Рішення

від 25.11.2024 по справі 910/7580/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.11.2024Справа № 910/7580/24

За позовом Міністерства юстиції України

до відповідача-1: Комунального підприємства "Київський метрополітен"

відповідача-2: Київської міської державної адміністрації

про солідарне стягнення збитків, завданих Державному бюджету України у сумі 5 752 732,40 грн

Суддя О.В. Гумега

секретар судового засідання

Піскунова О.Ю.

Представники:

від позивача - Жук Ю.О.,

від відповідача-1 - Ковтун Т.О.,

від відповідача-2 - Худякова Н.Б.

УСТАНОВИВ:

Міністерство юстиції України (далі - позивач, Мін`юст) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства "Київський метрополітен" (далі - відповідач-1, КП "Київський метрополітен"), Виконавчого органу Київської міської ради - Київська міська державна адміністрація (далі - відповідач-2, КМДА) про стягнення солідарно з КП "Київський метрополітен" та КМДА на користь Державного бюджету України збитків, завданих Державному бюджету України у сумі 5 752 732,40 грн.

Позовна заява сформована в системі "Електронний Суд" та зареєстрована в КП "Діловодство спеціалізованого суду" 18.06.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.06.2024 позовну заяву Мін`юста залишено без руху, встановлено позивачу спосіб та строк усунення недоліків позовної заяви.

28.06.2024 через відділ діловодства суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків, до якої додано позовну заяву з урахуванням усунутих недоліків, встановлених ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.06.2024, зокрема, із зазначенням вірного повного найменування та місцезнаходження юридичної особи відповідача-2.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.07.2024 прийнято позовну заяву Мін`юсту до розгляду та відкрито провадження у справі №910/7580/24, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі на 12.08.24 о 11:00 год.

23.07.2024 через відділ діловодства суду від представника відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву.

23.07.2024 представником відповідача-1 сформовано в системі "Електронний суд" та зареєстровано 24.07.2024 в КП "Діловодство спеціалізованого суду" відзив на позовну заяву.

26.07.2024 в системі "Електронний суд" представником позивача сформовано та зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" відповідь на відзив КП "Київський метрополітен".

26.07.2024 в системі "Електронний суд" представником позивача сформовано та зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" відповідь на відзив КМДА.

01.08.2024 представником відповідача-1 сформовано в системі "Електронний суд" та зареєстровано 01.08.2024 в КП "Діловодство спеціалізованого суду" заперечення на відповідь на відзив.

02.08.2024 представником відповідача-1 сформовано в системі "Електронний суд" та зареєстровано 05.08.2024 в КП "Діловодство спеціалізованого суду" клопотання про закриття провадження у справі.

07.08.2024 в системі "Електронний суд" представником позивача сформовано та зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" заперечення на клопотання про закриття провадження у справі.

У підготовче засідання, призначене на 12.08.2024, з`явилися представники позивача, відповідача-1, відповідача-2.

У підготовчому засіданні, призначеному на 12.08.2024, суд долучив до матеріалів справи заяви по суті спору та заяви з процесуальних питань, подані представниками сторін.

У підготовчому засіданні, призначеному на 12.08.2024, суд протокольною ухвалою витребував у представника позивача додатки до позовної заяви в належній якості.

У підготовчому засіданні, призначеному на 12.08.2024, суд здійснював розгляд клопотання, поданого представником відповідача-1, про закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Суд відхилив клопотання відповідача-1 про закриття провадження у справі на підставі ч. 1 ст. 231 ГПК України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2024 продовжено строк підготовчого провадження за ініціативою суду на тридцять днів та відкладено підготовче провадження у справі на 16.09.2024 о 11:00 год.

12.08.2024 через відділ діловодства суду від представника позивача надійшла заява з процесуальних питань на виконання вимог протокольної ухвали Господарського суду міста Києва.

13.09.2024 в системі "Електронний суд" представником відповідача-1 сформовано та зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" клопотання про залучення співвідповідача у справі Акціонерне товариство "Київметробуд".

13.09.2024 в системі "Електронний суд" представником позивача сформовано та зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" додаткові пояснення у справі стосовно наявності судової практики.

13.09.2024 в системі "Електронний суд" представником відповідача-1 сформовано та зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" додаткові пояснення.

13.09.2024 в системі "Електронний суд" представником відповідача-2 сформовано та зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" пояснення по справі.

У підготовче засідання, призначене на 16.09.2024, з`явилися представники позивача, відповідача-1, відповідача-2.

Суд долучив до матеріалів справи заяви з процесуальних питань, подані представниками сторін.

У підготовчому засіданні, призначеному на 16.09.2024, суд здійснював розгляд клопотання, поданого представником відповідача-1, про залучення співвідповідача у справі Акціонерного товариства "Київметробуд".

У підготовчому засіданні, призначеному на 16.09.2024, представники відповідача-1 та відповідача-2 підтримали клопотання про залучення співвідповідача у справі Акціонерне товариство "Київметробуд". Представник позивача заперечив щодо задоволення даного клопотання.

Суд розглянув та відхилив клопотання про залучення співвідповідача у справі Акціонерне товариство "Київметробуд", подане представником відповідача-1.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.09.2024 відкладено підготовче засідання у справі на 21.10.2024 о 10:20 год.

01.10.2024 в системі "Електронний суд" представником відповідача-2 сформовано та зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення письмових пояснень учасникам справи.

14.10.2024 в системі "Електронний суд" представником позивача сформовано та зареєстровано в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" заперечення на додаткові пояснення Київської міської державної адміністрації.

У підготовче засідання, призначене на 21.10.2024, з`явилися представники позивача, відповідача-1, відповідача-2.

Суд долучив до матеріалів справи заперечення на додаткові пояснення, подані представником позивача.

У підготовчому засіданні, призначеному на 21.10.2024, суд вчинив дії, визначені частиною другою статті 182 ГПК України, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.10.2024 постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 11.11.2024 о 10:00 год.

У судове засідання, призначене на 11.11.2024, з`явились представники відповідача-1 та відповідача-2. Представник позивача не з`явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

У судовому засіданні 11.11.2024 здійснювався розгляд справи по суті.

Відповідно до ст. 194 ГПК України завданням розгляду справи по суті є розгляд і вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Судом враховано, що позиція позивача викладена у заявах по суті справи та після закриття підготовчого провадження у справі, будь-яких заяв чи клопотань, в тому числі про зміну позовних вимог або про відмову від позову, від позивача до суду не надходило. Відтак суд розглядає позовні вимоги, заявлені позивачем у позовній заяві.

У судовому засіданні 11.11.2024 судом заслухане вступне слово представників відповідача-1 та відповідача-2, які заперечили позовні вимоги.

У судовому засіданні 11.11.2024 судом здійснювалось з`ясування обставин справи та дослідження доказів.

У судовому засіданні 11.11.2024 судом оголошено перерву до 25.11.2024 о 10:40 год.

У судове засідання, призначене на 25.11.2024, з`явились представники позивача, відповідача-1 та відповідача-2.

У судовому засіданні 25.11.2024 здійснювались судові дебати, в яких представники позивача, відповідача-1, відповідача-2 виступили з промовою (заключним словом).

Після виходу суду з нарадчої кімнати, у судовому засіданні 25.11.2024 було проголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.

Заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши обставини справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, та дослідивши в судовому засіданні докази, якими сторони обґрунтовували відповідні обставини, суд

УСТАНОВИВ:

Європейським судом з прав людини (далі - Європейський суд / Суд / ЄСПЛ) розглянуто справу "Жура проти України" за заявою ОСОБА_1 № 66191/10 від 05.11.2010 (далі - заявниця) та 22.09.2022 прийнято рішення по суті (12.10.2023 прийнято рішення (справедлива сатисфакція)) (далі - Рішення), яким встановлено порушення Державою Україна за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). ЄСПЛ постановив, що упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми:

138 000 (сто тридцять вісім тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат.

На виконання вказаного рішення Міністерством юстиції України (далі - позивач, Мін`юст) сплачено заявниці 5 752 732,40 грн (еквівалент 142 000 євро), що підтверджується платіжною інструкцією № 427 від 18.12.2023 (оплата проведена 20.12.2023).

За доводами позивача, визнання ЄСПЛ порушення Державою Україна статті 1 Першого протоколу до Конвенції є наслідком протиправних дій Комунального підприємства "Київський метрополітен" (далі - відповідач-1, КП "Київський метрополітен"), Київської міської державної адміністрації (далі - відповідач-2, КМДА), які стали підставою для настання негативних наслідків у вигляді порушення законних прав заявниці та, відповідно, її звернення до ЄСПЛ, ухвалення рішення ЄСПЛ, що призвело до понесення збитків Державного бюджету України внаслідок виплати справедливої сатисфакції, що, в свою чергу, зумовило звернення Мін`юсту з даним позовом до Господарського суду міста Києва з вимогою (в порядку регресу) про стягнення солідарно з відповідачів на користь Державного бюджету України збитків, завданих Державному бюджету України, у сумі 5 752 732,40 грн. Позивач вважає, що спірна шкода заподіяна заявниці сукупними діями відповідачів, які призвели до того, що домовленість про компенсацію у частині стосовно будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди.

Відповідач-1 (КП "Київський метрополітен") у відзиві на позовну заяву заперечив проти задоволення позовних вимог, зазначивши таке:

- відсутні будь-які рішення національних судів, та висновки експертиз, що відповідальність за руйнування будинку покладається на КП "Київський метрополітен", напроти, судами при розгляді справи визначено, що КП "Київський метрополітен" не є стороною справи щодо відшкодування нанесеної шкоди;

- положення ЦК України не можуть бути застосовані при розгляді даної справи № 910/7580/24, оскільки ЦК України, прийнятий 16.01.2003, набрав чинності 01.01.2004, а правовідносини щодо компенсації ОСОБА_1 виникли у квітні 2001 і до цих правовідносин повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме: ЦК УРСР 1963 року;

- з листа прокурора Святошинського району м. Києва від 24.02.2004 року вбачається, що в ході розслідування кримінальної справи за фактом службової недбалості при будівництві житлового будинку АДРЕСА_1 були встановлені факти відповідних порушень майстром дільниці тунельного загону № 4 ВАТ "Київметробуд" ОСОБА_3., який після скоєння злочину помер, а тому кримінальна справа відносно нього була направлена до суду для вирішення питання закриття провадження в кримінальній справі в зв`язку зі смертю. Відповідно до ст. 441 ЦК УРСР, організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов`язків.

Відповідач-2 (Київська міська державна адміністрація (КМДА)) у відзиві на позовну заяву заперечив проти задоволення позовних вимог, зазначивши таке:

- враховуючи приписи статті 1190 ЦК України, умовою виникнення солідарного обов`язку відшкодування шкоди є наявність спільних дій або бездіяльності, які спричинили шкоду позивачу;

- водночас, відсутні будь-які рішення національних судів та висновки експертиз, що відповідальність за руйнування будинку покладається на виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), а отже, відсутні будь-які правові підстави, згідно норм чинного законодавства України та міжнародного законодавства, щодо стягнення суми збитків, завданих ОСОБА_1 з Київської міської державної адміністрації як виконавчого органу Київської міської ради;

- на думку відповідача-2, положення ст. 1166 та ч. 1 ст. 1191 ЦК України не можуть бути застосовані до обставин у даній справі, оскільки ЦК України, прийнятий 16.01.2003, набрав чинності 01.01.2004, а правовідносини щодо компенсації ОСОБА_1 виникли у квітні 2001 і до цих правовідносин повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК УРСР 1963 року.

Позивач у відповіді на відзив КП "Київський метрополітен" заперечив доводи відповідача-1, з огляду на таке:

- в Рішенні ЄСПЛ встановлено особу, яка несла відповідальність за шкоду, завдану заявниці ОСОБА_1 , яка пов`язана з невиконанням домовленості щодо компенсації в частині будівництва нового будинку відповідно до стандартів і норм, і такою особою є КП "Київський метрополітен";

- встановлені в рамках кримінальної справи факти відповідних порушень працівником ВАТ "Київметробуд" ОСОБА_3 , не звільняють КП "Київський метрополітен" від відповідальності за шкоду, завдану ОСОБА_1 , оскільки у ВАТ "Київметробуд" та у його працівника не виникало правовідносин (в тому числі договірних) з ОСОБА_1 , зокрема у ВАТ "Київметробуд" не виникало перед ОСОБА_1 зобов`язання, пов`язаного з виконанням домовленості про компенсацію в частині будівництва нового будинку;

- на думку позивача, положення статті 441 ЦК УРСР не можуть бути застосовані у даній справі, оскільки в даному випадку спірні правовідносини пов`язані з відшкодуванням шкоди, завданої Державному бюджету України, внаслідок виконання Рішення ЄСПЛ (виплати компенсації), та не пов`язані зі стягненням шкоди з організації, заподіяної з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов`язків;

- до спірних правовідносин у даній справі мають бути застосовані положення чинного законодавства, що регулюють питання зворотної вимоги (регресу) до винної юридичної особи (частина 1 статті 1191 ЦК України), оскільки спірні правовідносини у даній справі пов`язані саме з відшкодуванням шкоди, завданої Державному бюджету України, внаслідок виплати Мін`юстом компенсації на користь ОСОБА_1 на виконання Рішення ЄСПЛ та не стосуються правовідносин щодо виплати компенсації ОСОБА_1 , які виникли у квітні 2001 році.

Позивач у відповіді на відзив КМДА заперечив доводи відповідач-2, з огляду на таке:

- у спірних правовідносинах держава Україна має зворотне право вимоги (регресу) на відшкодування з відповідачів збитків, що понесені з Державного бюджету України на виконання рішення Європейського суду "Жура проти України" за заявою ОСОБА_1 № 66191/10;

- у спірних правовідносинах є повний склад умов, які надають право Мін`юсту звернутися до відповідачів з регресною вимогою про відшкодування збитків в результаті виконання рішення ЄСПЛ;

- відповідач-2 не надав жодного аргументу на спростування відсутності своєї вини;

- позивач вважає неможливим застосування до спірних правовідносин частин 3 та 4 статті 1191 ЦК України, оскільки КМДА не є органом що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Мін`юст у спірному випадку звернувся з позовом в порядку, зокрема частини 1 статті 1191 ЦК України до відповідачів, після задоволення судом якого, у відповідачів виникне право регресної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування на підставі частини 4 статті 1191 ЦК України;

- позивач вважає, що відповідачі повинні солідарно відшкодувати шкоду, враховуючи, що у Рішенні ЄСПЛ "Жура проти України" встановлено, що спірна шкода заподіяна заявниці сукупними діями відповідачів, які призвели до того, що домовленість про компенсацію у частині стосовно будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди;

- позивач звернув увагу, що КМДА здійснювала контроль за діяльністю КП "Київський метрополітен", а тому під час провадження на національному рівні було чітко встановлено, що домовленість про компенсацію у частині стосовно будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, тому заявниця зазнала матеріальної шкоди, яка була чітко встановлена та кількісно визначена;

- оскільки КМДА не було здійснено контроль за додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів на всіх стадіях будівництва житла, зокрема для заявниці, позивач вважає, що збитки, завдані виконанням рішення ЄСПЛ "Жура проти України", є взаємопов`язаним сукупними діями КП "Київський метрополітен" та КМДА.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі ст. 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 78, 79 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає наступне.

Відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України регулює Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі також - Закон).

Згідно статті 1 вказаного Закону, Конвенція - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України; Рішення - а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України; г) рішення Європейського суду з прав людини про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України; орган представництва - орган, відповідальний за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та координацію виконання його рішень

Відповідно до ч. 1 ст. 2 та ст. 3 Закону Рішення є обов`язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції. Виконання Рішення здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Стаття 46 Конвенції встановлює, що Високі Договірні Сторони зобов`язуються виконувати остаточні рішення Суду у будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону, виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття Рішенням статусу остаточного або у строк, передбачений у Рішенні.

Відповідно до ч. 5 ст. 9 Закону позивачем у справах про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування, виступає орган представництва, який зобов`язаний протягом шести місяців з моменту, визначеного в частині четвертій статті 8 цього Закону, звернутися до суду з відповідним позовом. Загальний строк позовної давності для звернення з такими позовами визначається відповідно до Цивільного кодексу України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2006 № 784 "Про заходи щодо реалізації Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" покладено на Міністерство юстиції України функції органу, відповідального за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини, координації виконання його рішень, а також інформування Комітету міністрів Ради Європи про хід виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, передбачено, що Міністерство юстиції України, крім іншого, звертається до суду з позовами про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування за рішеннями Європейського суду.

Спір у даній справі виник у зв`язку з тим, що, на думку позивача, виплачені Мін`юстом кошти за рішенням ЄСПЛ є збитками, завданими Державному бюджету України, які підлягають відшкодуванню солідарно відповідачами, сукупні дії яких призвели до того, що домовленість про компенсацію у частині стосовно будівництва нового будинка відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди та відповідно звернулась до ЄСПЛ.

Згідно із п. 8 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Як передбачено ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Статтею 228 Господарського кодексу України (далі - ГК України) встановлено, що учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право стягнути збитки з третіх осіб у порядку регресу.

Підставами цивільно-правової відповідальності є: протиправність поведінки (дія чи бездіяльність); наявність майнової та (або) моральної шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою; вина особи, яка заподіяла шкоду.

Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника. При цьому необхідно встановити, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки. Тобто, протиправна дія є причиною, а шкода - наслідком протиправної дії. Відсутність хоча б одного із зазначених елементів виключає настання цивільно-правової відповідальності відповідача у виді покладення на нього обов`язку відшкодування збитків. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.11.2020 у справі № 910/22855/17.

Згідно з ч. 1 ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Як було встановлено судом, на виконання Рішення ЄСПЛ у справі "Жура проти України" за заявою ОСОБА_1 № 66191/10 Мін`юстом сплачено заявниці 5 752 732,40 грн (еквівалент 142 000 євро), що підтверджується платіжною інструкцією № 427 від 18.12.2023 (оплата проведена 20.12.2023).

Виплачені позивачем кошти на виконання Рішення ЄСПЛ є збитками Державного бюджету України, у зв`язку з чим у позивача наявні підстави для пред`явлення зворотної вимоги (регресу), передбаченої Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та ч. 1 ст. 1191 ЦК України.

За висновком суду, до спірних правовідносин у даній справі мають бути застосовані положення чинного законодавства, що регулюють питання зворотної вимоги (регресу) до винної юридичної особи (частина 1 статті 1191 ЦК України), оскільки спірні правовідносини у даній справі пов`язані саме з відшкодуванням шкоди, завданої Державному бюджету України, внаслідок виплати Мін`юстом компенсації на користь ОСОБА_1 на виконання Рішення ЄСПЛ та не стосуються правовідносин щодо виплати компенсації ОСОБА_1 , які виникли у квітні 2001 році.

Вимога про відшкодування збитків Державного бюджету України пред`явлена позивачем до двох відповідачів (КП "Київський метрополітен" та КМДА) як до солідарних боржників, оскільки, за доводами позивача, шкода завдана заявниці сукупними діями відповідачів, які призвели до того, що домовленості про компенсацію стосовно будівництва нового будинку не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди та була вимушена звернутись до ЄСПЛ, який визнав порушення Державою України статті 1 Першого протоколу до Конвенції та ухвалив рішення "Жура проти України", яким зобов`язав Державу України сплатити заявниці відповідні суми в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Суд звертає увагу, що у правовідносинах, які є предметом спору у даній справі, потерпілим є Держава Україна (внаслідок виплати відшкодування з Державного бюджету України за рішенням ЄСПЛ), а не ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

За загальним правилом такими, що спільно завдали шкоди, вважаються особи, взаємопов`язаними сукупними діями яких або діями з єдністю наміру завдано неподільну шкоду. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого.

Схожий за змістом висновок щодо застосування положень статті 1190 ЦК України міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02.08.2022 у справі № 908/314/18.

Отже, встановленню у даній справі підлягає, яка саме особа (особи) завдала (завдали) шкоди у спірних правовідносинах, чи завдано шкоду спільними діями осіб, відповідальність за діяльність (бездіяльність) яких понесла держава, сплативши заявниці грошові кошти за Рішенням ЕСПЛ.

Стаття 11 ГПК України визначає, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (ч. 1). Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2). Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України (ч. 3). Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ч. 4). У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (ч. 8).

Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року Україною ратифіковано 17 липня 1997 року, а, отже, з цього моменту застосування її положень та практики ЄСПЛ є пріоритетним завданням адаптації національного законодавства України, в тому числі шляхом здійснення правосуддя керуючись цими міжнародними актами.

Ратифікувавши Конвенцію, Україна повністю визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини, встановлену Конвенцією.

Одним із правових інструментів, якими наділений Європейський суд для виконання покладених на нього завдань у сфері забезпечення дотримання державами прав людини виступає інститут індивідуальної заяви.

Відповідно до статті 34 Конвенції кожна особа або група осіб, які вважають себе потерпілими внаслідок порушення державою прав, передбачених Конвенцією, вправі звернутись до Європейського суду із відповідною заявою, а держава зобов`язана жодним чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Сторонами у справах, які розглядаються Європейським судом, є заявник та відповідач - Держава, а рішення виносяться Європейським судом проти держави відповідача, а не проти конкретних підприємств, установ, організацій.

Після того, як винесені Судом рішення стають остаточними, Держави - учасниці Конвенції зобов`язані виконувати рішення Суду по справах, в яких вони є сторонами (стаття 46 Конвенції).

Суд наголошує, що у разі встановлення Європейським судом у Рішенні ЄСПЛ порушення Конвенції, національні суди України при розгляді позовів про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування (т.з. «регресні позови»), подані на підставі частини п`ятої статті 9 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", не можуть переглядати фактичні обставини справи на предмет встановлення фактів порушення Конвенції. Такі обставини є предметом розгляду Суду, який, розглянувши відповідні фактичні обставини у їхній сукупності, виніс рішення по справі, яке є остаточним та обов`язковим для України. Перегляд таких обставин справи ще раз українським судом може вважатися втручанням в компетенцію ЄСПЛ, встановлену ст. 32 Конвенції, яке суперечитиме як Конвенції (яка є частиною національного законодавства), так і Закону.

Факти, встановлені рішенням Європейського суду у справі "Жура проти України":

"5. У 1999 році Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація вилучила земельну ділянку та будинок, які належали батьку заявниці, К., оскільки там мала бути побудована нова гілка метрополітену. В якості компенсації за вилучене майно органи місцевого самоврядування, inter alia, виділили йому земельну ділянку та зобов`язали підлеглі органи побудувати для нього новий будинок.

6. Земельна ділянка, яка раніше належала К., була виділена комунальному підприємству «Київський метрополітен» (далі - підприємство «КМ»), яке у свою чергу уклало контракт з відкритим акціонерним товариством «Київметробуд» (далі - товариство «КМБ») на будівництво нового будинку для К. за рахунок міського бюджету.

7. У січні 2001 року будинок був побудований. Місцеві органи влади офіційно прийняли будинок в експлуатацію та видали К. свідоцтво про право власності.

8. У листопаді 2001 року К. звернувся з цивільним позовом проти місцевих органів влади, підприємства «КМ» і товариства «КМБ». Посилаючись на декілька висновків спеціалістів, він стверджував, що новий будинок було збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і стандартів і той був непридатний для проживання. Він, inter alia, просив суд зобов`язати підприємство «КМ» «виконати обов`язок по будівництву жилого будинку, який відповідав би будівельним нормам і правилам», а також вимагав відшкодування моральної шкоди.

9. У травні 2002 року К. помер. Заявниця успадкувала його майно, у тому числі відповідний будинок, і їй було надано дозвіл вступити в провадження як його правонаступниці. Вона частково змінила позовні вимоги та вимагала відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої здійсненим з порушеннями будівництвом.

10. У лютому 2003 року підприємство «КМ» подало зустрічний позов до заявниці та двох інших членів її сім`ї, які були офіційно зареєстровані як мешканці у цьому будинку. Підприємство «КМ» стверджувало, що будинок був в аварійному стані, проживання в ньому було небезпечним і він мав бути відремонтований товариством «КМБ» відповідно до гарантійних положень «технічного паспорта» будинку, а заявниця та члени її родини відмовилися дозволити товариству «КМБ» відремонтувати будинок і не захотіли переїхати до тимчасового місця проживання, яке їм виділили місцеві органи влади в м. Києві - квартири площею близько 39 квадратних метрів. Підприємство «КМ» вимагало ухвалити рішення про їхнє тимчасово виселення з будинку на період, необхідний для виконання ремонтних робіт.

11. 01 червня 2004 року Святошинський районний суд міста Києва (далі - Святошинський суд) частково задовольнив позов заявниці та відмовив у задоволенні зустрічного позову підприємства «КМ». Суд присудив заявниці різні суми в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також судових витрат. Суд встановив, що будинок був побудований із серйозними порушеннями і його технічний аварійний стан погіршувався. Суд постановив, що як підприємство «КМ», так і товариство «КМБ» були відповідальними за ці недоліки, і зобов`язав їх сплатити 30% та 70% присуджених сум відповідно. Суд посилався, зокрема, на статті 353-355, 440, 440-1, 441, 451 і 453 Цивільного кодексу України 1963 року та на статтю 48 Закону України «Про власність» 1991 року (див. пункти 29, 30 і 41).

12. 26 серпня 2004 року Апеляційний суд міста Києва (далі - апеляційний суд) задовольнив апеляційні скарги підприємства «КМ» і товариства «КМБ», скасував зазначене рішення та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці та частково задовольнив зустрічний позов підприємства «КМ». Він встановив, що під час будівництва було допущено порушення та будинок мав бути відремонтований підприємством «КМ» і товариством «КМБ». Він також зазначив, що ці підприємства та місцеві органи влади пропонували тимчасове житло тим, хто проживав у будинку, для проведення необхідних ремонтних робіт, але останні відмовилися від цієї пропозиції. Таким чином, апеляційний суд зобов`язав заявницю усунути перешкоди у проведенні робіт, які підприємство «КМ» та товариство «КМБ» мали виконати для ремонту будинку. Він також зазначив, що на той момент у будинку ніхто не проживав.

13. 07 грудня 2005 року Верховний Суд України скасував обидва рішення судів нижчих інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Посилаючись, зокрема, на статтю 46 Земельного кодексу України 1990 року та постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року (див. пункти 36 і 43), він вважав, що суди нижчих інстанцій всебічно не з`ясували обставини справи, не визначили характер відповідних правовідносин, не встановили, ким була спричинена шкода заявниці та хто мав нести відповідальність за заподіяні збитки. Верховний Суд України також встановив, що апеляційний суд не взяв до уваги той факт, що заявниця вирішила отримати компенсацію за вартість необхідних ремонтних робіт, які вона хотіла виконати самостійно.

14. 18 травня 2007 року заявниця і підприємство «КМ» відмовилися від своїх позовних вимог один до одного, а тому Святошинський суд закрив провадження у цій частині.

15. 06 грудня 2007 року заявниця знову змінила свої позовні вимоги, головним чином, вимагаючи від суду зобов`язати Київську міську раду, Київську міську державну адміністрацію та товариство «КМБ» сплатити їй 1 266 636 українських гривень (далі - грн, еквівалентно приблизно 169 000 євро на момент подій) в якості відшкодування матеріальної шкоди та інші суми в якості відшкодування моральної шкоди та судових витрат.

16. Змінені вимоги заявниці ґрунтувалися, зокрема, на висновках Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (далі - КНДІ) від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, згідно з якими зазначена сума відповідала вартості необхідного ремонту будинку, який перебував в аварійному стані і «безпечне використання якого для постійного проживання» було неможливим. Згідно з твердженнями КНДІ причиною всіх дефектів було будівництво будинку з порушенням різних стандартів і норм. КНДІ також вказав, що з жовтня 2001 року технічний стан будинку погіршився, чого можна було б запобігти, якби необхідні ремонтні роботи були виконані вчасно.

17. 25 грудня 2007 року Святошинський суд, посилаючись, inter alia, на зазначені висновки експертиз від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, а також на статті 46 і 89 Земельного кодексу України 1990 року та статті 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 (див. пункти 32 і 36), частково задовольнив позов заявниці та присудив їй суму, яка вимагалася, у розмірі 1 266 636 грн (еквівалентно близько 169 000 євро на момент подій) в якості відшкодування матеріальної шкоди та суму судових витрат, які мали бути стягнуті з товариства «КМБ», на яке була покладена вся відповідальність за спричинену їй шкоду. Позов заявниці про відшкодування моральної шкоди було залишено без задоволення як необґрунтований.

18. Суд зазначив, що підприємство «КМ» було комунальним підприємством, підпорядкованим Київській міській державній адміністрації, яке в 1999 році доручило першому побудувати новий будинок для батька заявниці, хоча його статутна діяльність не передбачала проєктування та будівництво житлових будинків. У 2000 році Київська міська державна адміністрація створила «міський штаб по координації дій із будівництва дільниць метрополітену». Згодом згаданий «штаб» вирішив, що новий будинок мусило будувати товариство «КМБ».

19. 27 серпня 2008 року апеляційний суд скасував рішення від 25 грудня 2007 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці. Зокрема, він погодився з аргументом товариства «КМБ», що суд першої інстанції помилково послався на статті 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 року, які стосувалися позадоговірних зобов`язань, тоді як між товариством «КМБ» і підприємством «КМ» був укладений контракт про будівництво будинку. Таким чином, остаточна відповідальність за руйнування будинку, як було встановлено висновками експертиз від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, покладалася на останнього. Проте заявниця відмовилася від своїх позовних вимог до підприємства «КМ». Апеляційний суд посилався на статті 46 і 89 Земельного кодексу України 1990 року та постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року (див. пункти 36 і 43).

20. 04 березня 2009 року Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу заявниці, скасував рішення апеляційного суду від 27 серпня 2008 року та залишив без змін рішення Святошинського суду від 25 грудня 2007 року. Верховний Суд України погодився з висновком останнього, що відповідно до статей 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 року товариство «КМБ» мало відшкодувати матеріальну шкоду, завдану заявниці (див. пункт 32).

21. 15 квітня 2009 року виконавча служба відкрила виконавче провадження у зв`язку з цим.

22. 22 квітня 2009 року товариство «КМБ» звернулося до Верховного Суду України «зі скаргою у зв`язку з винятковими обставинами» відповідно до статті 354 Цивільного процесуального кодексу 2004 року (див. пункт 38) на його ухвалу від 04 березня 2009 року, зазначивши, що це призвело до різного застосування статті 5 Цивільного кодексу України 2003 року (див. пункт 31) щодо дії актів цивільного законодавства у часі.

23. 16 червня 2009 року Верховний Суд України ухвалив, що скарга товариства «КМБ» була прийнятною та зупинив виконавче провадження.

24. 24 червня 2009 року Верховний Суд України надіслав цю ухвалу разом з копіями касаційної скарги товариства «КМБ» сторонам, у тому числі заявниці.

25. Згідно з твердженнями заявниці вона не подала заперечення у відповідь, оскільки їй не було чітко вказано зробити це.

26. 06 травня 2010 року Верховний Суд Україна, засідаючи in camera без виклику сторін, задовольнив скаргу товариства «КМБ». Він скасував ухвалу від 04 березня 2009 року як помилкову та залишив у силі рішення апеляційного суду від 27 серпня 2008 року. Він встановив, що Цивільний кодекс України 1963 року - зокрема, його стаття 440 про деліктну відповідальність - мав бути застосований до відповідного спору за принципом ratione temporis. У зв`язку з цим Верховний Суд України навів низку своїх рішень, ухвалених у період 2005-2008 років.

27. Верховний Суд України також зазначив, що стаття 1210 Цивільного кодексу України 2003 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року, застосовувалася до договірних правовідносин, тоді як між заявницею і товариством «КМБ» таких правовідносин не було.

33. Стаття 50 Житлового кодексу України 1983 року передбачає, що жилі приміщення, які надаються громадянам для проживання, inter alia, державою, повинні відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.

36. Стаття 46 Земельного кодексу України 1990 року (втратив чинність із січня 2002 року) встановлювала такі умови, які мали бути виконані перед тим, як земельну ділянку, що належить громадянину, можна було вилучити (викупити) для громадських потреб: (i) місцева рада мала виділити йому або їй рівноцінну земельну ділянку; (ii) суб`єкт господарювання, яким відводилася вилучена земельна ділянка, мав побудувати новий будинок замість вилученого; та (iii) усі інші збитки мали бути відшкодовані у повному обсязі відповідно до розділу IV цього Кодексу.

41. Відповідно до статей 48 і 52 Закону України «Про власність» 1991 року (втратив чинність з червня 2007 року) право власності на будинок могло бути припинено у зв`язку з вилученням земельної ділянки, на якій він розташований, лише у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України та з попереднім відшкодуванням збитків «у повному [обсязі] відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності».

43. У своїй постанові № 13 від 25 грудня 1996 року про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ (втратила чинності з квітня 2004 року) Пленум Верховного Суду України наголосив, що відповідно до статей 88 і 89 Земельного кодексу України 1990 року збитки, заподіяні власникам землі у зв`язку з вилученням у них земельних ділянок, мали бути відшкодовані в повному обсязі суб`єктами, яким були надані вилучені земельні ділянки.

44. Заявниця скаржилася на те, що органи державної влади не побудували будинок відповідно до застосовних норм і стандартів у межах домовленості про компенсацію за майно, яке було вилучене у її батька; внаслідок цього вона не мала можливості користуватися цим будинком; судові рішення про присудження їй відшкодування у зв`язку з цим були несправедливо та незаконно скасовані; а відповідне національне законодавство було нечітким і непередбачуваним. Вона посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

У п. 48 Рішення у справі "Жура проти України" Європейський суд дійшов висновку, що "скарги заявниці не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними".

По суті скарг заявниці Європейським судом зазначено наступне:

"50. У цій справі згідно з відповідними положеннями національного законодавства батько заявниці мав право на отримання компенсації «у повному обсязі» за майно, яке було вилучене місцевими органами влади в громадських інтересах (див. пункти 5, 36, 41 та 43). У межах надання гарантованої компенсації на замовлення та за рахунок місцевих органів влади йому було збудовано новий будинок. Однак будинок був побудований з порушенням відповідних стандартів і норм усупереч вимогам відповідного законодавства (див. пункти 16 і 33), а тому батько заявниці подав позов про відшкодування шкоди. Після його смерті заявниця успадкувала його майно, у тому числі спірний будинок, і національні суди дозволили їй підтримати цей позов як «правонаступниці» свого батька (див. пункт 9).

51. Таким чином, вбачається, що національні суди вважали заявницю такою, яка набула матеріальні права та інтереси, що випливають із зазначеної домовленості про компенсацію тією мірою, якою вона стосувалася будівництва нового будинку, у тому числі права або принаймні законні очікування, що будівництво мало здійснюватися згідно з відповідними стандартами та нормами. Суд не вбачає підстав відходити від цієї позиції національних судів і вважає, що спір стосувався «майна» заявниці у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Копанкові проти Болгарії» (Kopankovi v. Bulgaria), заява № 48929/12, пункт 38, від 06 вересня 2018 року).

52. Суд також вказує на однозначне встановлення національними судами на всіх стадіях відповідного провадження, що відповідне право не було дотримано і здійснення будівництва з порушеннями призвело до заподіяння значної шкоди будинку (див. пункти 17, 19, 20 і 26). Однак позов заявниці, спрямований на отримання відшкодування за цю шкоду, був залишений без задоволення, головним чином, у зв`язку з тим, що він був спрямований до тих, хто не ніс відповідальності за це.

53. З огляду на свою усталену практику Суд вважає, що, таким чином, було втручання у мирне володіння заявницею своїм «майном», і необхідно перевірити, чи було це втручання обґрунтованим … Принципи, що регулюють питання обґрунтованості, за своєю суттю однакові, у тому числі необхідність, щоб втручання було законним і відповідало суспільним чи загальним інтересам, а також встановлювало справедливий баланс між вимогами суспільних чи загальних інтересів і правами заявниці (див., серед інших джерел, рішення у справі «Компанія «Юнспед Пакет Сервісі СаН Ве Тік. А.Ш. проти Болгарії» (), заява № 3503/08, пункт 40, від 13 жовтня 2015 року).

56. … Суд вважає за розумне виходити з припущення, що відповідне втручання ґрунтувалося на національному законодавстві.

57. Суд також готовий припустити, що відповідне втручання могло переслідувати законні цілі у суспільних або загальних інтересах, а саме: забезпечення узгодженого та послідовного застосування національного законодавства та/або належного функціонування відповідної системи компенсації у випадку вилучення приватної власності державою.

58. Водночас Суд вважає, що відповідне втручання було непропорційним будь-якій законній меті, яку воно могло переслідувати.

59. Зокрема, як уже зазначав Суд, під час провадження на національному рівні було чітко встановлено, що домовленість про компенсацію у частині стосовно будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди, яка була чітко встановлена та кількісно визначена (див. пункти 17, 19, 20 і 26). Однак було вирішено, що відшкодування не могло бути надано, оскільки заявниця відмовилася від своїх позовних вимог до комунального підприємства «KM», яке несло відповідальність за цю шкоду (див. пункти 19 і 26).

60. Це рішення вбачається надто формальним, оскільки, по суті, органи місцевого самоврядування, які залишалися співвідповідачами у провадженні та мали повний контроль над цим підприємством, мусили забезпечити належне виконання домовленостей про компенсацію (див. пункти 5, 6, 15, 36, 41 і 43). …

61. За цих обставин Суд вважає, що залишення без задоволення її позову на цій підставі після того, як позов розглядався у судах протягом приблизно восьми років, по суті, змусило заявницю нести індивідуальний і надмірний тягар, який випливає з неналежного виконання домовленості про компенсацію та невизначеності щодо того, хто із залучених суб`єктів мав усунути наслідки такого неналежного виконання.

63. З огляду на зазначене Суд вважає, що відповідне втручання було непропорційним і у зв`язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції".

Отже, ЄСПЛ чітко визначено, що органи місцевого самоврядування не виконали домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм, а тому заявниця (спадкоємиця свого батька, з яким укладались відповідні домовленості) зазнала матеріальної шкоди. Саме невиконання органами місцевого самоврядування домовленостей про компенсацію і призвело до порушення прав заявниці, тоді як ст. 46 Земельного кодексу України 1990 року, ст. 48 і 52 Закону України «Про власність» 1991 року встановлено умови, які мали бути виконані перед вилученням земельної ділянки для громадських потреб, а право власності на будинок могло бути припинено у зв`язку з вилученням земельної ділянки, на якій він розташований, лише з попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду, як джерело права.

Рішенням ЄСПЛ у справі "Жура проти України" встановлено обставини щодо протиправних дій органів місцевої влади (пункти 5, 7, 50, 52, 60).

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Статтею 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (тут і далі - в редакції від 03.09.1999) встановлено: місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України; місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону (ч. 1 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органами місцевого самоврядування.

Пунктами 7, 8 частини першої статті 27 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку відносить залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на відповідній території; а також розміщення на договірних засадах замовлень на виробництво продукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади, на підприємствах, в установах та організаціях.

Відповідно до п. 1, 2, 4 ч. 1 ст. 31 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать наступні повноваження у галузі будівництва:

- організація за рахунок власних коштів і на пайових засадах будівництва, реконструкції і ремонту об`єктів комунального господарства та соціально-культурного призначення, жилих будинків, а також шляхів місцевого значення;

- виконання або делегування на конкурсній основі генеральній будівельній організації (підрядній організації) функцій замовника на будівництво, реконструкцію і ремонт житла, інших об`єктів соціальної та виробничої інфраструктури комунальної власності;

- залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в розвитку потужностей будівельної індустрії і промисловості будівельних матеріалів, у створенні, розвитку та реконструкції об`єктів інженерного забезпечення і транспортного обслуговування.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, які належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, віднесено підготовку і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; встановлення платежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів.

Відповідно до статті 76 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність у разі порушення ними Конституції або законів України.

Спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції України та законів України визначає Закон України «Про столицю України - місто-герой Київ».

Статтею 7 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» (в редакції від 15.01.1999) встановлено, що система місцевого самоврядування у місті Києві включає: територіальну громаду міста; міського голову; міську раду; виконавчий орган міської ради; районні ради; виконавчі органи районних у місті рад; органи самоорганізації населення.

Місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради та їх виконавчі органи (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ»)

Відповідно до ч. 1 ст. 9 наведеного Закону, у місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради, які є юридичними особами.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», Київська міська та районні в місті ради (у разі їх утворення) мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською радою, районними в місті радами, підзвітні та підконтрольні відповідним радам.

Відповідно до ст. 10-1 ст. Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» (в редакції від 09.09.2010, яка є чинною), виконавчим органом Київської міської ради є Київська міська державна адміністрація, яка паралельно виконує функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» (в редакції від 15.01.1999) встановлено, що у зв`язку із здійсненням містом Києвом функцій столиці України, Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, визначеної законами України, мають право:

1) придбавати у власність жилі і нежилі приміщення, адміністративні, виробничі та інші об`єкти, що належать до інших форм власності, якщо вони необхідні для здійснення містом столичних функцій;

2) встановлювати порядок утримання та експлуатації об`єктів, розташованих у місті, та прилеглої до них території, правила благоустрою, торговельного, побутового, транспортного, житлово-комунального та іншого соціально-культурного обслуговування, визначати особливості землекористування та використання інших природних ресурсів;

10) затверджувати проєкти будівництва об`єктів розрахунковою кошторисною вартістю понад 5 млн. гривень, реалізація яких на території міста Києва на замовлення міської адміністрації та районних виконавчих органів здійснюватиметься із залученням коштів державного та місцевих бюджетів;

11) припиняти право користування земельними ділянками та іншими природними ресурсами у випадках, передбачених чинним законодавством України.

Органи і посадові особи місцевого самоврядування та державних адміністрацій міста Києва та районів несуть відповідальність за наслідки своєї діяльності (бездіяльності) в порядку, встановленому Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами України (ч. 1 ст. 23 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ").

По матеріалам даної справи судом встановлено такі обставини.

23.12.1999, розглянувши проєкт відведення земельних ділянок, відповідно до статті 17 Земельного кодексу України (в редакції 1992 року) та враховуючи розпорядження Київської міської державної адміністрації від 03.11.98 № 2190 «Про організацію будівельних майданчиків № 22, 24 для будівництва дільниці Святошинсько-Броварської лінії метрополітену від станції «Святошин» до станції «Новобіличі» та те, що в зону будівництва метрополітену попадають житлові будинки по просп. Академіка Палладіна №№ 11, 13, 15, 17, 19, Київська міська рада прийняла рішення № 170-1/672 (а.с. 92 т. 3), згідно якого вирішила:

- передати у приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків і господарських будівель у Ленінградському районі за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування, в тому числі ОСОБА_4 на АДРЕСА_1 площею 0,10 га (п. 1);

- припинити право власності на земельні ділянки, зокрема, гр. ОСОБА_5 розміром 0,10 га на просп. Академіка Палладіна, 15 (п. 5).

20.03.2000, на виконання рішення Київської міської ради № 170-1/672 від 23.12.1999 та з метою введення в експлуатацію у 2002 році дільниці Святошинсько-Броварської лінії метрополітену від станції «Святошин» до станції «Новобіличі», Київська міська державна адміністрація прийняла розпорядження № 934 «Про розробку проєктно-кошторисної документації на будівництво житлових будинків для мешканців приватних будинків, які попадають в зону спорудження Святошинсько-Броварської лінії метрополітену від ст. «Святошин» до ст. «Проспект Палладіна» (а.с. 93 т. 3), згідно якого розпорядилась:

- для відселення мешканців з приватних будинків, зокрема № 15, по проспекту Академіка Палладіна, які належали їм на правах власності, АТ «Київпроект» на замовлення КП «Київський метрополітен» розробити проектно-кошторисну документацію на будівництво житлових будинків і господарських будівель по вул. Жовтневій, зокрема № 22 (п. 1);

- КП «Київський метрополітен» розробку проєктно-кошторисної документації і будівель, зазначених у пункті 1 цього розпорядження, виконати за рахунок коштів, передбачених кошторисом на будівництво дільниці Святошинсько-Броварської лінії метрополітену від станції «Святошин» до станції «Новобіличі» (п. 2);

- контроль за виконанням цього розпорядження покласти на заступника голови Київської міської державної адміністрації Салія І.М. (п. 3).

Згідно Акту № 255 державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту, затвердженого розпорядженням Ленінградської районної державної адміністрації міста Києва № 85 від 22 січня 2001 року (а.с. 94, 97-98 т. 3), будинок АДРЕСА_1 рішенням державної приймальної комісії, прийнятий в експлуатацію без жодного зауваження. З наведеного акту вбачається, що будівництво здійснено на підставі рішення Київської міської ради № 170-1/672 від 23.12.1999, замовником будівництва є КП «Київський метрополітен», генпідрядником - ВАТ «Київметробуд».

Отже, по матеріалам даної справи судом встановлено, що саме органи місцевого самоврядування (Київська міська рада та її виконавчий орган - Київська міська державна адміністрація) вилучили для громадських потреб земельну ділянку та будинок, які належали батьку заявниці, оскільки там мала бути побудована нова гілка метрополітену.

Стаття 46 Земельного кодексу України 1990 року встановлювала умови, які мали бути виконані перед тим, як земельну ділянку, що належить громадянину, можна було вилучити (викупити) для громадських потреб: (i) місцева рада мала виділити йому або їй рівноцінну земельну ділянку; (ii) суб`єкт господарювання, яким відводилася вилучена земельна ділянка, мав побудувати новий будинок замість вилученого; та (iii) усі інші збитки мали бути відшкодовані у повному обсязі відповідно до розділу IV цього Кодексу.

Відповідно до статей 48 і 52 Закону України «Про власність» 1991 року право власності на будинок могло бути припинено у зв`язку з вилученням земельної ділянки, на якій він розташований, лише у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України та з попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності.

Однак, в якості компенсації за вилучене майно (для громадських потреб) органи місцевого самоврядування виділили батьку заявниці земельну ділянку та зобов`язали підлеглі органи побудувати для нього новий будинок. Земельна ділянка, яка раніше належала батьку заявниці, була виділена Комунальному підприємству «Київський метрополітен», яке відноситься до сфери управління Київської міської державної адміністрації. Будівництво нового будинку в якості компенсації за вилучене майно здійснювалось на замовлення Комунального підприємства «Київський метрополітен» та за рахунок міського бюджету. Оскільки Київська міська державна адміністрація, яка є виконавчим органом Київської міської ради, мала повний контроль над цим підприємством, вона мусила забезпечити належне виконання домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм. Побудований будинок був офіційно прийнятий в експлуатацію без зауважень.

Як встановлено ЄСПЛ у рішенні "Жура проти України", під час провадження на національному рівні було чітко встановлено, що домовленість про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди.

Під час розгляду даної справи суд дійшов висновку, що така «домовленість про компенсацію» була між батьком заявниці (а відповідно заявницею, як спадкоємицею) та органами місцевого самоврядування. Київська міська державна адміністрація є виконавчим органом Київської міської ради. Відповідно саме Київська міська державна адміністрація як виконавчий орган Київської міської ради не виконала таку домовленість, у зв`язку з чим заявниця зазнала матеріальної шкоди та була вимушена звернутись до Європейського суду, який ухвалив рішення "Жура проти України" про виплату справедливої сатисфакції, що призвело до понесення збитків Державного бюджету України внаслідок виплати заявниці справедливої сатисфакції з Державного бюджету України.

Водночас, жодних домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку між батьком заявниці (а відповідно заявницею, як спадкоємицею) та Комунальним підприємством «Київський метрополітен» не було і останнє діяло не спільно з органами місцевого самоврядування, а на виконання їх рішень та розпоряджень.

Отже, завдавачем шкоди у спірних правовідносинах є Київська міська державна адміністрація як виконавчий орган Київської міської ради, діями (бездіяльністю) якої завдано матеріальну шкоду заявниці внаслідок неналежного виконання домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм. Саме внаслідок дій (бездіяльності) Київської міської державної адміністрації як виконавчого органу Київської міської ради держава понесла збитки, сплативши заявниці з Державного бюджету України грошові кошти за Рішенням ЄСПЛ.

Отже, у спірних правовідносинах всі елементи складу цивільного правопорушення наявні в діях Київської міської державної адміністрації як виконавчого органу Київської міської ради, що тягне за собою відповідальність КМДА у вигляді стягнення збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виконання рішення ЄСПЛ у справі "Жура проти України".

Водночас, позовна вимога про стягнення збитків, завданих Державному бюджету України, заявлена позивачем до двох відповідачів (КП "Київський метрополітен" та КМДА) як до солідарних боржників.

За загальним правилом такими, що спільно завдали шкоди, вважаються особи, взаємопов`язаними сукупними діями яких або діями з єдністю наміру завдано неподільну шкоду. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого.

Позивачем не доведено, а судом не встановлено факт спричинення Державному бюджету України неподільної шкоди саме спільними діями відповідачів.

Щодо норм, які підлягають застосуванню до спірних у даній справі правовідносин.

Суд відхиляє як безпідставні твердження відповідача-1 про застосування до спірних правовідносин положень статті 441 ЦК УРСР, оскільки спірні правовідносини у даній справі пов`язані з відшкодуванням шкоди, завданої Державі України (внаслідок виплати відшкодування з Державного бюджету України за рішенням ЄСПЛ), внаслідок виконання Рішення ЄСПЛ (виплати компенсації), та не пов`язані зі стягненням шкоди з організації, заподіяної з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов`язків.

Крім того, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення частин 3 та 4 статті 1191 ЦК України, на які посилався відповідач-2.

Так, згідно ч. 3 ст. 1191 ЦК України держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили. Суд зазначає, що визначені позивачем відповідачі не є органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Згідно ч. 4 ст. 1191 ЦК України держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності відповідно органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування (крім відшкодування виплат, пов`язаних із трудовими відносинами та відшкодуванням моральної шкоди).

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вщевикладене, оцінивши подані докази в порядку ст. 86 ГПК України, суд доходить висновку про те, що вимога позивача про стягнення солідарно з КП "Київський метрополітен" та Київської міської державної адміністрації на користь Державного бюджету України 5 752 732,40 грн збитків, завданих Державному бюджету України, підлягає задоволенню частково, а саме збитки в наведеній сумі підлягають стягненню з Київської міської державної адміністрації на користь Державного бюджету України. У задоволенні вимог до КП "Київський метрополітен" належить відмовити з підстав недоведеності позову в цій частині.

При прийнятті рішення у даній справі, судом враховано, що Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", у зв`язку із військовою агресією Російської Федерації проти України, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який продовжено відповідними Указами Президента України, затвердженими Законами України.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" на територіях, на яких введено воєнний стан, для забезпечення дії Конституції та законів України, забезпечення разом із військовим командуванням запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, оборони, цивільного захисту, громадської безпеки і порядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян можуть утворюватися тимчасові державні органи - військові адміністрації.

Рішення про утворення військових адміністрацій приймається Президентом України за поданням обласних державних адміністрацій або військового командування. Військові адміністрації населених пунктів утворюються в межах територій територіальних громад, у яких сільські, селищні, міські ради та/або їхні виконавчі органи, та/або сільські, селищні, міські голови не здійснюють покладені на них Конституцією та законами України повноваження, а також в інших випадках, передбачених цим Законом. Військову адміністрацію населеного пункту (населених пунктів) очолює начальник, який призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за пропозицією Генерального штабу Збройних Сил України або відповідної обласної державної адміністрації (частини 2, 3 статті 4 Закону України "Про правовий режим воєнного стану").

Указом Президента України від 24.02.2022 №68/2022 "Про утворення військових адміністрацій", у зв`язку з утворенням військових адміністрацій, зазначених у статті 1 цього указу, обласні, Київська міська державні адміністрації та голови цих адміністрацій набувають статусу відповідних військових адміністрацій та начальників цих військових адміністрацій.

Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає таке.

Відповідно до частин 1, 2 статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Частиною 1 статті 124 ГПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Позивачем у позовній заяві наведено попередній (орієнтовний) розмір суми судових витрат, який складається з суми судового збору в розмірі 69 032,79 грн, сплаченого позивачем із застосуванням коефіцієнту 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір".

Відповідачі попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вони понесли і які очікують понести у зв`язку із розглядом справи суду не подали.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Водночас, приписами ч. 9 ст. 129 ГПК України передбачено, що у випадку, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

З огляду на наведені приписи ст. 129 ГПК України та часткове задоволення позову, судовий збір у сумі 69 032,79 грн покладається на відповідача-2 як на сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір у даній справі.

Керуючись статтями 4, 11, 13, 73-80, 86, 123, 124, 129, 165, 236-238, 240, 241, 327 ГПК України, Господарський суд міста Києва

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Київської міської державної адміністрації (Україна, 03680, місто Київ, вулиця Дегтярівська, будинок 31, корпус 2; ідентифікаційний код 00022527) на користь Державного бюджету України збитки, завдані Державному бюджету України у сумі 5 752 732,40 грн (п`ять мільйонів сімсот п`ятдесят дві тисячі сімсот тридцять дві гривні 40 коп.).

3. Стягнути з Київської міської державної адміністрації (Україна, 03680, місто Київ, вулиця Дегтярівська, будинок 31, корпус 2; ідентифікаційний код 00022527) на користь Міністерства юстиції України (Україна, 01601, місто Київ, вулиця Архітектора Городецького, будинок 13; ідентифікаційний код 00015622) 69 032,79 грн (шістдесят дев`ять тисяч тридцять дві гривні 79 коп.) судового збору.

4. В іншій частині позову відмовити.

5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 253, 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» ГПК України.

Повне рішення складено 02.12.2024

Суддя Оксана ГУМЕГА