Постанова

від 18.11.2024 по справі 286/80/21

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційнийсуд

Справа №286/80/21 Головуючий у 1-й інст. Гришковець А. Л.

Категорія 64 Доповідач Коломієць О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Коломієць О.С.

суддів Талько О.Б., Шевчук А.М.

з участю секретаря

судового засідання Антоневської В.В.

розглянувши увідкритомусудовомузасіданні вм.Житомиріцивільнусправу №286/80/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треба особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Словечанська сільська рада Коростенського району Житомирської області про вселення та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на житловий будинок

за апеляційнимискаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_2

на рішенняОвруцького районного суду Житомирської області від 27 березня 2024 року,ухвалене підголовуванням суддіГришковець А.Л.

встановив:

У січні 2021 ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позов, в якому із врахування уточненої позовної заяви, просила вселити її ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в житловий будинок АДРЕСА_1 .

На обґрунтування позову вказувала, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить їй на праві власності відповідно до свідоцтва право на спадщину за заповітом. Згідно виписки із погосподарської книги, виданої старостинським округом №8 Словечанської сільської ради за №25 від 03.12.2020, приватний житловий будинок АДРЕСА_1 значиться за нею ОСОБА_3 . Відповідач не пускає її в житловий будинок для проживання. Вона не може оформити на вказаний житловий будинок технічний паспорт, так як відповідач не пускає в житлове приміщення технічних працівників, а без технічного паспорта не має можливості занести вказаний житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. ОСОБА_2 посилається на те, що в неї є всі правовстановлюючі документи на вказаний житловий будинок і вона являється його власником. В 2002-2003 роках вона впустила свого кума та чоловіка відповідачки - ОСОБА_4 із неповнолітніми дітьми проживати у вказаному будинку. В подальшому він хотів викупити цей будинок і дав задаток в сумі 4 000,00 грн. Потім ОСОБА_5 трагічно загинув. Вона пожаліла відповідачку із неповнолітніми дітьми і не стала виселяти їх із житлового будинку. Із ОСОБА_6 будь-яких юридичних угод не укладала та не завіряла нотаріально.

11 липня 2000 року її разом із дітьми було виписано із вказаного житлового будинку та приписано в АДРЕСА_1 . Їй стало відомо про зміну реєстрації та прописку за іншою адресою, коли вона міняла свій внутрішній паспорт. Після таких неправомірних дій вона звернулася 22.09.2020 у Нововелідницьку сільську раду Овруцького району Житомирської області, а також до поліції Коростенського ВП в Житомирській області із заявою про відкриття кримінального провадження. Однак, з поліції отримала відповідь, що це є цивільно-правові відносини і потрібно звернутися до суду.

ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, в якому з врахування уточненої зустрічної позовної заяви, просила визнати договір купівлі-продажу між нею та відповідачкою по справі - ОСОБА_1 житлового будинку АДРЕСА_1 дійсним; визнати за нею право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності, індексний номер 60001916 від 26.08.2021, на житловий будинок АДРЕСА_1 , зареєстрований державним реєстратором виконкому Овруцької міської ради за ОСОБА_1 .

Обґрунтовуючи свої вимоги вказувала, що 07.04.2003 вона придбала у ОСОБА_3 житловий будинок в АДРЕСА_1 , що підтверджується копією розписки. Розписку було складено у присутності її чоловіка - ОСОБА_7 і свідків: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . Вартість будинку становила 4 000,00 грн., з яких 2 000,00 грн. вона сплатила 07.04.2003, решту зобов`язувалась сплатити до 31.12.2003. Будинок належав відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 19.05.1998. Решту коштів нею було сплачено в 2003 році в присутності свідків: ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які можуть підтвердити даний факт в судовому засіданні.

Після придбання будинку вона зі своєю сім`єю прописалися у вказаному будинку, стала там проживати з 07.04.2003 та відкрито користуватися ним на власний розсуд, оскільки вважала себе власником даного господарства, що підтверджується довідкою про склад сім`ї Нововелідницької сільської ради. Однак, відповідачка в даний час стала ухилятися від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу будинку, стала вимагати від неї ще грошей.

Весь цей час вона несла тягар, як власник, утримувати дане майно, оплачувала комунальні платежі, робила ремонт будинку. На сьогоднішній день вона продовжує проживати у вказаному будинку. Добросовісно та безперервно володіє та відкрито користується даним нерухомим майном, доглядає за будинком та утримує його, постійно робить поточний та капітальний ремонт.

Рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 27 березня 2024 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення та зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на житловий будинок, відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням в частині відмови у задоволенні первісного позову, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати частково та ухвалити нове, яким задовольнити повністю її позовні вимоги про вселення.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що згідно розписки від 07.04.2003 року вона отримала завдаток у сумі 2000,00 грн. від померлого чоловіка відповідача ОСОБА_7 , а не від ОСОБА_2 , іншу частину в сумі 2000,00 грн. зобов`язалася віддати до 31.12.2003 року, однак вона не отримала по сьогоднішній день цих коштів, та взагалі не мала наміру продавати будинок.

Вказує, що відповідач продовжує перешкоджати їй користуватися житловим будинком, в якому остання проживає разом із дітьми.

Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам позовної заяви.

Відповідач ОСОБА_2 та третя особа правом подати відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не скористалися.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, ОСОБА_2 також подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в цій частині та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності на житловий будинок у повному обсязі.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд невірно оцінив наявні у справі докази, показання свідків та інше. Перш за все, в судовому засіданні ОСОБА_1 постійно змінювала покази, протирічила сама собі, було явно видно, що вона вводить суд оману, говорить неправду.

Вказує, що на момент укладання угоди, тобто 07.04.2003 року між ними була досягнута повна домовленість щодо всіх істотних умов договору, а саме: щодо невизначеності адреси будинку, то адреси будинків по сільських радах в 2003 році не вказувались, так як присвоєння адрес розпочалось значно пізніше. В сільських радах прописували не за адресою, а за господарством та номером господарства. В розписці не могло бути на той момент вказано адресу. Крім того, який це будинок, де вій знаходиться, це встановлений факт, який доказуванню не підлягає, так як сторони та свідки розуміли та розуміють, про який будинок йде мова. Ціна договору конкретизована 4 000 грн., про що вказано в розписці. Перша частина сплачена одразу, а друга сплачена пізніше, факт передачі доведений, якщо не брати до уваги покази свідків, то інших доказів достатньо. В самому позові та в уточненому позові ОСОБА_1 вказала, що отримала 4000 грн. Крім того, отримання 4000 грн. ОСОБА_1 підтвердила при наданні пояснень працівнику поліції. В обох випадках це письмові твердження самої позивачки (відповідачки), які нею ж підписані. Крім того, допитаний колишній сільській голова - ОСОБА_13 повідомив, що ОСОБА_2 була зареєстрована в спірному будинку тільки після того, як ОСОБА_14 особисто йому підтвердила отримання коштів у повному розмірі. Можливість довести укладання угоди до логічного завершення, а саме, укладення договору купівлі-продажу нотаріально, на даний час не існує, так як ОСОБА_14 не хоче його укладати, що вбачається з того, що не визнає позов, вимагає кошти, хоче вселитись в спірний будинок.

Додає, що при укладанні їх угоди були дві фізичні особи, але одна із них, тобто продавець, ухиляється від нотаріального посвідчення угоди, і покупець, тобто вона, не змогла довести свої наміри до кінця, в зв`язку із чим необхідно встановлювати право власності лише в судовому порядку.

Звертає увагу суду, що вона як покупець виконала всі умови - сплатила кошти, вселилась в будинок, відповідач так само повністю виконала всі умови - отримала кошти, передала документи, надала будинок для проживання.

ОСОБА_1 подала досуду відзивна апеляційнускаргу,в якомупросить апеляційнускаргу ОСОБА_2 залишити беззадоволення.На спростуваннядоводів апеляційноїскарги вказує,що зустрічнийпозов провизнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на житловий будинокє необґрунтованим та вимоги є недоведеними письмовими доказами. Повністю коштів за будинок вона не отримувала.

Позивач за первісним позовом ОСОБА_1 та її представник адвокат Ющенко В.В. у судовому засіданні доводи своєї апеляційної скарги підтримали, просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її первісний позов про вселення, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

У судовому засіданні позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 та її представник адвокат Левківський С.В. просили свою апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її зустрічний позов про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності на житловий будинок, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

За приписами ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , суд вважає, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.

Судом під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_15 , що проживає в с. Нові Велідники Овруцького району, є спадкоємцем за заповітом майна ОСОБА_16 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Спадкове майно складається з житлового будинку, який знаходиться в с. Нові Велідники Овруцького району, та який належав померлій на підставі довідки виконкому Нововелідницької сільської ради Овруцького району від 10.03.1998 за №143, що підтверджується копією дублікату свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого 19.05.1998 державним нотаріусом Овруцької державної нотаріальної контори Шевчуком В.Ю., серії НМІ №322760 (а.с.8, т.1).

Згідно копії повторного свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 ОСОБА_15 10 вересня 2018 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_17 та змінила прізвище на « ОСОБА_18 » (а.с.10, т.1).

Виписка із погосподарської книги, видана старостинським округом №8 Словечанської сільської ради №25 від 03.12.2020, та довідка виконкому Нововелідницької сільської ради №518 від 11.02.2020 свідчать, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, зареєстрованого в реєстрі за №2704, НМІ 322760, значиться приватний житловий будинок АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_15 . Рік побудови -1973 (1976) (а.с.7, 37, т.1).

Згідно копії паспорта серії НОМЕР_2 , виданого 22.05.2014, ОСОБА_15 зареєстрована в АДРЕСА_1 з 11.07.2000 (а.с.6, зворот). Зазначена обставина підтверджується і довідкою про реєстрацію місця проживання особи (а.с.15, т.1).

Згідно копії розписки від 07 квітня 2003 року, оригінал якої знаходиться у відповідачки, ОСОБА_2 , сьогодні ІНФОРМАЦІЯ_3 в присутності свого чоловіка ОСОБА_7 , свідків: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 віддала ОСОБА_15 кошти в сумі 2 000 за жилий будинок, який вона хоче купити у неї. Остальну суму (так вказано в документі) в розмірі 2 000 гривень зобов`язується віддати до 31.12.2003. Підпис ОСОБА_2 Друга частина розписки містить наступний текст: «Я ОСОБА_15 сьогодні одержала від гр. ОСОБА_2 кошти в сумі 2 000 гривень за будинок, що я їй продаю, що знаходиться в с. Нові Велідники і належить мені. Остальну суму я згодна почекати до 31.12.2003. Підпис.» (а.с. 35, т.1).

Згідно довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні /будинку/ осіб, видана Нововелідницькою сільською радою від 15.01.2020 за №123, уповноваженому власнику ОСОБА_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , вбачається, що до складу сім`ї входять: ОСОБА_2 голова двору; ОСОБА_19 дочка; ОСОБА_20 син; ОСОБА_21 син; ОСОБА_22 онука, а всього зареєстровано п`ятеро осіб (а.с.36, т.1).

Копія витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №271842261 від 26.08.2021 свідчить, що ОСОБА_1 зареєструвала право власності на житловий будинку АДРЕСА_1 20.08.2021. Підстави для державної реєстрації: дублікат свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії номер 232, виданого 30.08.2019 державним нотаріусом Овруцької державної нотаріальної контори (а.с.103, т.2).

У судовому засіданні у суді першої інстанції свідки ОСОБА_11 , ОСОБА_9 та ОСОБА_13 підтвердили пояснення відповідача ОСОБА_2 щодо купівлі нею будинку у позивачки та факт проживання в ньому близько 20 років.

Так, ОСОБА_11 рідна сестра відповідачки, вказала, що її сестра відповідачка проживає в будинку по АДРЕСА_1 близько 19 років. Вона купувала вказаний будинок у позивачки з покійним чоловіком. За будинок їй віддавали 4 тис. грн. Вони продавали свиней і віддали їй гроші, а потім їх мати продала корову і віддали решту коштів. Вона при передачі коштів не була, але був ОСОБА_9 та голова ОСОБА_13 . Хто віддавав другу частину грошей вона не знає. Присутня при цьому не була. Здається, що віддавав покійний чоловік ОСОБА_23 .

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні показав, що рік він не пам`ятає, але вже давно ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 будинок, а собі купила інший у ОСОБА_24 . Він був свідком передачі 2 000 грн. Знає від людей, що потім ОСОБА_25 доплатила ще 2 000 грн. Він працював на той час в сільській раді землевпорядником і був присутній при написанні розписки, яка писалася у секретаря. Позивач ОСОБА_26 добровільно купувала будинок по АДРЕСА_2 і перебралася туди.

Свідок ОСОБА_13 - сільський голова також підтвердив факт написання розписки та факт передачі коштів ОСОБА_27 в сумі 2 000 грн. в приміщенні сільської ради. Пізніше при людях вона віддавала ще 2 000 грн. ОСОБА_26 купила інший будинок по АДРЕСА_2 за 2700 грн. Віру зареєстрували в спірному будинку лише після того, як було віддано решту коштів, і з відома звичайно та згоди ОСОБА_26 . З 2006 року будинок значиться за ОСОБА_2 . Крім того, повідомив, що ОСОБА_25 та ОСОБА_26 раніше дуже дружили. Вони куми між собою. Будинок ОСОБА_26 продавала добровільно. Потім щось трапилося.

Свідок ОСОБА_17 - чоловік позивачки, в судовому засіданні показав, що йому відомо, що в 2020 році десь приходила відповідач і хотіла помиритися з подружкою його дружиною, бо десь раніше сказала в її адресу нецензурні слова, спір за будинок. Вони близько півгодини розмовляли. Про що саме йому не відомо. Про гроші нічого він не чув. По будинку він інформацією не володіє.

Свідок ОСОБА_28 - слідчий ВП №1 Коростенського ВП ГУНП в Житомирській області показав, що він вже не дуже добре пам`ятає, але згідно матеріалів №4431 про результати розгляду повідомлення ОСОБА_1 , він відбирав в неї пояснення. Звичайно, що пояснення відбиралося зі слів особи, тобто ОСОБА_29 . Було зрозуміло, що в неї з іншою особою він не пам`ятає прізвища, була домовленість щодо продажу будинку.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову суд першої інстанції виходив із того, що позивач розпорядилася своїм майном на власний розсуд, в суді не знайшли підтвердження факти будь-якого протиправного позбавлення позивача цього права чи обмеження у його здійсненні. Відтак, необхідність втручання у даному випадку не є пропорційним до поставленої законної мети.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції, виходячи із наступного.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Наведеною нормою матеріального права визначено право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до статей 391,396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Таким чином, для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав: позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди, та має бути факт того, що внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.

Вказаний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 370/807/22 (провадження № 61-4057св23).

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Суд правильно врахував те, що позивач виїхала із спадкового будинку, між сторонами існувала домовленість про продаж будинку, позивач не заперечує, що частину коштів у сумі 2000,00 грн. вона отримала та добровільно надала відповідачу згоду користуватися спірним будинком та проживати в ньому. Наявність оригіналу свідоцтва про право на спадщину за заповітом та розписки у відповідача підтверджує факт добровільної передачі позивачем будинку її сім`ї та намір саме його продажу.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13.10.2020 у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Тобто, при розгляді справи по суті необхідно звертати увагу на баланс інтересів сторін спору.

Так, під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини»).

Колегія суддів погоджується із висновком суду, що враховуючи баланс між захистом права власності позивача та захистом права відповідача на користування будинком, в суді не знайшли підтвердження факти будь-якого протиправного позбавлення позивача цього права чи обмеження у його здійсненні. Відтак, необхідність втручання, яка відповідає нагальній соціальній потребі і є пропорційною до поставленої законної мети, недоведена.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд першої інстанції виходив із того, що сторони договору купівлі-продажу від 07.04.2003 не досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, сторона відповідача не довела, що вона втратила можливість його посвідчити, що є обов`язковими умовами для визнання правочину дійсним із підстав, зазначених у позові, а також не доведено і факту передачі другої частини коштів в сумі 2 000 грн.

Такий висновок суду першої інстанції є вірним з огляду на наступне.

Оскільки ОСОБА_2 посилалася на те, що між нею та відповідачкою ОСОБА_1 07.04.2003 був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, то питання дійсності цього правочину регулюється положеннями чинного на той час ЦК Української РСР.

Згідно зі статтею 4 ЦК Української РСР цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

За вимогами статті 42 ЦК Української РСР угоди могли укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

За змістом статті 44 ЦК Української РСР у письмовій формі повинні укладатися угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців та інші угоди, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнанні такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (стаття 153 ЦК Української РСР).

Коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду договорів ця форма і не потребувалась. Якщо згідно з законом або угодою сторін договір повинен бути укладений в письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає. В передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення (стаття 154 ЦК Української РСР).

Відповідно до статті 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 47 ЦК Української РСР передбачалося, що нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Відповідно до статті 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається (частина друга статті 47 ЦК Української РСР).

Ця норма права звільняє сторону правочину від його нотаріального посвідчення лише у разі недобросовісного виконання іншою стороною його умов.

Визнання в судовому порядку правочину дійсним без його нотаріального посвідчення можливо у разі, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, така домовленість підтверджується письмовим доказом, відбулося повне або часткове виконання договору, одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення.

З підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, міни або дарування жилого будинку чи його частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб.

Якщо така угода виконана повністю або частково однією зі сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі частини другої статті 47 ЦК Української РСР за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 101, 102, 105, 114, 226 ЦК Української РСР).

Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі частини другої статті 47 ЦК Української РСР, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Для визнання судом угоди дійсною повинен мати місце не лише факт повного чи часткового виконання угоди, що потребує нотаріального посвідчення, а також факт ухилення іншою стороною від нотаріального оформлення угоди і відсутність встановлених законом перешкод для її нотаріального посвідчення.

Звертаючись з позовними вимогами ОСОБА_2 просила визнати дійсним договір купівлі-продажу будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до розписки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 в присутності свого чоловіка ОСОБА_7 , свідків: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 віддала ОСОБА_15 кошти в сумі 2000,00 грн. за жилий будинок, який вона хоче купити у неї. Іншу частину в розмірі 2000,00 грн. зобов`язалася віддати до 31.12.2003.

Отже, що при вирішенні справи про визнання дійсним договору купівлі-продажу для суду має першочергове значення з`ясування питання, чи була наявна між сторонами домовленість щодо всіх істотних умов договору. При цьому допустимими доказами такої домовленості можуть бути лише письмові докази, якими відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК є документи, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Як правильно вказав суд першої інстанції, показання свідків не можуть підтверджувати факт вчинення договору купівлі-продажу нерухомого майна, який мав бути укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений, а також виконання грошового зобов`язання щодо передачі коштів. Процесуальний закон вимагає, щоб обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених ОСОБА_2 позовних вимог, оскільки сторони договору купівлі-продажу від 07.04.2003 не досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, а саме щодо предмету договору, оскільки у ньому не зазначено, який саме житловий будинок продається, його адресу, також не конкретизовано повну ціну договору, у письмовій формі договір купівлі-продажу спірного будинку із зазначенням усіх притаманних такому договору реквізитів та істотних умов договору сторонами не укладався, водночас відповідач також не довела, що позивачка безповоротно ухиляється від нотаріального посвідчення правочину та вона втратила можливості з будь-яких причин його посвідчити, що є обов`язковими умовами для визнання правочину дійсним із підстав, зазначених у позові.

Таким чином, доводи апеляційних скарг спростовуються встановленими судом обставинами справи і по суті зводяться до незгоди з висновками суду стосовно установлення цих обставин, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду ухвалене з дотримання норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 27 березня 2024 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 25 листопада 2024 року.

Головуючий Судді