Постанова

від 28.11.2024 по справі 918/1009/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 918/1009/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючої, Ємця А. А., Колос І. Б.,

за участю

секретаря судового засідання Іщука В. В.,

представників учасників справи:

позивача Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Прибережне» - Оніщука С. П.,

відповідача Фізичної особи - підприємця Беляновського Романа Юрійовича - Дяденчука А. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу відповідача Фізичної особи - підприємця Беляновського Романа Юрійовича

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.08.2024 (головуюча - суддя Миханюк М. В., судді: Саврій В. А., Коломис В. В.)

у справі

за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Прибережне»

до Фізичної особи - підприємця Беляновського Романа Юрійовича

про визнання недійсним договору,

УСТАНОВИВ:

У вересні 2023 року Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Прибережне» (далі - ОСББ «Прибережне», ОСББ, позивач) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Фізичної особи - підприємця Беляновського Романа Юрійовича (далі - ФОП Беляновський Р. Ю., відповідач) про визнання недійсним договору про надання правових послуг № 1/10 від 15.10.2020 (далі - Договір) та додаткової угоди № 1 від 12.10.2021 до Договору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував, що після зміни керівника ОСББ було виявлено факти виплати коштів на користь ФОП Беляновського Р. Ю. за комплексні правові послуги, які фактично не надавалися і в яких щомісячно позивач не мав потреби, в розмірі 752 987,00 грн за період з листопада 2020 року до січня 2023 року на підставі оспорюваного Договору. Згідно з інформацією про надходження внесків на утримання будинку та прибудинкової території ОСББ «Прибережне» та їх використання на правові послуги ФОП Беляновському Р. Ю. з 15.10.2020 до 28.02.2023 із загальних щомісячних сум грошових коштів, що надходили на банківський рахунок ОСББ «Прибережне», перераховувалося від 43,2 % до 99,0 % коштів. Позивач вказував, що будь-які документи, що підтверджували б наявність договірних відносин між ним та відповідачем, а також сам факт надання відповідачем послуг за Договором, у позивача відсутні, оскільки Договір був укладений колишнім головою правління ОСББ з перевищенням наданих йому повноважень.

Господарський суд Рівненської області у рішенні від 12.03.2024 у задоволенні позову відмовив.

Північно-західний апеляційний господарський суд згідно з постановою від 20.08.2024 апеляційну скаргу ОСББ «Прибережне» задовольнив. Рішення Господарського суду Рівненської області від 12.03.2024 скасував. У справі ухвалив нове рішення, яким позов ОСББ «Прибережне» задовольнив. Визнав недійсним договір № 1/10 про надання правових послуг від 15.10.2020 та додаткову угоду № 1 від 12.10.2021 до вказаного Договору, укладених між ОСББ «Прибережне» та ФОП Беляновським Р. Ю. Стягнув з ФОП Беляновського Р. Ю. на користь позивача 2 684,00 грн витрат зі сплати судового збору за подачу позову та 4 026,00 грн витрат зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги.

Не погоджуючись з прийнятою у справі постановою суду апеляційної інстанції, ФОП Беляновський Р. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального і процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить Суд скасувати прийняту постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.08.2024, та здійснити розподіл судових витрат.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції:

- неправильно застосував статті 16, 215 та 216 ЦК України щодо належності та ефективності обраного позивачем способу захисту - визнання недійсним виконаного договору про надання правових послуг, без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у пункті 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, у пункті 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц та пунктах 27, 31 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21;

- порушив принцип диспозитивності згідно з вимогами частини третьої статті 2, статей 14 та 237 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України та не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 01.02.2023 у справі № 914/3203/21 та від 19.12.2022 у справі № 359/3951/17, що зумовило вихід апеляційного суду за межі підстав, заявлених у позові;

- у порушення вимог частини четвертої статті 75 ГПК України не врахував, встановлені судами у справі № 918/803/23 обставини належного виконання умов оспорюваного договору, як такі, що мають преюдиційне значення, та не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, та постановах Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19 та від 16.04.2024 у справі № 921/186/23.

Підставою касаційного оскарження скаржник визначив також пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, частину третю статті 310 ГПК України, зазначаючи що апеляційний суд допустив істотні порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки встановив їх на підставі доказів, що не були предметом дослідження у цій справі та взагалі відсутні у матеріалах справи, що, на думку скаржника, призвело до скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.09.2024 для розгляду касаційної скарги у справі № 918/1009/23 визначено колегію суддів у складі: Жайворонок Т. Є. (головуючої), Булгакової І. В., Колос І. Б.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.10.2024, проведеного у зв`язку з перебуванням судді Булгакової І. В. у відпустці, для розгляду касаційної скарги у справі № 918/1009/23 визначено колегію суддів у складі: Жайворонок Т. Є. (головуючої), Ємця А. А., Колос І. Б.

Верховний Суд в ухвалі від 10.10.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України, та надав строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 25.10.2024.

26.10.2024 представник позивача направив до Верховного Суду відзив на вказану касаційну скаргу разом з доданими до нього доказами та клопотанням про приєднання відзиву та доказів до матеріалів справи, у якому зазначив про необґрунтованість доводів касаційної скарги ФОП Беляновського Р. Ю. та просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Представник позивача 11.11.2024 надіслав до Верховного Суду доповнення до відзиву на касаційну скаргу, у якому зазначає про отримання ним додаткової інформації на підтвердження його заперечень на касаційну скаргу. Просить врахувати інформацію, що міститься у доданих ним матеріалах, під час касаційного розгляду справи.

Клопотання про продовження строку на подачу відзиву від позивача до Верховного Суду не надходило.

Оскільки відзив та доповнення до відзиву, подані з пропуском строку, встановленого в ухвалі Верховного Суду від 10.10.2024, відповідно до положень статті 118 ГПК України, Суд залишив їх без розгляду.

Згідно з протокольною ухвалою від 28.11.2024 Суд відмовив у задоволенні клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи, оскільки Верховний Суд є судом «права», а не «факту», а тому не приймає докази, які не досліджувалися судом першої та апеляційної інстанцій.

15.11.2024 представник позивача направив до Верховного Суду письмове звернення, у якому просить Суд об`єктивно розглянути справу та ухвалити справедливе рішення у справі. Вказане звернення Суд протокольною ухвалою долучив до справи як письмове пояснення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

При розгляді справи суди попередніх інстанцій встановили, що 15.10.2020 між ОСББ «Прибережне» в особі голови правління ОСОБА_1, що діє на підставі статуту, та ФОП Беляновським Р. Ю. укладено договір про надання правових послуг № 1/10.

Згідно з умовами пункту 1.1 вказаного Договору замовник (ОСББ «Прибережне» в особі Голови правління ОСОБА_1.) доручає, а виконавець (ФОП Беляновський Р. Ю.) зобов`язується надавати замовнику комплексні правові послуги, які споживаються замовником в процесі здійснення господарської діяльності. Замовник зобов`язується прийняти та оплатити надані комплексні правові послуги на умовах та в строки, що передбачені умовами цього договору.

Відповідно до пункту 1.2 Договору виконавець зобов`язується за дорученням замовника надавати комплексні правові послуги за наступними напрямками: консультування в усній та письмовій формі з правових питань, що виникають у діяльності замовника; надання допомоги з розробки та оформлення господарських та процесуальних документів замовника (договорів, контрактів, листів, довідок, претензій, позовних заяв, клопотань, протоколів, рішень, актів тощо); виконання інших доручень замовника щодо правового забезпечення його діяльності.

У пункті 2.2 Договору сторони узгодили обов`язки виконавця, до яких, зокрема, входить: своєчасно та якісно надавати замовнику правові послуги зазначені в пункті 1.2 даного договору; повідомляти замовника при виникненні обставин, що перешкоджають належному виконанню зобов`язань за договором; передати замовнику всю документацію, яка знаходилася в його розпорядженні під час виконання умов Договору та всю документацію щодо результатів наданих послуг; підписувати та передавати замовнику акти приймання-передачі наданих послуг згідно виконаних доручень договору.

Згідно з пунктом 3.1 Договору виконання виконавцем своїх зобов`язань за договором оформляється актом приймання-передачі наданих послуг, який підписується сторонами.

Вартість послуг виконавця за умовами Договору визначається відповідно до обсягу наданих послуг за конкретний період та зазначається у актах приймання - передачі наданих послуг (пункт 3.2 Договору). Відповідно до пункту 3.4 Договору фактом надання (передачі) послуг є факт оформлення (складання) виконавцем акта приймання-передачі наданих послуг.

Згідно з пунктом 5.1 Договору він вступає в силу після його підписання сторонами і діє до 14.10.2021.

Як встановили суди попередніх інстанцій, вказаний договір був підписаний сторонами.

12.10.2021 сторони у додатковій угоді № 1 до Договору погодили внести зміни до пункту 5.1 Договору шляхом викладення його в наступній редакції: «цей договір вступає в силу після його підписання сторонами і діє до 31.12.2022, а в частині розрахунків за договором - до повного їх виконання». Вказана додаткова угода була підписана сторонами.

Згідно з протоколом засідання правління ОСББ «Прибережне» від 14.03.2023, головою правління ОСББ обрано Івашинюту Олену Олександрівну, яка з 22.03.2023 приступила до виконання своїх обов`язків.

Судами встановлено, що після передачі документів та справ від колишнього голови правління ОСОБА_1., шляхом проведення внутрішнього аудиту стану розрахунків, встановлено факти здійснення виплат на користь ФОП Беляновського Р. Ю. за період з листопада 2020 року до січня 2023 року на загальну суму 752 987,00 грн.

За результатами перевірки фінансово-господарської діяльності ОСББ «Прибережне» за вказаний період з жовтня 2020 року до грудня 2022 року, складеного комісією, встановлено що за вказаний період на банківський рахунок позивача надійшло 1 007 976,72 грн, витрачено - 1 006 767,17 грн, залишок станом на 01.01.2023 року становив 1 209,55 грн. Згідно з висновком комісії більша частина коштів була перерахована за послуги відповідача за Договором. Комісією встановлено, що кошти, що надходили на рахунок ОСББ «Прибережне» у той самий день або на наступний день перераховувалися на банківський рахунок ФОП Беляновського Р. Ю.

Позивач, виявивши після переобрання голови правління ОСББ, факти перерахування коштів на користь ФОП Беляновського Р. Ю. у період з листопада 2020 року до січня 2023 року на підставі оспорюваного Договору в сумі 752 987,00 грн за відсутності первинних документів (актів, звітів), якими б підтверджувалося надання відповідних правових послуг, та які б могли слугувати підставою надання послуг та виставлення відповідних рахунків за них, звернувся до господарського суду з цим позовом. Посилаючись на те, що факт надання послуг, які були оплачені позивачем у порядку передоплати (авансу), документально не підтверджений, зокрема, відсутні підписи позивача (як замовника) на договорі та будь-яких інших документах, та оскільки згідно з частиною першою статті 10 Закону України (далі - ЗУ) «Про об`єднання співвласників багатоквартирних будинків» органами управління об`єднання є загальні збори співвласників, правління, ревізійна комісія об`єднання, а такого органу управління ОСББ як голова правління не передбачено, вважав, що наявні підстави для визнання Договору недійсним, оскільки його укладено некомпетентним органом з перевищенням необхідних повноважень. Наведене також підтверджується пунктами 4.1. та 4.6. Статуту ОСББ «Прибережне», затвердженого установчими зборами (протокол від 01.03.2008), відповідно до яких органами управління об`єднання є загальні збори його членів, правління та ревізійна комісія.

Відповідач у відзиві заперечив позовні вимоги позивача та вказав, що між ним та позивачем укладено договір, у якому сторонами обумовлений строк його дії у один календарний рік до 14.10.2021 року. Однак, при складанні первісної редакції договору допущено технічну описку та помилково вказано строк його дії у пункті 5.1. - до 14.10.2020 року. У подальшому, у процесі надання послуг, зазначену описку виявлено, виправлено та підписано нову редакцію договору зі строком дії до 14.10.2021 року. До закінчення дії договору, 12.10.2021 року між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору, яким продовжено його дію до 31.12.2022 року, а в частині розрахунків - до їх повного виконання. Отже, відповідач зазначає, що між сторонами у справі за період з 15 жовтня 2020 року до 31 грудня 2022 року існували договірні правовідносини. Вказував, що відповідно до вимог статей 10, 12 ЗУ «Про об`єднання співвласників багатоквартирних будинків», у яких визначені повноваження зборів власників ОСББ та перелік витрат на управління багатоквартирним будинком, який не є виключним, обмежень щодо укладення головою правління правочинів не передбачено, що свідчить про відсутність порушень вимог законодавства при укладенні головою правління оспорюваного Договору. Оскільки позивач не довів обставин перевищення головою правління ОСББ ОСОБА_1 повноважень на укладення Договору та наявності підстав, визначених у статтях 203, 215 ЦК України для визнання його недійсним, вказував про обрання позивачем неналежного способу захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові, посилаючись на висновки Верховного Суду про те, що окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного / частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.

Як убачається з матеріалів справи, позивач до позовної заяви долучив примірник договору, у якому строк його дії зазначений до 14.10.2020. Цей договір не підписаний ОСББ «Прибережне».

У матеріалах справи міститься примірник договору, підписаний обома сторонами, а підпис позивача скріплений печаткою ОСББ зі строком дії Договору до - 14.10.2021.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з того, що станом на дату укладення спірного Договору чинне законодавство, а також чинна на той час редакція статуту ОСББ від 01.03.2008, не обмежували голову правління ОСББ на вчинення правочинів без письмового рішення правління. Згідно з пунктом 4.7. Статуту ОСББ «Прибережне» у редакції від 01.03.2008, правління об`єднання обирає зі свого складу голову та його заступника. Голова правління забезпечує виконання рішень загальних зборів членів об`єднання та рішень правління, діє без доручень від імені об`єднання, укладає в межах своєї компетенції угоди, розпоряджається коштами об`єднання відповідно до затвердженого кошторису. А отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що голова правління, укладаючи спірний Договір, діяв в межах компетенції та статутних повноважень. Крім того, місцевий господарський суд посилався на те, що Господарський суд Рівненської області у рішенні від 09.10.2023 у справі № 918/803/23, яке залишене без змін згідно з постановою Північно-західного апеляційного суду від 04.03.2024, встановив обставини як наявності між сторонами договірних правовідносин, так і того, що умови договору належним чином виконувались обома сторонами договору та відповідачем надавались обумовлені договором послуги, тому відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України вказані обставини є преюдиційними для цієї справи та спростовують твердження позивача щодо недійсності спірного Договору.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи постанову про задоволення позовних вимог, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 10, статей 17- 20 ЗУ «Про об`єднання співвласників багатоквартирних будинків», що узгоджується, зокрема, з пунктами 4.1., 4.6., 4.7. Статуту ОСББ «Прибережне» у редакції від 01.03.2008, так і пунктами 14, 16 Статуту у редакції від 14.12.2020, голова правління ОСББ правомочний укладати договори лише в межах своєї компетенції і відповідно до рішень правління, яке згідно зі Статутом, обирає зі свого складу голову правління і його заступника. Відповідно до пункту 14 Статуту ОСББ «Прибережне», затвердженого загальними зборами ОСББ (протокол № 3 від 14.12.2020), до компетенції правління належить укладення договорів про виконання робіт, надання послуг та здійснення контролю за їх виконанням. Оскільки у матеріалах справи відсутні докази надання правлінням ОСОБА_1 повноважень на укладення оспорюваного Договору та додаткової угоди до нього, а також те, що відповідач міг знати про вказані обмеження щодо укладання правочинів, апеляційний господарський суд прийшов до висновку, що укладення Договору та додаткової угоди до нього ОСОБА_1 від імені ОСББ «Прибережне» вчинене з перевищенням повноважень, що є підставою для визнання оспорюваного Договору та додаткової угоди до нього недійсними на підставі вимог статті 203 ЦК України. Ураховуючи викладене та те, що кошти відповідачем були отримані без належної правової підстави, а вимога щодо повернення коштів на підставі статті 1212 ЦК України в сумі 752 987,00 грн правомірно не могла бути заявлена при поданні позову, оскільки договір не був визнаний недійсним на момент його подання, апеляційний господарський суд визнав належним обраний позивачем спосіб захисту, а доводи апеляційної скарги такими, що заслуговують на увагу.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що у матеріалах справи не міститься документів, на підставі яких суд міг би встановити факт реального надання послуг за спірним Договором (які саме послуги, склад, обсяг (об`єм) на суму 752 987,00 грн, на преюдиційність встановлення яких у справі № 918/803/23 вказував відповідач, що було враховано судом першої інстанції при ухваленні рішення у справі, що розглядається.

Оскільки у вказаній справі № 918/803/23 предметом позову було стягнення (повернення) коштів у сумі 752 987,00 грн на підставі частини другої статті 693 ЦК України, які були перераховані відповідачу як попередня оплата за ненадані послуги, апеляційний суд виснував, що розглядаючи вказану справу суд не надавав оцінку та не досліджував питання щодо обсягу та виду послуг, не встановлював факт того, чи дійсно такі послуги надавались відповідачем, як і не досліджував доводи позивача про ймовірне перевищення повноважень екс керівником ОСББ, а лише на підставі актів приймання-передачі наданих послуг у справі дійшов висновку про відмову в позові, посилаючись на те, що позивач не довів ненадання послуг відповідачем за спірним Договором.

У справі, що розглядається, апеляційний суд дослідив вказані вище акти приймання-передачі нібито наданих відповідачем послуг та встановив, що вони, як первинні документи в розумінні статті 1 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», не відповідають вимогам статті 9 вказаного закону та не містять ні опису, ні обсягу наданих послуг, що є обов`язковим реквізитом первинних документів. Інших доказів для підтвердження наданих послуг крім актів приймання-передачі, у яких зазначена лише вартість наданих послуг, сторонами не надано.

Ураховуючи викладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що справа № 918/803/23, на яку посилається відповідач та суд першої інстанції, у справі, що розглядається, не є преюдиційною до цієї справи, що свідчить про непідтвердження відповідачем належними доказами факту надання ним послуг за оспорюваним Договором.

ФОП Беляновський Р. Ю. не погодився з таким висновком суду апеляційної інстанції та оскаржив його до суду касаційної інстанції.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин, здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання наявності / відсутності підстав для визнання недійсним договору про надання правових послуг № 1/10 від 15.10.2020 та додаткової угоди № 1 від 15.10.2021 до Договору, укладеного між ОСББ «Прибережне» та ФОП Беляновським Р. Ю.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша).

У статті 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята).

Отже, згідно з наведеними правовими положеннями визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав для визнання недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22, від 31.10.2023 у справі № 908/722/20, від 29.08.2023 у справі № 909/635/22, від 27.06.2023 у справі № 916/97/21.

Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21.

Як убачається із матеріалів справи позивачем у справі є ОСББ «Прибережне», діяльність якого регулюється ЗУ «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».

Вказаний закон визначає правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.

Згідно зі статтею 4 вказаного Закону об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. Об`єднання створюється як непідприємницьке товариство для здійснення функцій, визначених законом. Порядок надходження і використання коштів об`єднання визначається цим Законом та іншими законами України. Об`єднання є юридичною особою, що створюється відповідно до закону, є неприбутковою організацією і не має на меті одержання прибутку для його розподілу між співвласниками. Об`єднання відповідає за своїми зобов`язаннями коштами і майном об`єднання, від свого імені набуває майнові і немайнові права та обов`язки, виступає позивачем та відповідачем у суді. Об`єднання не несе відповідальності за зобов`язаннями співвласників.

Згідно з частиною першою статті 10 ЗУ «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» органами управління об`єднання є загальні збори співвласників, правління, ревізійна комісія об`єднання.

Відповідно до частин сімнадцятої - двадцятої статті 10 ЗУ «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» для керівництва поточною діяльністю об`єднання обирається правління. Правління має право приймати рішення з питань діяльності об`єднання, визначених статутом. Правління є виконавчим органом об`єднання і підзвітне загальним зборам.

Порядок обрання та відкликання членів правління, їх кількісний склад та строки обрання встановлюються загальними зборами.

У вказаному законі не міститься норм, які визначають повноваження голови правління ОСББ та їх обмеження. Повноваження голови правління ОСББ та розподіл повноважень між правлінням та його головою встановлені у Статуті ОСББ «Прибережне».

На час укладення оспорюваного Договору чинним був Статут ОСББ «Прибережне», затверджений протоколом загальних зборів від 01.03.2008 (далі - у редакції від 01.03.2008)

Згідно з пунктом 1.1. Статуту, затвердженого установчими зборами ОСББ «Прибережне» в редакції, затвердженій згідно з протоколом загальних зборів від 01.03.2008, ОСББ «Прибережне» створено власниками квартир та / або приміщень багатоквартирного будинку відповідно до указаного Закону.

У пункті 4.1. вказаного Статуту визначено, що органами управління об`єднання є загальні збори його членів, правління та ревізійна комісія (діяв на момент укладення спірного договору).

До компетенції правління об`єднання належить, зокрема, укладання договорів із суб`єктами підприємництва, які виконують роботи, в тому числі будівельні, надають житлово-комунальні та інші послуги, та здійснення контролю за їх виконанням (пункт 4.6. Статуту).

Відповідно до пункту 4.7. вказаної редакції Статуту правління об`єднання зі свого складу обирає голову правління і його заступника. Голова правління забезпечує виконання рішень загальних зборів членів об`єднання та рішень правління, діє без доручення від імені об`єднання, укладає в межах своєї компетенції угоди, розпоряджається коштами об`єднання відповідно до затвердженого кошторису.

14.12.2020 згідно з протоколом загальних зборів ОСББ «Прибережне» затверджено нову редакцію Статуту (далі - у новій редакції).

Судами встановлено, що на час укладення додаткової угоди до Договору чинним був Статут у новій редакції.

Відповідно до пункту 14 Статуту у новій редакції до компетенції правління, зокрема, належить укладення договорів про виконання робіт, надання послуг та здійснення контролю за їх виконанням.

Правління зі свого складу обирає голову правління та його заступника. Голова правління відповідно до пункту 16 Статуту у новій редакції, зокрема, діє без доручення від імені об`єднання та укладає в межах своєї компетенції договори і вчиняє інші правочини відповідно до рішень правління.

Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (як єдиного відкритого джерела інформації про органи управління товариства) станом на 28.01.2021 керівником ОСББ «Прибережене» був ОСОБА_1. Таким чином станом на 15.10.2020 ОСОБА_1. (підписант) не був директором ОСББ «Прибережне» та, відповідно, не мав повноважень на підписання вказаного Договору від імені ОСББ без відповідного доручення.

Ураховуючи, що положеннями Статуту у редакції 2008 року визначено, що укладення договорів належить до компетенції правління ОСББ, голова правління ОСББ ОСОБА_1. не був наділений повноваженнями укладати правочини без відповідного рішення правління.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність обмежень у голови правління ОСББ ОСОБА_1. на укладення спірного Договору та додаткової угоди до нього, оскільки правління ОСББ не уповноважувало його укладати спірний договір від імені ОСББ «Прибережне».

Отже, ОСОБА_1 як голова правління ОСББ був правомочний укладати договори лише в межах своєї компетенції і відповідно до рішень правління. У разі відсутності таких рішень, голова правління не міг укладати будь-які правочини від імені ОСББ.

Ураховуючи, що матеріали справи не містять доказів надання правлінням ОСББ ОСОБА_1 повноважень на укладення оспорюваного Договору та додаткової угоди до нього, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про укладення ОСОБА_1 від імені ОСББ «Прибережне» вказаного Договору та додаткової угоди до нього з перевищенням повноважень, що є підставою для визнання їх недійсними.

Відповідно до вимог частини третьої статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, а також яка є членом колегіального виконавчого органу юридичної особи, з моменту її вступу на посаду набуває обов`язків щодо такої юридичної особи, зокрема зобов`язана діяти виключно в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно, у межах повноважень, наданих статутом юридичної особи і законодавством, і у спосіб, який, на її добросовісне переконання, сприятиме досягненню мети діяльності юридичної особи, у тому числі уникаючи конфлікту інтересів. Члени наглядової ради або ради директорів юридичної особи мають такі самі обов`язки щодо відповідної юридичної особи та повинні діяти в інтересах цієї юридичної особи та всіх її власників (акціонерів, учасників).

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, якщо юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Як вже зазначалось, скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України.

За змістом пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Перевіривши доводи скаржника в цій частині, Верховний Суд зазначає, що вказана норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на неврахування судами у подібних правовідносинах висновків:

1) викладених у пункті 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, у пункті 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц та пунктах 27, 31 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 (щодо належності та ефективності обраного позивачем способу захисту);

2) висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 01.02.2023 у справі № 914/3203/21 та від 19.12.2022 у справі № 359/3951/17 (щодо забезпечення принципу диспозитивності під час розгляду справи);

3) а також висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, та постановах Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19 та від 16.04.2024 у справі № 921/186/23 (щодо неврахування судом обставини встановлених під час розгляду іншої справи, як таких, що мають преюдиційне значення).

У постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, зокрема у пункті 5.29 Велика Палата Верховного Суду вказала, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині першій статті 2 ГПК України (частині першій статті 2 ЦПК України).

У наведеній для порівняння справі Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на свої попередні висновки про те, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем, незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212- 1215 ЦК України), чи в порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Суд вказує, що спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

У зазначеній скаржником постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, зокрема у пункті 154 Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що якщо на виконання спірного правочину товариством сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 ЦК України).

У постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, дійшла висновку, що позовна вимога про визнання виконаного / частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного / частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача. У зазначеній постанові, зокрема йдеться про таке: « 28. Об`єднана палата наголошує, що, фактично уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 ЦК України)».

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 зазначеного Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Як вже зазначалося, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)).

У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним Договору, виходив з того, що кошти були отримані відповідачем без належної правової підстави, а вимога про повернення коштів відповідно до статті 1212 ЦК України правомірно не могла бути заявлена при зверненні до суду з позовом, оскільки договір не був визнаний недійсним. Вказував, що спосіб захисту порушеного права щодо визнання договору недійсним є належним та обґрунтованим.

Отже, за встановлених у цій справі обставин, зокрема перерахування грошових коштів на підставі правочину та додаткової угоди до нього, укладених неповноважною особою, вірним та таким, що відповідає наведеній усталеній судовій практиці є висновок суду апеляційної інстанції про ефективність способу захисту прав позивачів саме щодо вимоги про визнання такого правочину недійсним.

З огляду на таке, у Верховного Суду відсутні підстави вважати неправильним застосування апеляційним судом статей 16, 215 та 216 ЦК України щодо належності та ефективності обраного позивачем способу захисту (визнання недійсним виконаного договору про надання правових послуг), про що помилково стверджує скаржник.

Отже, проаналізувавши рішення у наведених скаржником справах, на які, як на підставу подання касаційної скарги відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України посилається скаржник, та у справі, що розглядається, Верховний Суд зазначає про неподібність цих справ за встановленими обставинами, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння постанови Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи, оскільки названі справи суттєво відрізняються за поданими сторонами та оціненими судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення, що виключає подібність названих справ за змістовним критерієм.

Відносно доводів касаційної скарги про необхідність врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01.02.2023 № 914/3203/21 та від 19.12.2022 у справі № 359/3951/17 щодо принципу диспотизитивності, застосування якого відображено в частині третій статті 2, статті 14 та статті 237 ГПК України, відповідно до яких на суд покладено обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення, яких його просять учасники спірних правовідносин.

Відповідно до наведених норм формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача та позов має чітко виражену ціль, яка втілюється у формі позовних вимог, що їх викладає позивач у позовній заяві. Кожна сторона самостійно визначає стратегію свого захист, зміст своїх вимог та заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів, а тому суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Як вбачається з матеріалів справи, що розглядається, ОСББ «Прибережне» звернулось до суду з позовом про визнання недійсним договору про надання правових послуг, зокрема, посилаючись на перевищення головою правління повноважень під час укладення вказаного договору у порушення вимог статей 203, 215 ЦК України та пунктів 4.1., 4.6. Статуту ОСББ, а також статей 10 ЗУ «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» та 10, 12 ЗУ «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку». На думку скаржника, суд повинен був вирішувати питання наявності або відсутності у голови правління ОСББ повноважень на укладення оспорюваного договору та додаткової угоди до нього, натомість, як вважає скаржник, суд допустив порушення частини третьої статті 2, статті 14 та частини другої статті 237 ГПК України та, задовольняючи позов про визнання недійсним Договору та додаткової угоди до нього, вказав, зокрема, що спірні правочини не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними. Отже, вийшов за межі підстав позову, заявленого ОСББ.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з пунктами 2, 5 частини третьої статті 2 ГПК України одними з основних засад (принципів) господарського судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та диспозитивність.

Відповідно до статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом (стаття 236).

Згідно з частиною другою статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Наведене свідчить, що принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять учасники спірних правовідносин. Кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та, порушуючи принцип диспозитивності, самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Отже, право особи звернутися до суду із самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог.

Відповідно до правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 та від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

У справі, що розглядається позивач просив визнати недійсним Договір, посилаючись на відсутність повноважень у голови правління на його укладення. Задовольняючи позов саме з цієї підстави, апеляційний суд також дійшов висновку, що спірні правовідносини не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

Проте, вказаний висновок суду апеляційної інстанції будь-яким чином не вплинув на вирішення даного спору, оскільки предметом спору було визнанння договору та додаткової угоди до нього недійсними з підстав перевищення повноважень з боку голови правління ОСББ (частина перша статті 215, частина друга статті 203 ЦК), а не частина п`ята статті 203 ЦК.

За таких обставин посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування положень частини другої статті 2, частини першої статті 14, частини другої статті 237 ГПК України, викладених у наведених вище постановах Верховного Суду від 01.02.2023 № 914/3203/21 та від 19.12.2022 у справі № 359/3951/17 відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки, як зазначено вище, апеляційний суд розглянув справу № 918/1009/23 в межах доводів та позовних вимог ОСББ «Прибережне».

Щодо доводів скаржника про порушення судом апеляційної інстанції частини четвертої статті 75 ГПК України та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, від 16.04.2024 у справі № 921/186/23 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, у яких правовідносини, на думку скаржника, є подібними до цієї справи, щодо безпідставного неврахування судом апеляційної інстанції встановлених у справі № 918/803/23 обставин належності виконання умов оспорюваного договору, які, як вважає скаржник, мають преюдиційне значення та не підлягають повторному перегляду й доказуванню, колегія суддів Верховного Суду зазначає наступне.

У наведених скаржником постановах викладено такі загальні висновки щодо застосування частини четвертої статті 75 ГПК України: «Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу».

Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі, оскільки у випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку.

Отже, суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (подібний висновок міститься у пункті 4.26 постанови Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19).

У постанові Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19 вказано, що згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, позаяк їх вже встановлено у рішенні, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву законність судового акта, який вступив у законну силу.

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус.

Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 вказала, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Правило про преюдицію спрямоване не лише на заборону перегляду фактів, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії (постанова Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 908/1090/18).

Як було встановлено апеляційним судом у справі, що розглядається, предметом спору у наведеній скаржником справі № 918/803/23 було стягнення коштів (попередньої оплати) за ненадані послуги за договором про надання правових послуг.

Господарський суд Рівненської області у рішенні від 30.10.2023, яке залишене без змін згідно з постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04.03.2024, у справі № 918/803/23 встановив:

- з 15.10.2020 між сторонами ОСББ «Прибережне» та ФОП Беляновським Р. Ю. існували договірні відносини;

- умови Договору виконувались належним чином обома сторонами, що підтверджується актами приймання-надання виконаних послуг;

- дійсність Договору сторонами не оспорювалась.

Суд апеляційної інстанції у справі № 918/803/23 дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення коштів з ФОП Беляновського Р. Ю. з підстави недоведення позивачем ненадання послуг ФОП Беляновським Р. Ю. за Договором.

Такі висновки суду не є преюдиційними у справі, що розглядається, оскільки є правовою оцінкою доказів.

Отже, правова оцінка відповідних обставин в межах справи № 918/803/23 в силу частини сьомої статті 75 ГПК України не є обов`язковою для суду, а вказана справа не є преюдиційною для справи, що розглядається

Суд касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на неврахування судами висновків щодо застосування норм права, викладених у зазначених ним постановах Верховного Суду, оскільки вказані постанови Верховного Суду були прийняті за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, і за іншими поданими сторонами та оцінених судами доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийнято судові рішення, тобто зазначені справи і ця справа, в якій подано касаційну скаргу, є відмінними за істотними правовими ознаками.

Ураховуючи наведене, доводи касаційної скарги з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України не знайшли свого підтвердження та відхиляються Судом.

Звертаючись до Касаційного господарського суду, скаржник, в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, вказує, що: судом апеляційної інстанції допущено істотні порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційний суд встановив обставини за відсутності у справі жодних доказів на підтвердження їх існування, що на думку скаржника, призвело до скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції, а тому наявні підстави для скасування оскаржуваної ним постанови апеляційного суду відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Так відповідно до частин першої - п`ятої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскільки недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України), вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, які порушують права та інтереси особи, що оспорює такий правочин.

Доводи скаржника, зокрема, про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові посилався на докази, а саме - акти приймання-передачі наданих послуг, які були відсутні у матеріалах справи, а тому вказана постанова є незаконною та такою, що відповідно до вимог статті 310 ГПК України підлягає скасуванню, відхиляються Судом з огляду на таке.

Суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, вказав про те, що за відсутності зазначених актів у матеріалах справи, посилається на акти приймання-передачі наданих за Договором послуг, які наявні у матеріалах справи № 918/803/23. Апеляційний господарський суд дійшов висновку, що з указаних актів неможливо встановити які саме послуги надавалися ФОП Беляновським Р. Ю. ОСББ «Прибережне» для виконання умов оспорюваного Договору за період з 15.10.2020 до 28.02.2023 на суму 752 987,00 грн, оскільки акти приймання-передачі наданих послуг на виконання умов договору у порушення вимог статті 9 ЗУ «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» не містять інформацію щодо повного переліку та обсягу наданих послуг.

Відповідно до статті 9 ЗУ «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, для визначення вартості робіт, наданих за Договором, сторони а актах приймання-передачі виконаних робіт повинні зазначити зміст та обсяг виконаної роботи.

В актах, які досліджувались судом апеляційної інстанції, була відсутня деталізація виконаних відповідачем робіт, зазначена лише вартість за надану правову допомогу, а представник відповідача не зміг назвати в суді апеляційної інстанції, які саме послуги надавалися ФОП Беляновським Р. Ю. на виконання спірного договору № 1/10 від 15.10.2020 та додаткової угоди № 1 від 12.10.2021 на суму 752 987,00 грн.

Згідно з частиною першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Отже, за результатами касаційного перегляду Судом не встановленого неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як убачається з оскаржуваної постанови Північно-західного апеляційного господарського суду, суд апеляційної інстанції прийняв вказану постанову з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин справи, а також з дотриманням норм процесуального та матеріального права, у зв`язку з чим, Верховний Суд не вбачає підстав для зміни або скасування оскаржуваної постанови.

За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме собою порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Ураховуючи положення пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України та те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилися після відкриття касаційного провадження, доводи ФОП Беляновського Р. Ю. про неповне та неналежне дослідження апеляційним судом зібраних у справі доказів є недостатніми і відхиляються судом касаційної інстанції.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Інші доводи скаржника, які наведені в касаційній скарзі, зводяться до власного тлумачення норм законодавства та безпосередньо пов`язані із встановленням фактичних обставин справи та оцінкою доказів у ній, тоді як суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішеннях судів попередніх інстанцій чи відхилені ними. Тому по`вязані з наведеним аргументи скаржника не можуть бути прийняті Касаційним господарським судом з огляду на статтю 300 ГПК України.

Оскільки суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, вирішив спір відповідно до наведених у цій постанові висновків, підстав для скасування оскаржуваної постанови Суд не вбачає.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» (рішення від 28.10.2010) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. При цьому частина друга вказаної статті забороняє скасовувати правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За таких обставин Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу ФОП Беляновського Р. Ю. у справі № 918/1009/23 слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції у цій справі - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги відповідно до статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Беляновського Романа Юрійовича залишити без задоволення, а постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.08.2024 у справі № 918/1009/23 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: А. А. Ємець

І. Б. Колос