Постанова

від 19.11.2024 по справі 205/7118/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 205/7118/22

провадження № 61-3847св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2023 року в складі судді Остапенко Н.Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 лютого 2024 року в складі колегії суддів Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.

у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур управління у сфері державної реєстрації відділу реєстрації майнових прав, про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2022 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом, у якому просили суд скасувати рішення державного реєстратора Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Скалюк С. Г., прийняте 25 квітня 2018 року, про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за реєстраційним № 15599114412101 даних про реєстрацію за

ОСОБА_1 права власності на виробничо-побутову будівлю літ. Б-2, загальною площею 640,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказували, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 належать гаражі, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_4 є користувачем гаража, який також знаходиться за вказаною адресою. Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року в справі № 2-887/2006 про визнання мирової угоди, укладеної між Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) «Запорізький асфальтобетонний завод» м. Запоріжжя, Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) фірмою «ВВС» та ОСОБА_1 , відповідно до якої до ОСОБА_1 перейшло право власності на двоповерхову адміністративно-побутову будівлю літ. Б-2, загальною площею 640,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі вказаної ухвали суду за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на двоповерхову адміністративно-побутову будівлю літ. Б-2, загальною площею 640,7 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема й на належні позивачам гаражі, розташовані на першому поверсі цієї будівлі.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в справі № 2-887/2006 ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська

від 15 лютого 2006 року скасовано та направлено справу на новий розгляд до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська, ухвалою якого 15 вересня 2022 року позовну заяву залишено без розгляду, скасовано заходи забезпечення позову. Однак право власності на будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , залишається зареєстрованим за ОСОБА_1 , що порушує права позивачів.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної інстанцій

18 вересня 2023 року рішенням Ленінського районного суду

м. Дніпропетровська позовні вимоги задоволено.

14 лютого 2024 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2023 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовано тим, що ухвала Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року, на підставі якої право власності на виробничо-побутову будівлю літ. Б-2, загальною площею 640,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_1 , не породжувало жодних правових наслідків, оскільки скасована постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

12 березня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 14 лютого 2024 року, в якій просить оскаржувані рішення скасувати та закрити провадження в справі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20, у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року в справі № 6-327цс15, у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі № 320/4938/17, від 10 жовтня 2019 року в справі № 910/2164/18, від 08 липня 2019 року в справі № 908/156/18, від 27 лютого 2018 року в справі № 234/116/16-а, від 09 листопада 2018 року в справі № 816/988/17, від 13 грудня 2018 року в справі № 815/6218/16, від 06 березня 2019 року в справі № 813/4924/13-а, від 31 липня 2019 року в справі № 2340/4337/18, від 15 листопада 2019 року в справі № 826/198/16, стосовно обставин, які можуть бути преюдиційними. Суди безпідставно послалися на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, якою не закінчувався розгляд справи по суті та яка не має преюдиційного значення.

Об`єднання в одній справі позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 суперечить статті 50 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Визначальним для захисту права відповідно до статті 391 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України є наявність у позивача права власності та встановлення судом існування перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей (висновки Верховного Суду України в постанові від 16 листопада 2016 року в справі № 688/63/15-ц). У цій справі права позивачів не порушені, адже їм належать гаражі за іншою адресою ніж зареєстрований за ним об`єкт нерухомості, а також об`єкти позивачів мають інший реєстраційний (індивідуальний) номер. Суди скасували реєстрацію всієї виробничо-побутової будівлі, не визначивши розмір часток позивачів.

Суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в: постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц, у постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року в справі № 910/14452/20, щодо стандартів доказування; постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16, від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, щодо належного способу захисту; в постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі № 922/2589/19, стосовно ефективності обраного способу захисту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 зазначено, що ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміненням, припиненням цим рішенням речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Позивачі пропустили позовну давність.

Позиція ОСОБА_2 .

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що ОСОБА_7 не довів, що збудована ним виробничо-побутова будівля літ. Б-2, загальною площею 640,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 зведена на законних підставах. Єдина підстава реєстрації власності на будівлю за ОСОБА_1 - ухвала Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року - скасована постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року. Спірні гаражі мають різні адреси, однак відповідно до технічного паспорту розташовані на першому поверсі виробничо-побутової будівлі літ. Б-2 за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року встановлено, що чотири гаражі позивачів та будівля ОСОБА_1 складають єдиний будівельний комплекс, до ОСОБА_1 незаконно перейшло право власності на належні позивачам гаражі.

Відповідач може розпорядитись усією будівлею, зокрема належними позивачам гаражами.

Розбіжність адрес обумовлена тим, що в 90-х роках гаражам не присвоювалися індивідуальні адреси, їх реєстрували за адресою місця проживання власника.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

15 лютого 2006 року ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська в справі № 2-887/2006 визнано мирову угоду, укладену 15 лютого 2006 року між ВАТ «Запорізький асфальтобетонний завод» м. Запоріжжя, ТОВ фірма «ВВС» та ОСОБА_1 , якою, зокрема, визнано за ОСОБА_1 право власності на двоповерхову адміністративно-побутову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з: капітальної виробничо-побутової будівлі, загальною площею приміщень першого поверху літ. «Б-2» 390,1 кв. м; капітальної виробничо-побутової будівлі, загальною площею приміщень другого поверху «Б-2» 250,6 кв. м; споруд до будівлі. Закрито провадження в справі за позовом ВАТ «Запорізький асфальтобетонний завод» до ОСОБА_1 , ТОВ фірма «ВВС» про розірвання договору купівлі-продажу.

На підставі вказаної ухвали суду державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Сакалюк С. Г. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41249589, від 23 травня 2018 року, на нерухоме майно за реєстраційним номером 1559911412101, а саме права власності ОСОБА_1 на виробничо-побутову будівлю літ. Б-2, загальною площею 640,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 належить гараж № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 26 жовтня 1994 року, який посвідчено державним нотаріусом Другої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Дундук В. В. та зареєстровано в реєстрі за № 3-3225. Право власності зареєстровано 08 серпня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

ОСОБА_3 є власником гаражу № НОМЕР_2 на АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 09 червня 1999 року, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуніною В. І. та зареєстровано в реєстрі № 3052. Право власності зареєстровано 07 серпня 2018 року.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Ленінської районної в м. Дніпропетровську ради від 18 листопада 2005 року № 1353 гараж, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , переоформлено на ОСОБА_5 .

ОСОБА_4 користується гаражем № НОМЕР_3 зі згоди його тітки ОСОБА_8 , якій на підставі рішення виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 14 листопада 1980 року № 2142 було виділено земельну ділянку Дніпропетровського технолого-економічного технікуму ( АДРЕСА_4 ) під будівництво гаража.

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 звернулися до Дніпровського апеляційного суду з апеляційною скаргою на ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року в справі № 2-887/2006.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в справі № 2-887/2006 апеляційну скаргу задоволено частково, скасовано ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року, направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Вищевказаною постановою суду апеляційної інстанції встановлено, що гаражі, які належать ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та яким користується ОСОБА_4 , розташовані в єдиному будівельному комплексі двоповерхової адміністративно-побутової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Під час оспорювання або невизнання права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18), на які, зокрема, посилається заявник у касаційній скарзі.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц).

Заявник у касаційній скарзі вказує, що визначальним для захисту права відповідно до статті 391 ЦК України є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей (висновки Верховного Суду України в постанові від 16 листопада 2016 року в справі № 688/63/15-ц). Зазначає, що в цій справі права позивачів не порушені, адже їм належать гаражі за іншою адресою ніж зареєстрований за ним об`єкт нерухомості, а також об`єкти позивачів мають інший реєстраційний (індивідуальний) номер.

Упостанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), у постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року в справі № 910/14452/20, на які також посилається завник, вказано, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

У цій справі суди встановили порушення прав позивачів та необхідність їх захисту. Зокрема, суди встановили, що підстава реєстрації власності на будівлю за ОСОБА_1 - ухвала Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року - скасована постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в справі № 2-887/2006 встановлено, що гаражі, які належать ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та яким користується ОСОБА_4 , розташовані в єдиному будівельному комплексі двоповерхової адміністративно-побутової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 .Другий поверх цієї адміністративно-побутової будівлі розташований над гаражами, а разом п`ять об`єктів нерухомості (чотири гаражі та будівля ОСОБА_1 ) складають єдиний будівельний комплекс і фактично знаходяться на одній земельній ділянці поруч із будівлями Державного вищого навчального коледжу «ДТЕК» за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 є власниками гаражів, а ОСОБА_4 користувачем, які на підставі ухвали Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року перейшли у власність ОСОБА_1 Адреси гаражів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 реєструвались за фактичним місцем реєстрації осіб, а фактично розташовані в будівлі АДРЕСА_1

Суди попередніх інстанцій мотивували свої рішення, зокрема, тим, що факти, установлені в постанові Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в справі № 2-887/2006, мають преюдиційний характер.

Верховний Суд погоджується з такими висновками.

Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20, у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року в справі № 6-327цс15, у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі № 320/4938/17, від 10 жовтня 2019 року в справі № 910/2164/18, від 08 липня 2019 року в справі № 908/156/18, від 27 лютого 2018 року в справі № 234/116/16-а, від 09 листопада 2018 року в справі № 816/988/17, від 13 грудня 2018 року в справі № 815/6218/16, від 06 березня 2019 року в справі № 813/4924/13-а, від 31 липня 2019 року в справі № 2340/4337/18, від 15 листопада 2019 року в справі № 826/198/16, стосовно обставин, які можуть бути преюдиційними; суди безпідставно послалися на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, якою не закінчувався розгляд справи по суті та яка не має преюдиційного значення.

У наведених постановах Верховного Суду сформульовані висновки про те, що: преюдиційне значення процесуальним законом надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законої сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема, зазначені в резолютивній частині рішення.

Предметом судового розгляду та безпосередньо апеляційного перегляду в справі № 2-887/2006 була затверджена судом першої інстанції мирова угода, укладена 15 лютого 2006 року між ВАТ «Запорізький асфальтобетонний завод» м. Запоріжжя, ТОВ фірма «ВВС» та ОСОБА_1 , якою, зокрема, визнано за ОСОБА_1 право власності на двоповерхову адміністративно-побутову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановивши, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 є власниками гаражів, а ОСОБА_4 користувачем, які на підставі ухвали Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року про затвердження мирової угоди перейшли у власність ОСОБА_1 , апеляційний скасував ухвалу суду першої інстанції з підстав порушення прав заявників на майно, а тому встановлені постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в справі № 2-887/2006 обставини мають преюдиційне значення для розгляду цієї справи.

Крім того, обставини про те, що спірні гаражі розташовані на першому поверсі виробничо-побутової будівлі літ. Б-2 за адресою: АДРЕСА_1 підтверджені також на підставі технічного паспорта на вказаний виробничий будинок (а. с. 36-37) та рішень судів у справах № 205/5337/18, № 205/3101/20, № 205/5937/20, № 205/6112/20, де ОСОБА_1 позивався до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_5 та ОСОБА_4 з вимогами про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, посилаючись на те, що йому на підставі ухвали Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року в справі № 2-887/2006 належить право власності на виробничо-побутову будівлю літ. Б-2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до технічного паспорта на першому поверсі вказаної будівлі розташовані приміщення гаражів, які безпідставно зайняті ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Суди оцінили наведені докази у сукупності та обґрунтовано виснували про порушення прав позивачів реєстрацією майна за ОСОБА_1 .

Заявник безпідставно послався на частину першу статті 15 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV), з огляду на таке.

Відповідно до наведеної норми реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна є індивідуальний номер, який присвоюється кожному індивідуально визначеному об`єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації права власності на нього вперше, не повторюється на всій території України і залишається незмінним протягом усього часу існування такого об`єкта.

Однак на момент набуття власності на гараж (користування) позивачами Закон № 1952-IV не був прийнятий (набрав чинності 03 серпня 2004 року) та його норми не визначали порядок первинної державної реєстрації речових прав на гаражі позивачів.

Щодо суті спору, необхідно зазначити таке.

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод (пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, в пункті 72 постанови від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц та пункті 100 постанови від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 порушення прав мотивували протиправною реєстрацією за ОСОБА_1 права власності на виробничо-побутову будівлю літ. Б-2, загальною площею 640,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , на першому поверсі якої розташовані належні їм гаражі. На фактичне вибуття гаражів з їх володіння позивачі не посилаються, тобто вони є володіючими власниками ( ОСОБА_6 - користувач), які прагнуть усунути перешкоди в здійсненні правомочності самостійно розпоряджатись (користуватись) своїм нерухомим майном, заявлений ними позов спрямований на усунення цих перешкод та є негаторним.

Такі ж висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року в справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21).

Відповідно до статті 1 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр).

Отже, державна реєстрація за ОСОБА_1 права власності на виробничо-побутову будівлю літ. Б-2, загальною площею 640,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним такого права, а відповідні записи в Реєстрі створюють для позивачів перешкоди в реалізації правомочності власників на розпорядження цим нерухомим майном (користувача - на користування і володіння гаражем).

Процедура внесення державним реєстратором відомостей до Реєстру регламентована Законом № 1952-IV. За загальним правилом, у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав чи їх обтяжень, державний реєстратор повинен керуватися нормами Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пункті 127 постанови від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Абзацами другим та четвертим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IVв чинній редакції передбачено, зокрема, що в разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України.

За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21), на яку посилається заявник, виснувала, що скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно є правомірним та ефективним способом захисту, оскільки державний реєстратор одночасно з державною реєстрацією припинення права власності відповідача на відповідне нерухоме майно проводить державну реєстрацію набуття права власності на спірне нерухоме майно за позивачем.

Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію щодо застосування статті 26 Закону № 1952-IV, визначивши, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту таких, як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами).

Такий висновок узгоджується із постановами Верховного Суду від 31 січня 2024 року в справі № 464/4325/19 (провадження № 61-6100св23), від 13 березня 2024 року в справі № 201/8229/19 (провадження № 61-4952св23).

У пункті 11.10 постанови від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вимогу про скасування державної реєстрації права власності за певних умов можна розглядати як вимогу про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ця реєстрація створює відповідні перешкоди.

Такі ж висновки сформульовані й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року в справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21), де вказано, що скасуваннядержавної реєстрації права на нерухоме майно за відповідачем на підставі судового рішення усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правомочності розпоряджатись своїм нерухомим майном.

У постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі № 922/2589/19, яку вказує заявник, зазначено, що належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Задоволення позову в цій справі призводить до внесення державним реєстратором до Реєстру відомостей про речове право позивачів на спірне нерухоме майно. Це відновить становище, яке існувало до порушення прав позивачів. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України, а тому доводи касаційної скарги в частині неналежності та неефективності обраного позивачами способу захисту безпідставні.

Встановлено, що спірні гаражі та будівля ОСОБА_1 літ. Б-2, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , складають єдиний будівельний комплекс, а тому скасування державної реєстрації виключно на спірні гаражі є неможливим, у зв`язку з цим доводи касаційної скарги про те, що суди скасували реєстрацію всієї виробничо-побутової будівлі, не визначивши розмір часток позивачів, безпідставні.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦПК України участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

У цій справі позивачі об`єдналися у зв`язку з однорідністю їх прав на гаражі та вимогами ОСОБА_1 у інших судових провадженнях щодо спірного майна, тому порушень статті 50 ЦПК України Верховний Суд не вбачає.

Посилання заявника в касаційній скарзі про те, що позивачі пропустили позовну давність, не становлять підставу скасування оскаржуваних судових рішень, адже постанова Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в справі № 2-887/2006, якою частково задоволено апеляційну скаргу позивачів та скасовано ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2006 року, набрала законної сили 17 березня 2021 року та лише з цієї дати підтверджено право ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 оспорювати реєстрацію права ОСОБА_1 на спірне майно. Із позовом позивачі звернулися в жовтні 2022 року, тобто в межах трирічної позовної давності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія суддів таких порушень норм процесуального права судами не вбачає.

Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

В. М. Ігнатенко

І. М. Фаловська