Постанова

від 04.12.2024 по справі 485/1500/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 485/1500/21

провадження № 61-15251св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - керівник Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації,

відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_1 ,

треті особи: державне підприємство «Березнегуватське лісове господарство», державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури на рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 25 липня 2023 року

у складі судді Соловйова О. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду

від 02 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Самчишиної Н. В., Коломієць В. В., Серебрякової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року керівник Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом визнання незаконним та скасування наказу, повернення земельної ділянки.

Позовну заяву мотивовано тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 22 вересня 2017 року затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 2,0000 га, (кадастровий номер 4825710100:24:000:0003) для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Снігурівської міської ради Снігурівського району (постановою Верховної Ради України від 17 липня 2020 року № 807-ІХ район реорганізовано у Баштанський) Миколаївської області.

На підставі вказаного рішення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 жовтня 2017 року за індексним № 37413043 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку.

Посилаючись на те, що земельна ділянка отримана відповідачем ОСОБА_1 з порушенням вимог чинного земельного та лісового законодавства, оскільки перебувала у державній власності, відносилася до земель державного лісового фонду, не вилучалася із користування ДП «Березнегуватське лісове господарство», передача її у власність належним чином не погоджувалася та відбулася поза волею розпорядника (на час прийняття рішення - Кабінету Міністрів України), прокурор просив: усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою державного лісового фонду шляхом визнання незаконним та скасування вищевказаного наказу від 22 вересня

2017 року з одночасним припиненням права власності ОСОБА_1 на землю та зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з правом постійного користування

ДП «Березнегуватське лісове господарство» вказану вище земельну ділянку.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 25 липня

2023 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду

від 02 жовтня 2023 року, у задоволенні позову керівника Баштанської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що прокурор надав належні та допустимі докази на підтвердження того, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду та перебувала у користуванні ДП «Березнегуватське лісове господарство», була неправомірно вилучена з користування та передана фізичній особі. Натомість суди вважали, що пред`явивши негаторний позов, прокурор обрав неналежний спосіб захисту права власності держави на спірну землю. Належним та ефективним способом захисту є витребування майна від чужого незаконного володіння відповідача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратурипросить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справа № 359/3373/16-ц, від 20 червня 2023 року справа № 554/10517/16-ц, від 18 січня 2023 року справа № 369/10847/19, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що цивільний оборот земельних ділянок, у тому числі, які перебувають у користуванні спеціалізованих лісогосподарських підприємств, є законодавчо обмеженим, а тому належним способом захисту прав є саме повернення земельної ділянки у власність держави. Зосереджує увагу на тому, що застосована судами попередніх інстанцій практика Верховного Суду є нерелевантною до спірних правовідносин, з огляду на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави без згоди її постійного землекористувача. Вважає, що оскільки була відсутня згода на відчуження земельних ділянок лісогосподарського призначення, її власник і землекористувач не змінилися, а тому держава має право вимагати усунення порушення прав, не пов`язаних з позбавленням права володіння. Зауважує, що право приватної власності на земельні ділянки, які знаходяться в єдиному лісовому масиві та перебувають у користуванні державного лісогосподарського підприємства, не може виникнути за жодних умов, а тому належним способом захисту є пред`явлення саме негаторного позову.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами фактичні обставини справи

Наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 11 листопада 2016 року надано ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої в межах території Снігурівської міської ради Снігурівського району Миколаївської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га ріллі, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 22 вересня 2017 року затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,0000 га (кадастровий номер 4825710100:24:000:0003) для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Снігурівської міської ради Снігурівського району Миколаївської області.

На підставі вказаного наказу, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 жовтня 2017 року за індексним № 37413043 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку.

Відповідно до даних Публічної кадастрової карти земельна ділянка з кадастровим номером 4825710100:24:000:0003 розташована на землях державного лісового фонду.

За даними ДП «Березнегуватське лісове господарство» від 27 серпня 2021 року земельна ділянка з кадастровим номером 4825710100:24:000:0003 повністю розміщена в межах земель лісогосподарського призначення, а саме на території кварталу 7 виділу 7 Снігурівського лісництва (площа 5,4 га), що підтверджується планом лісонасаджень Снігурівського лісництва ДП «Березнегуватське лісове господарство».

Факт належності спірної земельної ділянки до земель лісового фонду підтверджується даними відкритих джерел, зокрема даними відкритого вебпорталу геоінформаційної системи «Ліси України», відповідно до яких спірна земельна ділянка розміщена в межах земель лісогосподарського призначення,

а саме на території кварталу 7 виділу 7 Снігурівського лісництва.

Вказане підтверджується наданим Українським державним проектно лісовпорядним виробничим об`єднанням ВО «Укрдержліспроект» викопіювання та за повідомленням від 16 лютого 2021 року проінформовано, що технічна документація та рішення про вилучення земельної ділянки із складу земель лісового фонду у ВО «Укрдержліспроект» відсутні.

Відповідно до інформації Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 05 березня 2021 року земельна ділянка, кадастровий номер 4825710100:24:000:0003, повністю розміщена в межах земель лісогосподарського призначення, що перебувають в постійному користуванні ДП «Березнегуватське лісове господарство». Ділянка лісогосподарського призначення станом на теперішній час та згідно з планово-картографічними матеріалами 2014 року перебуває у складі земель постійного користування

ДП «Березнегуватське лісове господарство» площею 5,4 га, квартал 7 виділ 7 Снігурівського лісництва. Проекти землеустрою або інша землевпорядна документація стосовно відведення цієї ділянки, вилучення її зі складу земель

ДП «Березнегуватське лісове господарство» на розгляд та погодження не надходили. Не розглядалась та не погоджувалась і відмова від користування цією ділянкою. Проекти землеустрою або інша землевпорядна документація стосовно відведення спірної ділянки, вилучення її зі складу земель ДП «Березнегуватське лісове господарство» на розгляд не надходили та управлінням не погоджувалися.

За інформаціями ДП «Березнегуватське лісове господарство» від 27 серпня

2021 року та Миколаївської облдержадміністрації від 27 серпня 2021 року рішення про добровільну відмову, вилучення або припинення права постійного користування земельною ділянкою, що перебуває у користуванні

ДП «Березнегуватське лісове господарство», та зміну її цільового призначення не приймались.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги

та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з положеннями пункту 5 частини третьої статті 2 ЦПК України однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є диспозитивність.

За змістом частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі

№ 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі

№ 1340/4630/18).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі

№ 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц,

від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня

2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня

2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19),

від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі

№ 143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі

№ 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17

(пункт 56)).

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України).

В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).

До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України).

Суди попередніх інстанцій встановили, що спірна земельна ділянка перебуває на території лісового фонду, знаходилася у користуванні ДП «Березнегуватське лісове господарство» (квартал 7, виділ 7, Снігурівське лісництво).

У частині правильності встановлення цих обставин судові рішення не оспорюються сторонами.

Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також положеннями статей

56, 57 ЗК України.

Про зазначене також вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 53 зазначеної постанови).

Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду, які перебувають у державній власності, її передача у приватну власність фізичній особі здійснена з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, що є підставою для усунення державі перешкод в користуванні та розпорядженні майном шляхом скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 22 вересня 2017 року та зобов`язання повернути земельну ділянку лісогосподарського призначення, що відповідає негаторному позову.

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387 - 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).

Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі

№ 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі

№ 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).

Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі

№ 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах

№ 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада

2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада

2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі

№ 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146),

від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі№ 488/5027/14-ц,

від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).

Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.

Встановивши, що спірна земельна ділянка лісового фонду вибула з володіння держави, право власності на неї зареєстроване за відповідачем ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильного висновку, що заявлений прокурором негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки, у контексті зазначених обставин справи, не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку лісового фонду.

У цьому контексті колегія суддів зауважує, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, а також пропорційності втручання у його право власності у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшли обґрунтованого висновку, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. В контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, ураховуючи, що держава позбавлена права володіння земельною ділянкою.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, зводяться до власного тлумачення прокурором норм матеріального права.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Посилання касаційної скарги щодо неможливості набуття права приватної власності на землі лісогосподарського призначення суперечать приписам статей 10, 12 ЛК України та статей 56, 57 ЗК України.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин справи щодо реєстраційного посвідчення права власності відповідачки на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги щодо помилкового застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі

№ 359/3373/16-ц, з огляду на неподібність обставин зазначених справ, є необґрунтованими. Як у справі, що переглядається в касаційному порядку, так і у справі № 359/3373/16-ц право власності на спірну земельну ділянку лісового фонду було зареєстровано за третіми особами, у зв`язку з чим ефективним способом захисту прав власника такого майна, у якого відсутнє реєстраційне підтвердження володіння ним, визнано пред`явлення віндикаційного позову.

У разі задоволення вимог про витребування земельної ділянки (а не усунення власнику перешкод у здійснення права власності, як помилково визначив прокурор) на користь власника, спірна земельна ділянка лісового фонду підлягає поверненню у володіння особі, яка стверджує про порушення своїх прав.

Верховний Суд у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 707/2475/22 та

у постанові від 24 січня 2024 року у справі № 707/2465/22, обставини якої є аналогічними обставинами справи, що переглядається в касаційному порядку, дійшов подібних висновків.

Що стосується посилання прокурора на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16, про застосування судами принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), то колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»).

Застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19; від 08 червня 2021 року у справі

№ 662/397/15-ц, провадження № 14-20цс21 та інших.

Пред`являючи позов, як уже зазначалося, прокурор в інтересах Миколаївської обласної державної адміністрації просив: усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою державного лісового фонду шляхом визнання незаконним та скасування вищевказаного наказу від 22 вересня

2017 року з одночасним припиненням права власності ОСОБА_1 на землю та зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації з правом постійного користування

ДП «Березнегуватське лісове господарство» вказану вище земельну ділянку.

Прокурор обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що отримана відповідачем ОСОБА_1 земля з порушенням вимог чинного земельного та лісового законодавства, оскільки перебувала у державній власності, відносилася до земель державного лісового фонду, не вилучалася із користування

ДП «Березнегуватське лісове господарство», передача її у власність належним чином не погоджувалася та відбулася поза волею розпорядника.

Як зазначалося вище, принцип «jura novit curia» («суд знає закони») застосовується у тому випадку, коли позивач обґрунтовує свій позов саме такими обставинами, проте помилково посилається на певні норми права.

Застосування судом принципу «jura novit curia» («суд знає закони») не є безмежним.

У рішенні Європейського суду з прав людини від «Гусєв проти України»

від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людинивказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

Отже, принцип jura novit curia, з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації.

Зазначений висновок узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 вересня 2024 року у справі № 278/2111/23.

У справі, яка переглядається, суди надали правильну юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам та обґрунтовано вважали, що до спірних правовідносин підлягає застосування положення статей 387, 388 ЦК України (норми про віндикацію), однак прокурор заявив вимоги усунення перешкод шляхом про повернення земельної ділянки (негаторний позов) і не заявляв вимоги про витребування земельної ділянки на користь Миколаївської обласної державної адміністрації, що є неналежним способом захисту порушеного права. Верховний Суд вважає, що витребування земельної ділянки без заявлення таких вимог прокурором порушує принцип диспозитивності цивільного процесу та буде свідчити про вихід суду за межі позовних вимог, що суперечить частині першій статті 13 ЦПК України.

При цьому прокурор не позбавлений права звернутися до суду із належно обраним способом захисту права (витребування земельної ділянки), а тому відсутні підстави вважати, що право на доступ до суду та справедливий судовий розгляд відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції є порушеним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя,

у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності

від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,

від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Миколаївської обласної прокуратуризалишити без задоволення.

Рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 25 липня

2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 02 жовтня

2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара