Рішення

від 05.03.2025 по справі 910/1786/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.03.2025Справа № 910/1786/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Нечая О.В., за участю секретаря судового засідання Будніка П.О., розглянувши у загальному позовному провадженні матеріали справи № 910/1786/24

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 )

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (Україна, 04050, місто Київ, вулиця Мельникова, будинок 12; ідентифікаційний код: 40253491)

про поновлення на посаді та стягнення 174 818,18 грн

Представники учасників справи:

від позивача: ОСОБА_1 ;

від відповідача: Бородіна М.І., ордер АІ №1562001.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство", в якому просив:

- зобов`язати ТОВ "Українське театральне партнерство" поновити на посаді директора вказаного товариства ОСОБА_1 з 19.11.2021;

- стягнути з відповідача на корить позивача заробітну плату з 19.11.2021 по 31.01.2024 у розмірі 174 818,18 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва (суддя Чинчин О.В.) від 19.04.2024 було відмовлено в позові.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 було залишено без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2024 у справі № 910/1786/24 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.11.2024 було частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024 у справі № 910/1786/24 скасовано, справу № 910/1786/24 направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.12.2024 справу № 910/1786/24 передано для розгляду судді Нечаю О.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.12.2024 судом прийнято справу №910/1786/24 до свого провадження, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання 15.01.2025

13.01.2025 до загального відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про поновлення строку на звернення до суду.

13.01.2025 до загального відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшли письмові пояснення з урахуванням вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 27.11.2024 у цій справі.

14.01.2025 представником відповідача сформовано в системі "Електронний суд" письмові пояснення з урахуванням вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 27.11.2024 у цій справі, які 14.01.2025 зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду".

У підготовче засідання 15.01.2025 з`явився позивач та представник відповідача.

У підготовчому засіданні 15.01.2025 судом оголошено перерву до 12.02.2025.

У підготовче засідання 12.02.2025 з`явився позивач та представник відповідача.

У підготовчому засіданні 12.02.2025 суд ухвалив закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 05.03.2025.

У судове засідання 05.03.2025 з`явився позивач та представник відповідача.

Позивач надав суду усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача надала суду усні пояснення по суті спору, проти задоволення позовних вимог заперечувала.

У судовому засіданні 05.03.2025 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, суд

ВСТАНОВИВ:

04.02.2016 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань зареєстровано Товариство з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (далі - Товариство) номер запису в Єдиному державному реєстрі про проведення державної реєстрації юридичної особи - 10741020000058254.

17.11.2021 відбулись загальні збори учасників Товариства, до порядку денного яких було включено питання звільнення директора ОСОБА_1 та обрання нового директора. Внесення змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

За результатами голосування учасниками вирішено припинити повноваження директора Товариства - ОСОБА_1 на підставі частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України та звільнено з посади директора з 18.11.2021 відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Не погодившись з рішенням загальних зборів, ОСОБА_1 в листопаді 2022 року звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів Товариства від 17.11.2021, оформленого протоколом № 3 про звільнення позивача з посади директора.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.05.2023 у справі №910/12676/22, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.11.2023, позов ОСОБА_1 задоволено повністю; визнано недійсним рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (ідентифікаційний код 40253491), оформлене протоколом загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" № 3 від 17.11.2021; скасовано реєстраційний запис №1000741070002058254, вчинений державним реєстратором в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 25.11.2021 стосовно Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (ідентифікаційний код 40253491): державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу, зміна інформації для здійснення зв`язку з юридичною особою, зміна керівника або відомостей про керівника юридичної особи; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4962,00 грн.

В лютому 2024 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у даній справі, який обґрунтований тим, що незважаючи на визнання недійсним в судовому порядку рішення загальних зборів про звільнення його з посади директора відповідач не поновив позивача на означеній посаді. А тому, на думку позивача, наявні підстави для поновлення його на роботі та стягнення з відповідача згідно статті 236 КЗпП України середнього заробітку за період з 19.11.2021 по 31.01.2024 у розмірі 174 818,18 грн.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

Правовий статус товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю, порядок їх створення, діяльності та припинення, права та обов`язки їх учасників врегульовано Законом України "Про товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю".

За змістом статей 28, 29 Закону України "Про товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю" органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган. Загальні збори учасників є вищим органом товариства.

Частиною першою, пунктом 7 частини другої статті 30 Закону України "Про товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю" визначено, що загальні збори учасників можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства до компетенції загальних зборів учасників належать обрання одноосібного виконавчого органу товариства або членів колегіального виконавчого органу (всіх чи окремо одного або декількох з них), встановлення розміру винагороди членам виконавчого органу товариства.

Відповідно до статті 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Частинами першою та третьою статті 99 Цивільного кодексу України передбачено, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Конституційний Суд України у Рішенні від 12.01.2010 №1-2/2010 у справі про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України роз`яснив, що реалізація учасниками акціонерного товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього товариства стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

У зв`язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

Таким чином, здійснення компетентним органом господарюючого суб`єкта права на усунення/звільнення з посади відповідно до статті 99 Цивільного кодексу України можливе в порядку реалізації ним своїх корпоративних прав у разі, якщо інше не передбачене статутом, і як підстава такого звільнення може бути зазначене посилання на пункт 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.02.2021 у справі № 753/17776/19, від 15.09.2020 у справі № 205/4196/18).

В свою чергу, прийняття компетентним органом товариства рішення про звільнення директора є розпорядчим документом щодо припинення повноважень останнього, яке підлягає виконанню задля забезпечення реалізації колективної волі учасників товариства, - носіїв корпоративних прав.

Верховний Суд у постанові від 04.05.2023 у справі № 911/3656/20 зазначив, що припинення повноважень генерального директора як виконавчого органу підприємства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість припинення повноваження генерального директора підприємства як виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП, а в статті 99 Цивільного кодексу України, тобто не є предметом регулювання трудового права.

Судом встановлено, що звільнення позивача (який також є учасником товариства) відбулося на підставі рішення загальних зборів учасників Товариства, оформленого протоколом № 3 від 17.11.2021, відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Надалі, рішенням Господарського суду міста Києва від 01.05.2023 у справі №910/12676/22, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.11.2023, визнано недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ "Українське театральне партнерство", оформлене протоколом загальних зборів № 3 від 17.11.2021, з мотивів порушення процедури скликання і проведення зборів.

Тобто судовим рішенням у зазначеній справі встановлено факт звільнення позивача з порушенням установленого законом порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання обґрунтованою вимогу позивача про поновлення його на посаді директора.

У свою чергу, право на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі не є безумовним і обмежується строком на звернення.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

На відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про звільнення обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення.

Позивача 19.11.2021 було повідомлено про прийняття 17.11.2021 загальними зборами товариства рішення про звільнення його з посади директора, нарахування вихідної допомоги. Вказана обставина підтверджується позивачем.

За таких обставин, позивач мав право звернутися до суду з позовом про поновлення на роботі до 19.02.2022.

Згідно з положеннями ст. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення із заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність повинна визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Оскільки строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.

Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 14.11.2022 у справі №552/4200/21.

Суд встановив, що позивачем було пропущено встановлений ст. 233 КЗпП України строк на звернення до суду, оскільки спочатку ОСОБА_1 скористався своїм правом на звернення до суду та оскаржив рішення загальних зборів учасників Товариства, оформлене протоколом № 3 від 17.11.2021, яке й стало підставою для звільнення його з займаної посади.

У свою чергу, рішення у справі №910/12676/22, яким визнано недійсним рішення загальних зборів Товариства, набрало законної сили 22.11.2023.

Таким чином, суд враховує, що позивач скористався правом на звернення до суду на свій розсуд, не об`єднуючи при цьому позовні вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників Товариства та про поновлення на роботі в одному позові.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про поважність причин пропуску встановленого ст. 234 КЗпП України строку на звернення до суду та вбачає підстави для його поновлення.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач вказує, що поновлення позивача на посаді можливе лише в період з 19.11.2021 по 20.02.2023, оскільки з 21.02.2023 на посаду директора Товариства призначено ОСОБА_2 , що підтверджується рішенням загальних зборів учасників Товариства, оформленим протоколом загальних зборів № 6 від 17.02.2023, яке не було визнане недійсним у судовому порядку.

Відповідно до п. 6 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовної вимоги про поновлення позивача на посаді директора Товариства з 19.11.2021.

Частиною другою статті 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позивач просить стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у період з 19.11.2021 по 31.01.2024 у розмірі 174 818,18 грн. Заяв про збільшення/зменшення розміру позовних вимог в цій частині позивачем не заявлялось.

В контексті питання дотримання позивачем строку на звернення з позовом суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19 дійшла наступних висновків.

У Рішенні від 15.10.2013 № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм. При цьому під простоєм розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 КЗпП України). Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини. Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати.

У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію. Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок), а відтак, і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

Відтак позивач не обмежений жодним строком на звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У разі невиконання працівником трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Враховуючи приписи частини другої статті 235 КЗпП України, у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Позивач просить стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у період з 19.11.2021 по 31.01.2024, тобто за період, що перевищує встановлений ч. 2 ст. 235 КЗпП загальний строк у один рік.

При цьому суд не вбачає підстав для нарахування позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період понад один рік, оскільки останнім не наведено належного обґрунтування в цій частині.

Суд констатує, що розгляд питання поновлення ОСОБА_1 на займаній посаді здійснювався більше одного року саме з вини позивача, оскільки саме позивач скористався своїм правом на звернення до суду та подав позов про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників Товариства без включення до нього позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати. Такими діями позивач унеможливив розгляд вимоги про поновлення на роботі у річний строк, а відтак не набув право на нарахування середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відтак суд вбачає підстави для стягнення заробітної плати у період з 19.11.2021 по 19.11.2022.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком.

Підпунктом "з" п. 1 Порядку визначено, що середньомісячна заробітна плата, у випадку вимушеного прогулу, обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата (пункт 2 розділу IІ).

Пунктом 8 розділу IV Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим або другим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Згідно з розрахунковою платіжною відомістю № 11 від 18.11.2021р. заробітна плата позивача станом на листопад 2021 року складала 6 100,00 грн.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов`язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.

Суд враховує, що у період, в який позивач має право на отримання заробітної плати, законом було встановлено розмір мінімальної заробітної плати, що перевищував оклад позивача на займаній посаді.

Так, розмір мінімальної заробітної плати був встановлений на рівні: у грудні 2021 року вересні 2022 року - 6 500,00 грн; у жовтні - листопаді 2022 року - 6 700,00 грн.

Відтак суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 19.11.2021 по 31.01.2024 у загальному розмірі 78 1813,82 грн.

При цьому суд не приймає доводи відповідача щодо необхідності зменшення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на суму виплаченої вихідної допомоги у розмірі шестимісячної заробітної плати - 36 600,00 грн.

Так, у постанові від 20.06.2018 у справі №826/808/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

За приписами частин 1 - 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Пункт 3 частини 1 статті 129 Конституції України пов`язує змагальність сторін зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Змагальність сторін - це встановлена законом можливість реалізації та практична реалізація наданих їм процесуальних прав при безумовному виконанні покладених на них процесуальних обов`язків на всіх стадіях судового процесу за участю компетентного суду.

Переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі безпосередньо перед тим складом суду, який дає цьому доказу юридично значущу оцінку.

Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду на вищевикладене, дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними доказами, судом встановлено обґрунтованість заявленого позову в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Товариства з 19.11.2021 та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період з 19.11.2021 по 19.11.2022 у сумі 78 181,82 грн.

Суд вважає за необхідне викласти позовну вимогу про зобов`язання ТОВ "Українське театральне партнерство" поновити на посаді директора вказаного товариства ОСОБА_1 з 19.11.2021 в резолютивній частині рішення у відповідності до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05.11.2024 у справі №910/11337/21: "Поновити ОСОБА_1 на посаді директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" з 19.11.2021".

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до частин 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору (ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

Оскільки позивач на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, в силу положень частини 2 статті 129 ГПК України судовий за подання позовної заяви в розмірі 4 382,18 грн стягується в дохід Державного бюджету України з відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Окрім того, стягненню з відповідача підлягає судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 6 573,18 грн та касаційної скарги в розмірі 8 764,24 грн.

Щодо витрат позивача на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 6 000,00 грн суд зазначає таке.

Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Водночас, за змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України).

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу адвоката позивачем надано належним чином засвідчені копії Договору про надання правничої допомоги від 09.01.2024 та Додаток №1 до нього, Акту прийому-передачі послуг №1 від 06.022024 на суму 6 000,00 грн та квитанції про оплату від 09.01.2024 та від 06.02.2024 на загальну суму 6 000,00 грн.

Дослідивши умови Договору про надання правничої допомоги від 09.01.2024 та Додатку № 1 до нього, суд встановив, що гонорар адвоката сторони визначили у фіксованому розмірі - 6 000,00 грн.

Відповідно до положень статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Судом враховано, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Частиною шостою статті 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З матеріалів справи вбачається, що докази на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката було надіслано на адресу відповідача разом з позовною заявою.

Втім, відповідач у встановленому процесуальним законом порядку клопотання про зменшення розміру витрат позивача на професійну правничу допомогу адвоката не подав.

З огляду на те, що вартість правничої допомоги при розгляді цієї справи була визначена у фіксованому розмірі, а подання позову зумовлено порушенням прав позивача, що встановлено рішенням суду, враховуючи, що відповідачем не спростовано співмірність заявлених витрат, суд дійшов висновку про обґрунтованість розміру витрат позивача на професійну правничу допомогу.

Оцінивши у порядку статті 86 Господарського процесуального кодексу України надані позивачем докази на підтвердження понесених судових витрат, суд, керуючись статтями 74 - 79 названого Кодексу, вважає їх належними, допустимими та такими, що підтверджують витрати на професійну правничу допомогу.

Приймаючи до уваги викладене, з огляду на предмет позову, характер спірних правовідносин, складність справи, а також обсяг та зміст наданих адвокатом послуг, зважаючи на те, що позов підлягає частковому задоволенню, суд дійшов висновку, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу є обґрунтованими та підлягають відшкодуванню позивачеві пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 4341,41 грн. Інша частина витрат позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 1658,35 грн покладається на позивача.

Керуючись статтями 129, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на посаді директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (Україна, 04050, місто Київ, вулиця Мельникова, будинок 12; ідентифікаційний код: 40253491) з 19.11.2021.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (Україна, 04050, місто Київ, вулиця Мельникова, будинок 12; ідентифікаційний код: 40253491) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19.11.2021 по 19.11.2022 у сумі 78181 (сімдесят вісім тисяч сто вісімдесят одна) грн 82 коп. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4341 (чотири тисячі триста сорок одна) грн 65 коп.

4. В іншій частині позову відмовити.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське театральне партнерство" (Україна, 04050, місто Київ, вулиця Мельникова, будинок 12; ідентифікаційний код: 40253491) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 19719 (дев`ятнадцять тисяч сімсот дев`ятнадцять) грн 60 коп.

6. Витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1658,35 грн покласти на позивача.

7. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 17.03.2025.

Суддя О.В. Нечай