті 658 ЦК України, а також про те, що спірні приміщення розташовані на земельній ділянці, яка належить до комунальної власності територіальної громади міста Львова, яка в особі Львівської міськради згоди на їх зведення не давала.

4.3. Проте суд вважав, що, незважаючи на відсутність прав відповідачів на зазначене вище спірне майно та земельну ділянку, помилковими є висновки про те, що у цьому разі не застосовується строк позовної давності. Позивач як власник земельної ділянки знав або міг безперешкодно довідатися, що, незважаючи на скасовані судові рішення, виникло і продовжує існувати право власності в іншої особи на об`єкт нерухомого майна, що перебуває на земельній ділянці комунальної форми власності, яке визнане і підтверджене державою.

4.4. Апеляційний господарський суд зазначив, що позовні вимоги Львівської міськради можна розділити на дві частини: вимоги про визнання недійсними правовстановлюючих договорів із скасуванням у Державному реєстрі запису про право власності та вимога про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовна вимога про усунення перешкод є вимогою негаторного позову, і на неї не поширюється строк позовної давності. Але ця вимога не може бути процесуально реалізована без вимоги про визнання недійсними правовстановлюючих документів із припиненням права власності у Державному реєстрі, які не є вимогами негаторного позову, і на такі вимоги поширюється строк позовної давності.

4.5. Також апеляційний господарський суд зауважив, що невжиття заходів Львівською міськрадою упродовж більше ніж 13 років з дати виникнення у відповідача 1 права власності на об`єкт нерухомого майна, навіть якщо вважати, що така реєстраційна дія про право власності виникла на підставі незаконних дій сторін чи посадових осіб органів державної реєстрації, безумовно суперечить принципу правової визначеності, оскільки тлумачення цієї обставини по-іншому дає уявно «законну» можливість будь-коли і в будь-який час втручатися органам держави чи місцевого самоврядування у мирне володіння майном поза встановленими законом часовими рамками. Це при тому, що кошти за користування земельною ділянкою відповідачем 1 сплачувалися і позивачем не поверталися як помилково сплачені. Тому, на переконання суду апеляційної інстанції, у цьому разі в силу статті 5 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) правильним і ефективним способом захисту може бути вимога про витребування майна, на яку аналогічно, як і щодо вимог про визнання недійсними правочинів, поширюється строк позовної давності.

4.6. Львівська міськрада, звертаючись із позовом у цій справі, фактично стверджувала про наявність перешкод у користуванні її земельною ділянкою, наче б то і не існувало юридично зареєстрованого права власності на об`єкт нерухомого майна за відповідачем 1 і фактичного існування об`єкта нерухомого майна на такій земельній ділянці. Таке нерухоме майно існувало як юридично, так і фактично станом на дату подання позову, а підстави стверджувати про відсутність юридичної реєстрації права власності виникли одночасно під час постановлення оскаржуваного судового рішення у цій справі разом із задоволенням попередніх позовних вимог про визнання правочинів недійсними із скасуванням реєстрації права власності. Тому подавати позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та відповідно його задовольняти без попереднього припинення права власності на таке нерухоме майно, нерозривно поєднане із земельною ділянкою, передчасно. Для правомірності звернення з позовом з таким способом захисту станом на дату його подання земельна ділянка вже повинна бути вільною від юридичної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, який позивач вважає самочинно збудованим. Таким чином, вимога про усунення перешкод шляхом знесення самочинного будівництва одночасно з вимогою про визнання такого нерухомого майна самочинним будівництвом, враховуючи також вимоги статті 376 ЦК України, є передчасною і такою, що суперечить частині першій статті 5 ГПК України.

5. Короткий зміст вимог касаційної скарги, рух справи в суді касаційної інстанції та її надходження на розгляд Великої Палати Верховного Суду

5.1. У лютому 2024 року Львівська міськрада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 25 січня 2024 року, а рішення Господарського суду Львівської області від 05 липня 2023 року у справі № 914/1785/22 залишити в силі.

5.2. Ухвалою Касаційного господарського суду від 19 березня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Львівської міської ради.

5.3. Ухвалою від 22 травня 2024 року Касаційний господарський суд передав справу № 914/1785/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки вважав за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний цивільний суд) від 02 червня 2021 року у справі № 509/11/17, від 30 вересня 2022 року у справі № 201/2471/20, від 15 березня 2023 року у справі № 205/213/22, від 05 квітня 2023 року у справі № 199/6251/18, від 31 травня 2023 року у справі № 201/4483/20, про застосування частини четвертої статті 376 ЦК України щодо встановлення особи, до якої власникам земельних ділянок належить подавати позов про звільнення земельних ділянок шляхом знесення (демонтажу) об`єктів самовільного будівництва, - забудовника самочинного будівництва чи поточного власника.

5.4. Ураховуючи те, що Касаційний господарський суд висловив намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 липня 2024 року прийняла цю справу та призначила її до розгляду.

6. Аргументи учасників справи по суті спору

Львівська міськрада

6.1. Позивач у касаційній скарзі зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 361/1308/19, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14ц, від 05 липня 2023 року у справі № 914/2075/21, від 15 травня 2018 року у справі № 922/2652/17, від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3306/17, від 29 вересня 2020 року у справі № 648/533/16-ц, від 05 жовтня 2021 року у справі № 920/754/19, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 13 жовтня 2021 року у справі № 914/1101/19, від 08 серпня 2022 року у справі № 521/6349/20, від 27 травня 2021 року у справі № 914/1201/19, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 травня 2018 року у справі № 372/4154/18, від 18 травня 2022 року у справі № 469/649/17, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, та помилково застосував позовну давність, виснувавши, що позивач пропустив строки на звернення до суду і що позивачем обрано неналежний спосіб захисту.

6.2. Посилаючись на постанови Касаційного господарського суду від 05 жовтня 2021 року у справі № 920/754/19, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 27 травня 2021 року у справі № 914/1201/19, від 13 жовтня 2021 року у справі № 914/1101/19, від 05 вересня 2019 року у справі № 914/2350/17, позивач зазначив, що державна реєстрація права приватної власності на спірне майно як на нерухоме майно підлягає скасуванню з огляду на те, що здійснено державну реєстрацію неіснуючих майнових прав на об`єкти, які не є нерухомим майном. Такі права відповідно до вимог статті 4 Закону № 1952-IV не підлягають державній реєстрації. Також позивач звернув увагу, що проведено державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, факт незаконності якого (права) підтверджено рішеннями Господарського суду Львівської області у справах № 19/34 (13/58) та № 19/202, що набрали законної сили. Існування спірних записів про державну реєстрацію, з огляду на приписи статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, обмежує право власності територіальної громади міста Львова на земельні ділянки, розташовані на АДРЕСА_1 в частині її права розпоряджатись своїм майном на власний розсуд. Адже звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок шляхом демонтажу (знесення) майна, яке на них встановлене, можливо лише після скасування записів про державну реєстрацію речових прав (права приватної власності) на це майно. Отже, на думку позивача, він обрав ефективний спосіб захисту свого порушеного права, що відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 08 серпня 2022 року у справі № 521/6349/20.

6.3. Також Львівська міськрада посилалася на хибність висновку суду апеляційної інстанції про те, що позивач як власник земельної ділянки знав або міг безперешкодно довідатися, що, незважаючи на скасовані судові рішення, виникло і продовжує існувати право власності в іншої особи на об`єкт нерухомого майна, що перебуває на земельній ділянці комунальної форми власності. Позивач зазначив, що в частині позовних вимог до відповідачів 1 і 2 Львівська міськрада дізналася про осіб, які порушують її права, при отриманні листів від 07 жовтня 2021 року, від 06 квітня 2022 року, при обстеженні 11 лютого 2022 року земельної ділянки на АДРЕСА_1 та при отриманні 29 липня 2022 року інформаційної довідки № 3061644033 з Державного реєстру; до цього часу Львівська міськрада не могла знати про незаконну реєстрацію права власності за відповідачами 1 і 2.

6.4. Касант звернув увагу на те, що у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 361/1308/19 Верховний Суд зазначив, що у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів; останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Натомість у справі, що переглядається, із заявою про застосування строків позовної давності звернувся тільки відповідач 1, відтак не підлягає застосуванню правило щодо позовної давності до інших позовних вимог у справі, тоді як суд апеляційної інстанції застосував позовну давність до всіх позовних вимог.

6.5. Крім того, скаржник вважає, що належність та ефективність обраного ним способу захисту свого порушеного права підтверджується висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 914/2075/21, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 922/2652/17, від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3306/17, від 18 січня 2023 року у справі № 361/1308/19, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 29 вересня 2020 року у справі № 648/533/16-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 910/7164/19, які апеляційний господарський суд не взяв до уваги.

Інші учасники справи

6.6. Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання відзиву, позицію щодо касаційної скарги не висловили.

7. Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

7.1. 18 вересня 2024 рокуВелика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу Львівської міськради задовольнила частково.

7.2. Скасувала постанову Західного апеляційного господарського суду від 25 січня 2024 року у справі № 914/1785/22 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про: 1) зобов`язання ПП «Ярина Плюс» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки площею 0,0174 га та 0,0087 га за адресою: АДРЕСА_1 шляхом демонтажу (знесення) нежитлових приміщень загальною площею 230,1 кв. м; 2) скасування державної реєстрації права приватної власності ПП «Ярина Плюс» на нежитлові приміщення літ. «Б-1» загальною площею 78,7 кв. м та нежитлового приміщення під літ. «В-1» загальною площею 151,4 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

7.3. У цій частині позовних вимог рішення Господарського суду Львівської області від 05 липня 2023 року у справі № 914/1785/22 змінила, виклавши його резолютивну частину в такій редакції:

«ПП «Ярина Плюс» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки площею 0,0174 га та 0,0087 га за адресою: АДРЕСА_1 шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення літ. «Б-1» площею 78,7 кв. м та нежитлового приміщення під літ. «В-1» площею 151,4 кв. м, загальною площею 230,1 кв. м.

Скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП «Ярина Плюс» на нежитлове приміщення літ. «Б-1» площею 78,7 кв. м та нежитлове приміщення під літ. «В-1» площею 151,4 кв. м, загальною площею 230,1 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 з закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи.».

7.4. В іншій частині позовних вимог постанову Західного апеляційного господарського суду від 25 січня 2024 року у справі № 914/1785/22 залишила без змін.

7.5. Мотивувальні частини постанови Західного апеляційного господарського суду від 25 січня 2024 року та рішення Господарського суду Львівської області від 05 липня 2023 року у справі № 914/1785/22 змінила шляхом їх викладення в редакції цієї постанови.

7.6. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду змінено розподіл судових витрат, здійснений постановою Західного апеляційного господарського суду від 25 січня 2024 року та рішенням Господарського суду Львівської області від 05 липня 2023 року у справі № 914/1785/22.

7.7. Мотивуючи постанову, Велика Палата Верховного Суду зазначила, зокрема таке.

Щодо позовних вимог про визнання правочинів недійсними

7.8. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що позивач не є стороною спірних договорів купівлі-продажу та не заявляє своїх прав або інтересів на нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м, які є предметом цих договорів. Унаслідок укладення відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків позивача жодним чином не змінюється. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду виснувала, що права та інтереси позивача укладенням відповідачами спірних договорів не порушуються. Схожі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18. Отже, позовні вимоги Львівської міськради про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень від 22 травня 2009 року № 1045 та від 30 січня 2009 року № 110 задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації прав власності

7.9. Велика Палата Верховного Судупогодилася з висновками місцевого суду про те, що нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 є тимчасовими спорудами, які не відносяться до нерухомого майна.

7.10. З огляду на принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно державна реєстрація права приватної власності відповідачів на нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 створює для позивача перешкоди в реалізації ним прав власника спірних земельних ділянок, зокрема відчуження або передачі у користування цих земельних ділянок іншим особам, оскільки відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна, одночасно переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт.

7.11. Якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача на земельну ділянку було порушене незаконною реєстрацією права власності на нерухоме майно за відповідачами, з якими позивач не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права власності відповідачів, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїми земельними ділянками (схожі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18).

7.12. При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції відомості про право власності відповідачів не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Державного реєстру відомостей про припинення права власності відповідачів на нерухоме майно на підставі судового рішення [див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 132, 133 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

7.13. У частині першій статті 14 Закону № 1952-IV зазначено, що розділ Державного реєстру та реєстраційна справа закриваються в разі: 1) знищення об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості; 2) поділу, об`єднання об`єктів нерухомого майна або виділу частки з об`єкта нерухомого майна; 3) виключення об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості з проектної документації на будівництво у зв`язку із змінами проектної документації на будівництво; 4) скасування державної реєстрації земельної ділянки; 5) набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ; 6) визнання прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання Міністерством юстиції України рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ, - у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Закритий розділ Державного реєстру та реєстраційна справа не підлягають поновленню.

7.14. Відповідно до частини сьомої статті 14 Закону № 1952-IV у разі ухвалення судом рішення про закриття розділу Державного реєстру у випадках, передбачених цією статтею, закриття відповідного розділу допускається виключно у разі, якщо таким судовим рішенням вирішується питання щодо набуття та/або припинення речових прав, обтяжень речових прав на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості, щодо якого закривається розділ у Державному реєстрі.

7.15. Оскільки державна реєстрація прав приватної власності ПП «Ярина Плюс» на нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 як на нерухоме майно була здійснена помилково, а зазначене майно не є нерухомим, така державна реєстрація підлягає скасуванню із закриттям відповідного розділу Державного реєстру.

7.16. У зв`язку зі скасуванням державної реєстрації прав приватної власності ПП «Ярина Плюс» на зазначені нежитлові приміщення із закриттям відповідного розділу Державного реєстру Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками апеляційного господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності ПП «Мотор» та ОСОБА_1 на ці нежитлові приміщення.

7.17. Апеляційний господарський суд правильно відмовив позивачу в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права приватної власності ПП «Мотор» на зазначені нежитлові приміщення, оскільки ПП «Ярина Плюс» та ОСОБА_1 не є належними відповідачами за цією позовною вимогою, а ПП «Мотор» не було залучене до справи як відповідач у зв`язку з його припиненням, що встановлено місцевим судом.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом демонтажу приміщень

7.18. Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками місцевого господарського суду, що нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв. м, які знаходяться на АДРЕСА_1 , є тимчасовими спорудами та не відносяться до нерухомого майна, відповідач 1 використовує спірні земельні ділянки позивача без установлених законом підстав, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 391 ЦК України. З огляду на те, що рішення суду щодо демонтажу зазначених нежилих приміщень має бути виконуваним не лише у добровільному порядку, але й у примусовому (без участі відповідача 1, але його коштом), з урахуванням мети відповідного позову позивача, формулювання такого рішення у резолютивній частині слід змінити, а саме: ПП «Ярина Плюс» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки площею 0,0174 га і 0,0087 га шляхом демонтажу (знесення) нежитлових приміщень загальною площею 230,1 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1 .

7.19. Велика Палата Верховного Суду відхилила аргументи ПП «Ярина Плюс» про його права на земельні ділянки, зауваживши, що, оскільки належні відповідачу 1 за договором купівлі-продажу від 22 травня 2009 року нежитлові приміщення є тимчасовими спорудами, які не відносяться до нерухомого майна, норми статей 377 ЦК України та 120 ЗК Україні до спірних відносин сторін не застосовуються.

Щодо застосування позовної давності

7.20. Щодо заяви відповідача 1 про застосування строків позовної давності Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позовні вимоги про скасування державної реєстрації прав приватної власності на нежитлові приміщення площею 230,1 кв. м на АДРЕСА_1 та зобов`язання ПП «Ярина Плюс» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки є негаторним позовом, тому строки позовної давності до цих вимог не застосовуються.

ІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

8. Зауваження стосовно змісту мотивувальної і резолютивної частин постанови щодо результатів вирішення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права приватної власності з одночасним закриттям розділу Державного реєстру, відкритого щодо спірного майна (споруд)

8.1. Погоджуюся загалом з висновками Великої Палати Верховного Суду стосовно часткового задоволення касаційної скарги Львівської міської ради, проте вважаю неправильним викладений у мотивувальній і резолютивній частинах постанови висновок про скасування державної реєстрації права приватної власності з одночасним закриттям розділу Державного реєстру, відкритого щодо спірного майна (споруд), а тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку щодо прийнятої постанови з таких міркувань.

8.2. Згідно із частиною четвертою статті 373 ЦК України власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

8.3. За обставин цієї справи права власника земельної ділянки (територіальної громади в особі Львівської міської ради) порушені внаслідок факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки щодо реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

8.4. Отже, здійснення самочинного будівництва спірних споруд порушує права Львівської міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою, на якій спірні об`єкти нерухомості побудовані.

8.5. Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

8.6. Частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

8.7. Отже, за обставин цієї справи належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України.

8.8. У зв'язку з наведеним вище не можна не звернути увагу на висновок, викладений в пунктах 112, 113 постанови Великої Палати Верховного від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23),про те, що коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо в установленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не приведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

8.9. У цій справі Львівська міська рада заявила відповідну позовну вимогу про знесення спірних споруд, яку задовольнила Велика Палата Верховного Суду, постановивши у пункті 3 резолютивної частини постанови, зокрема: «ПП «Ярина Плюс» звільнити самовільно зайняті земельні ділянки площею 0,0174 га та 0,0087 га за адресою: АДРЕСА_1 шляхом демонтажу (знесення) нежитлового приміщення літ. «Б-1» площею 78,7 кв. м та нежитлового приміщення літ. «В-1» площею 151,4 кв. м, загальною площею 230,1 кв. м».

8.10. ВодночасВелика Палата Верховного Суду виснувала про необхідність скасування державної реєстрації права приватної власності ПП «Ярина Плюс» на самочинно збудовані нежитлові приміщення з одночасним закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи, погодившись з висновками суду першої інстанції про те, що зазначене майно є тимчасовими спорудами, які не відносяться до нерухомого майна, і апеляційний господарський суд у постанові від 25 січня 2024 року зазначених висновків місцевого суду та встановлених ним обставин не спростував.

8.11. З рішенням Великої Палати Верховного Суду про скасування державної реєстрації права приватної власності з одночасним закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи погодитись не можу, оскільки сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності [див., зокрема, пункт 123 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

8.12. Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації це право не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (пункти 121-123)].

8.13. Слід наголосити, що в категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (пункт 154)].

8.14. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості), а якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі, то в разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.

8.15. Виходячи з наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22, вирішення вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, як-то скасування державної реєстрації прав, визнання недійсними договорів тощо.

8.16. Тобтопри поданні позову про знесення самочинного будівництва немає потреби додатково заявляти вимогу, зокрема, про скасування державної реєстрації прав, але при заявленні такої судам належить відмовляти у її задоволенні.

8.17. Аналіз судової практики свідчить, що саме так були сприйняті висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22, касаційними судами, що вбачається із змісту постанов Верховного Суду від 27 травня 2024 року у справі № 212/3016/22 (провадження № 61-17116св23), від 05 червня 2024 року у справах № 754/8118/18 (провадження № 61-14894св23), № 521/13158/19 (провадження № 61-5074св23), № 205/4372/21 (провадження № 61-13487св23), від 14 серпня 2024 року у справі № 638/4670/22 (провадження № 61-13009св23).

8.18. Покладення в основу висновку Великої Палати Верховного Суду про необхідність скасування державної реєстрації права приватної власності з одночасним закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи встановленої судами попередніх інстанцій обставини віднесення спірного майна до тимчасових споруд, на мою думку, не є переконливим аргументом, який би давав можливість приймати таке рішення без урахування зазначених вище висновків Великої Палати Верховного Суду щодо належних та ефективних способів захисту у спорах про знесення самочинного будівництва.

8.19. Спростовуючи цей аргумент слід звернути увагу, що у практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно[див., зокрема, пункт 98 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)]. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи [постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші].

8.20. Навіть якщо погодитись із висновком про те, що спірне майно не є нерухомим, а відноситься до тимчасових споруд, і, як наслідок, застосувати до спірних правовідносин статтю 391 ЦК України, як це зробила Велика Палата Верховного Суду в цій справі, наведене знову ж таки не дає підстав змінити підходи щодо належних та ефективних способів захисту, раніше визначених у постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22, які ґрунтуються в цій частині на тлумаченні приписів Закону № 1952-IV безвідносно до положень ЦК України.

8.21. Так, у частині першій статті 14 Закону № 1952-IV зазначено, що розділ Державного реєстру та реєстраційна справа закриваються в разі: 1) знищення об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості; 2) поділу, об`єднання об`єктів нерухомого майна або виділу частки з об`єкта нерухомого майна; 3) виключення об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості з проєктної документації на будівництво у зв`язку із змінами проєктної документації на будівництво; 4) скасування державної реєстрації земельної ділянки; 5) набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ; 6) визнання прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання Міністерством юстиції України рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ, - у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Закритий розділ Державного реєстру та реєстраційна справа не підлягають поновленню.

8.22. Тлумачення статті 14 Закону № 1952-IV, яка, з-поміж іншого, визначає підстави для закриття розділу Державного реєстру та реєстраційної справи, приводить до висновку, що ця норма є регулятивною, а не охоронною, а це зумовлює особливості її застосування саме державним реєстратором за наявності відповідних обставин без додаткового санкціонування таких дій судом.

8.23. Варто звернути увагу на подібне тлумачення статті 14 Закону № 1952-IV у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 910/3419/22, в якій зазначено, що судове рішення про витребування нерухомого майна, право на яке зареєстроване двічі, є підставою як для закриття розділу Державного реєстру, так і для перенесення з розділу, який підлягає закриттю, до розділу, який залишається, відомостей про права на це нерухоме майно, крім права власності. Тому скасування державної реєстрації права власності відповідача та закриття розділу Державного реєстру не можуть становити зміст окремих позовних вимог. Вимога про припинення права власності відповідача не підлягає задоволенню, оскільки він не набув такого права, натомість це є підставою для задоволення позовної вимоги про витребування спірного нерухомого майна.

8.24. Водночас якщо у зв`язку з наявністю в Державному реєстрі двох і більше розділів на один об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості внаслідок допущення технічної помилки виявлено суперечності між зареєстрованими речовими правами, закриття розділу Державного реєстру здійснюється виключно на підставі судового рішення (абзац четвертий частини шостої статті 14 Закону № 1952-IV).

8.25. На моє переконання, саме у цій нормі (абзац четвертий частини шостої статті 14 Закону № 1952-IV) законодавець визначив вичерпний перелік випадків, коли розділ Державного реєстру закривається на підставі судового рішення, до яких не віднесено випадок знищення майна як наслідок виконання рішення про його знесення.

8.26. З урахуванням викладеного вище, з моєї точки зору, судовим рішенням про знесення самочинно побудованої споруди касаційний суд вирішив не лише подальшу юридичну долю спірного майна, а й фактично визначив підстави для закриття розділу Державного реєстру, що мало бути здійснено державним реєстратором без відповідної вказівки суду за наслідками знищення (знесення) спірного майна.

8.27. Щодо знищеного в розумінні статті 349 ЦК України об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості (пункт 1 частини першої статті 14 Закону № 1952-IV), то документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути: матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна, тощо (див. постанову Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі № 708/254/18).

8.28. Тому, на мою думку, Велика Палата Верховного Суду помилково зазначила у пункті 3 резолютивної частини постанови припис про скасування державної реєстрації права приватної власності із закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи, відкритих щодо спірних споруд.

8.29. На мій погляд, у прийнятій постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22 Велика Палата Верховного Суду, фактично оминувши увагою раніше викладені нею в постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 висновки щодо неналежності позовної вимоги про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності у спорах про знесення самочинного будівництва, без жодного зазначення про відступ (уточнення) від цих висновків сформулювала новий висновок щодо необхідності скасування державної реєстрації права власності відповідача і закриття розділу Державного реєстру та реєстраційної справи у справі з подібним характером позовних вимог.

8.30. Тож за наслідком прийняття постанови від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22 у практиці Великої Палати Верховного Суду наразі, з моєї точки зору, у подібних правовідносинах (у спорах про знесення самочинного будівництва) фактично сформовані два протилежні висновки про застосування норм права щодо одного й того ж питання - неналежності та належності і необхідності заявлення позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності відповідача і закриття розділу Державного реєстру та реєстраційної справи, що навряд чи дозволяє зробити вирішення подібної категорії спорів прогнозованим та відповідає правовій визначеності.

8.31. До того ж сформульований Великою Палатою Верховного Суду у цій справі підхід до вирішення подібної категорії спорів ускладнює формування позивачем предмету позову, який ним пред`являється на захист порушеного права, оскільки фактично вимагає необхідним одночасне заявлення разом з позовною вимогою про знесення самочинного будівництва також вимог про скасування державної реєстрації права та закриття розділу і реєстраційної справи, що матиме наслідком покладення на позивача додаткових витрат зі сплати судового збору за додатково заявлені ним позовні вимоги.

8.32. Окрім того, захист порушеного права позивача у наведений спосіб на практиці може зумовити суперечності та неузгодженості при виконанні рішення суду, ухваленого за результатом розгляду таких вимог позивача, оскільки цілком ймовірно рішення про скасування державної реєстрації права та закриття розділу Державного реєстру та реєстраційної справи може бути виконане хронологічно чи по часу швидше раніше за рішення про знесення (демонтаж) об`єкта нерухомого майна. Тобто гіпотетично матиме місце випадок, коли при фізичному існуванні спірного майна, яке повинно бути знищено шляхом його знесення (демонтажу), буде скасована державна реєстрація прав власності на зазначене майноіз закриттям відповідного розділу Державного реєстру, що, зрештою, у випадку невиконання судового рішення в частині знесення (демонтажу), може потенційно призвести до набуття спірним майном статусу безхазяйного майна з усіма відповідними наслідками.

8.33. Утім очевидно й те, що в разі формування Великою Палатою Верховного Суду висновків щодо застосування норм права, протилежних (відмінних) тим, що були зроблені в раніше прийнятій нею постанові, Велика Палата Верховного Суду відповідно до норм процесуального закону у прийнятій постанові задля формування єдиної правозастосовної практики зобов`язана відступати від таких висновків або ж їх уточнювати шляхом конкретизації, а не імпліцитно формувати нові висновки в конкретному окремо визначеному випадку, мовчазно оминаючи питання відступу (конкретизації) від уже сформульованих висновків в іншій постанові.

8.34. Звертаю увагу, що в пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів зауважувала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

8.35. Висновки Верховного Суду, а тим паче Великої Палати Верховного Суду, щодо застосування норм права мають забезпечувати однакове застосування норм права у подібних правовідносинах.

8.36. Верховний Суд повинен забезпечувати єдність судової практики, щоб виправляти непослідовності та в такий спосіб підтримувати громадську довіру до судової системи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Альбу та інші проти Румунії» (Albu and others v. Romania), заява № 34796/09).

8.37. Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов`язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права (див. Висновок Консультативної ради європейських суддів № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону).

8.38. Юридична визначеність вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість правовідносин, що виникають.

8.39. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.

8.40. ЄСПЛ зауважує, що судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (див. mutatis mutandis рішення від 22 листопада 1995 року у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» (S.W. v. the United Kingdom), заява № 20166/92, § 36].

8.41. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.

8.42. ЄСПЛ у рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

8.43. Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 01 жовтня 2009 року у справі «Вінчіч та інші проти Сербії» (Vіnсіс and other v. Serbia), № 44698/06).

8.44. Суперечливі рішення національних судів, особливо судів найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Неждет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey), № 13279/05).

8.45. За частиною першою, пунктом 1 частини другоїстатті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

8.46. Тобто формування практики однакового застосування судами норм права є одним із завдань Великої Палати як колегіального органу Верховного Суду.

8.47. На моє переконання, застосований Великою Палатою Верховного Суду підхід до формування висновків щодо застосування норм права навряд чи дозволяє зробити вирішення подібної категорії спорів (про знесення самочинного будівництва незалежно від того, чи це нерухоме майно або тимчасова споруда та правову підставу позовних вимог - статтю 376 чи статтю 391 ЦК України відповідно) передбачуваним і прогнозованим, адже в одних і тих самих правовідносинах можуть застосовуватися як висновки Великої Палати Верховного Суду щодо неналежності позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності відповідача і закриття розділу Державного реєстру та реєстраційної справи, сформульовані у постанові від від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22, так і протилежні за змістом висновки щодо цього питання, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22, про належність та необхідність заявлення і задоволення судом таких позовних вимог.

8.48. Вважаю очевидним, що наведене матиме наслідком формування різної судової практики вирішення спорів про знесення самочинного будівництва, натомість єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності та фундаментальною засадою здійснення судочинства, а касаційний суд не повинен бути джерелом невизначеності судової практики, його судові рішення мають бути розумно передбачуваними.

8.49. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

8.50. Насамкінець слід звернути увагу, що Львівська міська рада не заявляла позовних вимог щодо закриття розділу Державного реєстру та реєстраційної справи, не змінювала предмета позову та не посилалася на невирішення судами попередніх інстанцій таких вимог у касаційній скарзі.

8.51. Згідно зі статтею 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

8.52. Таким чином, у господарському судочинстві реалізується принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формулювання змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

8.53. Позивач, звертаючись до суду з позовом, вільно, на власний розсуд визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

8.54. За змістом цієї засади суд, вирішуючи спір, обмежений сформульованими позивачем у його позовній заяві вимогами, тому вирішення спору судом перебуває в безпосередній залежності від вимог, сформульованих позивачем. Відтак межі судового розгляду судів усіх інстанцій корелюються підставами та предметом пред`явленого позивачем позову.

8.55. Переконаний, що суд не повинен за загальним правилом здійснювати пошук фактичних і правових підстав такої вимоги й застосовувати такий спосіб захисту, про який немає сформульованої у відповідній формі вимоги сторони.

8.56. Відповідно до змісту наведеної норми права суд за загальним правилом не може вийти за межі позовних вимог, оскільки це суперечитиме принципу диспозитивності судочинства і рівності сторін у приватноправових відносинах.

8.57. Верховний Суд неодноразово наголошував, що, попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (див. постанови Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 908/1165/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 909/51/19, від 25 березня 2020 року у справі № 5023/1123/12, від 16 вересня 2021 року у справі № 922/3059/16).

8.58. Вважаю, що суд має дотримуватись аналогічних принципів і в процедурі касаційного оскарження.

8.59. Відповідно до частин першої, третьої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

8.60. Винятки з цієї норми встановлені в частині четвертій статті 300 ГПК України, з якої вбачається, що суд касаційної інстанції може вийти за межі доводів касаційної скарги лише в разі порушення під час розгляду справи певних норм процесуального права або за необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

8.61. Проте таких підстав для виходу за межі розгляду справи в постанові від 18 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду не мотивувала і не встановила.

ІІІ. ВИСНОВКИ

9. Ураховуючи наведене вище, на мою думку, Велика Палата Верховного Суду, приймаючи постанову у цій справі, повинна була або мотивовано відступити від раніше сформульованого нею в постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 висновку щодо неналежності позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності відповідача і закриття розділу Державного реєстру та реєстраційної справи (правових підстав для чого, на моє переконання, не було), або врахувати зазначений висновок під час прийняття постанови у цій справі.

10. За відсутності відступу від раніше сформульованого висновку вважаю, що Велика Палата Верховного Суду за результатами розгляду цієї справи в частині позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності відповідача:

по-перше, не повинна була виходити за межі позовних вимог і доводів касаційної скарги Львівської міської ради;

по-друге, повинна була утриматися від викладення в мотивувальній і резолютивній частинах постанови від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22 (провадження № 12-31гс24) висновку про скасування державної реєстрації права власності відповідача та закриття розділу Державного реєстру і реєстраційної справи, відкритих щодо спірного майна (споруд);

по-третє, мала прийняти рішення про скасування постанови Західного апеляційного господарського суду від 25 січня 2024 року та рішення Господарського суду Львівської області від 05 липня 2023 року у справі № 914/1785/22 в частині позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності відповідача та закриття розділу Державного реєстру і реєстраційної справи, відкритих щодо спірного майна (споруд) з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову з мотивів неналежності таких позовних вимог у спорі про знесення самочинного будівництва.

Суддя О. О. Банасько