Постанова

від 20.11.2024 по справі 460/8917/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий суддя у першій інстанції: Максимчук О.О.

20 листопада 2024 рокуЛьвівСправа № 460/8917/24 пров. № А/857/25099/24Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Бруновської Н.В.

суддів: Хобор Р.Б., Шавеля Р.М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2024 року у справі № 460/8917/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рівненського відділу державної виконавчої служби у Рівненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про визнання дій протиправними, скасування постанови, -

ВСТАНОВИВ :

12.08.2024р. ОСОБА_1 звернувся з позовом до Рівненського відділу державної виконавчої служби у Рівненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) в якому просив суд:

- визнати дії щодо винесення постанови про стягнення з боржника виконавчого збору №45623813 від 06.12.2014р. протиправними;

- скасувати постанову про стягнення з боржника виконавчого збору №45623813 від 06.12.2014р.

27.08.2024р. Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду поновлено позивачу строк на оскарження вказаної постанови про стягнення з боржника виконавчого збору. Суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження в адміністративній справі, вирішив розгляд справи здійснювати одноособово суддею за правилами загального позовного провадження з особливостями, що передбачені ст.ст. 268, 269, 271, 272, 287 параграфу 2 глави 11 КАС України. Судове засідання у справі суд призначив на 05.09.2024р. та викликав учасників процесу та їх уповноважених представників, встановив відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву і витребував матеріали виконавчого провадження №45623813.

06.09.2024р. суд першої інстанції залишив позовну заяву без руху та встановив позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви тривалістю 5 (п`ять) днів з дня вручення (отримання) повного тексту цієї ухвали про залишення позовної заяви без руху, а також встановив спосіб усунення недоліків позовної заяви, а саме подання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду щодо позовних вимог, які пред`явлені поза межами встановленого законом строку для звернення за захистом, із іншими обґрунтуваннями та доказами поважності причин пропуску вказаного строку щодо цих позовних вимог, ніж ті обґрунтування та докази, що містяться у матеріалах позовної заяви від 09.08.2024р. (з додатками) та заяви від 22.08.2024р. про поновлення процесуального строку (з додатками).

17.09.2024р. позивач звернувся в суд з заявою про поновлення пропущеного строку звернення до суду. Обґрунтовуючи таку свою заяву, зазначає про те, що відповідач не надав жодних доказів того, що оскаржена постанова доведена до відома боржника у визначений Законом України Про виконавче провадження спосіб. В силу того, що позивачу не надсилалась постанова про відкриття виконавчого провадження, постанова про стягнення з боржника виконавчого збору, а також не надсилались документи щодо розподілу, стягнутих із боржника сум останній не міг знати що фактично державний виконавець розпочав стягнення виконавчого збору.

19.09.2024р. відповідач звернувся в суд з письмовими запереченнями на вказану заяву позивача.

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 19.09.2024р. позовну заяву суд залишив без розгляду у зв`язку із пропуском строків звернення до суду із даним позовом.

Не погоджуючись із даним рішенням, апелянт ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Апелянт просить суд, Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 19.09.2024р. скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.

Процесуальна природа та призначення строків звернення до суду зумовлюють при вирішенні питання їх застосування до спірних правовідносин необхідність звертати увагу не лише на визначені в нормативних приписах відповідних статей загальні темпоральні характеристики умов реалізації права на судовий захист - строк звернення та момент обчислення його початку, але й природу спірних правовідносин щодо захисту прав, свобод та інтересів, у яких особа звертається до суду.

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

ст.5 КАС України передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Право звернення до суду є невід`ємним особистим правом, яке реалізовується особою в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду.

У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов`язаних з вирішенням спору по суті. Звернення до суду і судове провадження повинно здійснюватися відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема, процесуальних норм щодо порядку провадження в адміністративних справах.

За змістом ч.1 ст.45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

Законодавець встановлює певні обмеження такого права, зокрема, шляхом встановлення строку звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав.

Із змісту ч.1, ч.3 ст.122 КАС України видно, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників цих відносин у випадку, якщо вони стали спірними, а також однією із гарантій дотримання у суспільних відносинах принципу правової визначеності, як складової принципу верховенства права. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними та після завершення таких строків, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Строк звернення до суду обчислюється за загальним правилом з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

При цьому "повинна" необхідно тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали близькі їй особи.

День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів.

Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом, апеляційною чи касаційною скаргами обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Згідно ч.1, ч.2 ст.287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Позовну заяву може бути подано до суду:

1) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів;

2) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.

З аналізу наведеної вище правової норми можна дійти висновку про те, що у спірних правовідносинах строк на оскарження становить десять робочих днів з дня коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів. Вказана норма є спеціальною відносно ст.122 КАС України, а тому підлягає застосуванню у спірних правовідносинах.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу апелянта, що 26.11.2014р. державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження №45623813 з примусового виконання виконавчого листа №570/378/14-ц, виданого Рівненським районним судом 06.11.2014р. про стягнення з ОСОБА_1 в користь ТзОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованості.

Вказаною постановою державного виконавця встановлено боржнику строк для добровільного виконання до 04.12.2014р. та вирішено при невиконання рішення в наданий для добровільного виконання строк виконати його в примусовому порядку зі стягненням з боржника виконавчого збору та витрат, пов`язаних з провадженням виконавчих дій.

Разом із супровідним листом від 26.11.2014р. №16590 вказану постанову державного виконавця від 26.11.2014р. про відкриття виконавчого провадження №45623813 відповідач надіслав сторонам цього виконавчого провадження, в тому числі і позивачу.

06.12.2014р. у вказаному виконавчому провадженні державний виконавець виніс оскаржувану постанову №45623813 про стягнення з боржника ( ОСОБА_1 ) виконавчого збору у розмірі 84879,90 грн., яка обґрунтована тим, що боржником у наданий строк виконавчий лист не виконано.

При цьому, матеріали виконавчого провадження №45623813 не містять будь-яких документів, які б підтверджували факт надсилання відповідачем для позивача вказаної постанови про стягнення з боржника виконавчого збору від 06.12.2014р. №45623813 або ознайомлення останнього із цією постановою чи матеріалами виконавчого провадження №45623813 до 01.07.2024р. - моменту ознайомлення представника позивача ОСОБА_2 з матеріалами виконавчого провадження №45623813.

Із змісту наявних у витребуваних матеріалах виконавчого провадження №45623813 видно і суд першої інстанції дослідив та відповідно встановив, що після відкриття цього виконавчого провадження державними виконавцями розпочато і здійснювалось його примусове виконання шляхом вжиття заходів щодо розшуку майна і доходів боржника та передбачених законом заходів примусового виконання.

Так, 12.01.2015р. державний виконавець у виконавчому провадженні №45623813 виніс постанову про примусове виконання виконавчого документа у цьому виконавчому провадженні. Зокрема, державний виконавець звернув стягнення на доходи боржника ОСОБА_1 . Дана постанова разом із супровідним листом від 12.01.2015р. №187 надіслана відповідачем для виконання і для відома сторонам виконавчого провадження (в тому числі для позивача) і до Управління з координації та контролю за виплатою пенсій.

Зазначена постанова державного виконавця від 12.01.2015р. №45623813 прийнята до виконання Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області та протягом 2015 - 2022 виконувалась пенсійним органом шляхом проведення щомісячних відрахувань з доходів ОСОБА_1 у розмірі 20% на рахунок відповідача (18% для погашення основного боргу і 2% для погашення виконавчого збору), що підтверджується наявними у матеріалах справи та виконавчого провадження №45623813 копіями численних щомісячних звітів пенсійного органу про здійснені відрахування та виплати і розпоряджень державного виконавця про розподіл цих коштів, що надійшли на рахунок відповідача з обліку депозитних сум.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу апелянта і на те, що Верховний Суд у постанові від 31.03.2021р. (справа №240/12017/19, адміністративне провадження №К/9901/15971/20) дійшов до таких висновків.

Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів. При зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011р. №17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття дізнався та повинен був дізнатись.

Так, під поняттям дізнався необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.12.2020р. у справі №510/1286/16-а вказала на те, що у спорах, що виникають з органами Пенсійного фонду України, особа може дізнатися, що її права порушені, зокрема, при отриманні від органу Пенсійного фонду України відповіді (листа-відповіді, листа-роз`яснення) на надісланий запит щодо розміру пенсії, нормативно-правових документів (про правильність/помилковість нарахування розміру пенсії, своєчасність/несвоєчасність її перерахунку), на підставі яких був здійснений саме такий розрахунок.

Поняття повинен був дізнатися необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020р. №340/1019/19).

Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що 25.04.2019р. державний виконавець у виконавчому провадженні №45623813 виніс постанову про примусове виконання виконавчого документа у цьому виконавчому провадженні державним виконавцем. Зокрема, звернув стягнення на доходи боржника ОСОБА_1 . Дана постанова разом із супровідним листом від 25.04.2019р. №16855 надіслана відповідачем для виконання і для відома сторонам виконавчого провадження (в тому числі для позивача) та до АТ КБ "Приватбанк" - роботодавця позивача.

Зазначена постанова державного виконавця від 25.04.2019р. №45623813 прийнята до виконання роботодавцем позивача АТ КБ "Приватбанк" та протягом щонайменше 2022 - 2024 виконувалась шляхом проведення щомісячних відрахувань з доходів ОСОБА_1 у розмірі 20% на рахунок відповідача, що підтверджується наявними у матеріалах справи та виконавчого провадження №45623813 копіями численних щомісячних звітів АТ КБ "Приватбанк" про здійснені відрахування та виплати і розпоряджень державного виконавця про розподіл цих коштів, що надійшли на рахунок відповідача з обліку депозитних сум.

Водночас, з наявних у матеріалах виконавчого провадження №45623813 копій документів, суд першої інстанції встановив, що протягом 2016 - 2024 років в ході примусового виконання вказаного виконавчого провадження державний виконавець неодноразово викликав позивача до відділу ДВС як боржник у цьому виконавчому провадженні. При цьому, державний виконавець арештував та описав у 2021 році належний позивачу житловий будинок та вживав інші заходи примусового виконання рішення суду. Зокрема, постановою державного виконавця від 06.10.2021р. у виконавчому провадженні №45623813 накладено арешт на грошові кошти ОСОБА_1 , що містяться на його банківських рахунках у АТ КБ "Приватбанк".

З наявних у матеріалах виконавчого провадження №45623813 копій документів видно, що ОСОБА_1 не пізніше 07.10.2021р. було відомо про наявність відкритого відповідачем виконавчого провадження №45623813 та його примусове виконання відповідачем шляхом звернення стягнення на доходи позивача в ГУ ПФУ та АТ КБ "Приватбанк", а також на кошти позивача, що містяться на його банківських рахунках у АТ КБ "Приватбанк". Зазначене підтверджується наявною у матеріалах виконавчого провадження заявою ОСОБА_1 від 07.10.2021 (Том-2 а.с. 85) до відповідача, у якій від просив у відповідача зняти арешт з його банківських рахунків та зазначав про те, що він знає про накладений державним виконавцем 06.10.2021 арешт на банківські рахунки і як законослухняний боржник сплачує щомісячно 20% від доходу за виконавчим листом як пенсіонер ОВС і працівник АТ КБ "Приватбанк". Крім того, з подібними заявами позивач звертався до відповідача також 30.05.2023 і 07.08.2023 (Том-2, а.с. 209, 226).

За змістом ч.1 ст.28 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999р. №606-XIV (в редакції чинній станом на період з листопада 2015 до 05.10.2016р., далі - Закон №606-XIV) у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню; виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.

Відповідно до ст.27 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016р. №1404-VIII (в редакції чинній з 05.10.2016р., далі - Закон №1404-VIII) виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

З наведених норм видно, що за нормами Закону №606-XIV до 05.10.2016р. так і після 05.10.2016р. за нормами Закону №1404-VIII передбачалось, що у разі примусового виконання виконавчого документа органами державної виконавчої служби з боржника обов`язково стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню або фактично стягнута, про що виконавцем виноситься відповідна постанова.

Отже, матеріалами виконавчого провадження №45623813 підтверджено, що ОСОБА_1 не пізніше 07.10.2021р. було точно відомо про наявність відкритого виконавчого провадження №45623813 та його примусове виконання шляхом звернення стягнення на доходи позивача в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області та АТ КБ "Приватбанк", а також на кошти, що містяться на банківських рахунках у АТ КБ "Приватбанк". Тобто, позивач не пізніше 07.10.2021р. точно знав або повинен був дізнатися, якби не проявив байдужість до своїх прав та обов`язків як боржника у виконавчому провадженні, про те, що з нього відповідачем також стягується виконавчий збір 10% і відповідно про те, що державним виконавцем винесена оскаржена постанова про стягнення виконавчого збору.

Водночас, враховуючи те, що ще починаючи з 2015 року з доходів боржника ОСОБА_1 в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області здійснювались відрахування в примусовому порядку за постановою державного виконавця, про що позивачу не могло бути невідомо з урахуванням щомісячного характеру пенсійних виплат, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що останній ще з початку таких відрахувань у 2015 році повинен був дізнатися, якби не проявив байдужість до своїх прав та обов`язків як боржника у виконавчому провадженні, про факт примусового виконання виконавчого провадження №45623813, а також про стягнення виконавчого збору 10% та про оскаржену постанову про стягнення виконавчого збору.

Колегія суддів звертає увагу апелянта і на те, що як за нормами Закону України «Про виконавче провадження» № 606- XIVдо 05.10.2016р. так і після 05.10.2016р. за нормами Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII, стягнення виконавчого збору 10% від суми стягнення за виконавчим документом було і залишається для боржника у виконавчому провадженні обов`язковим і прямо визначеним чинним законодавством наслідком примусового виконання виконавчих документів органами ДВС шляхом вжиття визначених законодавством заходів примусового виконання рішень.

Таким чином, знаючи про стягнення в примусовому порядку коштів із пенсії, заробітку та банківських рахунків, ОСОБА_1 повинен був дізнатися ще у 2015 - 2016 роках про те, що з нього відповідачем також стягується виконавчий збір 10% і відповідно про те, що державним виконавцем винесена оскаржена постанова про стягнення виконавчого збору, якби не проявив байдужість до своїх прав та обов`язків як боржника у виконавчому провадженні,

Із змісту ч.1, ч.2, ч.3 ст.122 КАС України (як і ст. 99 цього Кодексу в редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч.1, ч.2 ст.287 КАС України (ст.181 у редакції Кодексу, яка діяла до 15 грудня 2017 року) встановлено десятиденний строк для оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

Аналогічні строки оскарження встановлені ч.5 ст.74 Закону України Про виконавче провадження від 2 червня 2016 року №1404-VIII, ч.4 ст.82 Закону України Про виконавче провадження від 21 квітня 1999 року №606-XIV.

У цьому контексті строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Законодавець визнав строк у десять днів достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом. Обумовлений строк звернення до адміністративного суду обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Водночас порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретного органу, особи (або осіб) щодо неї. Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. У той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

В обумовленому аспекті день, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів).

Поняття повинен був дізнатися необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Отже, законодавець виходить не тільки з факту безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.

Також порівняльний аналіз словоформ дізналася і повинна була дізнатися дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

За змістом ч.1 ст.121 КАС України пропущений процесуальний строк, встановлений законом, суд може поновити за заявою учасника справи, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

У цьому контексті під поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Одночасно з цим, причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: (1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; (2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; (3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; (4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Загалом правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин: вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Колегія суддів звертає увагу апелянта, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.

Чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.

Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановлено строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.

Тобто, поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання про це дізнатися не можуть розглядатися як поважна причина пропуску строку звернення до суду з адміністративним позовом, оскільки є результатом суб`єктивних дій самого позивача, а не об`єктивно існуючими обставинами, що перешкоджають їй вчасно реалізувати своє право на судовий захист.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах Верховного Суду від 27.01.2020р. у справі № 420/3001/19, від 25.02.2020р. у справі № 360/1870/19.

Суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.

При цьому, доводів, які б свідчили про наявність об`єктивно непереборних обставин, пов`язаних з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення дій щодо звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, протягом установленого законом строку, позивач суду не навів

Також в постанові від 21 вересня 2023 року у справі № 340/341/23 Верховним Судом зазначено, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача.

Колегія судді зазначає, що причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Тобто , поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. У свою чергу, поважною може бути визнано причину, яка носить об`єктивний характер, та з обставин незалежних від сторони унеможливила звернення до суду з адміністративним позовом.

Проте, позивач не навів будь-яких конкретних обґрунтувань неможливості звернення до суду із вказаним позовом у встановлені законом строки, які могли б свідчити про поважність пропуску позивачем такого строку.

Колегія суддів вважає, що не реалізація позивачем права на своєчасне звернення у суд в даному випадку зумовлена його власною поведінкою та зазначає, що виявлення наміру отримати судовий захист порушеного права не надає права на пропуск строку звернення до адміністративного суду та не збільшує обсяг процесуальних прав, встановлених законом.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі Перез де Рада Каванілес проти Іспанії від 28.10.1998р., заява №28090/95, п.45).

У рішенні Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25.01.2000р., п. 33).

Оскільки позивач не надав доказів на підтвердження наявності обставин, які були об`єктивно непереборними, не залежали від його волевиявлення та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду з цим позовом, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про відсутність підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними.

Відповідно до ст.123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Тобто наведеними вище правовими нормами передбачено, що адміністративний суд зобов`язаний в кожному випадку з`ясувати чи дотримано особою (позивачем) строк звернення до адміністративного суду із відповідним позовом, чи є поважними підстави пропуску цього строку. Якщо ж вказані позивачем підстави пропуску строку звернення до адміністративного суду не є поважними, суд зобов`язаний повернути позовну заяву позивачу.

За встановлених фактичних обставин та враховуючи наведені вище правові норми у їх сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірних висновків про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду, оскільки така подана з пропуском строку, встановленого ст.287 КАС України, а наведені причини пропуску не є поважними.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що судом першої інстанції надано позивачу можливість та час для подання заяви про поновлення строку звернення до суду з обґрунтуванням причин пропуску строку та надання доказів на підтвердження цих обставин.

При цьому, апеляційний суд враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, п.29).

Також згідно п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

В ст.242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

ст. 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції є законною, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2024 року у справі № 460/8917/24 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н. В. Бруновська судді Р. Б. Хобор Р. М. Шавель