Рішення

від 19.11.2024 по справі 462/3858/21

ЗАЛІЗНИЧНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 462/3858/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 листопада 2024 року м.Львів

Залізничний районний суд м. Львова в складі:

головуючого - судді Боровкова Д.О.

при секретарі Данилович Н.В.,

за участю представника позивача Старка Н.Р. , Іськіва І.З. , ОСОБА_33

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Львові у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою Релігійної організації «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова» до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Тертична Елеонора Віталіївна, Львівська єпархія Православної церкви України) про визнання недійсними договорів, скасування державної реєстрації та витребування майна,

встановив:

Позивач звернувся до суду з позовом (з урахуванням змін та доповнень /Т-1 а.с.56-68/), в якому просить визнати недійсним договір купівлі - продажу незавершеного будівництва, укладений 24 липня 2012 року між Релігійною громадою Української Автокефальної православної церкви Святого Духа та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., зареєстрований в реєстрі за № 3698; скасувати запис про державну реєстрацію, проведену 15 листопада 2012 року за ОСОБА_4 на об`єкт незавершеного будівництва, церква - готовність 6%, що позначений на плані літерою «В-1», розташований на за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкту 36997546); визнати недійсним договір купівлі - продажу нежитлової будівлі, укладений 30 вересня 2009 року між Релігійною громадою Української Автокефальної православної церкви Святого Духа та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., зареєстрований в реєстрі за № 5784; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 на користь Релігійної організації «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова нежитлову будівлю (каплицю), загальною площею 131,1 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Свої вимоги мотивує тим, що каплиця та незавершене будівництво, церква - готовність 6% належали їх релігійній громаді. Вказані об`єкти були продані їх настоятелю ОСОБА_4 , від імені ж продавця - їх релігійної громади діяв ОСОБА_6 , який діяв на підставі довіреності, підписаної тим самим настоятелем. Вважають, що ОСОБА_6 діяв усупереч меті, завданню позивача як релігійної організації, без необхідного обсягу дієздатності. Крім того, протокол загальних зборів їх релігійної організації від 10 травня 2009 року № 10, яким нібито надано було дозвіл на продаж каплиці, а також, протокол від 24 липня 2012 року № 15, яким нібито надано було дозвіл на продаж незавершеного будівництва є підроблені, оскільки не всі учасники цих зборів були присутні на них. У подальшому ОСОБА_4 подарував нежитлову будівлю-каплицю своїй дочці ОСОБА_5 , що свідчить про його умисел на заволодіння майном релігійної організації у власних цілях. В зв`язку з наведеним, просить позов задовольнити.

Відповідачі подали до суду відзив на позов, у якому проти задоволення позову заперечили, покликаючись на те, що усі доводи позивача щодо фальсифікації та недійсності протоколів загальних зборів від 10 травня 2009 року № 10 та протокол від 24 липня 2012 року № 15 грунтуються на тому, що на них були відсутні 20 осіб, проте цей факт ніяким чином не позначається на законності вказаних протоколів. Крім цього, позивач не довів, які саме діяли обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи у ОСОБА_4 та ОСОБА_6 (голови та заступника Парафіяльної Ради відповідно). Вважає, що вказані особи, укладаючи спірні договори діяли в межах своїх повноважень, добросовісно, з метою досягнення завдання і цілей позивача. В зв`язку з наведеним, просять у задоволені позову відмовити /Т-1 а.с.178-192/.

Представник позивача - адвокат Старко Н.Р. подав до суду відповідь на відзив, в якій зазначив, що на його думку обидва спірних договори купівлі-продажу укладені в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, оскільки у даному випадку відбулося лише відчуження майна позивача - релігійної організації, проте останній ніяких грошей не отримав, також, вартість відчуженого спірного майна за спірними договорами була значно занижена, просить позов задовольнити /Т-1 а.с.232-238/.

Третя особа Львівська Єпархія ПЦУ подала до суду письмові пояснення, в яких підтримала позицію позивача в прагненні повернути каплицю та незавершене будівництво - церкву у власність релігійної громади /Т-3 а.с.59-60/.

Суд зазначає, що ОСОБА_6 під час того, як він був у статусі третьої особи (ухвалою суду від 19 листопада 2024 року виключений зі списку третіх осіб в зв`язку з його смертю) жодних письмових пояснень суду не надав, лише 26 січня 2022 подав до суду заяву, що з`явитись на судове засідання не зможе за станом здоров`я /Т-2 а.с.20/.

У судовому засіданні представники позивача позов підтримали, дали пояснення аналогічні вищенаведеному, просять позов задовольнити.

Суд ухвалив розглядати справу без участі відповідачів та представників відповідача, які будучи належним чином повідомлені про час і місце судового засідання, до суду повторно не з`явилися, доказів поважності своєї неявки до суду не подали, проте раніше подали до суду відзив на позов, неодноразово подавали докази на обгрунтування своєї позиції, а відтак, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті.

Суд ухвалив розглядати справу без участі третьої особи - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Тертичної Е.В., яка будучи неодноразово належним чином повідомлена про час і місце судового засідання, до суду не з`явилася, письмових пояснень не подала, проте неодноразово подавала заяви про розгляд справи за її відсутністю /Т-1 а.с.198,243; Т-2 а.с.237/, а також, без участі представника третьої особи Львівської Єпархії ПЦУ, яка письмові пояснення надала, і тому їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

08 червня 2022 року до суду надійшла заява представника позивача про відвід судді Боровкова Д.О. /Т-2 а.с.245-247/.

10 червня 2022 року ухвалою судді Залізничного районного суду м. Львова Колодяжного С.Ю. у задоволені заяви представника позивача про відвід судді Боровкова Д.О. відмовлено.

Рух справи у суді, процесуальні рішення, постановлені судом.

02 серпня 2021 року ухвалою суду у справі було відкрито загальне позовне провадження, призначене підготовче судове засідання /Т-1 а.с.107/.

15 листопада 2021 року відповідачі подали до суду заяву про залишення позову без розгляду /Т-1 а.с.206,207,218,219/.

Також, 15 листопада 2021 року відповідачі подали до суду заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, мотивуючи його тим, що спірні договори були укладені у 2009 та 2012 роках, інформація про укладення договорів була у вільному доступі, члени релігійної громади були присутні на зборах, а відтак позивач міг дізнатися про порушення свого права /Т-1 а.с.208-2014/.

04 лютого 2022 року до суду надійшла заява представника позивача про визнання поважним пропуску строку позовної давності /Т-2 а.с.25-29/.

22 лютого 2022 року ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, у задоволені вищевказаних клопотань відповідачів від 15 листопада 2021 року про залишення позову без розгляду відмовлено /Т-2 а.с.67-69/.

21 квітня 2022 року відповідачі подали до суду клопотання про зупинення провадження у справі /Т-1 а.с.92-111/.

29 квітня 2022 року представник позивача подав до суду заперечення на клопотання відповідачів про зупинення провадження у справі /Т-2 а.с.137-142/.

29 квітня 2022 року ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, у задоволені вищевказаних клопотання про зупинення провадження у справі відмовлено /Т-2 а.с.143-145/.

29 квітня 2022 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду /Т-2 а.с.146/.

22 грудня 2022 року представник відповідача - адвокат Кардопольцев А.С. подав до суду клопотання про зупинення провадження у справі /Т-3 а.с.151,152/.

28 лютого 2023 року ухвалою суду зупинено провадження у справі до набрання законної сили рішення суду у справі № 914/2805/21 /Т-3 а.с.191/.

02 вересня 2024 року до суду надійшло клопотання відповідача про відновлення провадження у справі /Т-3 а.с.195/.

04 вересня 2024 ухвалою суду провадження у справі відновлено /Т-3 а.с.208/.

18 жовтня 2024 року до суду подана заява представника позивача про долучення доказів щодо призначення ОСОБА_33 керівником позивача /Т-3 а.с.216,217/.

18 листопада 2024 року вдруге надійшла заява ОСОБА_4 про відкладення розгляду справи.

19 листопада 2024 року ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, у задоволені вищевказаного клопотання відповідача відмовлено, оскільки відсутні докази поважності його неявки у судове засідання вдруге.

19 листопада 2024 року ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, зі списку третіх осіб виключно ОСОБА_6 в зв`язку з його смертю.

Заслухавши представників позивача, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Фактичні обставини, встановлені судом у справі.

Судом встановлено, що 2 жовтня 1990 року органи влади Української РСР офіційно зареєстрували Українську Автокефальну Православної Церкву (надалі - УАПЦ), вказана обставина є загальновідома, а відтак не підлягає доказуванню в силу вимог частини 3 статті 82 ЦПК України.

Рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради № 141 від 17 березня 1992 року було зареєстровано Статут Парафії Української Автокефальної православної церкви Святого Духа (м. Львів, вул. Суботівська) (надалі Статут від 1992 року) /Т-1 а.с.75-82/.

З довідки № 586 від 18 квітня 1996 року вбачається, що Релігійній громаді Української Автокефальної православної церкви Святого Духа було присвоєно ідентифікаційний код 23967756 /Т-1 а.с.83/.

Пунктом 1.1 Розділу І Статуту від 1992 року було передбачено, що парафія УАПЦ церкви Святого Духа є релігійною організацією, в яку добровільно об`єднані громадяни Православного вірозвизнавання, мета якої - задоволення своїх духовних потреб. Вона є первинною складовою частиною Львівсько-Галицької Єпархії УАПЦ.

У пунктах 4.2 та 4.4 Розділу 4 Статуту від 1992 року зазначено, що парафія має печатку, штамп, рахунок у державному ощадному банку для проведення фінансових операцій. Власністю парафій є майно, що придбане або отримано за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян, організацій чи коштів, переданих державою.

Відповідно до пункту 4.5 Розділу 4 Статуту від 1992 року, у випадку припинення діяльності парафії УАПЦ майно, що їй належить передається у власність Консисторії. У разі схизми або відходу від УАПЦ та частина, яка залишається вірною, стає власником парафіяльного майна.

У розділі 5 «Структура» Статуту від 1992 року зазначалося, що на чолі кожної парафії стоїть настоятель, який на прохання віруючих призначається правлячим Архієреєм на дану парафію (пункт 5.1). Настоятель може бути обраний головою Парафіяльної Ради (пункт 5.3). Настоятель зобов`язаний при будівництві нового храму чи ремонту або реєстрації мати дозвіл і благословення правлячого архієрея на ці дії (пункт 5.5). Настоятель повинен сумлінно виконувати всі пастирські та адміністративні обов`язки, згідно з церковними канонами і даним Статутом (пункт 5.6).

Також, у розділі 5 «Структура» Статуту від 1992 року передбачалося, що Парафіяльні Збори складається з членів, які утворюють дану парафію: кліріків, мирян, які досягли 18-річного віку, перебувають у церковному спілкуванні та відзначаються християнською мораллю (пункт 5.9). До обов`язків Парафіяльних Зборів входило: збереження внутрішньої єдності парафії і сприяння її духовно-моральному зростанню; визначення розмірів відрахувань на загальноцерковні, єпархіальні, патріотичні, внутрішньопарафіальні та благодійні цілі (пункт 5.14).

Згідно з пунктом 5.15. Розділу 5 «Структура» Статуту від 1992 року Парафіяльна Рада є виконавчим органом Парафіяльних Зборів і підзвітна їм.

Пунктами 5.19-5.21 Розділу 5 «Структура» Статуту від 1992 року передбачено, що Парафіяльні Збори обирають з числа своїх членів ревізійну комісію у складі голови, його заступника і двох членів терміном на три роки. Ревізійна комісія підзвітна Парафіяльним зборам. До обов`язків ревізійної комісії належить: перевірка наявності грошових засобів, законності витрачання коштів, вірності ведення прибутково-видаткових книг; контроль за станом майна; інвентаризація; контроль за обліком зібраних грошей під час Богослужінь та інших пожертвувань.

З письмових пояснень Управління Львівської єпархії УПЦ від 28 червня 2022 року № 176 убачається, що у 1996 році настоятелем храму Святого Духа був призначений відповідач - ОСОБА_4 . 4 грудня 1998 року по АДРЕСА_1 була освячена каплиця, яка була збудована власними силами парафіян, за їх кошти та кошти жертводавців /Т-3 а.с.60,61/. Вказані обставини у справі не заперечуються сторонами.

У 2001 році після конфлікту з митрополитом УАПЦ Мефодієм від вказано церкви відійшов єпископ ОСОБА_8 ( ОСОБА_8 , який у листопаді 2001 році утворив Українську Апостольську православну церкву (надалі - УАпПЦ), яка перебуває поза євхаристійним спілкуванням з Вселенським Православ`ям. У 2002 році УАпПЦ очолив архієпископ ОСОБА_6 ( ОСОБА_6 ). Вказані факти є загальновідомими, не заперечуються учасниками справи. Крім цього, інформація щодо історії створення та діяльності УАпПЦ є загальнодоступною в мережі інтернету /Т-3 а.с.84-86/.

30 вересня 2009 року між Релігійною громадою Української Автокефальної православної церкви Святого Духа, в особі ОСОБА_6 , який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В. 30 вересня 2009 року за реєстровим № 5783, та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., зареєстрований в реєстрі за № 5784 /Т-1 а.с.86,87/.

Згідно з пунктом 1 вказаного договору купівлі-продажу від 13 вересня 2009 року Релігійна громада Української Автокефальної православної церкви Святого Духа продала, а ОСОБА_4 купив нежитлову будівлю (каплицю), що на плані позначена літерою Б-1,загальною площею 131,1 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Відчужена нежитлова будівля належить продавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нежитлову будівлю, виданого 30 червня 2009 року Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 30 червня 2009 року, зареєстрованого ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 27 серпня 2009 року, що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за № 23691119.

Пунктами 2 та 3 договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 13 вересня 2009 року передбачено, що продаж вчинений за 100000,00 грн., а покупець зобов`язується сплатити продавцю, а продавець прийняти ці кошти протягом двох років з дня підписання даного договору у безготівковій форм, або шляхом внесення готівки в касу Релігійної громади. Вартість нежитлової будівлі, що відчужується згідно з Витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно № 2361179, виданого ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», 27 серпня 2009 року становить 394122,00 грн.

Довіреність, посвідчена приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В. 30 вересня 2009 року за реєстровим № 5783, якою уповноважувалося ОСОБА_6 продати вищевказану нежитлову будівлю (каплицю), була підписана від імені Релігійної громади Української Автокефальної православної церкви Святого Духа її настоятелем та головою церковної ради ОСОБА_4 /Т-1 а.с.25/.

30 березня 2012 року Релігійна громада Української Автокефальної православної церкви Святого Духа отримала державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 188572, яким посвідчувалося, що вказана громада є постійним користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,2855 га /Т-1 а.с.88,89/.

24 липня 2012 року між Релігійною громадою Української Автокефальної православної церкви Святого Духа, в особі ОСОБА_6 , який діяв на підставі довіреності, посвідченою приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В. 24 липня 2012 року за реєстровим № 359 та Протоколу № 15 загальних зборів Релігійної громади Церкви «Святого Духа» від 22 липня 2012 року, та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу незавершеного будівництва, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., зареєстрований в реєстрі за № 3698 /Т-1 а.с.84,85/.

У пункті 1 вказаного договору купівлі-продажу від 24 липня 2012 року зазначено, що Релігійна громада Української Автокефальної православної церкви Святого Духа продала, а ОСОБА_4 купив об`єкт незавершеного будівництва, церква - готовність 6%, що позначений на плані літерою «В-1», розташований на за адресою: АДРЕСА_1 . Реєстраційний номер об`єкту 36997546. Відчужуваний об`єкт незавершеного будівництва належить продавцю на праві колективної власності на підставі Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 188572.

Пунктами 2 та 3 договору купівлі-продажу незавершеного будівництва від 24 липня 2012 року передбачено, що продаж вчинений за 109401,00 грн., яку покупець сплатив продавцю, а продавець прийняв ці кошти до підписання даного Договору, шляхом внесення готівки в касу продавця. Вартість об`єкту незавершеного будівництва, що відчужується згідно з Витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно № 34644276, виданого ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», 26 червня 2012 року становить 109401,00 грн.

15 грудня 2018 року було проведено Помісний Собор УАПЦ, яким прийнято рішення припинити діяльність релігійного об`єднання - УАПЦ шляхом об`єднання та приєднання до утворюваної Православної Церкви України, припинити чинність Статуту про управління УАПЦ, припинити діяльність всіх статутних органів УАПЦ, а також, вирішено всім єпархіальним архієреям УАПЦ та керівникам релігійної організації, які перебували у її складі, взяти до уваги вказані рішення та після утворення єдиної помісної автокефальної ПЦУ увійти до її складу шляхом внесення відповідних змін у статути релігійних організацій, не припиняючи їх статусу як юридичних осіб.

Рішенням Помісного Об`єднавчого Собору Православної Церкви України від 15 грудня 2018 року було утворено Православну Церкву України, затверджено її Статут, обрано Предстоятеля - Митрополита Київського і всієї України. 06 січня 2019 року Патріаршим та Синодальним томосом Православній Церкві України надано автокефальний статус.

13 грудня 2019 року було проведено державну реєстрацію припинення релігійної організації «Патріархія Української Православної Церкви (код ЄДРПОУ 24074457) у зв`язку з її реорганізацією шляхом приєднання до релігійної організації «Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)» (код ЄДРПОУ 42783113), яка є її повним та універсальним правонаступником.

Вказані факти є загальновідомі, а також, викладені у довідці Управління Львівської єпархії УПЦ від 05 жовтня 2021 року № 422 /Т-1 а.с.131,132/.

16 серпня 2020 року на виконання вищевказаних рішень Помісних Соборів під головуванням митрофорного протоієрея ОСОБА_10 були проведені загальні збори Релігійної громади УАПЦ Церкви Святого духа.

За результатами вказаних зборів прийнято рішення, оформлене протоколом загальних парафіяльних зборів Релігійної громади УАПЦ Церкви Святого Духа від 16 серпня 2020 року № 1, зокрема, про зміну найменування релігійної громади з Релігійної громади УАПЦ Церкви Святого Духа на Релігійну організацію «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова»; керівником вказаної організації обрано ОСОБА_11 ; обрано членів парафіяльної ради та ревізійної комісії /Т-1 а.с.12,13/.

Розпорядженням голови Львівської обласної державної адміністрації від 28 жовтня 2020 року № 973/0/5-20 зареєстровано Статут Релігійної громади УАПЦ Церкви Святого Духа на Релігійну організацію «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова» (нова редакція) (надалі Статут від 2020 року) /Т-1 а.с.14-19/.

Відповідно до пункту 1.1. Розділу І Статуту від 2020 року Релігійна організація «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова» є місцевою організацією православних віруючих громадян, які проживають на території м. Львова та визнають свою канонічну та організаційну належність до Львівської єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) у складі об`єднання Православної церкви України (ПЦУ).

19 серпня 2020 року Указом митрополита Львівського УПЦ (ПЦУ) високопреосвященнішого ОСОБА_32 керівником вказаної Релігійної громади призначено ОСОБА_11 /Т-1 а.с.20/.

03 грудня 2020 року Указом митрополита Львівського УПЦ (ПЦУ) високопреосвященнішого ОСОБА_32 № 317 митрофорного протоієрея ОСОБА_4 за порушення канонів Православної Церкви, а саме: 34,18,39,56,84,12,25,27,38,17,21 - через привласнення церковного майна, на прохання парафіян 09 листопада 2020 року звільнено від обов`язків настоятеля церкви (каплиці) Святого Духа, а також, надано останньому благословення у місячний термін повернути майно громаді, і після цього по згоді парафіян він зможе повернутися до обов`язків священослужіння в церкві Святого Духа /Т-1 а.с.22/.

Також, 03 грудня 2020 року Указом митрополита Львівського УПЦ (ПЦУ) високопреосвященнішого ОСОБА_32 митрофорного № 318 митрофорного протоієрея ОСОБА_10 призначено виконуючим обов`язки настоятеля церкви (каплички) парафії Святого Духа /Т-1 а.с. 23/.

Проте, відповідач ОСОБА_4 вищевказаний Указ від 03 грудня 2020 року № 317 виконувати не забажав, майно не повернув релігійній громаді, а натомість подав до Господарського суду м. Києва позов про визнання протиправними (недійсними) рішення загальних зборів, визнання протиправним та скасування розпорядження в частині.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 03 листопада 2022 року, залишеного в силі постановою Північного апеляційного господарського суду від 20 червня 2024 року, у справі № 914/2805/21 за позовом ОСОБА_4 до Релігійної організації «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної Церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова, Львівської обласної державної адміністрації ухвалено: позовні вимоги ОСОБА_4 - задовольнити частково; визнати недійсними рішення загальних парафіяльних зборів релігійної громади Української Автокефальної Православної Церкви Святого Духа, оформлені протоколом №1 від 16.08.2020 року загальних парафіяльних зборів релігійної громади Української Автокефальної Православної церкви Святого Духа (ідентифікаційний код юридичної особи 23967756); визнати недійсним статут Релігійної організації «Релігійна громада Львівської єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова» в новій редакції, прийнятий рішенням загальних парафіяльних зборів релігійної громади Української Автокефальної Православної Церкви Святого Духа, яке оформлено протоколом № 1 від 16 серпня 2020 року (ідентифікаційний код юридичної особи 23967756) /Т-3 а.с.198-207/.

13 серпня 2024 року під головуванням парафіянина ОСОБА_33 були проведені загальні збори Релігійної громади УАПЦ Церкви Святого духа (ідентифікаційний код - 23967756).

За результатами вказаних зборів прийнято рішення, оформлене протоколом загальних парафіяльних зборів Релігійної громади УАПЦ Церкви Святого Духа від 1 серпня 2020 року № 1, зокрема, про зміну найменування релігійної громади з Релігійної громади УАПЦ Церкви Святого Духа на Релігійну організацію «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова»; підтверджено приналежність вказаної релігійної організації до Львівської єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України); прийнято Статут; прийнято зміну засновників релігійної громади і зазначено засновників Львівську єпархію Української Православної церкви (Православної церкви України) /Т-3 а.с.219,220/.

Розпорядженням голови Львівської обласної державної адміністрації від 04 жовтня 2024 року № 1057/0/5-24ВА зареєстровано Статут Релігійної громади УАПЦ Церкви Святого Духа на Релігійну організацію «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова» (нова редакція) (надалі Статут від 2024 року) /Т-3 а.с.221-231/.

Таким чином, релігійна громада парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова беззаперечно та остаточно підтвердила свою приналежність до Української Православної церкви (Православної церкви України).

З виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань убачається, що з 09 жовтня 2024 року керівником позивача є ОСОБА_33 /Т-3 а.с.233/.

Окрім вищевказаного, суд вважає за необхідним звернути увагу на наступні обставини.

Так, з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 267446431 убачається, що з 03 грудня 2020 року каплиця, нежитлова будівля, позначена на плані під літ. «Б-1», що розташована на вул. Суботівська у м. Львові, належить на праві власності доньці ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , яка набула право власності на вказаний об`єкт на підставі договору дарування нежитлової будівлі від 03 грудня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюк В.М., зареєстрований за № 2497 /Т-1 а.с.73/.

Крім цього, на ім`я голови м. Львова ОСОБА_12 був поданий лист від імені релігійної громади церкви «Святого Духа» від 14 травня 2019 року № 9/19 за підписом голови церковного комітету Нарольського О.Л., в якому останній дав згоду на вилучення земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,2855 га, з користування релігійної громади на користь ОСОБА_4 /Т-1 а.с.44/.

Також, 10 жовтня 2019 року за зверненням настоятеля - керівника Релігійної громади УАПЦ Святого Духа Горуйка Павла Івановича Львівська міська рада прийняла ухвалу № 5737 «Про надання Релігійній громаді Української Автокефальної православної Церкви Святого Духа дозволу на виготовлення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки на АДРЕСА_1 », якою, зокрема, надала дозвіл на поділ земельної ділянки, загальною площею 0,2855 га на АДРЕСА_1 на дві ділянки, а саме: площею 0,2098 га та 0,0757 га /Т-1 а.с.48/.

Проте, після звернення парафіян вказаної громади 16 лютого 2021 року до Львівської міської ради, остання винесла Ухвалу від 15 березня 2021 року № 447 «Про скасування ухвали міської ради від 10.10.2019 № 5737 «Про надання Релігійній громаді Української Автокефальної православної Церкви Святого Духа дозволу на виготовлення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки на АДРЕСА_1 » /Т-1 а.с.49/.

Таким чином, між сторонами існує спір з приводу права власності на два культових об`єкта, а саме: каплицю та незавершене будівництво - церкви.

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Згідно зі статтею 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Згідно з частинами 1 та 2 статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (в редакції чинній на момент набуття позивачем права власності на спільні об`єкти та на момент їх відчуження) релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. У власності релігійних організацій може бути також майно, що

знаходиться за межами України. Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержувати їх.

Статтю 18 вказаного Закону України було доповнено новою частиною згідно із Законом № 2673-VIII від 17.01.2019 (в редакції Закону № 3894-IX від 20.08.2024) якою передбачено, що забороняється вчиняти будь-які дії, наслідком яких може стати відчуження майна релігійної організації, зокрема його продаж, обмін, передача у заставу, встановлення іпотеки, безоплатна передача у власність чи управління інших осіб, до завершення процедури зміни своєї підлеглості у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним об`єднанням шляхом реєстрації нової редакції статуту (положення) у порядку, визначеному цим Законом, та державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».

Щодо вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 30 вересня 2009 року та договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва від 24 липня 2012 року.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За положеннями частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини 2 статті 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Згідно з частиною 1 статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Відповідно до статей 237, 239 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Згідно з частиною 3 статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

У відповідності до статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Відповідно до статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

З огляду на положення статей 92, 241 ЦК України вчинення правочину органом (посадовою особою) юридичної особи з перевищенням наданих йому повноважень може бути підставою для недійсності такого правочину лише за умови обізнаності контрагента про наявність відповідного обмеження повноважень (коли він знав чи за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження), а також відсутності подальшого схвалення правочину.

Суд при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин враховує висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17.

Так, у цій справі Велика Палата дійшла висновку про можливість застосування частини 1 статті 232 Цивільного кодексу України у вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. При цьому, для визнання правочину недійсним на підставі цієї статті необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

З аналізу пунктів 5.5 та 5.14 Статуту від 1992 року (який був чинний на момент відчуження об`єктів) слідує, що настоятель ОСОБА_4 був зобов`язаний при відчужені культових споруд мати дозвіл і благословення правлячого архієрея на ці дії, а також, рішення парафіяльних зборів, оскільки визначення розмірів відрахувань на загальноцерковні цілі належали до виключної їх компетенції.

Відповідач ОСОБА_4 на підтвердження правомірності продажу у 2009 році каплички надав суду протокол від 10 травня 2009 року № 10 загальних зборів релігійної громади церкви «Святого Духа» та протокол від 16 серпня 2009 року № 11 загальних зборів релігійної громади церкви «Святого Духа» /Т-2 а.с.175-178/, а також, надав лист на бланку Київської патріархії УАПЦ за підписом митрополита ОСОБА_34, датований 2002 роком /Т-2 а.с.174/ та Указ митрополита ОСОБА_34 від 05 вересня 2002 року (виправлено на 2009 рік) № 205/50 /Т-2 а.с.180/.

Щодо проведення вищевказаних загальних зборів, то суд зазначає наступне.

Так, з протоколу від 10 травня 2009 року № 10 загальних зборів релігійної громади церкви «Святого Духа», які відбувалися під головуванням настоятеля ОСОБА_13 , вбачається, що на зборах були присутні 160 парафіян. За результатами загальних зборів було прийнято рішення, яким відчуження каплички було доручено ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , отримані кошти направити на будівництво нового храму. Голосування підтвердити підписами.

Відповідачі не надали суду списку 160 учасників загальних зборів, який б містив підписи останніх, та дав би суду можливість вважати, що саме цей список учасників відноситься до вказаного протоколу.

Зі змісту протоколу від 16 серпня 2009 року № 11 загальних зборів релігійної громади церкви «Святого Духа», які відбувалися під головуванням настоятеля ОСОБА_13 , вбачається, що на зборах були присутні 105 парафіян. За результатами загальних зборів було прийнято рішення про викуп каплички ОСОБА_16 за 100000,00 грн., а кошти повернути позичальникам. При цьому, у даному випадку не приймалося, з незрозумілих для суду причин, рішення про те, що голосування слід підтвердити підписами учасників.

Разом з тим, допитані у судовому засіданні свідки зі сторони позивача ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 пояснили, що вони є парафіяни церкви «Святого Духа», кожний з них вже станом на 2009 рік відвідував церкву. Ніяких загальних зборів ніколи не проводилося, тим більше ніколи не проводилися збори, на яких би вирішувалося питання продажу каплиці або фундаменту церкви. ОСОБА_24 незаконно приватизував церкву. При цьому, про факти того, що їх настоятель незаконно вилучив в громади культові споруди, вони дізналися лише у 2020 році, коли почали з`ясовувати, чому їх настоятель не бажає, щоб їх громада приєдналася до Помісної Єдиної Православної Церкви України. Свідки бачили декілька разів в приміщенні церкви отця ОСОБА_25 ( ОСОБА_6 ), якого ОСОБА_4 представляв парафіянам, як епіскопа УАПЦ.

У суду немає підстав не довіряти або ставити під сумнів вищевказані пояснення свідків, оскільки кожний з них давав пояснення, будучи приведений до присяги та попереджений про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих пояснень. Крім цього, з пояснень свідків вбачається, що вони брали активну участь в діяльності релігійної громади та будівництві каплиці.

Так, з пояснення ОСОБА_17 убачається, що він власними силами, безкоштовно зробив іконостас у каплиці. З пояснення ОСОБА_18 слідує, що її сім`я за 400 євро придбала люстри в каплицю.

Відповідачі не надали суду жодного належного та допустимого доказу на спростування вищевказаних пояснень свідків. При цьому, суд всебічно сприяв відповідачам у тому, щоб вони забезпечили у суді участь, заявлених ними свідків, зокрема, задовольняючи чисельні заяви відповідачів про відкладення розгляду справи. Проте, жодний свідок, заявлений відповідачами до суду так і не з`явився, пояснення суду не надав.

Крім цього, в тексті договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 30 вересня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., ніяким чином не зазначено про існування вказаних протоколів загальних зборів релігійної громади церкви « Святого Духа », а відтак, існування вищевказаних протоколів від 10 травня 2009 року № 10 та від 16 серпня 2009 року № 11 станом на день укладання спірного договору викликає обґрунтовані сумніви.

Суд зазначає, що не може створювати правових наслідків рішення загальних зборів учасників товариства, які насправді не було проведено, хоча на підтвердження такого рішення складений протокол (помилковий, підроблений тощо).

З огляду на наведене, суд вважає, що вищевказані протоколи загальних зборів релігійної громади церкви «Святого Духа» не є належними та достовірними доказами та не бере їх до уваги.

З приводу листа на бланку Київської патріархії УАПЦ за підписом митрополита ОСОБА_34, датованого 2002 роком, то такий лист, виходячи з його змісту взагалі благословляв відповідача лише на приватизацію будівлі каплиці та незавершеного будівництва церкви та на передачу цих будівель під опіку предстоятелю УАПЦ, а кредити мали бути погашені за рахунок парафії. Про надання дозволів на продаж вказаних культових споруд ОСОБА_4 у вказаному листі нічого не згадується.

З приводу Указу митрополита ОСОБА_34 від 05 вересня 2002 року (рік виправлено ручкою на 2009 рік) № 205/50, то такий документ є неналежним доказом та не береться судом до уваги, з огляду на таке.

Зі змісту вказаного Указу за підписом митрополита ОСОБА_34 від 05 вересня 2002 року вбачається, що останній благословляє ОСОБА_13 на продаж каплички, а кошти передати в касу церкви (пункт 1 Указу). Також, цим Указом благословляється ОСОБА_6 ( Архієпископ ОСОБА_6 ) на надання правової допомоги релігійній громаді у оформленні усіх необхідних юридичних документів Пункт 2 Указу).

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_27 , пояснив, що він на даний час є секретарем метрополії УПЦ по зв`язках з громадськістю. З 27 березня 2004 року по 2015 рік він працював референтом в УАПЦ, в його обов`язок входило підготовка проектів всіх документів, зокрема, Указів митрополита ОСОБА_34. Указ від 05 вересня 2002 він не готував. Бланк на якому надрукований Указ датований 2002 роком, у 2009 році такі бланки вже не використовувалися, їх перестали використовувати з 2005 року. Зміст Указу не відповідає церковному стилі. Крім цього, митрополит Мефодій ніколи б не благословляв ОСОБА_28 (отця ОСОБА_25 ), оскільки останній ніколи не був єпископом УАПЦ, він належав до невизнаної церкви, яка перебувала у конфронтації з УАПЦ. Вказаний Указ є повністю сфальсифікований.

Крім цього, вказанні пояснення свідка ОСОБА_27 підтверджуються письмовими пояснення Управління Львівської єпархії УПЦ від 28 червня 2022 року № 177, з яких убачається, що ОСОБА_6 жодного відношення до парафій Львівської єпархії не мав та не займав жодних духовних і світських посад у Львівській єпархії /Т-3 а.с.59/.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що відповідач ОСОБА_4 , укладаючи договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 30 вересня 2009 року, порушив вимоги пунктів 5.5 та 5.15 Статуту від 1992 року, оскільки він не мав погодження, дозволу загальних зборів релігійної громади та не мав дозволу і благословення правлячого архієрея на продаж культових споруд, які належали релігійній громаді УАПЦ, що вже само по собі є достатньою підставою для визнання спірного правочину недійсним. При цьому, відповідач як настоятель та голова церковної ради був обізнаний або повинен був бути обізнаний з вказаними вимогами локального нормативного акту - Статуту від 1992 року та відповідно з наявними у нього як настоятеля обмеженнями щодо укладення правочинів з відчуження майна релігійної громади.

Також, суд враховує визначену у договорі ціну каплиці - 100000,00 грн, у той час, як її оціночна вартість, про яку вказували самі сторони у договорі, складала 394122,00 грн.,

При цьому, у матеріалах справи наявна довідка АТ "Альфа-Банк" від 21 листопада 2021 року № 3 про те, що рух по рахунку № НОМЕР_1 , який належав Релігійній громаді Української Автокефальної православної церкви Святого Духа, з дати відкриття по дату відкриття рахунку не відбувався /Т-2 а.с.34/.

Також, з довідки позивача, підписаного тринадцятьма членами церковного комітету вбачається, що в період з 01 січня 2009 року по сьогоднішній час релігійна громада не отримувала грошових коштів від продажу майна, а саме: каплиці та незавершеного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 /Т-1 а.с.33/.

Суд вважає, що довідка підписана священником ОСОБА_29 про те, що ОСОБА_6 передав кошти в розмірі 100000,00 грн. від продажу каплички у церковну касу не є належним та допустим доказом, оскільки вказана довідка не є документом фінансової звітності /Т-2 а.с.172/, а церковний комітет констатував відсутність у касі вказаних коштів.

Таким чином, доказів виконання ОСОБА_4 зобов`язання з оплати за спірним договором купівлі-продажу нежитлової будівлі від 30 вересня 2009 року матеріали справи не містять. Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що продаж каплиці майже в чотири рази дешевше її оціночної вартості, не може вважатися обачним та сумлінним (добросовісним та розумним) виконанням настоятелем ОСОБА_4 своїх обов`язків.

Враховуючи вищевикладені обставини справи, суд приходить до висновку, що оскаржуваний позивачем правочин, вчинений від імені Релігійною громадою Української Автокефальної православної церкви Святого Духа її представником ОСОБА_35, який, не будучи парафіянином громади, будучи священнослужителем іншої церкви, яка перебувала в конфлікті з УАПЦ, діючи на підставі довіреності, виданою настоятелем церкви Святого Духа ОСОБА_4 , який одночасно виступив котрагентом, був безумовно вчинений всупереч інтересам релігійної громади, що вказує на наявність умислу і домовленості представника продавця (який діяв на підставі довіреності, виданої настоятелем церкви) та покупця (настоятеля церкви) під час укладення спірного договору щодо переслідування власних інтересів.

З огляду на наведене? вимога про визнання договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 30 вересня 2009 року є підставною та підлягає задоволенню.

Щодо договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва від 24 липня 2012 року, то суд приходить до висновку, що позовна вимога також є підставною з огляду на таке.

Зі змісту спірного договору купівлі-продажу незавершеного будівництва від 24 липня 2012 року вбачається, що від імені продавця - Релігійної громади УАПЦ Святого Духа, вказаний договір знову підписав ОСОБА_6 , який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В. та Протоколу № 15 загальних зборів Релігійної громади Церкви «Святого Духа» від 22 липня 2012 року.

З протоколу від 22 липня 2012 року № 15 загальних зборів релігійної громади церкви «Святого Духа», які відбувалися під головуванням настоятеля ОСОБА_13, вбачається, що на зборах були присутні 186 парафіян. За результатами загальних зборів було прийнято рішення про відчуження незавершеного будівництва фундаменту церкви священнику ОСОБА_4 та доручити останньому отримати кредит для завершення будівництва. При цьому, у даному випадку не приймалося, з незрозумілих для суду причин, рішення про те, що голосування слід підтвердити підписами учасників /Т-2 а.с.173/.

Як зазначалося вище свідки зі сторони позивача ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 пояснили, що ніяких загальних зборів ніколи не проводилося, тим більше ніколи не проводилися збори, на яких би вирішувалося питання продажу фундаменту церкви.

Беручи до уваги, що відповідачами не надано суду списку учасників загальних зборів від 22 липня 2012 року, який б містив підписи останніх, проведення вищевказаних зборів, в яких приймало участь 186 парафіян викликає в суду обґрунтовані сумніви.

Жодний свідок, допитаний у суді, не підтвердив факту того, що загальні збори, які оформлені протоколом № 15 від 22 липня 2012 року, дійсно проводилися.

З огляду на наведене, суд не бере до уваги вказаний протокол від 22 липня 2012 року № 15 загальних зборів релігійної громади церкви «Святого Духа» до уваги та не вважає його належним та достовірним доказом у даній справі.

Крім цього, відповідач ОСОБА_4 не надав суду належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що він мав дозвіл і благословення правлячого архієрея на продаж самому собі фундаменту церкви, який належав релігійній громаді УАПЦ, що вже само по собі є достатньою підставою для визнання спірного правочину недійсним.

Також, доказів виконання ОСОБА_4 зобов`язання з оплати за спірним договором купівлі-продажу незавершеного будівництва від 30 вересня 2009 року матеріали справи не містять.

Суд вважає, що довідка підписана настоятелем храму ОСОБА_16 та членами церковного комітету ОСОБА_30 та ОСОБА_31 про те, що ОСОБА_6 передав кошти в розмірі 109401,00 грн. від продажу фундаменту церкви у церковну касу не є належним та допустим доказом, оскільки вказана довідка не є документом фінансової звітності /Т-2 а.с.167/, а церковний комітет констатував відсутність у касі вказаних коштів.

Крім цього, з вказаної довідки вбачається, що вона видана з конкретним цільовим призначенням - для пред`явлення Блаженнійшому митрополиту ОСОБА_34. Проте, відповідачами не надано суду доказів того, що вказана довідка була пред`явлена митрополиту, що могло б свідчити про те, що правлячому архієрею було відомо про продаж майна релігійної громади. Також, з незрозумілих причин, відповідачі не забажали викликати до суду ОСОБА_30 та ОСОБА_31 для допиту у якості свідків.

У Статуті від 1992 року зазначено, що настоятель повинен сумлінно виконувати всі пастирські та адміністративні обов`язки, згідно з церковними канонами і даним Статутом.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 04.12.2018 у справі №910/21493/17 зробив висновок, що згідно з вимогами статті 92 ЦК України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою (зокрема, директором чи генеральним директором) протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише в невиконанні нею обов`язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень. Аналогічні висновки зроблені і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі №911/2129/17.

Суд визнає за необхідне зазначити у даній конкретній справі про те, що укладання договорів про продаж нерухомого майна юридичною особою, навіть релігійною громадою, яка є неприбутковою організацією, є господарською операцією, у якій має бути розумна економічна причина. Розумна економічна причина (ділова мета) передбачає обов`язкову спрямованість господарської операції на отримання позитивного економічного ефекту.

Суд вважає, що відповідач ОСОБА_4 при укладанні спірного договору купівлі-продажу незавершеного будівництва діяв всупереч цілям, спрямованим на досягнення розумної ділової або духовної мети; жодної економічної або духовної вигоди, доцільності чи необхідності для позивача релігійної громади церкви Святого Духа укладення цього договору не мало, оскільки церква так і не була збудована.

При цьому, відповідач ОСОБА_4 навіть не намагався довести суду, яким чином він планував збудувати церковний комплекс за 109401,00 грн.

У той же час, аналізуючи подальші спільні дії ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , які здійснили комплекс дій, направлені на переоформлення земельної ділянки по АДРЕСА_1 з позивача на ОСОБА_4 та на її поділ, суд приходить до висновку, що ОСОБА_4 під час укладення вищевказаного спірного договору переслідував власні корисні інтереси.

Враховуючи вищевикладені обставини справи, суд приходить до висновку, що оскаржуваний позивачем вищевказаний правочин, вчинений від імені Релігійною громадою Української Автокефальної православної церкви Святого Духа її представником ОСОБА_35, який, не будучи парафіянином громади, будучи священнослужителем іншої церкви, яка перебувала в конфлікті з УАПЦ, діючи на підставі довіреності, виданою настоятелем церкви Святого Духа, був безумовно вчинений всупереч інтересам релігійної громади, що вказує на наявність умислу і домовленості представника продавця (який діяв на підставі довіреності, виданої настоятелем церкви) та покупця (настоятеля церкви) під час укладення спірного договору щодо переслідування власних інтересів.

З огляду на наведене? вимога про визнання договору купівлі-продажу незавершеного будівництва від 24 липня 2012 року є підставною та підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 за № 36997546 від 15 листопада 2012 року на об`єкт незавершеного будівництва.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV державний реєстратор , зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18) викладено правовий висновок про те, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права.

Відповідно до статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

У частині 2 статті 26 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній до 16 січня 2020 року) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону № 1952-IV викладено в новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній з 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, в розумінні положень наведеної норми в чинній редакції, на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону № 1952-IV в попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Водночас у пункті 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» встановлено, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.

Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі № 1952-IV.

Аналогічні правові висновки наведені в постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц, від 30 червня 2021 року у справі № 193/724/19.

Оскільки з 16 січня 2020 року матеріально-правове регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося, то ефективним способом захисту порушених прав є саме вимога про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно за відповідачем.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 25 червня 2019 року у справі №°924/1473/15 та від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 висловила правову позицію про те, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117-118 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18)

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно убачається за ОСОБА_4 15 листопада 2012 року за реєстраційним номером 36997546 був зареєстрований об`єкт незавершеного будівництва, церква - готовність 6%, який розташований на земельній ділянці, площею 2855,00 кв.м., кадастровий номер 4610136300:06:017:0058, по АДРЕСА_1 . Підстава виникнення зазначено: Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 188572 від 30 березня 2012 року /Т-1 а.с.70,71/.

Як було встановлено судом постійним користувачем вказаної земельної ділянки у Державному акті на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 188572 зазначена Релігійна громада Української Автокефальної православної церкви Святого Духа, яка відповідно до нової редакції Статуту від 2024 року має назву Релігійна організація «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова».

Судом достовірно було з`ясовано, що підставою для виникнення права власності у ОСОБА_4 слугував договір купівлі - продажу незавершеного будівництва від 24 липня 2012 року, який судом визнаний недійсним, а не вищевказаний Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 188572.

Суд, взявши до уваги вищевказані неточності, які містять в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, щодо підстав виникнення права власності у відповідача на об`єкт незавершеного будівництва, приходить до висновку, що рішення суду про визнання недійсним договору купівлі - продажу незавершеного будівництва від 24 липня 2012 року може не зумовити виникнення обов`язку скасування державної реєстрації права власності на відповідний об`єкт за ОСОБА_4 , тобто відновити порушені права позивача буде неможливо.

З огляду на те, що договір купівлі - продажу незавершеного будівництва від 24 липня 2012 року визнаний судом недійсним, суд вважає, що слід скасувати державну реєстрацію, проведену 15 листопада 2012 року за ОСОБА_4 на об`єкт незавершеного будівництва, церква - готовність 6%, що позначений на плані літерою «В-1», розташований на за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкту 36997546), що зумовить повне відновлення прав позивача на вказаний об`єкт.

Щодо вимоги про витребування з незаконного володіння ОСОБА_5 нежитлової будівлю (каплиці), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статі 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 388 ЦК України в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Саме власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке надалі було відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Судом зазналося вже, що з 03 грудня 2020 року каплиця, нежитлова будівля, позначена на плані під літ. «Б-1», що розташована на АДРЕСА_1 , належить на праві власності доньці ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , яка набула право власності на вказаний об`єкт на підставі договору дарування нежитлової будівлі від 03 грудня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюк В.М., зареєстрований за № 2497.

Суд, взявши до уваги, що спірне нерухоме майно вибуло з власності позивача на підставі договору, який був визнаний недійсним, приходить до висновку про те, що спірне майно вибуло з володіння позивача поза його волею, що в свою чергу є підставою для задоволення позовної вимоги про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 нежитлової будівлі (каплиці) на користь позивача.

Щодо застосування позовної давності.

Згідно зі статтею 256 ЦК України особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 зробила висновок, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

У спірних правовідносинах суд встановив, що парафіяни церкви «Святого Духа», які є одночасно учасниками загальних зборів релігійної громади вказаної церкви не були обізнані про існування протоколів загальних зборів релігійної громади церкви «Святого Духа» від 10 травня 2009 року № 10, від 16 серпня 2009 року № 11 та від 22 липня 2012 року № 15 і про укладені на підставі їх договори купівлі-продажу культових споруд.

Крім цього, береться до уваги те, що парафіяни продовжували користуватися каплицею, де настоятель церкви ОСОБА_4 проводив за їх участі божественні літургії, а також, враховується, той факт, що підписантами договорів купівлі-продажу з однієї сторони був особисто настоятель храму, який для парафіян був взірцем моральності та духовності, а з іншої сторони ОСОБА_6 , який не був священнослужителем УАПЦ, а був фактично схизматом по відношенню до цієї православної церкви, про що настоятель приховав від своїх парафіян, що дає всі підстави вважати, що ніхто з парафіян не міг дізнатись про реальний майновий стан їх релігійної організації, при цьому ревізійна комісія ніяких таких звітів їм не надавала. Про існування вказаних протоколів та договорів купівлі-продажу парафіяни дізналась тільки у 2020 році, коли почали самостійно готувати документи для входження до єдиної, автокефальної Православної Церкви України, що було викликано тим, що їх настоятель ОСОБА_4 зволікав з таким входженням, а тому відсутні підстави вважати, що позивачем пропущено позовну давність у даній конкретній справі для подання позову про визнання недійсними договорів, скасування державної реєстрації та витребування майна.

Висновки суду.

Враховуючи наведене, суд, дослідивши докази по справі у їх сукупності, прийшов до висновку що позовні вимоги про визнання недійсними договорів, скасування державної реєстрації та витребування майна з незаконного володіння є підставними, і тому позов підлягає задоволенню у повному обсязі, що призведе до повного поновлення прав релігійної громади парафії Святого Духа на її культові споруди та їх повернення в лоно Єдиної Помісної Української Православної церкви (Православної церкви України).

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд, врахувавши, що позов задоволений у повному обсязі вважає, що судові витрати у виді сплаченого позивачем судового збору в розмірі 3141 гривня 00 коп. /Т-1 а.с.10/ підлягає стягненню з обох відповідачів в рівних частках, тобто по 1570 гривень 50 коп. з кожного.

Керуючись статтям 81,89,141,263-265 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов Релігійної організації «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова» до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Тертична Елеонора Віталіївна, Львівська єпархія Православної церкви України) про визнання недійсними договорів, скасування державної реєстрації та витребування майна - задовольнити.

Визнати недійсним договір купівлі - продажу незавершеного будівництва, укладений 24 липня 2012 року між Релігійною громадою Української Автокефальної православної церкви Святого Духа та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., зареєстрований в реєстрі за № 3698.

Скасувати державну реєстрацію, проведену 15 листопада 2012 року за ОСОБА_4 на об`єкт незавершеного будівництва, церква - готовність 6%, що позначений на плані літерою «В-1», розташований на за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкту 36997546).

Визнати недійсним договір купівлі - продажу нежитлової будівлі, укладений 30 вересня 2009 року між Релігійною громадою Української Автокефальної православної церкви Святого Духа та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., зареєстрований в реєстрі за № 5784.

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 на користь Релігійної організації «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова нежитлову будівлю (каплицю), загальною площею 131,1 кв.м., яка розташована за адресою: м. Львів, вул. Суботівська,15.

Стягнути з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь Релігійної організації «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова судовий збір в розмірі 3141 гривня 00 коп. в рівних частках, тобто по 1570 гривень 50 коп. з кожного.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи безпосередньо до Львівського апеляційного суду.

Позивач: Релігійна організація «Релігійна громада Львівської Єпархії Української Православної церкви (Православної церкви України) парафії Святого Духа у Залізничному районі міста Львова» (м. Львів, вул. Суботівська,15; ЄДРПОУ: 23967756).

Відповідачі: ОСОБА_4 ( АДРЕСА_2 ; РНОКП: НОМЕР_2 );

ОСОБА_5 ( АДРЕСА_2 ; РНОКП:).

Повний текст складаний 26 листопада 2024 року.

Суддя:

Оригінал рішення.