Постанова

від 26.11.2024 по справі 260/538/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2024 рокуЛьвівСправа № 260/538/24 пров. № А/857/14045/24Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого суддіШинкар Т.І.,

суддівОбрізко І.М., Онишкевича Т.В.

розглянувши в письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року (головуючий суддя Плеханова З.Б.), ухвалене у відкритому судовому засіданні о 15 год. 13 хв. в м. Ужгород, повний текст судового рішення складено 01 травня 2024 у справі № 260/538/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення,-

В С Т А Н О В И В :

03.02.2024 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) , в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення інспектора прикордонної служби 1 категорії відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип Б) прикордонного загону майстер-сержанта ОСОБА_2 від 12.01.2024, як уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону, про відмову у перетині державного кордону громадянину України ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану. Суд першої інстанції вказав, що особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації мають право на перетин державного кордону в умовах воєнного стану. Проте для реалізації такого права вказана обставина повинна бути підтверджена належними доказами та документами. Суд першої інстанції зазначив, єдиними документами, що посвідчують факт зняття особи з військового обліку є військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного з відповідною відміткою. Суд першої інстанції вказав, що для проходження паспортного контролю ОСОБА_1 військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного з відміткою зняття його з військового обліку або надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації уповноваженій особі органу Державної прикордонної служби не надав. Суд першої інстанції дійшов до висновку, що позивач при здійсненні перетину державного кордону 12 січня 2024 року не подав для паспортного контролю всіх необхідних документів для підтвердження наявності права перетину кордону в умовах воєнного стану, а тому відповідач правомірно відмовив у дозволі на його перетин.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року та позовні вимоги задовольнити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що згідно із статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ ) не підлягають призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, зокрема, жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану. Скаржник вказує, що при спробі перетину кордону ним було надано перелік всіх необхідних документів, зокрема військовий квиток НОМЕР_3 . Скаржник зазначає, що позивач, у відповідності до статті 23 Закону №3543-XII, станом на 12.01.2024 року (під час спроби перетину державного кордону) не підлягав призову на військову службу під час мобілізації. Скаржник наголошує, що можливість підтвердження позивачем наявності права на перетин кордону України прямо залежить від чіткого визначення відповідачем конкретного та вичерпного переліку необхідних для цього документів, чого зроблено не було. Скаржник стверджує, що позивач 12.01.2024 мав право на перетин державного кордону України, а тому відмова відповідача є безпідставною.

Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.

Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України відповідає.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_3 , що стверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_4 .

ОСОБА_3 у віці 19 років помер ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Харків, що стверджується свідоцтвом про смерть Серія НОМЕР_5 , виданого у березні 2022 року.

Відповідно до Витягу з протоколу Харківської ВЛК та лікарського свідоцтва про смерть від 11.03.2022 року солдат ОСОБА_3 01.03.2022 року отримав вибухову травму, яка призвела до смерті.

30 березня 2022 року Указом Президента України ОСОБА_3 нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_6 , виданого 06 жовтня 2022 року Управлінням соціального захисту населення Берегівського РДА ОСОБА_1 , як батько військовослужбовця, який загинув чи пропав безвісти під час проходження військової служби, має право на пільги, встановлені законодавством України для сімей загиблих (померлих) ветеранів війни.

Згідно військового квитка НОМЕР_3 ОСОБА_1 взятий на військовий облік 16 березня 2023 року та не підлягає мобілізації до 20 лютого 2025.

Під час спроби перетину державного кордону України, 12 січня 2024 року в пункті пропуску Вілок інспектором прикордонної служби впс Вилок ІНФОРМАЦІЯ_4 відмовлено у виїзді за кордон ОСОБА_1 , у зв`язку з ненаданням на паспортний контроль документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в умовах правового режиму воєнного стану.

Не погоджуючись з такою відмовою позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Так, спір виник у зв`язку із відмовою в перетині державного кордону України громадянину України призивного віку в особливий період в умовах правового режиму воєнного стану.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що Верховний Суд у постановах від 17 серпня 2023 року у справі №380/7792/22, від 09 березня 2023 року у справі №600/2520/22-а, від 27 вересня 2023 року у справі №380/16876/22, від 26 жовтня 2023 року у справі №260/3428/22, від 26 жовтня 2023 року у справі №260/3951/22, від 16 листопада 2023 року у справі №160/15200/22 сформував правовий висновок, відповідно до якого той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII (далі Закон № 3543-XII), які є спеціальними для цього періоду.

Так, статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Ця стаття також передбачає, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки.

Відповідно до статті 64 Конституції України Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Виходячи з вказаного вбачається, що станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.

Згідно з положеннями ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 грудня 2015 року №389-VIII (далі Закон №389-VIII) воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ст. 2 Закону №389-VIII).

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону №389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ.

Пунктом 3 Указу № 64/2022 у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону №389-VIII.

В подальшому воєнний стан був продовжений Указами Президента України та діє станом на сьогодні.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

Водночас, загальний порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (далі - Правила № 57).

Згідно з п. 2 Правил № 57, у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи.

Відповідно до п.п. 2-6 Правил № 57, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Аналіз вказаних норм чинного законодавства дає підставу суду апеляційної інстанції дійти висновку, що наявність права на відстрочку від призову під час мобілізації не є тотожнім наявності права виїзду за межі України.

Особи, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації, а також у кожному конкретному випадку особи, які не підлягають призову у разі перетину ними кордону, зобов`язані подавати підтверджуючі документи.

Згідно з п. 8 Порядку встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1455 (далі - Порядок № 1455 в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.

Відповідно до абз. 4 ст. 1 Закону № 3543-XII (в редакції на час виникнення спірних відносин) мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Статтею 22 Закону № 3543-XII (в редакції на час виникнення спірних відносин) визначені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Поряд з цим, ст. 23 Закону № 3543-XII передбачені підстави для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону № 3543-XII (в редакції на час виникнення спірних відносин) не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.

Відповідно до вимог Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» 2232-XII (далі Закон 2232-XII) на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років.

Відповідно до п. 6 ч. 6 ст. 37 Закону 2232-XII виключенню з військового обліку у районних (міських) військових комісаріатах (військовозобов`язаних Служби безпеки України у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних Служби зовнішньої розвідки України у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року № 921 затверджено Порядок організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов`язаних (далі - Порядок №921).

Відповідно до п. 2 Порядку № 921 військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави та полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, підприємств, установ та організацій щодо фіксації, накопичення та аналізу військово-облікових даних призовників і військовозобов`язаних із відображенням їх у військово-облікових документах, а також здійснення контролю за дотриманням призовниками і військовозобов`язаними, посадовими особами державних органів, підприємств, установ та організацій встановлених правил військового обліку.

Згідно з п. 16 Порядку №921 військовий облік ведеться на підставі паспорта громадянина України та таких військово-облікових документів:

для призовників - посвідчення про приписку до призовної дільниці;

для військовозобов`язаних - військового квитка або тимчасового посвідчення військовозобов`язаного.

Пунктом 56 Порядку № 921 передбачено, що про взяття призовників і військовозобов`язаних на військовий облік, зняття та виключення з нього в їх військово-облікових документах проставляються відповідні відмітки.

Вказане кореспондується також з нормами Положення про військовий квиток осіб рядового, сержантського і старшинського складу, затвердженого указом Президента України від 30 грудня 2016 року № 582/2016.

Так, п.1 вказаного Положення визначає, що військовий квиток осіб рядового, сержантського і старшинського складу (далі - військовий квиток) є документом, що посвідчує особу військовослужбовця (військовозобов`язаного, резервіста) та визначає належність його власника до виконання військового обов`язку.

Згідно з нормами вказаного Положення, у військовому квитку, серед іншого, проставляється відмітка про зняття військовослужбовця з військового обліку.

Таким чином, відповідно до чинного законодавства необхідною умовою для виїзду за кордон військовозобов`язаний громадянин України в умовах воєнного стану повинен подати, для серед іншого, документальне підтвердження належності до категорії громадян України, щодо яких не застосовується обмеження у праві виїзду за межі території України, а саме документ, який свідчить про звільнення від призову на військову службу під час мобілізації та яким є військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного.

Частинами 1, 3 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05 листопада 2009 року № 1710-VI встановлено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії.

Зі змісту оскаржуваного рішення відповідача судом апеляційної інстанції встановлено, що на підставі ст.14 Закону України «Про прикордонний контроль» громадянину України ОСОБА_1 тимчасово обмежено у праві виїзду з України, в зв`язку з відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, оскільки зазначений громадянин не зміг надати до паспортного контролю документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.

Як зазначалось вище, відповідно до частини третьої статті 23 Закону № 3543-XII призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають: жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.

Так, доводи апелянта ґрунтуються на тому, що він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, у зв`язку із тим, що виключений з військового обліку військовозобов`язаних, що підтверджується відміткою у військовому квитку, копію якого долучено до апеляційної скарги.

З огляду на це апелянт вважає вказану обставину (не підлягає призову на військову службу під час мобілізації) такою, що свідчить про наявність у нього права на перетинання державного кордону України 12.01.2024, а обмеження його у цьому є порушенням приписів Конституції України щодо свободи пересування та вільно залишати територію України.

Так, аналіз записів військового квитка, долученого до апеляційної скарги, свідчить, що позивач не підлягає призову на військову службу відповідно до абз. 9 ч.3 ст.23 Закону 3543-XII до 20.02.2025 (сторінка 24 військового квитка).

Однак, як це засвідчують матеріалами справи, позивачем при зверненні до суду з позовною заявою, зокрема копія сторінки 24 військового квитка з відповідною відміткою суду першої інстанції не була надана, а відтак суд першої інстанції був позбавлений можливості надати такому доводу відповідну правову оцінку.

Водночас, наявність військово квитка з відповідною відміткою на момент перетинання кордону 12.01.2024 року, проте не неподання його уповноваженим органам, позбавляло права позивача на такий перетин.

Судом апеляційної інстанції взято до уваги викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву обставини, зокрема те, що позивач при перетині державного кордону 12 січня 2024 року до паспортного контролю подав паспорт громадянина України для виїзду за кордон, посвідчення члена сім`ї загиблого, свідоцтво про народження, свідоцтво про смерть. Документ який би підтверджував факт його перебування на обліку в РТЦК та СП, надання йому відстрочки чи звільнення від призову під час мобілізації позивачем не було подано. Також відповідачем зазначено, що посадові особи ДПСУ не уповноваженні встановлювати певні факти.

Протилежного позивачем не доведено з врахуванням того, що він не був позбавлений права подання скарги на прийняте рішення до органу ДПС України вищого рівня з наданням документа який би підтверджував факт його відстрочки чи звільнення від призову під час мобілізації.

Щодо доводів скаржника про те, що в подальшому ним неодноразово перетинався державний кордон з аналогічними документами, то такі не заслуговують на увагу, на переконання суду є голослівними, преюдиційними бути не можуть, оскільки не підтвердженими жодними доказами.

Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Слід зазначити, що незважаючи на встановлений частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності, позивач не звільняється від свого обов`язку, визначеного частиною 1 згаданої статті щодо доведення тих обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає правильними висновки суду першої інстанції, що подані позивачем документи не надавали йому права виїзду 12.01.2024 року за межі території України, а відтак оскаржуване рішення відповідачем прийнято з дотриманням чинного законодавства та принципів, передбачених ст.2 КАС України, та є правомірним.

Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави відмови у позові, на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі №260/538/24 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді І. М. Обрізко Т. В. Онишкевич