Постанова

від 26.11.2024 по справі 755/7970/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 755/7970/22 Суддя (судді) першої інстанції: Марфіна Н.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий суддя Парінов А.Б.

судді: Беспалов О.О.

Грибан І.О.

при секретарі судового засідання Андрейченко К.Е.

за участю учасників судового процесу:

від позивача(апелянт): не з`явився;

від відповідача: не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про оскарження рішень про примусове повернення в країну походження, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни, у якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 03.06.2022 року №398 про примусове повернення до країни походження..

Вимоги позовної заяви мотивовано тим, що 03.06.2022 року відповідачем було прийняте оскаржуване рішення та зобов`язано позивачку покинути територію України у термін до 13.06.2022 року. Із вказаним рішенням позивачка не погоджується, вважає його незаконним та необґрунтованим, адже при вирішенні питання про примусове повернення відповідач мав обов`язково з`ясувати наявність обставин, передбачених ст.ст. 3, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ст.ст. 26, 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», які виключають можливість такого повернення до країни походження. Позивачка дійсно народилась на території рф 15.05.1994 року, а тому автоматично, попри своєї волі, набула громадянство російської федерації за територіальним принципом. Після народження позивачки у 1996 році її батьки розлучились і позивачка разом зі своєю матір`ю у малолітньому віці переїхала на постійне проживання до України де постійно проживала, навчалась у середньо-освітній школі, а потім у коледжі. За весь цей час позивачка державного кордону України не перетинала, до росії не поверталась, оскільки жодні соціальні зв`язки з рф у неї відсутні. Батько позивачки участі у її вихованні не приймав, його місце проживання в росії позивачу не відоме. Про своє російське громадянство позивачка дізналась випадково коли їй було відмовлено у видачі паспорта громадянки України. Проте, вона має право набути громадянство України, оскільки мати позивачки є громадянкою України. Позивачка вказує, що намагалась набути громадянство України, проте через брак коштів, відсутність багатьох документів та наявні помилки у документах, до цього часу позивачка громадянства України не набула. З метою отримання хоча б якогось документу, що посвідчує особу, позивачка у 2021 році отримала закордонний паспорт громадянки рф. На теперішній час позивачка проживає у Фастівському районі Київської області однією сім`єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу. При прийнятті оскаржуваного рішення не було враховано відсутності у позивачки жодних соціальних зв`язків з російською федерацією та перебування позивачки у сімейних відносинах. Позивачка хоча формально і є громадянкою росії, проте все своє свідоме життя вона прожила в Україні, спілкується виключно українською мовою, має в Україні тісні соціальні зв`язки, а тому фактично є українкою і враховуючи вороже ставлення росіян до українців, що є загальновідомим фактом і не потребує доказування, позивачка не може бути примусово повернута до країни де її життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека за національною ознакою в умовах міжнародного збройного конфлікту, яким є війна росії проти України. Позивачці, як українці, в рф загрожує реальна небезпека за ознакою національності. Крім того, фактичне виконання оскаржуваного рішення неможливе з огляду на бойові дії, які ведуться на кордоні України та росії, а також у зв`язку із введенням візового режиму для громадян рф країнами-сусідами України.

Рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 09 грудня 2022 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

При цьому, суд першої інстанції дійшов висновку, що з урахуванням норм законодавства та встановленого факту порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців щодо проживання без документів на право проживання в Україні, вказане свідчить, що у відповідача станом на 03.06.2022 року були наявні правові підстави для прийняття оскаржуваного рішення, що унеможливлює висновок про його протиправність стосовно примусового повернення позивача та зобов`язання її покинути територію України.

Не погоджуючись з рішенням першої інстанції позивачка подала апеляційну скаргу до Шостого апеляційного адміністративного суду, у якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 09 грудня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим та незаконним, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права та підлягає скасуванню.

Доводи апеляційної скарги повторюють доводи позовної заяви. Крім того позивач зазначає, що суд першої інстанції застосував надмірний формалізм при вирішенні спору, вузько трактував положення законодавства, що призвело до прийняття несправедливого та незаконного рішення.

Також апелянт зазначає, що судом не взято до уваги ту обставину, що в країні походження їй буде загрожувати реальна небезпека, що унеможливлює відповідно до ст. 3,8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод видворення її до країни походження - рф, враховуючи політичну ситуацію і вороже ставлення до українців в цій країні.

Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 09 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про оскарження рішень про примусове повернення в країну походження та призначено справу до апеляційного розгляду у судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу до Шостого апеляційного адміністративного суду не надходив.

Учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного перегляду, але до суду не прибули, що не перешкоджає розгляду справи.

Від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Суд, розглянувши подане клопотання, протокольною ухвалою, ухвалив відмовити в задоволенні клопотання представника позивача Яковенко А.О .

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного.

Так, судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Магістральне, Козачинсько-Ленінського р-ну, Іркутської області (росія), що підтверджується копією свідоцтва про народження.

Позивачка є громадянкою російської федерації, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією її закордонного паспорту громадянина рф, який отриманий 20.10.2021 року.

Батьки позивачки уклали шлюб на території російської федерації 30.04.1993 року та розлучились 07.06.1996 року, що підтверджується копіями довідки про укладення шлюбу №175 від 09.12.2016 року та свідоцтва про розірвання шлюбу від 07.06.1996 року.

Згідно довідок Міського комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства №7 від 17.01.2013 року та №36 від 06.10.2014 року, позивачка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 23.08.1997 року.

Згідно довідки Міського комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства №1317 від 23.11.2016 року, ОСОБА_4 проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , і разом з нею проживає та зареєстрована, зокрема, її онука ОСОБА_1 , 1994 р.н.

Із матеріалів справи вбачається, що позивачка навчалась у загальноосвітній школі з 2007 року та коледжі на території України, що підтверджується копією характеристики на ученицю 9 класу та копією студентського квитка від 01.10.2010 року.

За змістом листа Управління ДМС України в Житомирській області від 19.02.2016 року на ім`я позивачки, остання не зверталась до Управлінням з питанням отримання громадянства України, а з метою отримання документів, які посвідчують особу позивачка має звернутись до компетентних органів країни свого походження. Позивачці також було роз`яснено, що вона має правові підстави для набуття громадянства України та територіальним походженням, оскільки її мати народилась на території України. При зверненні з відповідним клопотанням позивачка має перебувати на території України на законних підставах та мати документ, що посвідчує її особу і громадянство.

За змістом рапорту працівника поліції від 03.06.2022 року на ім`я начальника Голосіївського УП ГУНП у м. Києві, 03.06.2022 року за адресою: м. Київ, пр-т Глушкова 22 , під час перетину блокпосту було виявлено особу, яка представилась громадянкою рф на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка перебувала на території України з порушенням міграційного законодавства, а саме з порушенням терміну перебування. В подальшому вказану громадянку було запрошено до ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області для прийняття рішення згідно чинного законодавства.

Подані стороною відповідача дані у вигляді викопіювання з електронної системи «Аркан» свідчать, що позивачка у період з 03.06.2017 по 03.06.2022 років державного кордону України не перетинала.

Згідно відібраних від позивачки письмових пояснень від 03.06.2022 року, остання вказала що прибула в України разом зі своєю матір`ю у 1997 році. Мати позивачки - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянкою України. У місті Бердичіві позивачка закінчила школу, а згодом вступила до коледжу. Проживає разом зі своєю матір`ю. Після досягнення повноліття почала займатись питанням щодо отримання документів для проживання в Україні на законних підставах, у зв`язку з відсутністю всіх необхідних документів не могла своєчасно звернутись до органів ДМС. Залишаючись на території України усвідомлювала, що порушує законодавство України. З питань оформлення посвідки на тимчасове проживання, дозволу на імміграцію в Україну, продовження строків перебування, набуття статусу біженця або особи яка потребує додаткового захисту в Україні до компетентних органів не зверталась, претензій до співробітників міграційної служби не має.

03.06.2022 року стосовно позивачки був складений протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МКМ №010716, у зв`язку із тим, що позивачка порушила правила перебування іноземців на території України, а саме проживала без документів на право проживання в Україні, за що передбачена відповідальність згідно ч. 1 ст. 203 КУпАП.

Постановою про накладення адміністративного стягнення від 03.06.2022 року серії ПН МКМ №010695 позивачку притягнуто до адміністративної відповідальності у зв`язку з порушенням ст. 4 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та згідно ч. 1 ст. 203 КУпАП накладене адміністративне стягнення у вигляді штрафу.

03.06.2022 року ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . За змістом вказаного рішення установлено, що 03.06.2022 року співробітниками Голосіївського УП ГУНП у м. Києві виявлено громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка порушила Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», а саме: проживання без документів на право проживання. У ході опитування громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , пояснила, що до України прибула разом з мамою у 1997 році. Мама - громадянка України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 У місті Бердичів закінчила школу. Згодом вступила до коледжу. Після досягнення повноліття почала займатись питанням, щодо отримання документів для проживання в Україні на законних підставах, але у зв`язку з відсутністю всіх необхідних документів не могла своєчасно звернутись в органи ДМС. До російської федерації не виїжджала, територію України не покидала. Залишаючись на території України усвідомлювала, що порушує законодавство України. З питань оформлення посвідки на тимчасове проживання, дозволу на імміграцію в Україну, продовження строків перебування, набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні до компетентних органів - не зверталась. За порушення правил перебування іноземних громадян на території України працівниками ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області відносно громадянки російської федерації ОСОБА_1 , складено протокол про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 203 КУпАП (ПР МКМ №010716 від 03.06.2022). Встановлені обставини, а саме: нелегальне становище громадянки російської федерації ОСОБА_1 , свідчать про те, що нею порушені вимоги ст.ст. 4, 9, 15 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Ураховуючи вищевикладене та з метою виконання положень ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» вирішено: 1. Примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянку російської федерації ОСОБА_1 , та зобов`язати її покинути територію України у термін до 13.06.2022; 2. Копію рішення вручити громадянці російської федерації ОСОБА_1 , та роз`яснити порядок оскарження; 3. Повідомити прокуратуру м. Києва про прийняте рішення про примусове повернення з України. Зазначене рішення може бути оскаржене в суді.

Згідно наявної в матеріалах справи розписки від 03.06.2022 року, підписаної позивачкою, останній повідомлено, що за порушення законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інтересів національної безпеки України чи охорони громадського порядку, прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, прийнято рішення про її примусове повернення. Позивачка зобов`язалась не пізніше 13.06.2022 року залишити територію України. З вимогами ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» щодо видворення в примусовому порядку у разі ухилення від виїзду за межі України у визначений строк ознайомлена.

Не погоджуючись прийнятим рішенням, ОСОБА_1 звернулась до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом у цій справі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 26 Конституції України визначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України, кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку (ст. 9 Закону № 3773-VI).

Згідно ч. 3 ст. 9 Закону строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Приписи ч. 1 ст. 26 Закону визначають, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

При цьому в силу положень ч. 5 ст. 26 Закону іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

Окремо слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.

Отже, примусове видворення з України іноземця на підставі винесеної постанови адміністративного суду застосовується, якщо рішення про примусове повернення не виконано іноземцем в установлений строк без поважних причин. Водночас, вказана вище норма ч. 1 ст. 30 Закону містить приписи про те, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове видворення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення. Тобто, обов`язковим є попереднє прийняття вказаними органами рішення про примусове повернення.

Подібний висновок про застосування норм права викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 754/2198/17 та від 17 грудня 2019 року у справі № 308/8741/17.

Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземців), їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150 (далі - Інструкція).

Відповідно до п. 5 розділу 1 Інструкції, підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.

За приписами пункту 6 розділу I Інструкції № 353/271/150 примусове повернення з підстав, передбачених пунктом 5 цього розділу, здійснюється за рішенням органів ДМС, органу охорони державного кордону (стосовно іноземців, затриманих ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), органу СБУ з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, оформленням відповідних документів, доведенням цього рішення до іноземця та взяттям з нього зобов`язання про добровільний виїзд з України у визначений у рішенні строк, а також здійсненням подальшого контролю за фактичним виконанням іноземцем цього рішення.

За приписами п. 10 розділу I Інструкції № 353/271/150 рішення органів ДМС, органів охорони державного кордону та органів СБУ про примусове повернення може бути оскаржено до суду.

Судом встановлено, що у позивачки відсутні документи, які б давали їй право перебувати на території України. Документи про продовження терміну перебування в Україні або документи, які дають право на законне проживання в Україні позивачка не оформила та не звертався до компетентних органів України із заявою про визнання його біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту.

При цьому, встановлених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод заборон на примусове видворення позивачки не встановлено.

Відтак, вимоги про примусове видворення громадянки рф ОСОБА_1 за межі України, є обґрунтованими.

Щодо посилання апелянтом на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає наступне.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі "Курочкін проти України" (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява № 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не "згідно із законом", не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі "Йогансен проти Норвегії" (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом. Як вже було зазначено, позивачка проживала на території України не маючи на те законних підстав, відповідне порушення Закону і було зафіксовано.

З приводу зазначеного колегія суддів враховує постанову Верховного Суду від 18.03.2021 у справі №522/14416/18, в якій суд вказав, що чинне законодавство не передбачає виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території Україні і наявність сім`ї не звільняє особу від необхідності дотримання міграційного законодавства України.

Крім того, позивачка посилається на наявність її проживання з чоловіком на території України однією сім`єю, без реєстрації шлюбу, але цих обставин стороною позивача жодними засобами доказування не доведено.

Коллегія суддів погоджується з висновками викладеними у рішенні суду першої інстанції, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач прийняв до уваги тривалий час проживання позивачки на території України, наявність сталих соціальних зв`язків та родичів в Україні і дотримуючись норм міграційного законодавства та вимог Конвенції про права людини і основоположних свобод вірно не застосував до неї встановлення терміну заборони в`їзду в Україну.

Позивачка посилається на те, що у країні її громадянської приналежності його життю та здоров`ю загрожуватиме небезпека, однак будь-яких належних, достатніх та достовірних доказів на підтвердження цих обставин, стороною позивача не надано.

Крім того, позивачка не позбавлена можливості виїхати з території України до будь-якої третьої країни, а не лише до росії, адже рішенням відповідача її примусово повернуто не лише до країни походження, а й до третьої країни, у зв`язку з чим позивач самостійно обирає країну повернення.

Позивачка не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ним не були порушені норми міграційного законодавства України, або ж поважності причин такого порушення, у зв`язку з чим відповідач правомірно прийняв рішення щодо примусового повернення до країни походження або третьої країни.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що враховуючи положення ч. 1 ст. 26 та ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» і встановлений факт порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців щодо проживання без документів на право проживання в Україні, у відповідача були наявні правові підстави для прийняття оскаржуваного рішення, що унеможливлює висновок про його протиправність стосовно примусового повернення позивача та зобов`язання його покинути територію України, тому рішення оспорюване рішення відповідача є правомірним та не підлягає скасуванню.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Таким чином, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно встановлено обставини справи та правильно застосовано норми матеріального і процесуального права.

Крім того, судова колегія зазначає, що згідно п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Як зазначено в п. 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України", суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС.

Відповідно до ст. 315 за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право:

1) залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін;

2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення;

3) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково;

4) визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у визначених цим Кодексом випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині;

5) скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329-331 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2022 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.

Суддя-доповідач А. Б. Парінов

Судді О. О. Беспалов

І. О. Грибан

(Повний текст судового рішення виготовлено 26 листопада 2024 року)