ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"31" жовтня 2024 р. Справа №921/788/23
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючої суддіОрищин Г.В.,
суддівГалушко Н.А.,
Желіка М.Б.
секретар судового засідання Хом`як Х.А.
розглянув апеляційні скарги Почаївської міської ради та Почаївського Свято-Духівського монастиря Тернопільської єпархії Української православної церкви
на рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.08.2024 (повний текст рішення складено 16.08.2024, суддя Чопко Ю.О.)
у справі № 921/788/23
за позовом Тернопільської обласної військової (державної) адміністрації
третя особа на стороні позивача Департамент культури та туризму Тернопільської обласної військової (державної) адміністрації
до відповідача Почаївської міської ради Тернопільської області
третя особа на стороні відповідача Почаївський Свято-Духівський монастир Тернопільської єпархії Української православної церкви, м.Почаїв Тернопільської області
про скасування рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради, скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно
за участю представників:
від позивача Перейма М.І.
від третьої особи на стороні позивача Кульчицький І.В.
від відповідача не з`явились
від третьої особи на стороні відповідача Мацей А.М (в режимі відеоконференції)
Тернопільська обласна військова (державна) адміністрація (далі Тернопільська ОВА/ адміністрація) звернулася 28.11.2023 до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Почаївської міської ради (далі міськрада) про:
- скасування рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради №87 від 30.06.2004 «Про визнання права власності на комплекс будівель Почаївського Свято-Духівського монастиря»;
- скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії САА №271968 від 13.07.2004, виданого виконкомом Почаївської міської ради;
- скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно - Комплекс будівель Почаївського Свято-Духівського монастиря за реєстраційним номером майна 6582018;
- визнання права власності на комплекс будівель Почаївського Свято-Духівського монастиря за державою в особі Тернопільської обласної військової (державної) адміністрації.
В обґрунтування своїх позовних вимог адміністрація покликається на те, що за розпорядженням начальника Тернопільської обласної військової адміністрації за №262/01.02-01 від 23.05.2023 «Про створення комісії з проведення інвентаризації об`єктів державної власності пам`ятки архітектури місцевого значення - комплексу споруд Свято-Духівського Скиту Свято-Успенської Почаївської Лаври» було проведено інвентаризацію вказаного об`єкта та встановлено ряд порушень щодо використання майна - комплексу споруд Почаївського Свято-Духівського монастиря. З інформації, отриманої з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, Тернопільській ОВА стало відмово про реєстрацію права колективної власності за Почаївським Свято-Духівським монастирем Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви на будівлі Почаївського Свято-Духівського монастиря, на підставі свідоцтва про право власності САА №271968 від 13.07.2004, виданого виконкомом Почаївської міської ради 13.07.2004. Водночас, позивач зазначає, що рішення щодо передачі такого майна у власність релігійних організацій можуть прийматися лише державними органами, а саме - обласними державними адміністраціями. Разом з тим, звертає увагу суду на те, що постановою Кабінету Міністрів України №1699 від 29.10.2003 затверджено Типовий договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, який визначає механізм передачі і користування таким майном та зауважує, що між Тернопільської обласною державною адміністрацією та Почаївським Свято-Духівським монастирем Української Православної Церкви не укладався ні договір на безоплатне користування майном, ані акт приймання передачі такого майна.
Таким чином, на переконання позивача, виконком Почаївської міської ради, прийнявши рішення №87 від 30.06.2004 про визнання права власності на комплекс будівель за Почаївським Свято-Духівським монастирем, на підставі якого згодом було видано свідоцтво про право власності та проведено державну реєстрацію речових прав, порушив права та законні інтереси держави в особі Тернопільської обласної військової (державної) адміністрації.
В ході розгляду цієї справи судом першої інстанції до участі у справі було залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Департамент культури і туризму Тернопільської обласної військової (державної) адміністрації (далі Департамент) та третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Почаївський Свято-Духівський монастир Тернопільської єпархії Української православної церкви.
Господарський суд Тернопільської області в рішенні від 14.08.2024 позовні вимоги Тернопільської обласної військової (державної) адміністрації задоволив; скасував рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради від 30 червня 2004 року №87 «Про визнання права власності на комплекс будівель Почаївського Свято-Духівського монастиря»; скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії САА №271968 від 13 липня 2004 року, видане виконавчим комітетом Почаївської міської ради; скасував державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно - Комплекс будівель Почаївського Свято-Духівського монастиря за реєстраційним номером 6582018; судові витрати поклав на відповідача.
Почаївська міська рада не погодилася з ухваленим рішенням місцевого господарського суду та оскаржила його в апеляційному порядку, однак, 21.10.2024 подала заяву про відмову від апеляційної скарги, в якій зазначила про те, що обізнана з наслідками відмови від апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 4, 5, 6 ст. 266 ГПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення апеляційного провадження. У разі відмови від апеляційної скарги суд, за відсутності заперечень інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги, постановляє ухвалу про закриття апеляційного провадження. У разі закриття апеляційного провадження у зв`язку з відмовою від апеляційної скарги на судове рішення повторне оскарження цього рішення особою, яка відмовилася від скарги, не допускається. Суд апеляційної інстанції має право не приймати відмову від скарги або її відкликання з підстав, визначених у частині п`ятій статті 191 цього Кодексу.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що подана заява про відмову від апеляційної скарги на рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.08.2024 у даній справі сформована в системі «Електронний суд» Бойком Василем Сергійовичем, який відповідно до долученого витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є керівником юридичної особи, відтак, вказана заява за формою і змістом відповідає нормам ст. 266 ГПК України.
У справі відсутні заперечення щодо поданої Почаївською міською радою заяви про відмову від апеляційної скарги. Враховуючи, що апеляційна скарга не визнана позивачем, і відсутні особи, які приєднались до апеляційної скарги, апеляційний господарський суд приймає відмову скаржника від апеляційної скарги.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 264 ГПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 5 ст. 266 ГПК України у разі закриття апеляційного провадження у зв`язку з відмовою від апеляційної скарги на судове рішення повторне оскарження цього рішення особою, яка відмовилася від скарги, не допускається та відповідно до п. 2 ч. 261 Господарського процесуального кодексу України є підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження у справі.
Почаївський Свято-Духівський монастир (далі монастир) не погодився з зазначеним рішенням і скористався своїм правом апеляційного оскарження ухваленого місцевим господарським судом рішення від 14.08.2024. В своїй апеляційній скарзі, як на підставу для скасування рішення, монастир покликається на таке:
-спірним приміщенням житлових і адміністративно-господарських будівель не присвоювалися охоронні номери, як пам`яткам національного значення, так і як пам`яткам місцевого значення. Таким чином, спірні споруди не були і не можуть бути об`єктами державної власності, а тому Тернопільська ОВА не здійснювала і не може здійснювати контроль за цими об`єктами. Разом з тим, позивачем не надано суду жодних доказів передачі до сфери управління Тернопільської ОВА спірних житлових та адміністративно-господарських будівель. Отже, відсутність належним чином підтвердженого факту належності позивачу спірного нерухомого майна не породжує права на захист, що є підставою для відмови у позові. Крім цього, апелянт зазначає, що оскаржувані позивачем державна реєстрація права власності та рішення про державну реєстрацію такого права не створює жодних юридичних наслідків щодо набуття позивачем будь-якого права на спірне майно;
- апелянт стверджує, що у даному спорі належним відповідачем може бути лише власник нерухомого майна, тобто та особа, в інтересах якої проведені реєстраційні дії, а не державні реєстратори або органи, що здійснюють державну реєстрацію. Відтак, скаржник стверджує, що позовні вимоги у даній справі адміністрацією заявлено до неналежного відповідача, що є самостійною підставою для відмови в позові;
-третя особа стверджує, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту, оскільки такий не передбачений законом. Разом з тим наголошує, що позивач звернувся до суду з даним позовом поза межами строку позовної давності;
- Почаївський Свято-Духівський монастир Тернопільської єпархії Української православної церкви зареєстрував право власності на спірне майно як «добросовісний власник», натомість позовні вимоги Тернопільської ОВА скаржник розцінює як порушення норм статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Тернопільська ОВА, на виконання вимог ст. 263 ГПК України, подала відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечила доводи апелянта, виходячи з такого:
-комплекс споруд Почаївського Свято-Духівського Скиту Свято-Успенської Почаївської Лаври XVІІІ ст. є пам`яткою архітектури місцевого значення відповідно до рішення Тернопільського облвиконкому від 06.10.1994 за № 44 «Про взяття під державну охорону пам`яток архітектури місцевого значення по Тернопільській області». В ході проведення інвентаризації комісією було встановлено ряд порушень користувачем щодо використання майна комплексу спору Почаївського Свято-Духівського монастиря. Зокрема, в ході проведення інвентаризації з інформації, отриманої з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, Тернопільській ОВА стало відмово про реєстрацію права колективної власності за Почаївським Свято-Духівським монастирем Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви на будівлі Почаївського Свято-Духівського монастиря, на підставі свідоцтва про право власності САА №271968 від 13.07.2004, виданого виконкомом Почаївської міської ради 13.07.2004. Позивач наголошує, що в силу норм ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в республіці Крим Уряду республіки Крим. За роз`ясненнями Президії Вищого Арбітражного Суду України від 29.02.1996 за № 02-5/109 до введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю. Тому держава в особі органів, передбачених ст. 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Отже, рішення щодо передачі майна у власність релігійних організацій можуть приймати лише державні органи обласні державні адміністрації;
-про передачу спірних будівель і споруд у власність Почаївського Свято-Духівського монастиря Української православної церкви позивачу стало відомо за результатами проведеної у травні 2023 інвентаризації, відтак строк позовної давності ним не пропущено;
-чинним на момент прийняття Почаївською міською радою оскаржуваного рішення про визнання права власності законодавством не передбачалося можливості перебування пам`ятки архітектури у колективний власності, що підтверджує неправомірність дій відповідача. Окрім цього, Тернопільською ОВА як власником означеного державного майна таке майно не передавалось у власність Почаївського Свято-Духівського монастиря Української православної Церкви, а органом охорони культурної спадщини така передача не погоджувалась.
Департамент культури та туризму Тернопільської ОВА також подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що відповідно до п. 9.2 роз`яснення Президії Вищого Арбітражного Суду України від 29.02.1996 за № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» на відповідні державні органи покладено обов`язок забезпечити згідно з пунктом 6 постанови Верховної Ради Української РСР від 23.04.1991 року «Про порядок введення в дію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави. Виконавчий комітет Почаївської міської ради прийняв рішення від 30.06.2004 за № 87 про можливість оформлення права власності на комплекс споруд Почаївського Свято-Духівського Скиту Свято-Успенської Почаївської Лаври на вул. Липова, 51 в м. Почаїв не маючи повноважень розпоряджатися культовим майном і без погодження органу охорони культурної спадщини.
Третя особа на стороні відповідача подала суду відповіді на відзиви позивача та третьої особи на стороні позивача, а також письмові пояснення, доводи в яких, в основному, зводяться до такого:
-місцевим господарським судом не враховано, що рішення у справі, жодним чином не впливає на права та обов`язки третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача Департамент культури та туризму Тернопільської обласної військової адміністрації. Відтак, апелянт вважає, що підставою для відмови в задоволенні позову є неналежний суб`єктний склад учасників справи;
-в переліку статті 2 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» майно релігійних організацій та монастирів відсутнє. Разом з тим, скаржник зазначає, що 16 липня 1992 року Тернопільська обласна Рада народних депутатів XXI скликання прийняла рішення «Про комунальну власність області», яким затвердила перелік об`єктів комунальної власності області і передала їх в управління обласної державної адміністрації, проте в переліку об`єктів не зазначені спірні об`єкти нерухомості та майно релігійних організацій чи монастирів. Вказане підтверджує відсутність факту належності позивачу спірних приміщень нерухомого майна на праві господарського відання, звідси права позивача не порушені, а тому і не підлягають захисту в судовому порядку та є підставою для відмови в задоволенні позову. В матеріалах справи відсутні докази беззаперечного права власності у Облради на спірні об`єкти нерухомості (на даний час таке право зареєстровано за Почаївським Свято-Духівським монастирем Тернопільської єпархії Української православної церкви), як і відсутнє рішення уповноваженого органу (власника нерухомого майна чи особи, уповноваженою управляти таким майном), яким спірне майно було б закріплене за позивачем на праві господарського відання (повного господарського відання).
Процесуальний хід розгляду апеляційної скарги відображено у відповідних ухвалах Західного апеляційного господарського суду; за клопотанням представник третьої особи на стороні відповідача розгляд справи відбувся в режимі відеоконференції.
В дане судове засідання прибули представники позивача та третіх осіб, які висловили свої доводи, міркування та заперечення щодо суті цього спору.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, судова колегія встановила таке:
26.06.2004 Кременецьким районним бюро технічної інвентаризації видане заключення про можливість оформлення права власності на комплекс будівель номер 51 на вулиці Липова в місті Почаєві на ім`я Почаївського Свято-Духівського монастиря Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви.
Для оформлення права власності було пред`явлено такі документи:
- рішення виконкому Тернопільської облради №114 від 29.05.1990;
- довідка від 26.06.2004, видана Почаївським Свято-Духівським монастирем;
- протокол наради при представнику Президента у Кременецькому районі від 12.05.1991.
Даним заключенням, у відповідності до Інструкції про порядок реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 09.06.1998 року №121 визнана можливість оформлення права особистої власності на комплекс будівель номер 51 по вулиці Липова в місті Почаїв на ім`я Почаївського Свято-Духівського монастиря Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви.
Розглянувши відношення Почаївського Свято-Духівського монастиря та заключення Кременецького БТІ, виконавчий комітет Почаївської міської ради 30.06.2004 прийняв рішення №87, яким визнав право власності за Почаївським Свято-Духівським монастирем Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви на комплекс будівель, що знаходяться в м. Почаєві на вул. Липова, 51 (згідно додатку №1).
Додаток №1 до рішення виконкому Почаївської міської ради від 30.06.2004 №87 містить перелік будівель, що належать Почаївському Свято-Духівському монастирю, які розташовані в м. Почаєві на вул. Липова, 51:
- Братський корпус №1 літ. "Г";
- Гараж літ "П";
- Братський корпус №2 літ. "Д";
- Водонапірна башня літ. "Р";
- Критий колодязь літ. "Н";
- Братський корпус №3 літ. "Л";
- Святі врата літ "А2";
- Туалет літ. "Т".
13.07.2004 виконкомом Почаївської міської ради, на підставі означеного рішення, було видано Почаївському Свято-Духівському монастирю Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви свідоцтво про право власності на нерухоме майно Серії САА №281968.
23.07.2004 Почаївський Свято-Духівський монастир звернувся до Голови обласної державної адміністрації з листом за №280, в якому просив передати йому у власність приміщення пам`яток архітектури ансамблю Свято-Духівського Скиту Почаївської Лаври, що знаходяться у м. Почаєві, вул. Липова, 51.
Розпорядженням Голови обласної державної адміністрації №675 від 15.11.2004 Почаївському Свято-Духівському монастирю Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви, що знаходиться у м. Почаєві на вул. Липовій, 51, передано у безоплатне користування такі будівлі ансамблю Свято-Духівського монастиря:
- Церкву Святого Духа, 1903 р. та майно, яке в ній знаходиться;
- Церкву Всіх Святих, початку ХХ ст., та майно, яке в ній знаходиться;
- Келії, початку ХХ ст.;
- Браму, початку ХХ ст.
З метою інвентаризації об`єктів державної власності, переданих у безоплатне користування Почаївському Свято-Духівському монастирю Української Православної Церкви за розпорядженням начальника Тернопільської обласної військової адміністрації №262/01.02-01 від 23.05.2023 «Про створення комісії з проведення інвентаризації об`єктів державної власності пам`ятки архітектури місцевого значення - комплексу споруд Свято-Духівського Скиту Свято-Успенської Почаївської Лаври» було утворено комісію з проведення інвентаризації об`єктів державної власності пам`ятки архітектури місцевого значення - комплексу споруд Свято-Духівського Скиту Свято Успенської Почаївської Лаври.
За результатами проведеної інвентаризації 24.05.2023 було складено акт візуального обстеження, яким зафіксовано ряд порушень щодо використання майна - комплексу споруд Почаївського Свято-Духівського монастиря.
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №350721449, за Почаївським Свято-Духівським монастирем Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви підтверджується реєстрація права колективної власності на комплекс будівель, що знаходяться за адресою м. Почаїв, вул. Липова, 51, Кременецький район, Тернопільська область на підставі свідоцтва про право власності САА №271968 від 13.07.2004.
Обласна військова (державна) адміністрація стверджує, що вона як власник майна, не передавала у власність відповідача спірне майно та не погоджувала такої передачі, відтак оспорюване рішення порушує інтереси держави як власника майна, які підлягають захисту в судовому порядку.
Дослідивши наявні у справі докази та оцінивши їх на відповідність фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення місцевого господарського суду з огляду на таке:
Відповідно до приписів статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон) в Україні усі правовідносини, пов?язані зі свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України.
Відповідно до статті 1 Закону його завданнями є: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права; забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов`язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов`язків релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.
З метою забезпечення однакового застосування Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» Президія Вищого Арбітражного Суду України надала роз`яснення від 29.02.1996 за № 02-5/109, відповідно до пункту 9.8. якого, до введення в дію Закону все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначені норми не було визнано нечинними, тому держава в особі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про власність» зазначені державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону. Тому у господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов`язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.
Таким чином, рішення щодо передачі такого майна у власність релігійних організацій можуть приймати лише державні органи - обласні державні адміністрації.
За умовами ст. 17 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.
Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 № 1699 було затверджено Типовий договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, який визначає механізм передачі і користування таким майном. Обов?язковою передумовою для такої передачі є відповідне рішення державних органів.
Відповідно до вимог зазначеного договору державна організація передає, а користувач приймає у безоплатне користування культову будівлю, інше майно, що є державною власністю і перебуває на балансі державної організації (далі-майно). Набуття права користування майном виникає з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майна, який є невід`ємною частиною цього договору.
Договір про безоплатне користування майном та акт приймання передачі такого майна не складалися та не були підписані Почаївським Свято-Духівським монастирем Української Православної Церкви та обласною державною адміністрацією, відтак, фактично передача у користування не відбулась.
Крім цього, всупереч вимог чинного законодавства, виконком Почаївської міської ради рішенням від 30 червня 2004 року за №87 визнав право власності за Почаївським Свято-Духівським монастирем Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви (Московського патріархату) на комплекс будівель Почаївського Свято-Духівського монастиря, вийшовши за межі своїх повноважень та порушив ст. 19 Конституції України
З огляду на те, що органи місцевого самоврядування, в силу Закону, не наділені жодними повноваженнями щодо розпорядження культовими будівлями чи майном, рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради від 30 червня 2004 року, за яким за Почаївським Свято-Духівським монастирем Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви визнано право колективної власності на комплекс будівель, що знаходяться в м. Почаєві на вул. Липова, 51 є незаконним та правомірно скасовано місцевим господарським судом. Враховуючи, що єдиною підставою для набуття права власності на спірний комплекс будівель за монастирем було явно незаконне рішення, відтак таке право не може розглядатися як набуте законно, тому державна реєстрація таких прав та свідоцтво, видане на їх підтвердження, підлягають скасуванню.
Доводи апелянта про пропуск позивачем строку позовної давності відхиляється судом з огляду на таке:
Відповідно до ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України строк позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або повинна була довідатися про порушення свого права.
За твердженнями позивача, про наявність у монастиря права колективної власності на спірні споруди, Тернопільська ОВА дізналася в ході проведеної в травні 2023 інвентаризації, водночас, виконком Почаївської міської ради Тернопільську обласну адміністрацію про своє рішення щодо передачі у власність Монастирю спірного майна не повідомляв, а відповідне рішення опубліковано не було. Натомість, ні відповідач, ані третя особа на стороні відповідача жодними належними та допустимими доказами не підтвердили факту обізнаності позивача про порушення права державної власності на культові споруди. Більше того, як слідує з пояснень представника позивача та вбачається з матеріалів справи ігумен монастиря Пафнутій звертався до Голови обласної адміністрації Цимбалюка М.М. з листом від 23 липня 2004 року, в якому просив передати у власність монастиря спірне культове майно. Водночас, у вказаному листі представником монастиря замовчується той факт, що спірне майно вже передане монастирю рішенням органу місцевого самоврядування. Отже, монастир, як і Почаївська міська рада, не повідомили обладміністрацію про свої претензії на державне майно, відтак доводи апелянта (третьої особи на стороні відповідача) про те, що позивач знав про порушення прав держави на культове майно не підтверджені жодними доказами, а тому не заслуговують на увагу.
Доводи апелянта про незалучення його до участі у справі в якості відповідача відхиляються судом, оскільки за загальним правилом, треті сторони користуються такими ж правами, що й учасники справи (ст. 42 Господарського процесуального кодексу України). Єдиним, окрім права визнати позов, винятком, котрий відрізняє процесуальний статус третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, від позивача, є відсутність права заявити зустрічний позов (п.3 ч.2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України). Проте, третя особа має повне право подати самостійні вимоги щодо предмета спору, вступити у справу у відповідній якості і набути всіх прав сторони (ст. 49 Господарського процесуального кодексу).
Підсумовуючи наведене, судова колегія вважає за доцільне зазначити, що, розпорядившись загальнодержавним майном, Почаївська міська рада вийшла за межі своїх законних повноважень, відтак право державної власності підлягає захисту.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Арґументи, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції, не доводять порушення або неправильного застосування судом під час розгляду справи норм матеріального та процесуального права, а тому не можуть бути підставою для зміни чи скасування ухваленого у цій справі рішення.
Відповідно до ст.129 ГПК України судові витрати покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 264, 266, 269, 273, 275, 276, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
Прийняти відмову Почаївської міської ради від апеляційної скарги. Апеляційне провадження за апеляційною скаргою Почаївської міської ради закрити.
В задоволенні апеляційної скарги Почаївського Свято-Духівського монастиря Тернопільської єпархії Української православної церкви відмовити.
Рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.08.2024 у справі № 921/788/23 залишити без змін.
Судові витрати покласти на скаржника.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного суду протягом 20 днів з дня її проголошення.
Справу повернути до Господарського суду Тернопільської області.
Повний текст постанови складено 11.11.2024
Головуючий суддяГ.В. Орищин
суддяН.А. Галушко
суддяМ.Б. Желік
Суд | Західний апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 31.10.2024 |
Оприлюднено | 14.11.2024 |
Номер документу | 122949899 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Західний апеляційний господарський суд
Орищин Ганна Василівна
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні