Постанова

від 27.11.2024 по справі 761/29693/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 88-ц/824/53/2024

Справа № 761/29693/19

П О С Т А Н О В А

Іменем України

27 листопада 2024 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційні скарги ОСОБА_1 та Торгово-промислової палати України на рішення Шевченківського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Рибака М.А. в м. Київ 22 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Торгово-промислової палати України, третя особа ОСОБА_2 про поновлення порушених трудових прав,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила зобов`язати відповідача належно оформити припинення її повноважень на виборній посаді віце-президента ТПП України, визначити датою припинення цих повноважень 27 травня 2015 року, видати відповідний наказ та згідно зі статтею 118 КЗпП України запропонувати посаду, яку вона обіймала до обрання на виборну посаду або іншу рівноцінну посаду; зобов`язати відповідача внести відповідний запис до трудової книжки відповідно до постанови Верховного Суду від 30 січня 2019 року та видати трудову книжку; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час прострочення видання їй трудової книжки у період з 19 травня 2015 року до 17 липня 2019 року в розмірі 1 075 217,60 грн.; стягнути з ТПП України на її користь середній заробіток за час прострочення проведення з нею повного розрахунку у зв`язку зі звільненням за період з 27 травня 2015 року до 11 червня 2019 року в розмірі 1 044 092,88 грн.; поновити їй строк для звернення до суду з огляду на поважність причин такого пропуску.

Позов мотивовано тим, що з 1995 року вона працювала у відповідача на посаді начальника організаційного управління ТПП України, а з 03 грудня 2001 року - начальника управління міжнародних програм та економічних досліджень. 12 березня 2004 року її обрали на посаду віце-президента ТПП України.

05 жовтня 2015 року її ознайомили з наказом про звільнення з посади віце-президента ТПП України від 19 травня 2015 року на підставі п. 2 ч. 1 ст. 23, п. 2 ч. 1 ст. 36, статті 118 КЗпП України та із рішенням Ради ТПП України від 19 травня 2015 року № 1 «Про Президію ТПП України» у зв`язку із закінченням п`ятирічного терміну повноважень та на підставі статей 6.12.10, 6.12.12, 6.16, 6.21.7 Статуту ТПП України з 19 травня 2015 року.

Наказом ТПП України від 29 березня 2016 року № 33л наказ від 19 травня 2015 року № 50л було викладено в новій редакції.

Постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 757/40835/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ТПП України про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час тимчасової непрацездатності, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди наказ ТПП України від 19 травня 2015 року № 50л визнано незаконним та стягнено на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19 травня 2015 року до 27 травня 2015 року в розмірі 4 244,28 грн.

Після ухвалення Верховним Судом остаточного рішення у справі № 757/40835/15-ц, іншого наказу відповідач не видав, тому немає правових підстав для припинення її трудових відносин з відповідачем. Крім того, відповідач не видав їй трудову книжку з відповідними записами, що порушує її право на отримання належного розміру пенсії.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року позов задоволено частково. Зобов`язано ТПП України належним чином оформити припинення повноважень ОСОБА_1 на виборній посаді віце-президента ТПП України та видати наказ із зазначенням дати звільнення - 27 травня 2015 року. Стягнено з ТПП України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 15 562,36 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову, покласти на відповідача судові витрати.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу в частині вимог ОСОБА_1 про видачу трудової книжки та стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, вказувала, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку на підставі суперечливих доказів відповідача та безпідставного відкидання доказів позивача, які свідчили про недостовірність інформації відповідача про те, що позивач заволоділа своєю трудовою книжкою 18 травня 2015 року.

Під час судового розгляду встановлено і визнано відповідачем, що будь-яких записів про звільнення позивача у її трудову книжку не здійснювалось і що у день її звільнення та надалі трудова книжка їй відповідачем не вручалась. Також відповідач визнав, а допитані свідки підтвердили, що відповідач не вживав жодних дій для виготовлення дублікату трудової книжки та взагалі не мав наміру цього роботи.

У наданих відповідачем службовій записці від 22 травня 2015 року та акті № 2-ЛС від 22 травня 2015 року вказується, що ОСОБА_1 18 травня 2015 року, зловживаючи своїм службовим становищем, «шахрайським шляхом» заволоділа своєю трудовою книжкою, а саме «вихопила» її у керівника відділу кадрів ОСОБА_3 і не повернула. Однак дані документи повністю не відповідають дійсності і містять очевидну неправду, що повністю підтверджується дослідженими у суді доказами, зокрема поясненнями свідків. У даній ситуації позивачу необхідно доводити відсутність події, якої реально не було.

В судовому засіданні ОСОБА_1 підтвердила, що не отримувала, а тим більше, не «вихоплювала» трудову книжку у працівника відділу кадрів, і її трудова книжка продовжує знаходитись у володінні ТПП України. Про ці документи позивач вперше дізналася з матеріалів справи № 757/40835/15-ц за її позовом про визнання звільнення незаконним, що підтверджується показаннями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Крім того, якби ОСОБА_1 дійсно заволоділа трудовою книжкою, то очевидно, що за 5 років вже би нею скористалась, проте вона 5 років несе матеріальні втрати в зв`язку з реальною відсутністю у неї трудової книжки, що підтверджується листом ГУ ПФУ у м. Києві від 15 травня 2019 року та листом Українського національного комітету Міжнародної Торгової Палати від 17 липня 2019 року.

У ході допиту свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 встановлено, що як мінімум у доповідній записці та акті вказано недостовірну інформацію щодо способу заволодіння ОСОБА_1 своєю трудовою книжкою, оскільки під час допиту ОСОБА_7 , яка начебто була свідком цих подій, свідчила, що ОСОБА_3 добровільно надав їй трудову (а не позивач її «вихопила»), після чого ОСОБА_1 , повідомивши, що їй потрібно зробити копію трудової книжки, розвернулась та вийшла з кабінету. Також ОСОБА_7 повідомила, що трудова книжка завжди видавалась під підпис, а ОСОБА_3 ніколи не видавав документи без відповідного оформлення факту такої видачі, чим спростовуються твердження, що ОСОБА_1 взагалі могли дати трудову книжку в руки без підпису за отримання.

У акті та доповідній записці є посилання на те, що ОСОБА_3 неодноразово «особисто та телефоном» звертався до ОСОБА_1 з вимогою повернути трудову книжку. Однак сама ОСОБА_1 заперечує цей факт, а твердження цих документів не підтверджено доказами, які б не викликали сумніви. Єдиними доказами цього є показання ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , які є очевидно зацікавленими особами, при цьому їх свідчення є сумнівними, оскільки вони не змогли повідомити, коли саме такі повідомлення здійснювались.

Вважала сумнівним твердження, що одразу ж після того, як ОСОБА_1 залишила кабінет ОСОБА_3 , він одразу вийшов за нею, але не зміг її догнати, при цьому він чомусь не пішов за нею до її кабінету. Показання свідків відповідача про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 неодноразово зверталися до ОСОБА_1 з проханням повернути трудову книжку, спростовується показаннями самої ОСОБА_1 та свідка ОСОБА_5 .

Наголошувала, що в акті про відмову від підпису про ознайомлення з наказом про звільнення 20 травня 2015 року, не зазначено про вимогу позивачці повернути трудову книжку та про її відмову це зробити. Під час допиту ОСОБА_6 у вільній розповіді не повідомив, що говорив з ОСОБА_1 про трудову книжку при ознайомленні її з наказом про звільнення, лише на уточнююче питання повідомив, що скоріше за все так, а потім уточнив, що це говорив ОСОБА_3 , однак це не відповідає дійсності, оскільки ОСОБА_3 не був присутнім при цій розмові.

Вказувала, що насправді 20 травня 2015 року ОСОБА_1 не ознайомлювали з наказом про звільнення. Таке ознайомлення відбулось лише 05 жовтня 2015 року після закінчення тимчасової непрацездатності, однак і тоді її ніхто не повідомляв про необхідність повернути трудову книжку.

Зазначала, що ОСОБА_8 дуже детально описала подію начебто заволодіння ОСОБА_1 трудовою книжкою, однак не змогла назвати хоча б приблизно час, коли саме це відбулось 18 травня 2015 року, що пояснюється тим, що ОСОБА_1 була на робочому місці не цілий день, оскільки відвідувала клініку і взагалі була тимчасово непрацездатною.

Зауважувала, що заволодіння трудовою книжкою начебто трапилось 18 травня 2015 року, але службову записку та акт складено лише 22 травня 2015 року, і свідки не могли повідомити, чим викликана така тривала затримка від моменту виникнення події до моменту повідомлення свого безпосереднього керівника ОСОБА_6 та її документального оформлення. ОСОБА_6 не зміг повідомити, як була виконана його резолюція на доповідній записці і які пропозиції були надані.

Вказувала, що за показаннями ОСОБА_6 , ОСОБА_1 та й усі в ТПП України знали про її наступне звільнення, однак це спростовується як показаннями свідків, так і наданими доказами. 19 травня 2015 року Президент ТПП України публічно заявив, що ОСОБА_1 буде запропоновано посаду почесного віце-президента, і про те, що ОСОБА_1 повністю довіряла цій обіцянці, свідчить той факт, що ОСОБА_5 за її дорученням 20 травня 2015 року підготував положення про почесного віце-президента ТПП України.

Зазначала, що у неї не було жодної причини для таких дій та потреби у них, і навіть якщо припустити, що такі дії пов`язані з наступним незаконним звільненням, то таке припущення не матиме підстав, бо саме звільнення відбулося 20 травня 2015 року, а до цього жодних конфліктів з керівництвом ТПП України у ОСОБА_1 не було.

Покладаючи в основу рішення акт № 2-ЛС від 22 травня 2015 року та показання свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , суд жодним чином не пояснив, чому він надає цим доказам більшої ваги, ніж показання ОСОБА_1 , які без будь-якого обґрунтування були відкинуті.

Щодо показань ОСОБА_4 , суд їх відкинув з причини відсутності останнього під час того, як позивач забрала трудову книжку, однак суд не пояснив, як можна бути відсутнім при події, якої взагалі не було, і чому факт відсутності у ОСОБА_1 трудової книжки не свідчить, що вона її не забирала.

Також суд проявив очевидну упередженість до показань свідків, які підтверджували позицію позивача, оскільки ОСОБА_6 також був відсутнім при «заволодінні» ОСОБА_1 трудовою книжкою.

Вказувала, що навіть якщо припустити втрату ТПП України трудової книжки в такий спосіб, то відповідач мав би діяти відповідно до п. 6.1 Інструкції про ведення трудових книжок працівників, яким передбачено, якщо трудова книжка працівника загублена підприємством внаслідок стихійного лиха або з інших причин, то йому видається дублікат трудової книжки без стягнення її вартості. Однак відповідач не здійснив нічого для виконання свого безумовного обов`язку внести відповідні трудові записи в трудову книжку та видати її працівнику при звільненні та відмовився це зробити на пряму вимогу позивача. Дублікату трудової книжки ним також не виготовлено.

Вказувала, що постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі № 757/40835/15-ц встановлено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 для розрахунку плати за вимушений прогул складає 707,38 грн. Таким чином, за прострочення видачі трудової книжки станом на день позову відповідач має виплатити позивачу 1 044 092,88 грн. (707,38 грн. х 1476 днів).

Відповідач ТПП України, також не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 15562,36 грн., подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 липня 2020 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 15562,36 грн. та постановити в цій частині рішення про відмову в стягненні з ТПП України середнього заробітку за час затримки розрахунку в повному обсязі, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що 30 січня 2019 року Верховний Суд у справі № 757/40835/15-ц касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 05 квітня 2017 року скасував; позовні вимоги ОСОБА_1 до ТПП України задовольнив частково, визнав незаконним наказ ТПП України від 19 травня 2015 року № 50л, викладений в редакції наказу від 29 березня 2016 року № 33-л, про звільнення ОСОБА_1 з посади віце-президента ТПП України з 19 травня 2015 року; стягнув з ТПП України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19 по 27 травня 2015 року у розмірі 4244,28 грн., стягнув з ТПП України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 5000 грн.; у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТПП України про поновлення на посаді відмовив; стягнув з ТПП України на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 2679,60 грн.

Негайного виконання рішення в справі № 757/40835/15-ц в порядку ст. 430 ЦПК України судом допущено не було. Позивач дійсно через свого представника направила вимогу про виконання рішення суду, в якому зазначила, що трудові відносини ОСОБА_1 з ТПП України тривають, що передбачає необхідність допуску її на роботу на відповідну посаду та здійснення усіх виплат, передбачених КЗпП.

Відповідач 11 червня 2019 року в добровільному порядку здійснив всі установлені Верховним Судом платежі, враховуючи відсутність в постанові Верховного Суду обов`язку негайного виконання. Крім того, виконавчий лист в порядку ст. 431 ЦПК України до ТПП України не надходив. За таких обставин відповідач вважає, що судом помилково застосовано ст. 117 КЗпП України, оскільки вказана стаття не може бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена за рішенням суду. Крім того, вимоги ст. 117 КЗпП України були виконані відповідачем 20 травня 2015 року, позивачу нараховано 89915,84 грн. матеріальної допомоги та відповідно до розрахункового листа за травень 2015 року виплачено 121952,48 грн., що позивач не спростовувала. Також суд не надав оцінку доводам відповідача щодо застосування строків позовної давності, які позивач просив поновити в п. 6 позову.

Відповідачем ТПП України подано відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому відповідач (в частині, що переглядається) просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Посилався на те, що позивачем не спростовано зміст акту № 2-лс від 22 травня 2015 року та доповідної записки від 22 травня 2015 року, а твердження про «очевидну неправду» є необґрунтованими, нічим не підтвердженими та зводяться до суб`єктивної думки позивача. Свідок ОСОБА_7 дала пояснення, що 18 травня 2015 року ОСОБА_1 звернулась до відділу кадрів ТПП України з проханням подивитись деякі записи в своїй трудовій книжці. ОСОБА_3 взяв із сейфу, де зберігаються трудові книжки, трудову книжку позивача та дав її позивачу в своєму кабінеті, де вона її переглянула, після чого, зазначивши, що їй необхідно зробити копію, вийшла, забравши трудову книжку. ОСОБА_3 намагався її повернути, але не встиг. Свідок зазначила, що була свідком таких телефонних розмов, при яких ОСОБА_3 просив позивача повернути трудову книжку, та позивач обіцяла повернути трудову книжку до кінця тижня, однак цього зроблено не було, після чого було складено акт, підписаний свідком ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , як безпосередніми свідками ситуації, що склалась. Крім того, свідок зазначила, що позивач з проханням видати їй дублікат трудової книжки не зверталась, та вона була впевнена в тому, що трудова книжка знаходиться саме у позивача, а для видачі дублікату трудової книжки відповідачу необхідно звернення самої ОСОБА_1 та співпраця з нею.

Вказував, що після цього 22 травня 2015 року за підписом ОСОБА_3 та свідка ОСОБА_7 було складено акт № 2-лс, в якому зазначено, що позивач, скориставшись своїм службовим становищем, в присутності провідного інженера ОСОБА_7 вихопила у ОСОБА_3 свою трудову книжку і заявила, що зробить з неї копії, після чого поверне. На неодноразові вимоги у наступні дні повернути трудову книжку для оформлення запису про її звільнення, позивач щоразу відмовляла під надуманими причинами.

Вважав, що зазначений акт та покази свідка ОСОБА_8 вказують про об`єктивні причини неможливості відповідача внести відповідний запис до трудової книжки позивача, а позиція ОСОБА_1 , що нібито таких подій не було, є її версією з метою стягнення з відповідача коштів, яка не підтверджується жодними доказами.

Вказував, що свідчення ОСОБА_4 жодним чином не спростовують наведені відповідачем факти та взагалі не можуть бути належним доказом, оскільки він не був свідком подій 18 травня 2015 року, не будучи присутнім в ТПП у цей день.

Крім того, свідок ОСОБА_6 зазначив, що особисто неодноразово звертався до позивача з проханням повернути трудову книжку, однак цього зроблено не було. Показання свідка ОСОБА_5 вважав упередженими і такими, що не спростовують наявних доказів по справі.

Вважав, що сам по собі факт невидачі трудової книжки не є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час її затримки, оскільки вини відповідача не було та умислу щодо неповернення трудової книжки не було, а обставини щодо невидачі трудової книжки склались в зв`язку з умисними діями позивача.

Вказував, що право пред`явлення вимоги про притягнення роботодавця до відповідальності за порушення обов`язку видати трудову книжку охоплюється загальним строком, передбаченим ст. 233 КЗпП України, у три місяці, перебіг якого починається від дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Зазначав, що ОСОБА_1 була обізнана про відсутність трудової книжки у відповідача ще в день звільнення, а саме 19 травня 2015 року та під час отримання належних їй при звільненні грошових виплат. З урахуванням тривалості строку звернення до суду з вказаною вимогою він не може бути пізніше ніж 19 серпня 2015 року. Звернувшись до суду 17 липня 2019 року, позивач пропустила вказаний строк. Навіть якщо припустити, що відлік строку починається від дня, коли ОСОБА_1 отримала рішення Верховного Суду, то однаково строк позовної давності сплив, оскільки рішення отримано нею на початку березня, а до суду вона звернулася 17 липня 2019 року через 4 місяці. Твердження ж позивача, що вона зверталася до відповідача з письмовими вимогами, а тому не знала про порушення своїх прав, не вказують на об`єктивні причини неможливості подання позову раніше.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано ТПП України видати наказ про припинення повноважень ОСОБА_1 на виборній посаді віце-президента ТПП України з 27 травня 2015 року та виконати вимоги статті 118 КЗпП України. Стягнено з ТПП України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 819 653,78 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року заяву ТПП України про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року скасовано. Прийнято у справі нову постанову, якою апеляційні скарги ОСОБА_1 та ТПП України задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано ТПП України видати ОСОБА_1 належним чином оформлену трудову книжку. Стягнено з ТПП України на користь ОСОБА_1 оплату за час тимчасової непрацездатності у розмірі 16 977,12 грн., компенсацію за невикористану відпустку - 3 775,34 грн., середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки - 67 201,10 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року касаційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Маселко Р.А., та ТПП України задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про видачу трудової книжки та стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, а також ухвалення рішення про оплату за час тимчасової непрацездатності та компенсацію за невикористану відпустку скасовано. Справу в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про видачу трудової книжки та стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Київського апеляційного суду від 11 травня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ТПП України задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року в частині вимог ОСОБА_1 про видачу трудової книжки та стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки скасовано, ухвалено в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Зобов`язано ТПП України внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 про дату звільнення її з посади віце-президента ТПП України, зазначену в наказі ТПП України від 19 травня 2015 року № 50 л, викладеному в редакції наказу від 29 березня 2016 року № 33л, змінивши з 19 травня 2015 року на 03 жовтня 2015 року. Зобов`язано ТПП України видати ОСОБА_1 трудову книжку. В іншій частині вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 11 вересня 2024 року касаційні скарги ОСОБА_1 та Торгово-промислової палати України задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 11 травня 2023 року скасовано, а справу в частині вимог ОСОБА_1 про видачу трудової книжки та стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд в постанові від 11 вересня 2024 року зазначив, що суд апеляційної інстанції не дослідив документів (листи ТПП України про надання трудової книжки або звернення із заявою про видачу дубліката трудової книжки) у справі та не надав вмотивованої відповіді на конкретні заперечення відповідача проти позову; зобов`язавши ТПП України видати трудову книжку, апеляційний суд керувався тим, що відповідач не ініціював створення комісії зі службового розслідування за фактом інциденту щодо вилучення позивачкою трудової книжки без згоди роботодавця. Проте суд апеляційної інстанції не зазначив, на підставі яких норм трудового законодавства дійшов висновку про обов`язок роботодавця не лише скласти акт про фіксацію факту порушення, а й провести службове розслідування; у рішенні суду апеляційної інстанції також викладено суперечливі мотиви щодо підстав задоволення вимог про видачу трудової книжки та відмови у задоволенні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки.

Суд апеляційної інстанції не оцінив позовну вимогу про видачу трудової книжки на відповідність наведеним приписам статті 233 КЗпП України та розглянув її по суті, що є підставою для направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Отже, суд апеляційної інстанції має перевірити, чи поширюються приписи статті 233 КЗпП України на вимогу про видачу трудової книжки та чи дотримано позивачкою строки подання позову в цій частині.

05 листопада 2024 року від ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_9 надійшли пояснення з урахуванням постанови Верховного Суду від 11 вересня 2024 року. За змістом даних пояснень, спір щодо видачі трудової книжки є похідним спором у справах про звільнення, а тому позовна давність визначається з моменту вручення наказу чи трудової книжки. На момент звернення з позовом після скасування наказу № 50-л нового наказу про звільнення не було і останній не вручався позивачу, трудова книжка не видавалась і не видана до цього часу. Тому строк для звернення до суду відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України в редакції, чинній на час звільнення, не пропущено, крім того, позивач вважає, що строк на вимогу про видачу трудової книжки в цій справі, з урахуванням обставин невидачі відповідачем позивачу трудової книжки і дотепер - не може поширюватись.

Зазначала, що саме у зв`язку з невиконанням відповідачем її вимоги про належне виконання рішення Верховного Суду позивач дізналася про порушення її прав та з 17 липня 2019 року розпочався відлік строку для подачі цього позову, в тому числі з вимогами про зобов`язання видачі трудової книжки та стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки.

Щодо строку пред`явлення, в тому числі похідної вимоги про видачу трудової книжки, та похідної уже від неї вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки слід також врахувати, що у попередньому позові в справі № 757/40835/15-ц позивач ставила за вимогу поновлення її на посаді з виплатою середнього заробітку за вимушений прогул саме в зв`язку з незаконним звільненням її з роботи, і з огляду на це позивач очевидно очікувала на поновлення на посаді, тому ні вимога про видачу трудової книжки, ні про компенсацію за її невидачу не могли пред`являтися. З прийняттям остаточного рішення Верховним Судом в справі № 757/40835/15-ц стало зрозумілим, що поновлення на посаді неможливе та пред`явлено цей позов з вимогами про видачу трудової книжки та здійснення виплат, передбачених ст. 235 КЗпП.

Разом із тим, якщо суд вирішить, що позивачем пропущено строк звернення, то позивач добросовісно, керуючись ст. 234 КЗпП України, у позові просила суд про поновлення строку, з огляду на поважність причин такого пропуску.

Щодо доказу, на який звернув увагу суд касаційної інстанції, а саме лист Головного управління ПФУ в м. Києві від 15 травня 2019 року № 101147/03, яким повідомлено, що ОСОБА_1 до заяви про її переведення до категорії непрацюючих пенсіонерів надано копію трудової книжки, у якій не вказано запису про звільнення з ТПП України, пояснювала, що для того, щоб стати на облік в 2009 році, позивачем було подано до Головного управління ПФУ в м. Києві засвідчену ТПП України копію трудової книжки, яка і наразі міститься в матеріалах її пенсійної справи. І до заяви від 24 квітня 2019 року, яка подавалась до ГУ ПФУ в м. Києві, відповідь на яку надано листом від 15 травня 2019 року, ОСОБА_1 було долучено копію з цієї копії трудової книжки, завіреної відділом кадрів ТПП України, поданої в 2009 році до ГУ ПФУ в м. Києві.

Щодо недослідження листів ТПП України про надання трудової книжки або звернення із заявою про видачу дубліката трудової книжки, вказувала, що ці листи були підготовлені формально, без наміру будь-що робити, а їх метою є штучне створення підстав виправдання дій відповідача щодо невидачі трудової книжки.

Зауважувала, що під час судового розгляду встановлено і визнано відповідачем, що будь-яких записів про звільнення позивача у її трудову книжку не вносилось, і що у день її звільнення та і надалі трудова книжка їй відповідачем не вручалась. Також відповідач визнавав і допитані свідки підтвердили, що жодних дій для виготовлення дублікату трудової книжки ТПП України не вживала і не мала наміру цього робити.

Від відповідача ТПП України надійшли письмові пояснення, з урахуванням пояснень позивача від 05 листопада 2024 року. За змістом даних пояснень, ОСОБА_1 не зверталася до ТПП України за видачею трудової книжки до звернення до суду з цим позовом, і навіть за наявності рішення Верховного Суду від 30 січня 2019 року позивач доводила, що вона не звільнена і повинна продовжити працювати, про що свідчить її вимога від 08 травня 2019 року, долучена до позову.

Вже на стадії виконання постанови Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року щодо видачі трудової книжки ТПП України неодноразово зверталася до позивача з проханням надати документи та прийти за дублікатом трудової книжки або надати заяву про можливість її направлення поштою, що не призвело до бажаного результату. Крім цього, після постановлення рішення апеляційним судом 11 травня 2023 року ТПП України також зверталося до позивача, щоб видати їй дублікат трудової книжки, однак по цей час позивач не вжила жодних заходів для її отримання, не прийшла за дублікатом і не надала заяву про бажання отримати дублікат трудової книжки поштою, а також не погоджується отримати дублікат з даними, які є в ТПП України, тобто з попереднього місця роботи. В матеріалах справи є докази, що ТПП України звернулась до ПФУ з запитом, у відповіді на який роз`яснено, зокрема, порядок видачі дублікату трудової книжки, про що повідомила позивача.

Вказував, що факт того, що ТПП України вживає заходів і зараз, свідчать листи від 26 листопада 2020 року, 11 грудня 2020 року, 29 квітня 2021 року, 17 травня 2021 року, 05 липня 2021 року, 29 липня 2021 року, всі ці документи долучались відповідачем до заяви від 02 серпня 2021 року до Верховного Суду, яка міститься в матеріалах справи.

Звертав увагу, що на виконання постанови апеляційного суду від 11 травня 2023 року ТПП України двічі зверталась до ОСОБА_1 з листами щодо видачі дублікату трудової книжки, однак ОСОБА_1 не з`явилась до ТПП України та не надала згодою про направлення дублікату трудової книжки поштою.

Пояснював, що про відсутність умисних дій роботодавця у затримці видачі трудової книжки свідчать також показання свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , акт від 22 травня 2015 року № 2-ЛС.

Вважав, що сам по собі факт невидачі трудової книжки не є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час її затримки, оскільки вини відповідача не було та умислу щодо неповернення трудової книжки не було, а обставини щодо невидачі трудової книжки склались у зв`язку з умисними діями позивача, які продовжують тривати і зараз.

Що стосується строків звернення з позовом, на думку відповідача, ОСОБА_1 знала про відсутність трудової книжки у відповідача ще в день звільнення. В позовній заяві ОСОБА_1 до ТПП України про поновлення на посаді в справі № 757/40835/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ТПП України про поновлення на посаді позивач вже стверджувала про те, що їй трудову книжку з записом про звільнення не видали. Крім того, навіть якщо припустити, що відлік строку починається з дня, коли позивач отримала рішення Верховного Суду від 30 січня 2019 року, то однаково строк позовної давності сплив, оскільки рішення вона отримала на початку березня 2019 року (не пізніше 11 березня 2019 року, оскільки в матеріалах справи міститься заява про видачу виконавчого листа на підставі рішення Верховного Суду), а до суду ОСОБА_1 звернулася з позовом 17 липня 2019 року, тобто через 4 місяці.

Вказував, що спір про видачу трудової книжки не є похідним у справі про звільнення, оскільки вимога про видачу трудової книжки після звільнення не може бути справою про звільнення. Право пред`явлення вимоги про притягнення роботодавця до відповідальності за порушення обов`язку видати трудову книжку охоплюється загальним строком в три місяці, перебіг яких починається від дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

26 листопада 2024 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_9 надала додаткові пояснення щодо доводів відповідача про те, що начебто позивач не погоджується отримати дублікат з даними, які є в ТПП України, тобто тільки з попереднього місця роботи. Зазначала, що такий документ не можна вважати дублікатом трудової книжки, оскільки позивач, крім ТПП України, була працівником інших підприємств та установ, і отримання трудової книжки з записами трудової діяльності у інших роботодавців має для позивача вирішальне значення для реалізації права на пенсійне забезпечення.

06 листопада 2024 року від ТПП України надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи та дослідження в судовому засіданні копії листів на ім`я ОСОБА_1 від 03 липня 2023 року та від 17 серпня 2023 року щодо видачі дублікату трудової книжки.

25 листопада 2024 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_9 подала заперечення на клопотання ТПП про долучення письмових доказів, посилаючись на неподання представником відповідача доказів у встановлений законом строк, а також необґрунтованості та невмотивованості їх подання у вказаний строк. Просила залишити клопотання без розгляду відповідно до ч. 8 ст. 83, ч. 2 ст. 126, ч. 3 ст. 367 ЦПК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Виходячи з викладеного, оскільки розгляд справи на підставі доказів, які не надавалися до суду першої інстанції, суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства, та оскільки ТПП України не надано докази неможливості подання нових доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, враховуючи заперечення ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 367 ЦПК України відхилив клопотання про долучення письмових доказів як необґрунтоване.

Також 06 листопада 2024 року ТПП України подало клопотання про дослідження письмових доказів, а саме листів ТПП України від 31 грудня 2020 року № 3669/04.0-06, від 26 листопада 2020 року № 3314/18/13-73, від 11 грудня 2020 року № 3459/04.0-06, від 30 квітня 2021 року № 1231/1.3, від 17 травня 2021 року № 1351/1.3, від 05 липня 2021 року, № 1783/1.3, від 29 липня 2021 року № 2027/18-7 про неможливість видачі трудової книжки (а. с. 41 т. 3, а. с. 181 - 190 т. 4).

За результатами обговорення заявленого клопотання апеляційним судом відмовлено в його задоволенні як надмірному та необґрунтованому, з огляду на те, що вказівка щодо дослідження зазначених листів вже була надана апеляційному суду в постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у цій справі, і матеріали справи були вивчені апеляційним судом у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду відповідно до ч. 1 ст. 365 ЦПК України.

25 листопада 2024 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_10 подано клопотання про зупинення провадження в справі до набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України в справі № 4/337(24) щодо відповідності Конституції України (конституційності) ч. 1 ст. 233 КЗпП України. Посилалася на те, що Верховний Суд звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність ч. 3 ст. 22, ч. 7 ст. 43, ч. 1 ст. 55 Конституції України ч. 1 ст. 233 КЗпП України, за яким працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених ч. 2 цієї статті. Автор клопотання стверджував, що законодавець, обмеживши право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, не надавши при цьому працівникові гарантій розгляду судом питання про поновлення строку звернення до суду, знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб`єктами звернення із заявою про стягнення заборгованості із заробітної плати, чим допустив звуження змісту і обсягу існуючих конституційних прав працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм заробітної плати без обмеження будь-яким строком та обмежив їхнє право на судовий захист в тому обсязі, як його гарантовано ч. 1 ст. 55 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права особи на судовий захист.

Вважала, що очевидним є наявність зв`язку між очікуваним рішенням Конституційного Суду України щодо конституційності ч. 1 ст. 233 КЗпП України та предметом цього спору.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження в справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Враховуючи, що на розгляд Конституційного Суду України в справі № 4/337(24) передано питання щодо конституційності ч. 1 ст. 233 КЗпП України в частині обмеження права працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, а не в частині строку звернення до суду з позовом про видачу трудової книжки, що є предметом позову ОСОБА_1 , апеляційний суд прийшов до висновку, що зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, та відхилив заявлене клопотання як необґрунтоване.

26 листопада 2024 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_10 подано клопотання про дослідження звукозапису судового засідання, а саме з метою повного, всебічного, об`єктивного з`ясування всіх обставин справи, належного дотримання основоположних засад цивільного судочинства та з метою вирішення спору з додержанням норм матеріального та процесуального права просила дослідити звукозаписи судових засідань, у яких було допитано свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 .

За результатами обговорення заявленого клопотання апеляційним судом відмовлено в його задоволенні як надмірному і необґрунтованому, з огляду на те, що матеріали справи були вивчені апеляційним судом у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду відповідно до ч. 1 ст. 365 ЦПК України.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам в повній мірі не відповідає.

Судом встановлено, що з 1995 року ОСОБА_1 працювала у відповідача. 12 березня 2004 року була обрана на посаду віце-президента ТПП України (а. с. 12 т. 1).

Наказом ТПП України від 19 травня 2015 року № 50л у зв`язку із закінченням строку повноважень за виборною посадою та відсутністю у штатному розписі ТПП України посади начальника управління міжнародних програм та економічних досліджень, з якої позивача було переведено на виборну посаду віце-президента, та відсутністю іншої рівноцінної роботи (посади) ОСОБА_1 звільнено з посади віце-президента ТПП України з 19 травня 2015 року на підставі пункту 2 статті 23, пункту 2 статті 36 та статті 118 КЗпП України, рішення Ради ТПП України від 19 травня 2015 року № 1 (пункт 1) (а. с. 13 т. 1).

На підставі наказу від 29 березня 2016 року №33л, у зв`язку з виявленою помилкою в тексті пункту 1 наказу від 19 травня 2015 року № 50л, пункт наказу викладено у такій редакції: «У зв`язку із закінченням строку повноважень за виборною посадою та відсутністю у штатному розкладі ТПП України посади начальника Управління міжнародних програм та економічних досліджень, з якої було зроблено звільнення на виборну посаду віце-президента та відсутністю іншої рівноцінної роботи (посади) звільнити ОСОБА_1 з посади віце-президента ТПП України 19 травня 2015 року» (а. с. 14 т. 1).

20 травня 2015 року першим віце-президентом ТПП України ОСОБА_6 та начальником ВК і СР ОСОБА_3 складено акт № 1-ЛС, яким засвідчено, що 20 травня 2015 року о 12:30 в приміщенні ТПП України ознайомили віце-президента ТПП України ОСОБА_1 з наказом від 19 травня 2015 року № 50л про її звільнення з займаної посади; ОСОБА_1 відмовилася від підпису про те, що вона ознайомлена з наказом про її звільнення (а. с. 15 т. 1).

Відповідно до позовної заяви ОСОБА_1 до Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/40835/15-ц, поданої в жовтні 2015 року, вона просила визнати незаконним наказ президента ТПП України від 19 травня 2015 року № 50л про її звільнення з посади віце-президента; зобов`язати відповідача поновити її на вказаній посаді, стягнути на її користь середній заробіток за час тимчасової непрацездатності з 18 травня 2015 року до 02 жовтня 2015 року та за час вимушеного прогулу у зв`язку із незаконним звільненням за період з 05 жовтня 2015 року до дня поновлення на посаді, а також відшкодувати моральну шкоду в розмірі 100 000 грн. (а. с. 75 - 84 т. 1).

Додатками до позову ОСОБА_1 , серед іншого, зазначено копії сторінок трудової книжки на 12 аркушах (а. с. 83 т. 1), а в позовній заяві ОСОБА_1 зазначала, що трудову книжку їй не видали (а. с. 76 т. 1).

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 24 лютого 2017 року в справі № 757/40835/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 05 квітня 2017 року, в задоволенні зазначеного позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним наказ ТПП України від 19 травня 2015 року № 50л, викладений в редакції наказу від 29 березня 2016 року № 33л, про звільнення ОСОБА_1 з посади віце-президента ТПП України з 19 травня 2015 року, стягнено з ТПП України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19 до 27 травня 2015 року за час вимушеного прогулу в розмірі 4 244,28 грн., стягнено на відшкодування моральної шкоди 5 000 грн. У задоволенні вимоги про поновлення на посаді відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат (а. с. 17 - 24 т. 1).

Постановою Верховного Суду від 11 листопада 2020 року змінено постанову Верховного Суду від 30 січня 2019 року - змінено дату звільнення ОСОБА_1 з посади віце-президента ТПП України, зазначену в наказі ТПП України, від 19 травня 2015 року № 50л, викладеному в редакції наказу від 29 березня 2016 року № 33л, з 19 травня 2015 року на 03 жовтня 2015 року. В іншій частині постанову Верховного Суду від 30 січня 2019 року залишено без змін (а. с. 165 - 178 т. 2).

Листом ТПП України від 17 липня 2019 року на адвокатський запит щодо виконання рішення суду повідомлено, що відповідно до службової записки начальника відділу кадрів і соціального розвитку ТПП України ОСОБА_3 вбачається, що трудова книжка була надана ОСОБА_1 18 травня 2015 року на її прохання для зняття фотокопій, однак ОСОБА_1 18 всупереч нормами трудового законодавства її не повернула, тому внести записи в трудову книжку щодо її звільнення не представляється можливим (а. с. 28 - 29 т. 1).

Наказом ТПП України від 26 листопада 2020 року № 72 Л/Тр змінено дату звільнення ОСОБА_1 з посади віце-президента ТПП України, зазначену в наказі ТПП України від 19 травня 2015 року № 50л, викладеному в редакції наказу від 29 березня 2016 року № 33л, з 19 травня 2015 року на 03 жовтня 2015 року (а. с. 216 т. 2).

Із матеріалів справи також вбачається, що 22 травня 2015 року начальник відділу кадрів і соціального розвитку ТПП України ОСОБА_3 та провідний інженер відділу кадрів і соціального розвитку ОСОБА_7 склали доповідну записку на ім`я першого віце-президента ТПП України ОСОБА_6 , згідно якої 18 травня поточного року до ОСОБА_3 звернулася віце-президент ОСОБА_1 з проханням уточнити деякі записи про викладацький стаж в її трудовій книжці. Скориставшись своїм службовим становищем, ОСОБА_1 в присутності ОСОБА_7 вихопила у ОСОБА_3 свою трудову книжку і заявила, що має зробити з неї виписки, після чого зобов`язалась її повернути. На неодноразові вимоги ОСОБА_3 у наступні дні особисто та телефоном повернути трудову книжку в кадровий орган для внесення офіційного запису про її звільнення з посади віце-президента ТПП України (згідно рішення З`їзду Палати від 19 травня), ОСОБА_1 щоразу відмовляла за надуманою причиною; станом на 22 травня відділ кадрів ТПП України позбавлений можливості виконати свій обов`язок щодо належного оформлення запису в трудовій книжці Подолєвої про її звільнення з посади в ТПП України (а. с. 31 т. 1).

22 травня 2015 року начальник відділу кадрів і соціального розвитку ТПП України ОСОБА_3 та провідний інженер відділу кадрів і соціального розвитку ОСОБА_7 склали акт № 2-ЛС про заволодіння ОСОБА_1 обманними діями своєю трудовою книжкою, а саме 18 травня 2015 року позивач звернулась до відділу кадрів і соціального розвитку ТПП України з проханням уточнити деякі записи про викладацький стаж в її трудовій книжці. Скориставшись своїм службовим становищем, ОСОБА_1 в присутності ОСОБА_7 вихопила у ОСОБА_3 свою трудову книжку і заявила, що має зробити з неї виписки, після чого зобов`язалась її повернути, проте не повернула (а. с. 32 т. 1).

Згідно з листом Українського національного комітету Міжнародної Торгової Палати від 17 липня 2019 року № 247, ОСОБА_1 з грудня 2017 року є віце-президентом з питань міжнародних програм та освіти Українського національного комітету Міжнародної Торгової Палати, займає свою посаду на громадських засадах без укладення трудового договору та отримання оплати; за повідомленням ОСОБА_1 , її трудова книжка перебуває у попереднього роботодавця ТПП України і ОСОБА_1 вживає заходів з метою отримання трудової книжки та відновлення трудових прав (а. с. 33 т. 1).

Листом ОСОБА_5 на адвокатський запит від 16 липня 2020 року, повідомлено, що 19 травня 2015 року ОСОБА_11 попросила його зайнятись підготовкою Положення про почесного Віце-президента ТПП України, для цього він, використовуючи як зразок діюче положення про Почесного Президента ТПП України, вранці 20 травня 2015 року почав розробляти Положення, однак в зв`язку з наступними подіями його так і не завершив; відповідно до властивостей файлу, датою створення документу є 20 травня 2015 року, а остання зміна відбулася о 12:25 (а. с. 194 - 197 т. 1).

Згідно з листом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 15 травня 2019 року № 101147/03 ОСОБА_1 до заяви про її переведення до категорії непрацюючих пенсіонерів від 24 квітня 2019 року надала копію трудової книжки, у якій не вказано запису про звільнення з ТПП України (а. с. 34 т. 1).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Також судом першої інстанції були допитані свідки.

Допитаний в судовому засіданні як свідок ОСОБА_6 , який є першим віце-президентом ТПП України, надав пояснення, що він знає зі слів начальника відділу кадрів ОСОБА_3 , що позивач взяла трудову книжку та назад не повернула. Трудова книжка знаходиться у неї з березня 2014 року. Акт про те, що трудова книжка не була повернута до відділу кадрів був складений через два дні після події, оскільки між сторонами були дружні стосунки та ніхто не міг припустити, що ОСОБА_1 не поверне трудову книжку назад. Також зазначав, що він особисто та покійний начальник відділу кадрів ОСОБА_3 неодноразово звертались до позивача із проханням повернути трудову книжку. Дублікат трудової книжки не створювався, оскільки від позивача не надходило відповідних заяв та вона обіцяла повернути її.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_4 , який є чоловіком позивача, надав суду пояснення, що трудова книжка перебуває у відповідача та позивачу не було ніякої потреби її забирати.

Допитана як свідок в судовому засіданні ОСОБА_7 , яка є співробітником відділу кадрів ТПП України, пояснила, що позивач 18 травня 2015 року звернулась до відділу кадрів із проханням подивитись трудову книжку, яку їй було видано. ОСОБА_1 зазначила, що їй потрібно зробити копію трудової книжки і що вона принесе її пізніше. Проте, вона трудову книжку так і не повернула. Дублікат трудової книжки видано не було, оскільки процедура вимагає присутність обох сторін та заяву особи, а ОСОБА_1 не з`являлась та заяв не писала. Позивачу телефонував ОСОБА_3 із проханням повернути трудову книжку.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_5 , який працював помічником ОСОБА_1 , повідомив суд, що йому не відомо чи брала ОСОБА_1 свою трудову книжку та чи не повернула її. Зазначав, що під час звільнення до кабінету заходив лише ОСОБА_6 , а ОСОБА_3 не був присутній.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, і на вказані обставини звернув увагу Верховний Суд в постанові від 11 вересня 2024 року, переглядаючи дану справу в касаційному порядку, що ТПП України направляла ОСОБА_1 листи від 31 грудня 2020 року № 3669/04.0-06, від 26 листопада 2020 року № 3314/18/13-73, від 11 грудня 2020 року № 3459/04.0-06, від 30 квітня 2021 року № 1231/1.3, від 17 травня 2021 року № 1351/1.3, від 05 липня 2021 року № 1783/1.3, від 29 липня 2021 року № 2027/18-7 про неможливість видачі трудової книжки, оскільки ОСОБА_1 її не повернула відповідачу, та пропонувала надати трудову книжку або у разі її втрати звернутися із заявою про видачу її дубліката (а. с. 217 т. 2, а. с. 3, 41 т. 3, а. с. 181-190 т. 4).

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до статті 48 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п`ять днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників при умові, якщо вони підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, студентів вищих та учнів професійно-технічних навчальних закладів, які проходять стажування на підприємстві, в установі, організації. Працівникам, що стають на роботу вперше, трудова книжка оформляється не пізніше п`яти днів після прийняття на роботу. Студентам вищих та учням професійно-технічних навчальних закладів трудова книжка оформляється не пізніше п`яти днів після початку проходження стажування. До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться. Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 5 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з пунктами 2.4, 2.5 Інструкції «Про порядок ведення трудових книжок працівників», затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58 (далі - Інструкція), записи в трудову книжку при звільненні вносяться власником або уповноваженим ним органом після видачі наказу. З кожним записом, який вноситься до трудової книжки на підставі наказу про звільнення, власник зобов`язаний ознайомити працівника під розписку в особовій картці, а відповідно до пункту 4 цієї Інструкції власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

У пункті 4.2 Інструкції передбачено, якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

Згідно п. 5.1, 5.2 Інструкції особа, яка загубила трудову книжку (вкладиш до неї), зобов`язана негайно заявити про це власнику або уповноваженому ним органу за місцем останньої роботи. Не пізніше 15 днів після заяви, а у разі ускладнення в інші строки власник або уповноважений ним орган видає працівнику іншу трудову книжку або вкладиш до неї (нових зразків) з написом «Дублікат» в правому верхньому кутку першої сторінки. Дублікат трудової книжки або вкладиш до неї заповнюється за загальними правилами. У розділі «Відомості про роботу», «Відомості про нагородження» і «Відомості про заохочення» при заповненні дубліката вносяться записи про роботу, а також про нагородження і заохочення за місцем останньої роботи на підставі раніше виданих наказів (розпоряджень).

Відповідно до пункту 6.2 Інструкції трудові книжки та їх дублікати, що не були одержані працівниками при звільненні, зберігаються протягом двох років у відділі кадрів підприємства окремо від інших трудових книжок працівників, які перебувають на роботі. Після цього строку не затребувані трудові книжки (їх дублікати) зберігаються в архіві підприємства протягом 50 років, а по закінченні зазначеного строку їх можна знищити в установленому порядку.

Встановивши на підставі наявних в матеріалах справи доказів, зокрема доповідної записки та акту від 22 травня 2015 року, показань свідків, що 18 травня 2015 року позивач ОСОБА_1 забрала трудову книжку та в подальшому не повертала її до ТПП України, суд першої інстанції дійшов висновку, що в процесі судового розгляду не встановлено вини відповідача у затримці видачі трудової книжки, відтак позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час прострочення видачі трудової книжки є недоведеними і задоволенню не підлягають.

Відмовивши у задоволенні вимог про зобов`язання відповідача внести відповідний запис до трудової книжки та видати трудову книжку, суд першої інстанції керувався тим, що вони є передчасними, оскільки позивач не зверталась із заявою про видачу їй дубліката трудової книжки.

Разом із тим, відмовляючи в позові ОСОБА_1 в зазначеній частині, судом першої інстанції не було перевірено, чи поширюються приписи статті 233 КЗпП України на вимогу про видачу трудової книжки та чи дотримано позивачем строки подання позову в цій частині, а у випадку допущення пропуску цього строку не оцінено доводи позивача щодо поважності причин такого пропуску.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У постанові від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц Верховний Суд України зазначав, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Верховний Суд у постанові від 15 серпня 2023 року у справі № 947/16805/20 вказував, що «поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення».

У постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі № 607/10843/22 зазначено, що «стаття 234 КЗпП України не передбачає переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність визначається в кожному окремому випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами».

Таким чином, враховуючи, що метою даного позову не є поновлення на роботі, невидача трудової книжки, на що посилалася ОСОБА_1 в позовній заяві, відноситься до загального порушення трудових прав, на цю вимогу поширюється тримісячний строк подання позову з дня, коли ОСОБА_1 дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Враховуючи, що рішеннями судів усіх інстанцій у справі № 757/40835/15-ц за позовом ОСОБА_1 про визнання наказу про звільнення незаконним та поновлення на роботі встановлено, що відповідно до акту від 20 травня 2015 року № 1-лс, складеного начальником відділу кадрів і соціального розвитку ТПП України ОСОБА_3 , та першим віце-президентом ТПП України ОСОБА_6 , ОСОБА_1 відмовилися від підпису про ознайомлення з наказом про звільнення, позивач з цього ж дня повинна була дізнатися про заявлене нею порушення права, оскільки трудову книжку в день звільнення їй не видали.

Відтак, оскільки ОСОБА_1 дізналася про звільнення 20 травня 2015 року, і оскільки трудова книжка підлягала видачі в день звільнення, саме з цього часу почався відлік тримісячного строку подання позову, і подавши позов в липні 2019 року, ОСОБА_1 пропустила цей строк.

Крім того, в позовній заяві, поданій до Печерського районного суду м. Києва в жовтні 2015 року, сама ОСОБА_1 посилалася на те, що трудову книжку з записом про звільнення їй всупереч ч. 1 ст. 47 КЗпП України не видали, а у позові в справі, що переглядається, зазначила, що 05 жовтня 2015 року її ознайомили з наказом про звільнення.

Таким чином, звернувшись з даним позовом 17 липня 2019 року, ОСОБА_1 в будь-якому випадку пропустила встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду, який розпочався в 2015 році, пропуск цього строку є істотним і тривалим, підстав для поновлення цього строку в зв`язку з існуванням поважних причин такого пропуску немає.

Позивачем не наведено жодних об`єктивних причин, за наявності яких вона була би позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про видачу трудової книжки до 17 липня 2019 року та пояснювали б тривале зволікання з пред`явленням цього позову.

Посилання позивача на те, що спір про видачу трудової книжки є похідним спором у справах про звільнення та позовна давність визначається з моменту вручення наказу чи трудової книжки, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом, з огляду на те, що вимога про видачу трудової книжки після звільнення не може розглядатися як справа про звільнення.

Доводи позивача, що вона намагалась захистити свої права шляхом подачі позову про визнання звільнення незаконним, намагалась врегулювати трудовий спір без звернення до суду шляхом звернення до відповідача з пропозицією добровільно усунути порушення, доводи про наявність у позивача підстав вважати, що до вимог про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу через невидачу трудової книжки не застосовується позовна давність, проведення значного часу в закордонних подорожах - не можуть вважатися поважними причинами пропуску строку, передбаченого ст. 233 КЗпП України, оскільки не свідчать про наявність об`єктивних, непереборних перешкод в зверненні до суду з позовом про видачу трудової книжки.

Оцінюючи доводи позивача, що вона очікувала на поновлення на роботі, а тому вимога про видачу трудової книжки і компенсацію за її невидачу не ставилась, апеляційний суд враховує, що в самій позовній заяві ОСОБА_1 зазначає, що дізналася про результати розгляду її справи Верховним Судом, завершеного постановою від 30 січня 2019 року, ще на початку березня 2019 року, проте позов подано 17 липня 2019 року, тобто навіть у цьому випадку - з пропуском тримісячного строку.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 не навела поважних причин недотримання нею передбаченого статтею 233 КЗпП України строку на звернення до суду з позовом про захист порушеного права, які об`єктивно перешкоджали чи створювали їй труднощі для своєчасного звернення до суду, та не підтвердила такі причини належними доказами, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку.

Саме з таких підстав суд першої інстанції мав би відмовити в задоволенні позову про зобов`язання видачі трудової книжки та похідних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, що відповідає правовим висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц, від 15 серпня 2023 року у справі № 947/16805/20, від 17 січня 2024 року у справі № 607/10843/22, в постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року в справі № 757/56617/20 (провадження № 61-12619св23).

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд не приймає як такі, що не можуть бути підставою для задоволення позову, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , з посиланням на суперечливість показань свідків зі сторони відповідача, недостовірність акту та доповідної записки від 22 травня 2015 року, що суд першої інстанції дійшов висновку про знаходження трудової книжки у позивача на підставі суперечливих доказів відповідача та безпідставного відкидання доказів позивача, які свідчили про недостовірність повідомленої відповідачем інформації, а також доводи апеляційної скарги щодо бездіяльності відповідача, який не виконав обов`язку внести відповідні записи у трудову книжку та видати її працівнику при звільненні або виготовити дублікат трудової книжки.

Доводи ОСОБА_1 в апеляційній скарзі щодо упередженості суду не підтверджені будь-якими доказами та є її особистими припущеннями.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного в цілому висновку про відмову в позові в частині зобов`язання видати трудову книжку та стягнення з ТПП України середнього заробітку за час прострочення видачі трудової книжки, однак не застосував строк, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України, припустившись неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для зміни рішення із викладенням мотивувальної частини рішення в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим, відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційних скаргах.

Щодо доводів апеляційної скарги ТПП України, апеляційний суд звертає увагу, що відповідач просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року, разом із тим, не погоджувався з висновками суду лише в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 15562,36 грн., відтак, в частині, яка направлена на новий розгляд апеляційного суду постановою Верховного Суду від 11 вересня 2024 року, доводи ТПП України висновків суду першої інстанції не спростовують.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та апеляційну скаргу Торгово-промислової палати України задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року в частині вимог ОСОБА_1 про видачу трудової книжки та стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року про відмову у видачі трудової книжки та стягненні середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 29 листопада 2024 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.