Постанова

від 18.11.2024 по справі 918/475/24

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2024 року Справа № 918/475/24

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Саврій В.А., суддя Коломис В.В. , суддя Тимошенко О.М.

при секретарі судового засідання Піддубній Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу (вх.№4884/24 від 10.10.2024) Фізичної особи-підприємця Дворак Олександри Вікторівни на рішення Господарського суду Рівненської області від 08.08.2024 (повний текст - 27.08.2024) у справі №918/475/24 (суддя Марач В.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Алберо А"

до Фізичної особи-підприємця Дворак Олександри Вікторівни

про стягнення 458392 грн 05 коп.

за участю представників:

позивача Курганська О.В. (в залі суду);

відповідача (скаржника) Зінковська Н.В. (поза межами приміщення суду);

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 08.08.2024 у справі №918/475/24 позов задоволений. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Дворак Олександри Вікторівни на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Алберо А" 439185 грн 00 коп. безпідставно отриманих коштів, 7439 грн 30 коп. інфляційних втрат, 11767 грн 75 коп. 3% річних, 5500 грн 70 коп. судового збору та 9000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Фізична особа-підприємець Дворак Олександра Вікторівна звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою (вх.№4884/24 від 10.10.2024) через систему "Електронний суд".

В скарзі, зокрема, зазначає, що згідно з усталеною практикою Верховного Cуду у разі, якщо поставка одноразова, усна форма договору є можливою та відповідає умовам ч.1 ст.206 ЦК України.

Стверджує, що у даному випадку, договір поставки не підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а недодержання письмової форми не має наслідком його недійсності згідно з положеннями Цивільного і Господарських кодексів України.

Крім цього, згідно з домовленостями позивача і відповідача передбачалась не циклічна, систематична поставка товару протягом тривалого часу, а одноразова поставка в обсязі 46,23 тон, а відтак усна форма договору була можлива в даному випадку і така форма не може бути підставою для визнання договору неукладеним.

Таким чином, визнання договору неукладеним є безпідставним, а тому і застосування положень про безпідставні отримані грошові кошти, зокрема по ст.1212 ЦК України, і обов`язку їх повернення є необґрунтованим і з огляду на це рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню.

Апелянт зазначає, що позивачем не підтверджено жодним належним доказом факт вчинення ним дій з отримання товару і не спростовано готовність відповідача відвантажити товар. У вказаних обставинах ймовірно має місце втрата інтересу позивачем у товарі, що в цілому позивач сам і зазначає, а тому він уникає можливості його отримати, проте такі дії: порушують умови договору; не забезпечують принцип стабільності господарських відносин; порушують права відповідача.

Звертає увагу, що у своїх листах відповідач неодноразово зазначав позивачу про готовність відвантажити товар, така готовність залишається і на теперішній час і відповідач наполягає на цьому, адже з одного боку зобов`язання мають виконуватись належним чином, підстав для розірвання договору немає, у цивільному законодавстві діє принцип стабільності договору, з іншого боку відповідач вже витратив отримані від позивача грошові кошти попередньої оплати для придбання товару, який має бути поставлений позивачу. Цей товар призначався саме для цієї угоди, інших покупців на цей товар немає, а відповідачу також цей товар не потрібен. В даному випадку відповідач не відмовляється від договору, а вимагає прийняття товару.

Також зазначає, що стаття 693 Цивільного кодексу України не підлягає застосуванню у вказаній ситуації, і у позивача не виникає право повернення суми попередньої оплати, адже сторонами при досягненні домовленості з реалізації товару не було узгоджено строку постачання, і враховуючи те, що відповідач вже більше року висловлює готовність такий товар відвантажити, то у досліджуваних обставинах строк не порушено, а відтак у позивача не виникає права на повернення попередньої оплати, а тому позовні вимоги є безпідставними.

Крім цього зазначає, що застосування статті 625 Цивільного кодексу України є неналежним, адже воно передбачає регулювання за порушення грошового зобов`язання, а згідно з позовної заяви відповідачем порушено не грошове зобов`язання, а зобов`язання з поставки товару. А обов`язок з повернення попередньої оплати у відповідача не виник на підставі положень, про які у відзиві зазначалось до цього. На думку апелянта, у вказаній ситуації має застосовуватись стаття 536 Цивільного кодексу України.

Зауважує, що угодою сторін не передбачена взагалі сплата відсотків за користування чужими грошовими коштами, так і не встановлений розмір таких відсотків, а тому у відповідача не виникає обов`язку зі сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Відтак, вимога позивача щодо обов`язку сплати 3% процентів річних за користування чужими грошовими коштами є безпідставною, необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню.

Апелянт посилається на практику Верховного Суду, викладену у постановах від 21.05.2019 у справі №815/2791/19, від 16.09.2014 у справі №921/266/13-г/7, від 18.10.2017 у справі №910/8318/16, від 07.03.2018 у справі №910/23585/16, від 14.03.2018 у справі №910/24853/13, від 26.10.2018 у справі №910/1775/18, від 20.11.2018 у справі № 916/75/18, від 21.06.2019 у справі №910/9288/18, від 01.07.2019 у справі №910/5773/18, від 24.09.2019 у справі №922/1151/18, від 17.10.2018 у справі №923/1151/17.

Також, зазначає, що попередній розрахунок судових витрат на правову допомогу, понесених відповідачем - 40000 грн.

На підставі викладеного апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 08.08.2024 у справі №918/475/24. Також, просив поновити строк на апеляційне оскарження.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.10.2024, зокрема, поновлено Фізичній особі-підприємцю Дворак Олександрі Вікторівні строк на апеляційне рішення Господарського суду Рівненської області від 08.08.2024 у справі №918/475/24, відкрито апеляційне провадження та призначено розгляд апеляційної скарги на 18 листопада 2024 р. об 14:00год. Також, запропоновано позивачу у строк до 07.11.2024 подати письмовий відзив на апеляційну скаргу, в порядку передбаченому ст.263 ГПК України.

06.11.2024 через систему «Електронний суд» від позивача надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу.

У відзиві позивач зазначає, що звертаючись з позовом розраховував на те, що суд при вирішенні спору буде керуватися принципом «jura novit curia» («суд знає закони»), роз`яснення якого неодноразово давав Верховний Суд, зокрема, Велика Палата Верховного Суду у справі №904/5726/19, який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Тому, позивач вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, договір поставки гранул паливних (пелет) у письмовій формі між Фізичною особою-підприємцем Дворак Олександрою Вікторівною, як постачальником, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Алберо А", як покупцем, не укладався, і, відповідно, істотних умов, необхідних для договору поставки, сторони не погоджували.

Тому суд зробив вірний висновок, що грошові кошти по платіжних інструкціях №44 та №45 від 17.11.2022 в сумі 439185 грн 00 коп. були одержані ФОП Дворак Олександрою Вікторівною від ТОВ «Алберо А» без достатньої правової підстави, а відтак ФОП Дворак Олександра Вікторівна зобов`язана повернути товариству ці грошові кошти (на підставі положень ст.1212 ЦК України).

Позивач звертає увагу, що відповідачем не надано ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції доказів того, що у розпорядженні відповідача є товар набутий (виготовлений) для позивача, який наявний у нього і очікує вивезення позивачем.

Також, за доводами позивача, згідно із господарським процесуальним законом апеляційний перегляд здійснюється не щодо позовної заяви, а щодо рішення суду першої інстанції, постановленого за позовними вимогами, тому обґрунтованість позовних вимог не є предметом апеляційного перегляду.

Зазначає, що передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача. При цьому, позивачем було нараховано індекс інфляції та 3% річних лише за період з 09.06.2023 по 22.04.2024.

Посилається на практику Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 22.09.2020 по справі №918/631/19.

Крім цього зазначає, що попередній розрахунок судових витрат позивача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції становить 3000,00 грн.

На підставі викладеного просить залишити рішення Господарського суду Рівненської області від 08.08.2024 у справі №918/475/24 без змін, а апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Дворак Олександри Вікторівни без задоволення.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції 18.11.2024 представник апелянта (відповідача) підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, надав пояснення по справі. Просив суд скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позову повністю.

Представник позивача заперечив проти доводів та вимог апеляційної скарги, надав пояснення по справі. Просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення - без змін. Також зазначила, що будуть подані докази понесення судових витрат.

Розглядом матеріалів справи встановлено.

10.11.2022 ФОП Дворак Олександрою Вікторівною було виставлено ТОВ Алберо А рахунок №7 від на суму 219592,50 грн.

Також, 10.11.2022 ФОП Дворак Олександрою Вікторівною було виставлено ТОВ Алберо А рахунок №8 від на суму 219592,50 грн.

При цьому, долучені до позовної заяви рахунки №№7,8 від 10.11.2022 не підписані зі сторони їх видавця (відповідача, постачальника) ФОП Дворак Олександри Вікторівни.

Платіжною інструкцією №44 від 17.11.2022 ТОВ Алберо А було переказано на рахунок ФОП Дворак Олександри Вікторівни грошові кошти в сумі 219592 грн 50 коп. При цьому, призначенням платежу зазначено: "За товар, Гранула паливна (пелета) фасована мішок 15 кг, зг.рах№8 від 10 листопада 2022р. Без ПДВ".

Платіжною інструкцією №45 від 17.11.2022 ТОВ Алберо А було переказано на рахунок ФОП Дворак Олександри Вікторівни грошові кошти в сумі 219592 грн 50 коп. При цьому, призначенням платежу зазначено: "За товар, Гранула паливна (пелета) фасована мішок 15 кг, зг. рах№7 від 10 листопада 2022р. Без ПДВ".

Всього за вказаними платіжними інструкціями ТОВ Алберо А сплачено ФОП Дворак Олександрі Вікторівні 439185 грн 00 коп.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Алберо А" звернулося до Фізичної особи-підприємця Дворак Олександри Вікторівни з позовом про стягнення попередньої оплати товару.

Позовна заява була обґрунтована тим, що позивачем було оплачено виставлені відповідачем рахунки у повному обсязі на загальну суму 439185,00 грн, однак, відповідач взяті на себе зобов`язання не виконав, поставку гранули паливної (пелети) не здійснив, суму попередньої оплати товару не повернув.

Позивач просив стягнути з відповідача 439185,00 грн попередньої оплати товару, 7439,30 грн інфляційних втрат та 11767,75 грн 3% річних, які розраховані з 09.06.2023 по 22.04.2024.

Відповідач зазначав, що порушення вимог Договору відповідачем не допущено, відповідач був і є готовий поставити товар, а конкретний строк поставки угодою не встановлено. Посилався на переписку та зазначав, що позивач не прибув за товаром у визначений відповідачем строк та місце. Відтак вважає, що підстави для розірвання договору і повернення сум попередньої оплати відсутні.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзиву, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд прийшов до висновку про наступне:

Згідно положень статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Як встановлено ч.ч.1,2 ст.202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину, однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили.

Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України. Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Положеннями ст.207 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України.

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.

Законодавець за загальним правилом, викладеним у статті 218 ЦК України, не передбачає наслідків у вигляді недійсності правочину у разі недотримання вимог щодо письмової форми правочину, встановлюючи водночас коло доказів, якими одна із сторін може заперечувати факт вчинення правочину або окремих його частин (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, інші докази, крім свідчень свідків).

Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його суттєвих умов, передбачених законодавством.

У статті 626 Цивільного кодексу України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За приписами статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.

Статтею 712 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відтак, з огляду на вищенаведені норми закону загальною істотною умовою договору поставки є предмет договору. Також істотними умовами договору поставки є ціна, яку покупець зобов`язується сплатити за майно (товар), строк поставки та строк дії договору.

Разом з тим, укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Як було встановлено, договір поставки гранул паливних (пелет) у письмовій формі між Фізичною особою-підприємцем Дворак Олександрою Вікторівною, як постачальником, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Алберо А", як покупцем, не укладався, і, відповідно, істотних умов, необхідних для договору поставки, сторони не погоджували.

Між сторонами не укладався договір поставки у письмовій формі, зокрема й у спрощений спосіб шляхом обміну документами, оскільки у матеріалах справи відсутні докази узгодження сторонами істотних умов договору поставки (строк дії договору, строк та порядок поставки товару тощо). За таких умов виставлення на оплату рахунку не може ототожнюватися з укладанням договору, оскільки складання та надання рахунку має здійснюватися на виконання досягнутих сторонами домовленостей. Рахунки, виставлені відповідачем, не містить відомостей ані про підставу його складання, ані про строк, протягом якого він має бути оплачений чи строк поставки товару. Колегія суддів враховує висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.07.2023 у cправі №904/393/22.

Відтак, договір поставки гранул паливних (пелет) у письмовій формі між Фізичною особою-підприємцем Дворак Олександрою Вікторівною та Товариством з обмеженою відповідальністю "Алберо А" не є укладеним.

Як правильно встановив суд першої інстанції, посилання сторін на те, що договір поставки між ними укладено в усній формі не ґрунтуються на законі.

При цьому, колегія суддів враховує наступне.

За приписами частини першої статті 206 Цивільного кодексу України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Також, слід зазначити, що відповідно до статті 208 Цивільного кодексу України правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу належить вчиняти у письмовій формі.

Правочин, про який стверджували сторони, не було виконано у момент його вчинення, відповідно, такий правочин не може вчинятися усно.

Також, як вірно зазначив суд першої інстанції, Рахунки №7 та №8 від 10.11.2022 не можуть вважатися пропозицією (офертою) укласти договір, так як не містять усіх істотних умов договору (строк дії договору, строк та порядок поставки товару) та не підписані зі сторони їх видавця (відповідача, постачальника) ФОП Дворак Олександри Вікторівни, і, відповідно, не є вираженням наміру останньої вважати себе зобов`язаною у разі їх прийняття позивачем.

При цьому, посилання апелянта на подальшу переписку не приймається до уваги, оскільки остання була здійснена після виставлених рахунків та проведених оплат.

Водночас, грошові кошти, сплачені позивачем на рахунок відповідача, не можуть вважатися попередньою оплатою товару з огляду на те, що між сторонами не було укладено договору поставки.

Отже, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що грошові кошти по платіжних інструкціях №44 та №45 від 17.11.2022 в сумі 439185 грн 00 коп. були одержані ФОП Дворак Олександрою Вікторівною від ТОВ Алберо А без достатньої правової підстави.

Відповідно до ч.1 ст.1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 Цивільного кодексу України щодо повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Аналіз статті 1212 Цивільного кодексу України вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України ).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 Цивільного кодексу України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

З огляду на зазначене вище, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що грошові кошти по платіжних інструкціях №44 та №45 від 17.11.2022 в сумі 439185 грн 00 коп. були одержані ФОП Дворак Олександрою Вікторівною від ТОВ Алберо А без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), а тому ФОП Дворак Олександра Вікторівна зобов`язана повернути позивачу ці грошові кошти.

Щодо доводів апелянта про порушення судом першої інстанції приписів статей 13, 14 ГПК України колегія суддів зазначає наступне.

У процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Активна роль суду у судовому процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон.

Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 «правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».

У цій справі суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що грошові кошти, сплачені позивачем на рахунок відповідача, не можуть вважатися попередньою оплатою товару, оскільки між сторонами не було укладено договору.

Тому, в даному випадку застосуванню підлягають норми ст.1212 Цивільного кодексу України, як вірно встановив суд першої інстанції, а не норми статті 693 Цивільного кодексу України, на які посилається апелянт.

У доводах апеляційної скарги відповідач вказаного вище не врахував, помилково ототожнивши застосування судом норми закону підставами поданого позову, отже, з цих підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Щодо заявлених позивачем інфляційних втрат та процентів річних колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до положень частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статей 509, 524, 533-535, 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку.

Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (аналогічні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц).

Отже, дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Тому, в разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки боржником порушено позадоговірне (деліктне) грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.10.2024 у cправі №911/2871/23

Тому, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про правомірність вимог позивача про стягнення з відповідача 7439 грн 30 коп. інфляційних втрат та 11767 грн 75 коп. 3% річних, які нараховані з 09.06.2023 по 22.04.2024.

Посилання на висновки, викладені в постановах Верховного Суду, які апелянт зазначає в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає нерелевантними в данному випадку. Правовідносини у зазначених судових справах не є подібними до данної.

Відповідно до ст.ст.74, 76 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.78 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з ст.79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Приймаючи до уваги наведене вище, враховуючи наявні у матеріалах справи докази, встановлені факти та зміст позовних вимог, виходячи із засад розумності і справедливості, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Алберо А" до Фізичної особи-підприємця Дворак Олександри Вікторівни про стягнення 458392 грн 05 коп.

Щодо заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, понесених при розгляді справи судом першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Позивач, просив стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у сумі 14000 грн 00коп., в обґрунтування чого надав Договір про надання правничої допомоги та представництво в суді від 01.11.2023, укладеним між ним та адвокатом Курганською О.В., платіжну інструкцію №71 від 07.11.2023 на суму 5000,00 грн. та Акт виконаних робіт від 31.07.2024 на суму 9000,00 грн.

Згідно пунктів 1, 2 частини 2 статті 126 ГПК України, розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною 3 статті 126 ГПК України передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною не буде документально доведено, що нею понесені витрати на правничу допомогу, а саме: не надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для стягнення таких витрат.

Крім того, частиною 4 статті 126 ГПК України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/Wcst Alliance Limited" проти України"). У рішенні Європейського суду з прав людини від 28.11.2002 у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України, суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч. ч. 5-6 статті 126 ГПК України).

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі №915/237/18, від 24.10.2019 у справі №904/3583/19.

У платіжній інструкції №71 від 07.11.2023 на суму 5000,00 грн, яку позивач надає як понесення витрат на адвоката, у розділі "призначення платежу" вказано що це є сплатою роботи за вивчення документів та підготовку претензії згідно договору.

Як обґрунтовано зазначає суд першої інстанції, з посиланням на практику Верховного Суду у додатковій постанові від 14.07.2021 у справі №916/1914/20, такий вид правової допомоги, як вивчення документів та підготовка претензії не є витратами, які пов`язані з розглядом справи у суді, і, відповідно, не можуть бути підставою для здійснення окремої оплати цих послуг за рахунок відповідача.

В той же час, колегія суддів погоджується, що витрати на правову допомогу, вказані в Акті виконаних робіт від 31.07.2024, складеному між позивачем та адвокатом Курганською Оленою Вікторівною, на суму 9000,00 грн є обґрунтованими, співмірними із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову.

З огляду на те, що судом першої інстанції було задоволено позовні вимоги, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат, критерію розумності їхнього розміру, з огляду на предмет спору, обсяг поданих позивачем заяв по суті справи, клопотань, часу витраченого у судових засіданнях, вірності здійснених розрахунків сум, колегія суддів вважає правильним висновок про покладення на відповідача витрати понесені позивачем на професійну правничу допомогу в сумі 9000 грн 00 коп.

Під час апеляційного перегляду рішення, сторони не оспорюють та не заперечують вказані висновки суду першої інстанції щодо витрат на правову допомогу.

Згідно ч.4 ст.11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Пронін проти України", "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначене судом першої інстанції було дотримано в повній мірі.

При цьому, п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відхиляючи скаргу апеляційний суд у принципі має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення у справі Гарсія Руїс проти Іспанії").

В силу приписів ч.1 ст.276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Відповідно до положень ст.129 ГПК України витрати зі сплати судового збору у справі покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст.252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу (вх.№4884/24 від 10.10.2024) Фізичної особи-підприємця Дворак Олександри Вікторівни на рішення Господарського суду Рівненської області від 08.08.2024 справі №918/475/24 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків передбачених п.2 ч.3 ст.287 ГПК України.

Повний текст постанови складено 20.11.2024.

Головуючий суддя Саврій В.А.

Суддя Коломис В.В.

Суддя Тимошенко О.М.