Рішення

від 19.11.2024 по справі 177/315/24

КРИВОРІЗЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 177/315/24

Провадження № 2/177/374/24

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

19 листопада 2024 року

Криворізький районний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді Суботіної С. А.

за участі: секретаря Дятел К. Ю.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

представника відповідачів

ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кривому Розі, у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом, -

В С Т А Н О В И В:

Представник позивача ОСОБА_5 , адвокат Найдьонова Н.В., звернулася до суду 14.02.2024 із указаним позовом, та просила визнати за ОСОБА_5 право власності на земельну ділянку площею 4,474 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Чкаловської (нині Лозуватської) сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Пред`явлені вимоги мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 , після смерті якого відкрилася спадщина, зокрема, на вищевказану земельну ділянку. За життя ОСОБА_7 склав заповіт, яким право на землю (пай) 4,81 га в умовних кадастрових гектарах, що перебувала в колективній власності агрофірми «РОДИНА» (як вказано у заповіті) Криворізького району Дніпропетровської області, та належала ОСОБА_7 на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ДП № 0119522 та у разі виділення землі в натурі, заповів її позивачу ОСОБА_5 . Житловий будинок після смерті ОСОБА_7 успадкований за законом. Із метою оформлення спадщини, позивач у 2007 році звернувся з заявою до Першої криворізької державної нотаріальної контори та отримав відмову, оскільки заповіт має посилання на правовстановлюючий документ, сертифікат ДП № 0119522, а як на доказ наявності спадкового майна, надано державний акт на право власності на земельну ділянку, тобто є розбіжності між заповіданим та фактично успадкованим майном. У зв`язку зі змінами у законодавстві, ОСОБА_5 звернувся повторно до Шостої криворізької державної нотаріальної контори, та отримав постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки на момент складання заповіту в спадкодавця вже було наявне право власності на земельну ділянку та зміст заповіту не відповідає фактичному спадковому майну, що належало ОСОБА_7 на день смерті. Після смерті ОСОБА_7 іншими спадкоємцями є ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , які залучені відповідачами, та ОСОБА_10 , яка на даний час померла. Таким чином, враховуючи наявність відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, позивач позбавлений можливості реалізувати свої спадкові права та змушений звернутися до суду за захистом своїх прав з даним позовом.

Ухвалою судді Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 16.02.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 26.02.2024 задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів.

На виконання ухвали суду від 26.02.2023 у частині витребування доказів, від Шостої криворізької державної нотаріальної контори 04.03.2024 надійшла копія спадкової справи № 423/2006, що заведена після смерті ОСОБА_7 (т.1 а.с.52-77).

Ухвалою суду від 11.03.2024 задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів, залучено в якості співвідповідача ОСОБА_6 .

Від Криворізької філії державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) 28.03.2024 надійшла копія спадкової справи № 180/2008, заведеної щодо майна померлої ОСОБА_10 , Інформаційна довідка зі Спадкового реєстру (т.1 а.с.95-111).

Ухвалою суду від 24.04.2024 залишено без задоволення клопотання представника відповідачів про продовження процесуального строк для подання відзиву.

Представником відповідачів ОСОБА_4 , в інтересах ОСОБА_3 , 29.04.2024 подано відзив на позовну заяву, в якому представник, заперечуючи проти позовних вимог, у їх задоволенні просила відмовити в повному обсязі. Заперечення проти позову обґрунтовані тим, що ОСОБА_7 заповів правона земельнучастку (пай)на підставісертифіката ДП№ 0119522,у тойчас,як намомент укладеннязаповіту,право власностізаповідальника вжебуло посвідченоДержавним актомІІ-ДП№ 103397.Державним нотаріусомПершої криворізькоїдержавної нотаріальноїконтори позивачунадавалася відмовау видачісвідоцтва проправо наспадщину змотивів недійсностізаповіту тарозбіжностями правовстановлюючихдокументів наспірну земельнучастку,про що ОСОБА_5 було достовірновідомо,оскільки відмовувін отримав02.10.2007. Також до позову надано відмову державного нотаріуса Першої криворізької державної нотаріальної контори від 11.01.2007 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Для оскарження вказаних постанов позивач до суду не звертався, а тому, звертаючись до суду з даним позовом 14.02.2024, ОСОБА_5 пропустив строк позовної давності, який представник відповідачів просить застосувати. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які є доньками померлого ОСОБА_7 ,зверталися у2006році донотаріуса іззаявами проприйняття спадщинипісля смертібатька.Також,вказує,що заповітвід 04.01.2002мав бутипосвідчений нотаріально,як тоговимагали нормиЦК УРСРу редакції1964року (т.1 а.с.143-149, 150-154).

Також, діючи в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , представником відповідачів ОСОБА_4 , 29.04.2024 подано заяви про застосування строку позовної давності (т.1 а.с.155-159).

Представником позивача ОСОБА_1 02.05.2024 реалізовано право на подання відповіді на відзив, згідно з яким, остання, посилаючись на положення Земельного кодексу України, вказувала, що сертифікати на право на земельну частку (пай) вважалися правовстановлюючими документами при реалізації громадянами права вимоги на відведення земельної частки в натурі та є дійсними до видачі державних актів на право власності на землю. У заповіті є посилання, що в разі виділення в натурі земельної ділянки, померлий заповідає її позивачу, розуміючи про необхідність оформлення землевпорядної документації після виділу в натурі. Законодавство, яке регулювало видачу громадянам сертифікатів на право на земельну ділянку (пай) і виготовлення державних актів до 2002 року, включало в себе тільки Указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, організаціям» від 08.08.1995 № 720/95, у п. 6 якого зазначалося, що після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації, із чого слідує, що оскільки у заповідача станом на день складення заповіту був наявний сертифікат на право на земельну частку (пай), то державний акт на право приватної власності на землю взамін сертифіката він ще не отримав. У листах державного нотаріуса від 11.01.2007 та 02.10.2007 не зазначено про недійсність заповіту, що є можливим встановити виключно в судовому порядку, а зазначено лише про невідповідність документів, які є доказами наявності спадкового майна. Дані листи позивачем не оскаржувалися, оскільки вони не містили посилань на право такого оскарження і позивач не був обізнаний з можливістю їх оскарження. Також, при вирішенні питання про застосування строку позовної давності, представник позивача просила врахувати постанову Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 190/106/18 (провадження № 61-41455св18), у якій вказано, що вирішення питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини, потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. На час посвідчення заповіту, 04.01.2002, була чинною Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України», затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 25.02.1994 № 22/5, де у п. 1 вказано, що у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів мали право вчиняти певні нотаріальні дії, у тому числі і посвідчувати заповіти. Стосовно застосування норм ЦК УРСР у редакції 1964 року, представник позивача посилаючись на п. 1 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 № 7, зауважує, що оскільки спадщина після смерті ОСОБА_7 відкрилася у 2006 році, застосуванню підлягають положення норми ЦК України (т.1 а.с.160-169).

Представником відповідачів ОСОБА_4 06.05.2024 подано письмові заперечення на відповідь на відзив, де вона зазначає, що позивачем з 2007 року не використано жодної з можливих способів захисту, а тому, строк позовної давності ним пропущено без поважних причин. Також, представник наполягає на невідповідності посвідчення заповіту та відсутності волевиявлення заповідача, оскільки посилаючись у заповіті на сертифікат, ним же отримано Державний акт про право на земельну частку, після чого він не склав заповіт у відповідності до норм і правил ЦК України, із посиланням саме на Державний акт (т.1 а.с.178-183).

Ухвалами суду від 07.05.2024 відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідачів про повернення позовної заяви та залишення позову без руху.

Ухвалою суду від 02.07.2024 відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідачів про залишення позовної заяви без розгляду.

Ухвалами суду від 02.07.2024 та 14.08.2024 задоволено клопотання представника відповідачів про витребування доказів, на виконання якої від Лозуватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області надійшли витребувані судом документи (т.2, а.с.48-55).

Ухвалою суду від 25.09.2024 підготовче провадження закрито, справа призначена до розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала, доводи, викладені в позові та відповіді на відзив, підтвердила, просила позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_4 , яка також є представником ОСОБА_3 , кожен окремо, підтримали свої заперечення, викладені у відзиві на позов та у письмових запереченнях на відповідь на відзив, просили відмовити у задоволенні позовних вимог, застосувавши позовну давність.

Відповідач ОСОБА_6 про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, правом участі при розгляді справи не скористався, заяв, клопотань, зокрема, про відкладення судового розгляду не надав, відзиву не подано. Суд вважав за можливе розглянути справу за його відсутності, що не суперечить ст. 223 ЦПК України.

Заслухавши сторін та їх представників, дослідивши письмові матеріали справи, суд дійшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що на підставі Державного акта на право приватної власності на землю від 16.01.2001серії ІІ-ДП № 013397, виданого на підставі рішення Чкаловської сільської Ради народних депутатів від 13.03.2001 № 13/23, земельна ділянка площею 4,474 га, із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Чкаловської сільської ради (пай № 1064), належала ОСОБА_7 (т.1 а.с.10).

За життя ОСОБА_7 склав заповіт, посвідчений 04.01.2002 секретарем виконкому Чкаловської сільської ради Криворізького району Кандибою В., зареєстрований у реєстрі за № 4, яким належне йому право на землю (пай), площею 4,81 га, що перебуває в колективній власності агрофірми «РОДИНА» Криворізького району Дніпропетровської області, який належить йому на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ДП № 0119522, у разі виділення землі в натурі, заповів ОСОБА_5 (т.1 а.с.9, т.2 а.с.51-53).

ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1 а.с.8).

Зважаючи на те, що спадкові правовідносини виникли після 01.01.2004, оскільки спадщина відкрилася після смерті ОСОБА_7 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , а спадкоємці за законом та заповітом юридично та фактично вчинили дії, які свідчать про прийняття ними спадщини, тому застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема норми Цивільного кодексу України, що узгоджується з п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, п. 1 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 №7, та з правовою позицією ВСУ, викладеною в постанові від 06.04.2016 у справі № 6-1397цс15.

Відповідно до ст. 1216-1218 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 1220 ЦК України, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Відповідно дост.1223ЦК України,право наспадкування маютьособи,визначені узаповіті. Уразі відсутностізаповіту,визнання йогонедійсним,неприйняття спадщиниабо відмовивід їїприйняття спадкоємцямиза заповітом,а такожу разінеохоплення заповітомусієї спадщиниправо наспадкування зазаконом одержуютьособи,визначені уст.ст.1261-1265цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив та батьки (ст. 1261 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 1233, ч.1 ст. 1235 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних, родинних відносин.

Відповідно до ст. ст. 1268-1269 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Така заява, відповідно до ч.1 ст. 1270 ЦК України, має бути подана протягом шести місяців з часу відкриття спадщини.

Вивченням матеріалів спадкової справи № 423/2006 встановлено, що після смерті ОСОБА_7 до Криворізької районної державної контори 07.10.2006 звернулися діти померлого - ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_6 , які є відповідачами в справі, із заявами про прийняття спадщини після смерті батька за законом, на підставі чого нотаріусом заведено спадкову справу № 423/2006, номер у Спадковому реєстрі 40804751 (том 1 а.с.53-59, 65, 206, 210).

Також, до нотаріальної контори 16.11.2006 із заявою про прийняття спадщини за законом, на підставі ст. 1264 ЦК України, звернулася ОСОБА_10 , факт проживання якої однією сім`єю з ОСОБА_7 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено рішенням суду від 15.06.2006 (т.1 а.с.61,65-66).

Окрім того, 08.12.2006 до нотаріальної контори звернувся ОСОБА_5 із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_7 (т.1 а.с.60).

Державним нотаріусом, зокрема, ОСОБА_5 , 18.01.2007 та 02.10.2007 відмовлено у видачі свідоцтва за заповітом. Відмова нотаріуса мотивована тим, що в заповіті, посвідченому секретарем виконкому Чкаловської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області В. Кандибою 04.01.2002 № 4 від імені ОСОБА_7 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 на ім`я ОСОБА_5 , заповідано право на земельну частки (пай) на підставі сертифіката ДП № 0119522, а спадкоємцем, як на доказ наявності спадкового майна, надано Державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім`я померлого Криворізькою РДА 16.10.2001, тобто, наявні розбіжності між заповіданим та фактично успадкованим майном. Також, у листі від 02.10.2007 № 901/2-26, нотаріусом вказано на недійсність заповіту, посвідченого 04.01.2002 № 4, оскільки дані заповіданої земельної ділянки не співпадають із даними Державного акта на землю, а саме: не вказано серію та дату видачі Державного акта, місце розташування земельної ділянки, її розмір. ОСОБА_5 нотаріусом рекомендовано звернутися до суду для вирішення питання про визнання дійсності заповіту від імені померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 (т.1 а.с.11-12, 66 зворот).

Окрім того, 12.02.2024 до державного нотаріуса Шостої криворізької державної нотаріальної контори від імені ОСОБА_5 , діючи на підставі довіреності, звернулася ОСОБА_1 із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_7 , однак отримала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки на момент складення заповіту у спадкодавця вже було наявне право власності на земельну ділянку та оскільки зміст заповіту не відповідає фактичному спадковому майну, яке належало померлому на день смерті. Запропоновано представнику спадкоємця звернутися до суду для визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування (т.1 а.с.76, 77).

Задля усунення розбіжностей між заповіданим та фактично успадкованим майном, представником ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , направлено запити до ТОВ «Агрофірма «РОДИНА» та ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області.

Відповідно до довідки адміністрації ТОВ «Агрофірма «РОДИНА» від 17.01.2024 № 04, за даними Книги видачі державних актів пайщикам ТОВ «Агрофірма «РОДИНА», ОСОБА_7 значиться за порядковим номером 860, номер державного акта 103397, дата видачі підтверджується власноручним підписом власника 04.12.2002 (т.1 а.с.21).

ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області 29.01.20241 надано інформацію про те, що відповідно до Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай), які видаються членам КСП «Родіна» Криворізького району Дніпропетровської області, ОСОБА_7 , на підставі розпорядження Криворізької районної державної адміністрації від 22.05.1997 № 296 видано сертифікат серії ДП № 0119522 на земельну частку (пай) розміром 4,81 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), розташованої на території КСП «Родіна» Чкаловської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області. Станом на 31.12.2012 на ім`я ОСОБА_7 зареєстровано право власності на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,474 га (кадастровий номер відсутній), яка розташована на території Чкаловської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області. Право власності посвідчено державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-ДП № 103397, який зареєстровано в Книзі записів держаних актів на право приватної власності на землю 16.10.2001 за № 3072 (т.1 а.с.23, 75 зворот).

У ч. 2 ст. 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно до закону.

Згідно з п. 2 Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08.08.1995 № 720/95, право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акту на право колективної власності на землю.

Як зазначено у п. п. 5 та 6 Указу Президента України № 720/95, видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку(пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом.

Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину (ст. 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю (п. 17 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).

Підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації.

Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) (ст. 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): розглядають заяви власників земельних часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок і видачі документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку; приймають рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) (ст. 5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Таким чином, на дату відкриття спадщини, 08.06.2007, право ОСОБА_7 на частку (пай), підтверджене сертифікатом, було припинене.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постанові від 02.10.2019 у справі № 539/1594/17, провадження № 61-35958св18.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що ОСОБА_7 , заповідаючи ОСОБА_5 земельну частку (пай), який належав йому на підставі сертифіката, реалізував свій намір заповісти спадкоємцю земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка належала йому на підставі державного акта серії ДП № 103397, яка видана на підставі зазначеного заповіті сертифіката.

Відповідно до ст. 1236 ЦК України, заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов`язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Як визначено ст. 1256 ЦК України, тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 ЦК України.

Згідно з ч. 2, ч. 3 ст. 213 ЦК України, на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.03.2021 у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) зазначено, що «з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності». Аналіз ст. 1256 ЦК України свідчить, що: тлумачення заповіту може здійснюватися як при розгляді власне позовної вимоги про тлумачення змісту заповіту, так і, зокрема, при розгляді позовної вимоги про визначення додаткового строку для прийняття спадщини; з урахуванням того, що зміст заповіту може містити розпорядження про призначення спадкоємця (спадкоємців) і/або визначення спадкового майна (спадщини), то і тлумачення змісту заповіту може здійснюватися щодо таких розпоряджень заповідача.

У постанові КЦС ВС від 30.09.2022 у справі № 165/3014/20 вказано, що тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з`ясування волі заповідача після його смерті. Отже, суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача. Неточне відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлене, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять і термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов`язальних, спадкових відносин тощо. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння волі заповідача стосовно долі спадщини. При цьому ч. 2 ст. 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у тексті самого правочину при тлумаченні заповіту, не допускається і внесення змін у зміст заповіту.

Згідно з Постанови Верховного Суду від 05.05.2024 у справі № 501/4300/19, тлумачення заповіту може здійснюватися як при розгляді справи з позовними вимогами про тлумачення заповіту, так і при розгляді справ щодо спадкування без заявлення таких вимог, що не буде виходом суду за межі позовних вимог (провадження № 61-17412св23).

У Постанові КЦС ВС від 16.02.2022 у справі № 136/1124/19 зазначається, що загальноприйнятим є використання поняття «земельний пай» не тільки як земельна ділянка, яка не виділена в натурі, а й як земельна ділянка, отримана в результаті розпаювання землі (виділення в натурі). У разі, якщо заповідач реалізував право на земельну частку (пай) та отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, і за життя не склав нового заповіту чи не скористався правом на внесення змін до заповіту, то заповіт, у якому заповідач розпорядився правом на земельну частку (пай), не втрачає чинність на підставі ч. 4 ст. 1236 ЦК України, а визначення спадкоємців на земельну ділянку має відбуватися згідно з цим заповітом.

Аналізуючи в сукупності встановлені обставини та позиції Верховного Суду, суд дійшов висновку, що необхідно тлумачити заповіт на користь волевиявлення спадкодавця у разі зміни документів, що посвідчують право на землю (земельну частку (пай), земельну ділянку). Оскільки, заповідаючи право на землю (пай), спадкодавець вважав, що немає різниці між земельним паєм та власне земельною ділянкою, на яку він згодом отримав державний акт на право власності. Зокрема, у заповіті спадкодавцем зазначено, що у разі виділення землі в натурі, він її заповідає ОСОБА_5 .

Державним підприємством «ЗЕМЕЛЬНО-КАДАСТРОВИЙ ЦЕНТР» у 2001 році виконано технічний звіт по передачі земельної частки (паю) із земель «Родіна» в натурі ОСОБА_7 . Актом від 05.07.2001 передано земельну частку (пай) № 1064 власнику сертифіката 0119522 ОСОБА_7 на підставі рішення сесії Чкаловської сільської ради № 13/23 від 13.03.2001, у розмірі 4,474 га (рілля) (т.1 а.с.14-16).

За даними з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, право власності на земельну ділянку площею 4,4740 га, кадастровий номер 1221887700:01:005:1134, із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Чкаловської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, зареєстровано на ОСОБА_7 на підставі Рішення сесії Чкаловської сільської Ради народних депутатів від 13.03.2001 № 13/23. Документ, що посвідчує право Державний акт від 16.10.2001 ІІ-ДП № 103397 (т.1, а.с.17).

Отже, із урахуванням того, що ОСОБА_7 оформив заповіт 04.01.2002, а земельну ділянку отримав в натурі у 2001 та державний акт на земельну ділянку отримав лише в грудні 2022 року, після складення першого заповіту другий заповіт не складав, у якому би конкретизував заповідане майно, тому, суд дійшов до висновку, що воля заповідача була спрямована саме на передання позивачу ОСОБА_5 земельного паю у вигляді відповідної земельної ділянки. У зв`язку з цим, тлумачення заповіту від 04.01.2002 на користь спадкоємця, зазначеного у ньому, не є спотворенням волі заповідача.

Тому суд вважає, що ОСОБА_7 заповів ОСОБА_5 земельну ділянку з кадастровим номером 1221887700:01:005:1134, площею 4,4740 га, із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Чкаловської (нині Лозуватської) сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, яка належала на праві власності ОСОБА_7 на підставі Державного акта від 16.10.2001 серії ІІ-ДП № 103397.

Щодо посилання представника на невідповідність заповіту нотаріальній формі та його не посвідчення нотаріусом, слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на момент посвідчення заповіту), Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства Юстиції України від 25.08.1994 № 22/5,

У населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, окрім дій, передбачених у частині першій цієї статті, вчиняють також такі нотаріальні дії: посвідчують заповіти.

Нотаріальні дії можуть вчинятися посадовою особою будь-якого виконавчого комітету на всій території України, за винятком випадків, передбачених ст. ст. 9, 36, 55, 60, 65, 66, 70-73, 85, 93 і 103 Закону «Про нотаріат», та інших випадків, передбачених законодавством України.

Аналіз зазначених норм права дає підстави дійти висновку про те, що у разі відсутності у населеному пункті нотаріуса, уповноважені посадові особи виконкомів мають право посвідчувати заповіти, а тому доводи представника відповідачів щодо неможливості посвідчення заповіту від 04.01.2022 секретарем виконкому сільської ради, не ґрунтуються на вимогах діючого, на той час, законодавства.

Щодо застосування строку позовної давності.

Відповідно до вимог ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з даною вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно вимог ст. 267 ЦК України, заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

У постанові Верховного Суду України від 03.02.2016 у справі № 6-75цс15 зазначено, що «формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст. ст. 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача».

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо (постанова ВС від 23.10.2024 у справі 308/5321/20)

Згідно зі ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки.

У судовому засіданні встановлено, що до нотаріальної контори з метою реалізації своїх спадкових прав за заповітом після смерті ОСОБА_7 , позивач звернувся 08.12.2006, отримавши 18.01.2007 та 02.10.2007 відмову нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, із роз`ясненням про звернення до суду для визнання права власності в порядку спадкування. Однак, із даним позовом ОСОБА_5 звернувся лише 14.02.2024, тобто, фактично через 17 років, а тому, суд приходить до висновку, що ним пропущено визначений законом строк позовної давності. Звернення до Шостої криворізької державної нотаріальної контори 12.02.2024 та отримання постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій, суд рахує штучним створенням передумов звернення до суду. Відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18.01.2007 та 02.10.2007, у продовж вказаного періоду часу, ОСОБА_5 також не оскаржувалася.

На переконання суду, тривала (більш як 17 років) невизначеність через юридичну необізнаність та/або помилковість позивача ОСОБА_5 у виборі способу та шляхах захисту невизнаного права щодо прийняття ним спадщини після смерті ОСОБА_7 , не може ставити в залежність реалізацію іншими спадкоємцями їх спадкових прав.

Перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, визначено ч. 1 ст. 268 ЦК України, серед яких відсутні вимоги спадкоємців про захист спадкових прав. Інші вимоги, на які не поширюється позовна давність, можуть бути встановлені лише Законом (ч. 2 ст. 268 ЦК України).

У постанові від 05.09.2022 у справі № 385/321/20 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати КЦС зазначив, що оспорення спадкоємцем, який прийняв спадщину, права інших осіб (спадкоємців), які оформили за собою спадкове майно, не є негаторним позовом. У цьому випадку строк захисту порушеного права обмежений законодавцем у три роки з моменту порушення такого права, чи з моменту, коли особі стало чи мало стати відомо про порушення права, та може бути поновлений лише у разі доведення поважності причин його пропуску. Не обмеження спадкоємця, який прийняв спадщину, у строках оформлення своїх спадкових прав не має наслідком не обмеження такої особи у строках захисту порушених спадкових прав.

Отже, з огляду на викладене, суд дійшов висновку, що у цій справі до позовних вимог ОСОБА_5 про визнання права власності в порядку спадкування, встановлений законом трирічний строк позовної давності сплив 18.01.2010, тобто через три роки після відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18.01.2007, із якої позивачу стало відомо про не визнання його права на спадщину за заповітом, оскільки зміст заповіту не відповідає фактичному спадковому майну, яке належало померлому на день смерті.

До суду з цим позовом позивач звернувся 14.02.2024 і про поновлення пропущеного строку позовної давності не просив. Тому, за заявою відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , суд застосовує наслідки спливу строків позовної давності, передбачені ч. 4 ст. 267 ЦК України, та на цій підставі відмовляє в задоволенні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, на підставі ст. 141 ЦПК України та з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог, суд не вбачає підстав для відшкодування понесених позивачем судових витрат.

Керуючись ст. ст. 10-13, 76-81, 89, 141, 263-265 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом, відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення його повного тексту.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення повного тексту рішення суду.

Рішення судунабирає законноїсили післязакінчення строкуподання апеляційноїскарги всімаучасниками справи,якщо апеляційнускаргу небуло подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 25.11.2024

Суддя: