Постанова

від 27.11.2024 по справі 910/1786/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 910/1786/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Студенець В.І. - головуючий, судді: Баранець О.М., Кондратова І.Д.

за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду міста Києва

(суддя - Чинчин О.В.)

від 19.04.2024

та постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий суддя - Корсак В.А., судді: Алданова С.О., Євсіков О.О.)

від 07.08.2024

у справі № 910/1786/24

за позовом ОСОБА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство"

про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати у розмірі 174 818,18 грн,

за участю представників учасників справи:

позивача - ОСОБА_1

відповідача - Бородіна М.І.

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (далі - ТОВ "Українське театральне партнерство") про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати у розмірі 174 818,18 грн.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскільки в судовому порядку було визнано недійсним рішення загальних зборів товариства від 17.11.2021, оформленого протоколом № 3 про звільнення позивача з посади директора, то наявні підстави для поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати у розмірі 174 818,18 грн, обрахованої за час вимушеного прогулу за період з 19.11.2021 по 31.01.2024.

2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.04.2024 у справі №910/1786/24 у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

2.2. Рішення суду першої інстанції мотивовано обґрунтованістю позовних вимог в частині розрахунку середньої заробітної плати в сумі 74 652,38 грн за період з 19.11.2021 по 18.11.2022. Однак, у зв`язку з пропуском позивачем строку на звернення до суду, що визначений статтею 233 КЗпП України, суд відмовив в задоволенні позову.

2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2024 у справі № 910/1786/24 залишено без змін.

2.4. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, встановив, що оскаржене рішення суду першої інстанції прийнято у відповідності до вимог чинного законодавства, при повному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, підстави для його зміни чи скасування відсутні.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 19.04.2024 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 у справі №910/1786/24, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, якою просить оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким зобов`язати поновити на посаді директора товариства та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

3.2. Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 визначив пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.3. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

3.4. ОСОБА_1 підставою касаційного оскарження зазначив пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування Конституції України, КЗпП України, Закону України "Про оплату праці" та не враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19 (щодо застосування положень нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції України та Законам України); від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, від 20.06.2018 у справі № 826/808/16 (щодо застосування частини другої статті 235 КЗпП України); від 04.05.2023 у справі № 911/3656/20 (щодо застосування статті 99 Цивільного кодексу України); від 06.09.2023 у справі №127/27466/20; від 05.05.2022 у справі № 914/2652/19, від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19.

Суди попередніх інстанцій при застосуванні статті 233 КЗпП України не дослідили позицію позивача щодо застосування до спірних правовідносин пункту 8 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України. Також вважає, що статті 233, 234 КЗпП України та розрахунки строку позовної давності, зроблені судами не можуть бути застосовані до даних правовідносин.

Зазначає, що при прийняті оскаржуваних судових рішень судами помилково застосовано норми права, які діяли на момент прийняття рішення, а не на момент виникнення та закінчення правовідносин, чим порушено норми статті 58 Конституції України.

3.5. У відзиві на касаційну скаргу відповідач проти вимог та доводів останньої заперечує та просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

04.02.2016 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зареєстровано Товариство з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" номер запису в Єдиному державному реєстрі про проведення державної реєстрації юридичної особи - 10741020000058254.

17.11.2021 відбулись загальні збори учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство", до порядку денного яких було включено питання звільнення директора ОСОБА_1 та обрання нового директора. Внесення змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

За результатами голосування учасниками вирішено припинити повноваження директора товариства - ОСОБА_1 на підставі частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України та звільнено з посади директора з 18.11.2021 відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Не погодившись з рішенням загальних зборів ОСОБА_1 в листопаді 2022 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства від 17.11.2021, оформленого протоколом № 3 про звільнення позивача з посади директора.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.05.2023 у справі №910/12676/22, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.11.2023, позов ОСОБА_1 задоволено повністю; визнано недійсним рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (ідентифікаційний код 40253491), оформлене протоколом загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" № 3 від 17.11.2021; скасовано реєстраційний запис №1000741070002058254, вчинений державним реєстратором в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 25.11.2021 стосовно Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (ідентифікаційний код 40253491): державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу, зміна інформації для здійснення зв`язку з юридичною особою, зміна керівника або відомостей про керівника юридичної особи та стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4962,00 грн.

В лютому 2024 ОСОБА_1 було пред`явлено позов у даній справі, який обґрунтований тим, що незважаючи на визнання недійсним в судовому порядку рішення загальних зборів про звільнення його з посади директора відповідач не поновив позивача на означеній посаді. А тому, на думку ОСОБА_1 , наявні підстави для поновлення його на роботі та стягнення з відповідача згідно статті 236 КЗпП України середнього заробітку за період з 19.11.2021 по 31.01.2024 у розмірі 174 818,18 грн.

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, яким керувався суд

5.1. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.2. Верховний Суд у постанові від 17.01.2023 у справі №910/20309/21 зазначив, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

5.3. Правовий статус товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю (далі - товариство), порядок їх створення, діяльності та припинення, права та обов`язки їх учасників врегульовано Законом України "Про товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю".

За змістом статей 28, 29 Закону України "Про товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю" органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган. Загальні збори учасників є вищим органом товариства.

Частиною першою, пунктом 7 частини другої статті 30 Закону України "Про товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю" визначено, що загальні збори учасників можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства до компетенції загальних зборів учасників належать обрання одноосібного виконавчого органу товариства або членів колегіального виконавчого органу (всіх чи окремо одного або декількох з них), встановлення розміру винагороди членам виконавчого органу товариства.

Відповідно до статті 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Частинами першої та третьої статті 99 Цивільного кодексу України передбачено, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Конституційний Суд України у Рішенні від 12.01.2010 №1-2/2010 у справі про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України роз`яснив, що реалізація учасниками акціонерного товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього товариства стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

У зв`язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

Таким чином, здійснення компетентним органом господарюючого суб`єкта права на усунення/звільнення з посади відповідно до статті 99 Цивільного кодексу України можливе в порядку реалізації ним своїх корпоративних прав у разі, якщо інше не передбачене статутом, і як підстава такого звільнення може бути зазначене посилання на пункт 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.02.2021 у справі № 753/17776/19, від 15.09.2020 по справі № 205/4196/18).

В свою чергу, прийняття компетентним органом товариства рішення про звільнення директора є розпорядчим документом щодо припинення повноважень останнього, яке підлягає виконанню задля забезпечення реалізації колективної волі учасників товариства, - носіїв корпоративних прав.

Верховний Суд у постанові від 04.05.2023 у справі № 911/3656/20 зазначав, що припинення повноважень генерального директора як виконавчого органу підприємства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість припинення повноваження генерального директора підприємства як виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП, а в статті 99 Цивільного кодексу України, тобто не є предметом регулювання трудового права.

5.4. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що звільнення позивача (який також є учасником товариства) відбулося на підставі рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство", оформленого протоколом № 3 від 17.11.2021, відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Судами встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 01.05.2023 року у справі № 910/12676/22, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.11.2023, визнано недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ "Українське театральне партнерство", оформлене протоколом загальних зборів № 3 від 17.11.2021, з мотивів порушення процедури скликання і проведення зборів.

Тобто судовим рішенням у зазначеній справі встановлено факт звільнення позивача з порушенням установленого законом порядку.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для визнання обґрунтованою вимогу позивача про поновлення його на посаді директора.

5.5. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Так, згідно із висновками, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012 щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

5.6. Разом з тим, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поновлення позивача на посаді директора, дійшли висновків про пропущення позивачем місячного терміну на звернення до суду з цим позовом (звернувся 08.02.2024), застосувавши при цьому положення статті 233 КЗпП України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових правовідносин", який набрав чинності 19.07.2022.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивача ( ОСОБА_1 ) 19.11.2021 було повідомлено про прийняття 17.11.2021 загальними зборами товариства рішення про звільнення його з посади директора, нарахування вихідної допомоги.

За змістом касаційної скарги, позивач підтвердив, що ним копія рішення отримана 19.11.2021.

Відповідно до частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (станом на 19.11.2021)) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

На відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про звільнення обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення.

Отже, колегія суддів погоджується з висновками судів, що строк на пред`явлення вимог, що пов`язані із звільненням позивача, встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України розпочався з 19.11.2021.

Зважаючи на те, що позов про поновлення на роботі безпосередньо пов`язаний зі спором, що стосується порушення процедури звільнення позивача, колегія суддів вважає, що до даних правовідносин слід застосовувати положення частини першої статті 233 КЗпП України в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, а не частини другої статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових правовідносин", який набрав чинності 19.07.2022, як помилково зазначили суди першої та апеляційної інстанції.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме застосували норму права до події, яка виникла раніше, не встановивши при цьому наявність обставин, з якими закон пов`язує можливість застосувати норму права до відносин, що виникли раніше (коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи).

5.7. Щодо строку звернення до суду з вимогою про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції зазначив, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а відтак виходив з того, що строк пред`явлення до суду зазначених вимог обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

При цьому, як суд першої, так і суд апеляційної інстанцій, виходили з того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 233 КЗпП України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових правовідносин", який набрав чинності 19.07.2022, відповідно до якої працівник має право звернутися до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Колегія суддів не погоджується із зазначеними висновками, виходячи з наступного.

5.8. Як зазначалося вище та встановлено судами обох інстанцій, спірні правовідносини, що пов`язані із звільненням позивача та нарахуванням йому заробітної плати за час вимушеного прогулу виникли 19.11.2021.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

5.9. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19, про незастосування правової позиції якої наполягає скаржник, дійшла наступних висновків.

У Рішенні від 15.10.2013 № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм.

При цьому під простоєм розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 КЗпП України).

Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини.

Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати.

У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.

Велика Палати Верховного Суду зазначила, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

5.10. Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.

5.11. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій помилково застосували положення частини другої статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових правовідносин", який набрав чинності 19.07.2022, та зробили неправильні висновки про необхідність застосування тримісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час касаційного перегляду справи.

5.12. Враховуючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та допустили порушення норми процесуального права, що мало своїм наслідком не встановлення обставин, що є визначальними і ключовими у цій справі для вирішення цього спору; з огляду на предмет і підстави позову, на підставі доказів і доводів сторін, беручи до уваги межі розгляду справи судом касаційної інстанції, які імперативно визначені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню та передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

6.2. З огляду на наведене, доводи, викладені у касаційній скарзі, знайшли своє часткове підтвердження, у зв`язку з чим судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід дослідити наявні у справі докази, всебічно, повно й об`єктивно встановити обставини справи та вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства.

7. Судові витрати

7.1. Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат буде здійснений за результатами нового розгляду справи (частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 236, 240, 300, 301, 304, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 у справі №910/1786/24 скасувати, а справу №910/1786/24 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий В. Студенець

Судді О. Баранець

І. Кондратова