Постанова

від 20.11.2024 по справі 385/499/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 385/499/22

провадження № 61-13792св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Фермерське господарство «Олена»,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуФермерського господарства «Олена» на рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 11 травня 2023 року у складі судді Венгрина М. В., додаткове рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 06 червня 2023 року у складі цього ж судді та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 серпня 2023 року у складі колегії суддів Чельник О. І., Єгорової С. М., Мурашка С. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Олена» про усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фермерського господарства (далі - ФГ) «Олена» про усунення перешкод у здійсненні права користування майном шляхом скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що йому на праві власності належить земельна ділянка площею 3,01 га, кадастровий номер 3521110100:02:000:0790, що розташована на території Гайворонської міської ради Кіровоградської області.

05 січня 2012 року між ним та ФГ «Олена» укладено договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 10 років, тобто до 05 січня 2022 року.

У 2021 році з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно він дізнався, що відповідач в односторонньому порядку на підставі додаткової угоди від 12 лютого 2018 року продовжив строк дії договору оренди землі від 05 січня 2012 року шляхом проведення державної реєстрації права оренди на 49 років з автоматичним продовженням дії договору.

Зазначав, що він не підписував вказаної додаткової угоди та не бажав продовжувати правовідносини оренди з відповідачем.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, кадастровий номер 3521110100:02:000:0790, номер запису про інше речове право 252456600, вчинений 13 березня 2018 року державним реєстратором центру надання адміністративних послуг Гайворонської районної державної адміністрації Кіровоградської області Здержко А. М., підстава для державної реєстрації - додаткова угода до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року, серія та номер: б/н, виданий 12 лютого 2018 року, видавник: орендодавець ОСОБА_1 , орендар ФГ «Олена», а право оренди терміном на 49 років з правом пролонгації припинити.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Гайворонський районний суд Кіровоградської області рішенням від 11 травня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Скасував державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3821110100:02:000:0790, номер запису про інше речове право 25245660, вчинений 13 березня 2018 року державним реєстратором Центру надання адміністративних послуг Гайворонської районної державної адміністрації Кіровоградської області Здержко А. М., підстава для державної реєстрації - додаткова угода до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року, без номера, від 12 лютого 2018 року, видавник: орендодавець ОСОБА_1 , орендар ФГ «Олена», припинивши право оренди терміном на 49 років.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що державна реєстрація права оренди ФГ «Олена» на належну ОСОБА_1 земельну ділянку з продовженням терміну дії договору оренди землі від 05 січня 2012 року проведена на підставі додаткової угоди від 12 лютого 2018 року, яку позивач не підписував, відповідно, в останнього не було волевиявлення щодо вчинення правочину і сторони не погоджували усіх істотних умов цієї угоди, а отже, її слід вважати неукладеною.

Суд також виснував, що обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації права оренди є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права.

Суд першої інстанції відхилив доводи ФГ «Олена» про те, що у 2012 році позивач отримав грошові кошти за користування земельною ділянкою терміном на 49 років, і що на виконання цих домовленостей сторони 12 грудня 2018 року уклали додаткову угоду, вказавши, що у матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження таких обставин.

Гайворонський районний суд Кіровоградської області додатковим рішенням від 06 червня 2023 року стягнув із ФГ «Олена» на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 23 855,50 грн, з яких: 992,40 грн - судовий збір; 5 663,10 грн - витрати, пов`язані із проведенням експертизи; 17 200,00 грн - витрати на професійну правничу допомогу.

Суд першої інстанції мотивував додаткове рішення тим, що понесені позивачем витрати на правничу допомогу підтверджені належними і достовірними доказами, їх розмір є обґрунтованим та відповідає критерію розумності, враховуючи складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт (наданих послуг). Водночас відповідач не скористався правом на заперечення таких витрат, не зазначав щодо їх неспівмірності.

Також належними доказами підтверджено понесення позивачем витрат на проведення судової почеркознавчої експертизи та зі сплати судового збору.

Кропивницький апеляційний суд постановою від 15 серпня 2023 року апеляційні скарги ФГ «Олена» залишив без задоволення, а рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 11 травня 2023 року та додаткове рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 06 червня 2023 року- без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору та в частині розподілу судових витрат є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Державна реєстрація за відповідачем права оренди земельної ділянки строком на 49 років, коли додаткову угоду до договору оренди орендодавець фактично не підписував, тобто ця угода є неукладеною, не відповідає вимогам закону. Тому обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

20 вересня 2023 року ФГ «Олена» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших уточнень просить скасувати рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 11 травня 2023 року, додаткове рішення цього суду від 06 червня 2023 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 серпня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували:

- під час вирішення спору по суті правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 13 листопада 2019 року у справі 755/9215/15 та у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 696/1880/15;

- під час вирішення питання про відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19.

Уточнену касаційну скаргу ФГ «Олена» мотивувало тим, що суди залишили поза увагою, що фактичнодоговір оренди виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі). Тому дії позивача, який отримав орендну плату за землю, отже, виконував умови договору, а згодом пред`явив позов про скасування державної реєстрації права оренди, суперечать його попередній поведінці та є недобросовісними.

Крім того, під час розподілу судових витрат суд першої інстанції не врахував конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, зокрема складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт тощо.

Вважає, що, зважаючи на складність справи та витрачений адвокатом час, визначений стороною позивача розмір витрат на правничу допомогу є завищеним.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 19 жовтня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Гайворонського районного суду Кіровоградської області.

03 листопада 2023 року справу № 385/499/22 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 04 липня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 3,01 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3521110100:02:000:0790, що розташована на території Гайворонської міської ради Кіровоградської області (том 1, а. с. 8).

Згідно із договором оренди від 05 січня 2012 року № 790 ОСОБА_1 передав в оренду ФГ «Олена» земельну ділянку площею 3,01 га, кадастровий номер 3521110100:02:000:0790, розташовану на території Гайворонської міської ради Кіровоградської області, строком на 10 років. Договір зареєстровано в книзі 4 відділу Держкомзему у Гайворонському районі Кіровоградської області, про що у Державному реєстрі земель 12 грудня 2012 року вчинено запис за № 392110004002781 (том 1, а. с. 9-12).

У матеріалах справи також міститься акт приймання-передачі земельної ділянки в оренду від 05 січня 2012 року (том 1, а. с. 13).

Видатковим касовим ордером від 13 листопада 2012 року та розпискою позивача підтверджується, що ОСОБА_1 отримав від ФГ «Олена» одноразовим платежем орендну плату за весь період дії договору оренди від 05 січня 2012 року № 790 у розмірі 32 000,00 грн (том 1, а. с. 38, 39).

Згідно з додатковою угодою від12 лютого 2018 року до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року сторони погодилися внести зміни, зокрема, до пункту 3.1 вказаного договору, виклавши його у такій редакції: «3.1. Договір оренди укладено на 49 років…» (том 1, а. с. 19).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 24 березня 2021 року № 249625099 земельна ділянка з кадастровим номером 3521110100:02:000:0790, площею 3,01 га, власник - ОСОБА_1 , передана в оренду ФГ «Олена» на строк 49 років, підстава - додаткова угода від 12 лютого 2018 року до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року (том 1, а. с. 20).

Листами від 24 листопада 2021 року та від 24 грудня 2021 року ОСОБА_1 повідомив ФГ «Олена» про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3521110100:02:000:0790 та просив надати оригінал додаткової угоди від 12 лютого 2018 року до договору оренди землі від 05 січня 2012 року (том 1, а. с. 22-24).

Заперечуючи факт укладання та підписання додаткової угоди ОСОБА_1 заявив клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, яке суд першої інстанції ухвалою від 11 серпня 2022 року задовольнив (том 1, а. с. 67, 72-73).

Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 14 жовтня 2022 року № 3518/22-27 підпис від імені ОСОБА_1 у додатковій угоді до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року, укладеній 12 лютого 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ «Олена» в особі голови ОСОБА_2 , який міститься у графі «орендодавець», виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою. Цей підпис виконаний з деяким наслідуванням якогось із справжніх підписів ОСОБА_1 (том 1, а. с. 81-106).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

Під час вирішення цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог установлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають зі встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, ніж закон. Більш того, враховуючи положення ЦПК України, така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

У статті 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Відповідно до частини першої статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Спеціальним законом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У статті 6 Закону України «Про оренду землі» визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (частина перша статті 206 ЦК України).

У частині першій статті 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Власник земельної ділянки може встановити вимогу нотаріального посвідчення договору оренди землі та скасувати таку вимогу. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на земельну ділянку та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 обґрунтовував позов про скасування проведеної 13 березня 2018 року державним реєстратором центру надання адміністративних послуг Гайворонської районної державної адміністрації Кіровоградської області Здержко А. М. державної реєстрації додаткової угоди від 12 лютого 2018 року до договору оренди землі від 05 січня 2012 року тим, що він не підписував зазначеної додаткової угоди, тому така угода є неукладеною, а її державна реєстрація - незаконною.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до абзацу першого частини першої, абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У частині першій статті 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, а також запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (пункти 4, 5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині другій статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності (частина перша статті 103 ЦПК України).

Заперечуючи факт укладання та підписання додаткової угоди ОСОБА_1 заявив клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, яке суд першої інстанції ухвалою від 11 серпня 2022 року задовольнив.

Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи від 14 жовтня 2022 року № 3518/22-27 підпис від імені ОСОБА_1 у додатковій угоді до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2012 року, укладеній 12 лютого 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ «Олена» в особі голови ОСОБА_2 , який міститься у графі «орендодавець», виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою. Цей підпис виконаний з деяким наслідуванням якогось із справжніх підписів ОСОБА_1 .

Із урахуванням викладеного суди першої та апеляційної інстанцій правильно вважали, що додаткова угода до договору оренди спірної земельної ділянки є неукладеною.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) виснувала про те, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. За змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 ЦК України, якщо договір оренди (найму) хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).

Суди першої та апеляційної інстанцій врахували ту обставину, що відповідач не сплачував, а позивач не отримував коштів орендної плати за договором оренди в межах строку, встановленого додатковою угодою, оскільки відповідно до наданих сторонами доказів ОСОБА_1 13 листопада 2012 року отримав від ФГ «Олена» орендну плату у розмірі 32 000,00 грн тільки за період дії договору оренди землі від 05 січня 2012 року,який не був продовжений додатковою угодою.

За таких обставин у зв`язку з неукладенням позивачем додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, про що свідчить висновок судової почеркознавчої експертизи, а також відсутністю доказів про виконання сторонами спірної додаткової угоди, якою продовжено строк дії основного договору оренди до 12 грудня 2061 року, суди попередніх інстанцій обґрунтовано керувалися тим, що ФГ «Олена» не довело законності державної реєстрації цього правочину.

У пункті 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Ефективним способом захисту та таким, що забезпечує реальне відновлення порушеного права у випадку реєстрації неукладеного між сторонами договору оренди, є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом скасування державної реєстрації.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2023 року у справі № 385/1290/21 (провадження № 61-12824св22), від 21 лютого 2024 року у справі № 385/342/23 (провадження № 61-18254св23), від 20 березня 2024 року у справі № 385/35/23 (провадження № 61-17386св23), від 19 червня 2024 року у справі № 385/290/23 (провадження № 61-16488св23), від 16 жовтня 2024 року у справі № 385/351/23 (провадження № 61-621св24) щодо вирішення спору з ФГ «Олена».

Таким чином, врахувавши, що державна реєстрація речового права на підставі неукладеної додаткової угоди до договору оренди порушує права та законні інтереси ОСОБА_1 на розпорядження належною йому земельною ділянкою, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для її скасування, оскільки це забезпечить реальне відновлення порушеного права позивача.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що фактично договір оренди виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), тому дії позивача, який отримав орендну плату за землю, отже, виконував умови договору, а згодом пред`явив позов про скасування державної реєстрації права оренди, суперечать його попередній поведінці та є недобросовісними, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до наявних у матеріалах справи доказів ОСОБА_1 13 листопада 2012 року отримав від ФГ «Олена» орендну плату у розмірі 32 000,00 грн тільки за період дії договору оренди землі від 05 січня 2012 року,який не був продовжений додатковою угодою.

Отже, за відсутності доказів виконання сторонами спірної додаткової угоди, якою продовжено строк дії основного договору оренди до 12 грудня 2061 року, зокрема про отримання позивачем коштів орендної плати за договором оренди землі від 05 січня 2012 року поза межами строку, встановленого цим договором, відсутні підстави вважати дії позивача щодо звернення до суду з позовом такими, що суперечать принципу добросовісності учасників цивільного обороту та є проявом зловживання своїми цивільними правами.

У свою чергу, доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 13 листопада 2019 року у справі 755/9215/15 та у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 696/1880/15, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання про відшкодування позивачу понесених судових витрат на професійну правничу допомогу

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті всі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.

Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувалися докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал).

Крім того, додаткові рішення можуть прийматися, якщо суд під час ухвалення основного судового рішення не визначив способу його виконання або не вирішив питання про судові витрати.

Додаткове судове рішення є невід`ємною складовою основного судового рішення.

Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин третьої та восьмої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19, на які посилався заявник у касаційній скарзі, зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, § 268).

У постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права. […] У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок: «З аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності. Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу».

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20 (провадження № 14-16723св20) зазначив, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

На підтвердження розміру витрат на правничу допомогу позивач ОСОБА_1 надав суду першої інстанції:

- договір про надання правової допомоги від 22 березня 2021 року, укладений між позивачем та адвокатом Медвідем В. А., за умовами якого послуги адвоката оплачуються погодинно, година роботи коштує 800,00 грн; гонорар адвоката за ведення справи у суді становить 10 000,00 грн (пункти 4.2, 4.3) (том 1, а. с. 27);

- детальний опис виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) від 17 травня 2023 року із зазначенням виду, опису та вартості послуг на загальну суму 17 200,00 грн (том 1, а. с. 210);

- акт приймання-передання коштів від 17 травня 2023 року № 3/05, за яким ОСОБА_1 передав, а адвокат Медвідь В. А. одержав 17 200,00 грн за надання юридичних послуг згідно з договором про надання правової допомоги від 22 березня 2021 року.

Як відомо з матеріалів справи, ФГ «Олена»не надавало заперечень щодо розміру понесених ОСОБА_1 витрат на правову допомогу під час розгляду справи в суді першої інстанції, а також доказів та обґрунтування щодо їх неспівмірності.

Отже, врахувавши критерії реальності, розумності та співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи і виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) на підставі наданих позивачем доказів, а також взявши до уваги те, що сторона відповідача не надала заперечень щодо невідповідності заявлених витрат вказаним критеріям, що виключає ініціативу суду з приводу зменшення відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку іншої сторони, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність ОСОБА_1 понесених витрат на оплату професійної правничої допомоги під час розгляду справи у розмірі 17 200,00 грн та їх співмірність з обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Доводи касаційної скарги про безпідставне стягнення судом першої інстанції витрат на правову допомогу, оскільки такі витрати не підтверджені належними та допустимими доказами, не можуть бути взяті колегією суддів до уваги та спростовуються матеріалами справи.

У свою чергу, наведені у касаційній скарзі доводи про те, що під час вирішення питання про відшкодування витрат на правничу допомогу суд першої інстанції не врахував правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19, за змістом яких суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки, наведені судом першої інстанції в оскаржуваному додатковому рішенні, не суперечать правовим висновкам, сформованим у наведених постановах суду касаційної інстанції.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників. При цьому суд враховує, що, як неодноразово зазначав ЄСПЛ,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, під час вирішення позову в частині витребування земельних ділянок було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів в означеній частині, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фермерського господарства «Олена» залишити без задоволення.

Рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 11 травня 2023 року, додаткове рішення Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 06 червня 2023 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 серпня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький В. М. Ігнатенко І. В. Литвиненко В. В. Сердюк