Постанова

від 12.11.2024 по справі 910/9049/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 910/9049/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С. К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

прокурора - Колодяжна А. В.,

відповідача - 1 - Поліщук М. В.,

відповідача - 2 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Оска 1"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.12.2022

та рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2022

у справі № 910/9049/20

за позовом першого заступника прокурора міста Києва в інтересах держави

до Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Оска 1"

про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2020 року перший заступник прокурора міста Києва в інтересах держави (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про:

- визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради (далі - Ради; відповідач-1) від 12.12.2019 № 386/7959 "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Оска 1" (далі - ТОВ "Оска 1"; відповідач-2) земельної ділянки для експлуатації та обслуговування автостоянки на вул. Оноре де Бальзака, 16-24 у Деснянському районі м. Києва";

- визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,5012 га на вул. Оноре де Бальзака, 16-24 у Деснянському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:62:701:0028), укладеного між Радою та ТОВ "Оска 1", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. та зареєстрованого в реєстрі 27.02.2020 за № 229.

На обґрунтування заявлених вимог прокурор посилається на те, що за оскаржуваним рішенням Рада надала ТОВ "Оска 1" земельну ділянку, яка у 60 разів перевищує площу нерухомого майна (250,5 м. кв.), розташованого на ній. Посилаючись на приписи ст. ст. 120, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), вказує на те, що відповідач мав право набути на позаконкурентних засадах лише земельну ділянку під нежитловими будівлями загальною площею 250,5 м кв., а інша частина спірної земельної ділянки повинна була бути передана у користування лише за результатами проведення земельних торгів.

Мотивує позов і тим, що розташоване на спірній земельній ділянці майно є самочинним будівництвом, оскільки первісна його реєстрація відбулася у березні 2014 року шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за відсутності жодного правовстановлюючого документа на таке майно та земельну ділянку під ним. Про самочинність будівництва свідчить також те, що рішенням Господарського суду міста Києва від 25.04.2015 у справі № 910/18629/13 зобов`язано ТОВ "Оска 1" звільнити земельну ділянку площею 0,63 га на вул. Оноре де Бальзака, 16-18 у Деснянському районі м. Києва, яка є складовою спірної земельної ділянки та повернути Раді, привівши її у придатний для використання стан.

Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.07.2022 (суддя - Андреїшина І.О.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.12.2022 (головуючий суддя - Г.А. Кравчук, судді - Г. П. Коробенко, М. Г. Чорногуз), позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Ради від 12.12.2019 № 386/7959 "Про передачу ТОВ "Оска 1" земельної ділянки площею 1,5012 га для експлуатації та обслуговування автостоянки на вул. Оноре де Бальзака, 16-24 у Деснянському районі міста Києва". Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки площею 1,5012 га на вул. Оноре де Бальзака, 16-24 у Деснянському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:62:701:0028), укладений між Радою та ТОВ "Оска 1", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т. М. та зареєстрований в реєстрі 27.02.2020 за № 229.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 12.12.2019 Радою IХ сесії VIII скликання прийнято рішення № 386/7959 "Про передачу ТОВ "Оска 1" земельної ділянки для експлуатації та обслуговування автостоянки на вул. Оноре де Бальзака, 16-24 у Деснянському районі м. Києва" (далі - рішення № 386/7959 від 12.12.2019, оскаржуване рішення).

Рада при прийнятті цього рішення, розглядаючи заяву ТОВ "Оска 1" від 12.04.2018 № 50005-002820146-031-03, керувалася ст. ст. 9, 83, 93, 116, 120, 123, 124 ЗК України, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та врахувала те, що земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі (витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 20.02.2018 № НВ-0001289022018), право комунальної власності територіальної громади міста Києва на яку зареєстровано в установленому порядку (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20.03.2018 № 117747651).

Зі змісту оскаржуваного рішення убачається, що Радою вирішено: 1) передати ТОВ "Оска 1", за умови виконання п. 2 цього рішення, в оренду на 15 років земельну ділянку площею 1,5012 га (кадастровий номер 8000000000:62:701:0028, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-0001289022018) для експлуатації та обслуговування автостоянки на вул. Оноре де Бальзака, 16-24 у Деснянському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва, у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно (свідоцтво про право власності від 07.04.2014, індексний номер 20089996) (категорія земель - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, код КВЦПЗ 12.04, заява ДЦ від 12.04.2018 № 50005-002820146-031-03, справа А-24950); 2) ТОВ "Оска 1": виконувати обов`язки землекористувача відповідно до вимог ст. 96 Земельного кодексу (далі - ЗК України); питання майнових відносин вирішувати в установленому порядку; питання пайової участі та укладення з Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) договору про пайову участь вирішувати в порядку та випадках, встановлених законодавством; забезпечити вільний доступ для прокладання нових, ремонту та експлуатації існуючих інженерних мереж і споруд, що знаходяться в межах земельної ділянки; у разі необхідності проведення реконструкції чи нового будівництва питання оформлення дозвільної та проектно-кошторисної документації вирішувати в порядку, встановленому чинним законодавством України; у місячний термін надати до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) документи, визначені чинним законодавством, необхідні для укладення договору оренди земельної ділянки; земельну ділянку в межах червоних ліній використовувати з обмеженнями відповідно до вимог містобудівного законодавства та без капітальної забудови; дотримуватись обмежень у використанні земельної ділянки, зазначених у витязі з Державного земельного кадастру; 3) попередити землекористувача, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням тягне за собою припинення права користування нею відповідно до вимог ст. ст. 141, 143 ЗК України; 4) у разі виникнення містобудівних потреб звільнити земельну ділянку за власні кошти та без будь-якої компенсації; 5) контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну комісію Ради з питань містобудування, архітектури та землекористування.

27.02.2020 між Радою (орендодавець) та ТОВ "Оска 1" (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т. М. та зареєстрований в реєстрі за № 229, за умовами якого орендодавець на підставі рішення Ради від 12.12.2019 № 386/7959 передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку (далі - об`єкт оренди або земельна ділянка) визначену цим договором, для експлуатації та обслуговування автостоянки, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено державним реєстратором прав на нерухоме майно Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Урдюк О. Ю., згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 40210832 від 20.03.2018, номер запису про право власності: 25330132, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1511066580000 (абз. 2 п. 1.1 договору).

За п. 2.1 договору оренди об`єктом оренди відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, рішення Київської міської ради від 12.12.2019 № 386/7959 та цього договору є земельна ділянка з такими характеристиками: кадастровий номер - 8000000000:62:701:0028; місце розташування - вул. Оноре де Бальзака, 16-24 у Деснянському районі м. Києва; цільове призначення - 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства; категорія земель - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення; вид використання - для експлуатації та обслуговування автостоянки; розмір (площа) - 1,5012 га.

Відповідно до витягу з технічної документації Головного управління Держгеокадастру у м. Києві від 20.11.2019 № 5331/86-19 нормативно-грошова оцінка земельної ділянки на дату укладення договору становить 24 726 843,45 грн (п. 2.2 договору).

У п. 3.1 договору оренди сторони погодили, що його укладено на 15 років.

Згідно з п. п. 4.1, 4.2 договору орендна плата за земельну ділянку становить платіж, який орендар самостійно розраховує та вносить орендареві за користування земельною ділянкою у грошовій формі, а річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється в розмірі 3 % від її нормативної грошової оцінки.

Згідно з розрахунком розміру орендної плати за земельну ділянку від 09.01.2020 за № НГО/2019-5176 (за формою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2006 за № 1724) річна орендна плата становить 741 805, 30 грн на рік.

Підпунктом 4.11 договору передбачено, що контроль за виконанням умов договору та виявлення порушень здійснюється Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в межах компетенції, визначеної рішенням Київської міської ради від 25.09.2003 за № 16/890 "Про порядок здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель у м. Києві".

Право на оренду земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (п. 6.2 договору).

У п. 14.1 договору оренди сторони погодили, що він набуває чинності з моменту його нотаріального посвідчення.

Як убачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права (індексний номер 202171285 від 27.02.2020) та Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (номер інформаційної довідки 213540600 від 23.06.2020) право оренди земельної ділянки на підставі оспорюваного договору зареєстровано 27.02.2020 (номер запису про інше речове право: 35703750) згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 51366149 від 27.02.2020.

Суди встановили, що на підставі листа прокуратури міста Києва від 29.04.2020, посадовою особою Департаменту земельних ресурсів відповідно до Порядку здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель м. Києва, затвердженого рішенням сесії Київської міської ради від 25.09.2003 № 16/890, ст. ст. 187, 189 ЗК України, проведено обстеження земельної ділянки на вул. Оноре де Бальзака, 16-24 у Деснянському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:62:701:0028), за результатами чого складено акт від 18.06.2020 № 20-0374-03, в якому зафіксовано, що під час обстеження встановлено, що земельна ділянка площею 1,5012 га огороджена парканом, на земельній ділянці розміщена відкрита автостоянка, 3 будівлі власником яких є ТОВ "Оска 1" (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 07.04.2014) та тимчасові споруди автомийки та вбиральні.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходив з того, що передача Радою спірної земельної ділянки в оренду ТОВ "Оска 1" відбулася всупереч ст. ст. 124, 134, 135 ЗК України, оскільки здійснена поза процедурою проведення земельних торгів (аукціону), а тому наявні правові підстави для скасування такого рішення та визнання недійсним договору оренди землі з огляду на ст. ст. 215, 203 ЦК України.

Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ТОВ "Оска 1" звернулося із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду:

- щодо застосування ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", ст. ст. 16, 170 ЦК України, ст. 28 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", ст. ст. 122, 134 ЗК України, ст. ст. 1, 6 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", ст. ст. 4, 53 ГПК України, викладених у постановах від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 13.12.2022 у справі № 911/1428/18, від 01.04.2021 у справі № 910/10500/19.

Стверджує про таке: матеріали справи не містять документів того, що прокурор звертався до Ради з будь-яким листами, що свідчить про порушення ним ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру"; акт обстеження земельної ділянки від 18.06.2020 № 20- 0374-03 не є належним та допустимим доказом у справі (з огляду на відсутність листа прокуратури міста Києва від 29.04.2020, на підставі якого здійснювалося обстеження земельної ділянки та складався вищезазначений акт); обстеження земельної ділянки та складання за результатами цього обстеження акта здійснено без повідомлення та участі ТОВ "Оска 1"; в акті обстеження земельної ділянки від 18.06.2020 № 20-0374-03 відсутні підписи ТОВ "Оска 1"; ТОВ "Оска 1" не ознайомлювалося та не отримувало копію цього акта; сама по собі констатація факту того, що площа відведеної земельної ділянки є більшою у математичному порівнянні з площею нерухомості відповідача, без обґрунтування належними та допустимими доказами, не може вважатися належним обґрунтуванням позову та не дає підстав для його задоволення; господарський суд першої інстанції безпідставно закрив підготовче провадження у справі (за відсутності у цьому засіданні відповідача-2), порушив права останнього подати до суду висновок, складений судовим експертом Комашко Р. В., чому апеляційний господарський належної оцінки не надав; посилається на необізнаність про судове засідання 04.07.2022 та поважність причин неявки у нього.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.04.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою ТОВ "Оска 1" з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 21.04.2023. Також було вирішено зупинити касаційне провадження у справі № 910/9049/20 за касаційною скаргою ТОВ "Оска 1" до закінчення перегляду в касаційному порядку справи № 925/1133/18 (див. п. 6 вказаної ухвали).

У відзиві на касаційну скаргу Рада просить її задовольнити, скасувавши оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. З цих пояснень вбачається, що вони за своєю суттю є заявою про приєднання до касаційної скарги (ст. 297 ГПК України). Оскільки відповідачем-1 не додано до них документа про сплату судового збору (ч. 3 ст. 297 ГПК України), а ГПК України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно заяви про приєднання до касаційної скарги, то ці пояснення залишаються без розгляду.

У відзиві на касаційну скаргу прокурор просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з підстав, наведених у відзиві.

До Верховного Суду 27.04.2023 надійшли пояснення від прокурора, а 30.11.2023 - скаржник звернувся із додатковими поясненнями до касаційної скарги.

29.07.2024 Верховним Судом поновлено провадження у справі та призначено її до розгляду на 01.10.2024, а ухвалою суду від 18.09.2024 - повідомлено, що розгляд справи відбудеться 12.11.2024.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, відповідача-1, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Щодо підставності звернення прокурора із цим позовом до суду, то необхідно зазначити таке.

Абзацом 1 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді. Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до ст. ст. 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абз. 2 ч. 5 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Згідно із ч. 4 ст. 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу.

Відповідно до абз. 2 ч. 5 ст. 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).

У п. п. 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абз. 3, 4 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту (аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (п. 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (п. 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (п. 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (п. 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пп. 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (п. п. 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (п. 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (п. 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (п. 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (п. 8.18).

Частини 3, 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).

У п. 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч. 7 ст. 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц.

Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у вказаній постанові (справа № 925/1133/18) висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що: 1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави; 2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до ст. 86 ГПК України, суди попередніх інстанцій встановили, що спірна земельна ділянка є комунальною власністю, її власником є територіальна громада міста Києва, яка реалізує свої права та обов`язки через орган місцевого самоврядування в межах його компетенції, встановленої законом - Київську міську раду з огляду на ст. ст. 9, 122 ЗК України. З огляду на вказане, предмет і підстави позову, а також те, що прокурор звернувся за захистом інтересів відповідної територіальної громади м. Києва, а уповноважений орган на її захист в спірних правовідносинах - Рада не тільки не захистила інтереси територіальної громади, а й порушила їх, то прокурор правомірно звернувся з позовом як самостійний позивач та визначив Раду співвідповідачем. Верховний Суд погоджується із висновком суду про те, що статусом позивача має наділятися прокурор, а уповноважений орган має бути відповідачем. При цьому суди попередніх інстанцій надавши оцінку Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", дійшли підставного висновку про те, що Держгеокадастр не наділений правом на звернення до суду з позовом про скасування рішень органу місцевого самоврядування у цьому випадку.

Наведений висновок судів щодо наявності у прокурора повноважень на звернення з цим позовом до суду в інтересах територіальної громади як самостійного позивача узгоджуються з висновком Великої Палата Верховного Суду щодо застосування положень ч. ч. 3, 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", ч. ч. 4, 5 ст. 53 ГПК України, викладеним в постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, до розгляду якої зупинялося провадження в цій справі № 910/9049/20. Крім того, викладене у цій постанові правозастосування повністю узгоджується з аналогічними висновками Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), а також висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 06.08.2024 у справі № 912/1742/21, від 06.08.2024 у справі № 922/1156/21, від 03.09.2024 у справі № 910/5698/23, від 10.09.2024 у справі № 910/5550/19, від 10.09.2024 у справі № 914/1261/22, від 17.09.2024 у справі № 922/3960/19.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

З урахуванням вищевикладеного, Верховний Суд вважає безпідставними аргументи скаржника стосовно недоведеності прокурором підстав для представництва ним інтересів держави у цьому випадку.

Щодо решти доводів касаційної скарги, то Верховний Суд зазначає таке.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Із зазначеною нормою Конституції України кореспондуються положення ч. 3 ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якими встановлено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

До повноважень Київської міської ради в галузі земельних відносин на її території належить, зокрема розпорядження землями територіальної громади міста, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб та надання земельних ділянок у користування (ст. 9 ЗК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Порядок надання земельних ділянок державної чи комунальної власності у користування, наведений у ст. 123 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, що рішення органів про надання земельних ділянок приймаються на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки зі зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Надання в користування земельної ділянки, яка зареєстрована в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр" та право власності на яку зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.

Частинами 1, 2 ст. 124 ЗК України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч. ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним ч. ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому ст. 123 цього Кодексу (ч. 3 ст. 124 ЗК України).

За ст. 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті. Не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб (абз. 2), для будівництва, обслуговування та ремонту об`єктів інженерної, транспортної, енергетичної інфраструктури, об`єктів зв`язку та дорожнього господарства (крім об`єктів дорожнього сервісу) (абз. 13).

Земельні торги проводяться у формі аукціону, за результатами проведення якого укладається договір купівлі-продажу, оренди, суперфіцію, емфітевзису земельної ділянки з учасником (переможцем) земельних торгів, який запропонував найвищу ціну за земельну ділянку, що продається, або найвищу плату за користування нею, зафіксовану в ході проведення земельних торгів. Продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюється виключно на земельних торгах, крім випадків, встановлених ч. ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу (ч. ч. 1, 2 ст. 135 ЗК України).

Верховний Суд зазначає, що за загальним правилом земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них підлягають продажу на конкурентних засадах (ч. 2 ст. 124, ч. 1 ст. 134, ч. 1 ст. 135 ЗК України). Виключення з цього правила наведенні у ч. 2 ст. 134 ЗК України.

З огляду на вищевикладене, ч. 2 ст. 134 ЗК України з урахуванням ст. ст. 124, 135 ЗК України, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренди) для експлуатації та обслуговування об`єктів дорожнього сервісу підлягають продажу виключно на земельних торгах (див. також постанови Верховного Суду від 01.07.2020 у справі № 910/9028/19, від 09.09.2021 у справі № 910/9049/20, від 22.11.2023 у справі № 638/1297/21).

Об`єктами дорожнього сервісу є спеціально облаштовані місця для зупинки маршрутних транспортних засобів, майданчики для стоянки транспортних засобів, майданчики відпочинку, видові майданчики, автозаправні станції, пункти технічного обслуговування, мотелі, готелі, кемпінги, торговельні пункти (у тому числі малі архітектурні форми), автозаправні комплекси, складські комплекси, пункти медичної та технічно-евакуаційної допомоги, пункти миття транспортних засобів, пункти приймання їжі та питної води, автопавільйони, а також інші об`єкти, на яких здійснюється обслуговування учасників дорожнього руху та які розміщуються на землях дорожнього господарства або потребують їх використання для заїзду та виїзду на автомобільну дорогу (ст. 1 Закону України "Про автомобільні дороги").

Виконавши вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 09.09.2021 у справі № 910/9049/20 відповідно до ст. 316 ГПК України, встановивши, що об`єкти, розміщені на спірній земельній ділянці, за своїми характеристиками та призначенням належать до об`єктів дорожнього сервісу відповідно до ст. 1 Закону України "Про автомобільні дороги" та, що площа спірної земельної ділянки у зв`язку з переходом права власності на нерухоме майно загальною площею 250,5 кв. м більш ніж у 60 разів перевищує площу відповідного нерухомого майна; недоведеність (з урахуванням будівельних та санітарних норм) необхідності виділення відповідачу -2 земельної ділянки саме такої площі (1,5012 га); враховуючи наведені вище правові висновки Верховного Суду щодо застосування ст. ст. 134, 135 ЗК України, суди попередніх інстанцій дійшли підставного висновку про те, що спірна земельна ділянка підлягала передачі в оренду виключно шляхом проведення земельних торгів. З огляду на допущене Радою порушення конкурентної процедури (земельних торгів), передбаченої ст. ст. 134, 135 ЗК України у цьому випадку, застосувавши правильно норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, суди обґрунтовано задовольнили позов, визнавши незаконним та скасувавши спірне рішення Рада, а оспорюваний договір - визнали недійсним з огляд на ст. ст. 203, 215 ЦК України.

З урахуванням вищевикладеного вбачається, що оскаржувані судові рішення ухвалювалися за інших встановлених обставин з огляду на що застосовувалися ст. ст. 122, 134, 135 ЗК України, вони не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах, наведених у касаційній скарзі. Крім того, судами при ухваленні оскаржуваних судових рішень було дотримано вимог ст. 316 ГПК України.

Верховний Суду дійшов висновку про недоведення скаржником підстави касаційного оскарження, визначеної п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Щодо аргументів скаржника про те, що господарський суд першої інстанції порушив права останнього подати до суду висновок експертизи, складений судовим експертом Комашко Р. В., чому апеляційний господарський належної оцінки не надав; про необізнаність його про судове засідання 04.07.2022 та поважність причин неявки у це судове засідання, то необхідно зазначити таке.

У ч. 1 ст. 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Тягар доказування (onus probandi) лежить на сторонах.

Згідно із ч. 3 ст. 80 ГПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 ГПК України).

Право на справедливий суд встановлено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, відповідно до п. 1 цієї статті кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Зміст права на справедливий розгляд справи висвітлюється в практиці Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні у справі "Руіз-Матеос проти Іспанії" (Ruiz-Mateos v. Spain, заява № 12952/87, від 23.06.1993, п. 63) ЄСПЛ зазначив, що принцип рівності сторін (рівних процесуальних можливостей) є одним з проявів справедливого розгляду, який включає фундаментальне право на змагальність розгляду. Зокрема, кожна сторона вправі знати про доводи та докази, представлені іншою стороною, та мати дієву можливість коментувати їх.

У рішенні у справі "Вержбицький проти Польщі" (Wierzbicki v. Poland, заява № 24541/94, від 18.06.2002, п. 39) ЄСПЛ, посилаючись на рішення у справі "Домбо Бехер проти Нідерландів" (Dombo Beheer B. V. v. The Netherlands, заява № 14448/88, п. 33), наголосив, що стосовно судового процесу, який стосується протилежних приватних інтересів, принцип рівності сторін передбачає, що кожній стороні забезпечується достатня можливість представити свою позицію - включаючи докази - з дотриманням вимог, які не ставлять сторону в невигідне становище по відношенню до опонента.

Як вбачається із матеріалів справи, ухвалою суду першої інстанції від 12.10.2021 було призначено підготовче засідання на 10.11.2021 та пропонувалося учасникам справи надати письмові пояснення з належними доказами з урахуванням мотивів, викладених у постанові Верховного Суду від 09.09.2021 у цій справі, зокрема щодо того, чи є спірна ділянка, передана за рішенням Ради від 12.12.2019 № 386/7959 - ТОВ "Оска 1" об`єктом дорожнього сервісу. Однак, відповідач-2 у судове засідання не з`явився, жодних зазначених в ухвалі пояснень та документів не надав, натомість заявив клопотання про відкладення розгляду справи, яке було обґрунтовано відхилено судом. Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідачем-2 не наведено поважності причин пропуску строку, встановленого на подання відповідних документів (серед іншого, у клопотанні відповідача- 2 не зазначено та судом не встановлено, що ним здійснювалися всі залежні від нього дії, спрямовані на отримання вказаного доказу та які свідчили б про неможливість своєчасного його подання з об`єктивних та незалежних від самого відповідача -2 причин). До того ж, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила, що відмова у задоволенні вказаного клопотання відповідача- 2 не пов`язана із здійсненою судом першої інстанції процесуальною дією - закриттям підготовчого провадження у справі. Доводи касаційної скарги цих висновків суду не спростовують.

Щодо аргументів скаржника про необізнаність його з датою та часом судового засідання, яке відбулося 04.07.2022, то необхідно зазначити таке.

Статтею 120 ГПК України регулюється повідомлення і виклик, що здійснюється судом. Так, відповідно до ч. ч. 3-4 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п`ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії.

Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї з основних засад (принципів) господарського судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) господарського судочинства (див. постанову Верховного Суду від 22.10.2024 у справі № 910/18480/20).

Верховний Суд у постановах від 14.07.2021 у справі № 918/1478/14, від 03.08.2022 у справі № 909/595/21 зазначив про те, що розгляд справи є можливим лише у разі наявності у суду відомостей щодо належного повідомлення учасників справи та інших осіб про дату, час та місце судового засідання. Право бути належним чином повідомленим про дату та час слухання справи не може бути формальним, оскільки протилежне не відповідає ідеї справедливого судового розгляду, яка включає основоположне право на змагальність провадження.

Частиною 6 ст. 242 ГПК України встановлено, що днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Здійснюючи аналіз ст. 242 ГПК України, а також п. п. 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, Верховний Суд у постанові від 22.10.2024 у справі № 910/18480/20 виснував, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною (наявність такої адреси в ЄДРПОУ прирівнюється до повідомлення такої адреси стороною), і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі (див. також постанови Верховного Суду від 17.11.2021 у справі № 908/1724/19, від 14.08.2020 у справі № 904/2584/19, від 13.01.2020 у справі № 910/22873/17).

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі № 910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі № 916/1178/20, від 22.10.2024 у справі № 910/18480/20).

Як вбачається із матеріалів справи, ухвала Господарського суду міста Києва від 09.06.2022 у справі № 910/9049/20 (якою повідомлялося, що розгляд справи відбудеться 04.07.2022), яка була надіслана у для оприлюднення 10.06.2022 та 13.06.2022 оприлюднена для загального доступу, направлялася відповідача-2 на адресу, визначену ним у поданих до суду документах (відповідна адреса зазначена у п. 2.2 Статуту Товариства та містилася у ЄДРПОУ) листом з трек-номером для відстеження 0105492320516, яка була повернути до суду через "відсутність адресата за адресою" (а. с. 236-236, т. 3).

Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного господарського суду про те, що господарський суд першої інстанції виконав свій обов`язок щодо повідомлення Товариства про дату, час, місце розгляду справи, а доводи скаржника про зворотнє зводяться до нічим непідтверджених припущень.

При цьому, Верховний Суду у постанові від 22.10.2024 у справі № 910/18480/20 сформулював висновок, що на ТОВ як юридичну особу відповідно до ст. 9 Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" покладено обов`язок зазначати достовірні відомості щодо власного місцезнаходження, які відповідно до ст. 10 цього Закону вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Для отримання поштових відправлень юридична особа повинна забезпечити створення умов доставки та вручення поштових відправлень відповідно до вимог Закону "Про поштовий зв`язок" та Правил № 270. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 905/1397/21.

Однак скаржник, попри визначений для нього Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" обов`язок, не забезпечив та не створив умови доставки та вручення йому поштових відправлень відповідно до вимог Закону "Про поштовий зв`язок" та Правил № 270 за адресою, визначеною у відомостях в ЄДРПОУ, у зв`язку із чим отримання ТОВ від суду ухвали від 09.06.2022 перебувало поза межами контролю цього суду.

Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання

З огляду на вищевикладене, Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції правильно вважав за можливе розглянути справу без присутності відповідача-2 у судовому засіданні.

Решта доводів касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою поданих сторонами доказів і необхідності їх переоцінки і встановлення нових обставин справи, що відповідно до норм ст. 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Отже, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Оска 1" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.12.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2022 у справі № 910/9049/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О. В.