Окрема думка

від 06.12.2024 по справі 910/16580/23

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі № 910/16580/23 (провадження № 12-30гс24) за позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича до держави в особі Державної казначейської служби України про стягнення 1 000 000,00 грн

за касаційною скаргою Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2024

Коротка історія справи

У жовтні 2023 року Фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича (далі -ФГ Бурки В. В.) звернулося до Господарського суду міста Києва із вказаним позовом.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.11.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі.

Рішенням від 18.01.2024 Господарський суд міста Києва у позові відмовив.

Ухвалою від 31.01.2024 Північний апеляційний господарський суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ФГ Бурки В. В. на рішення Господарського суду міста Києва від 18.01.2024 та призначив цю скаргу до розгляду в судовому засіданні на 04.03.2024.

Ухвалою від 04.03.2024 Північний апеляційний господарський суд розгляд апеляційної скарги відклав та зобов`язав Бурку В. В., який підписав апеляційну скаргу від імені ФГ Бурки В. В., надати до суду апеляційної інстанції статут фермерського господарства або положення чи трудовий договір, які б підтверджували його участь у справі за правилами самопредставництва юридичної особи ФГ Бурки В. В.

Ухвалою від 22.04.2024 Північний апеляційний господарський суд закрив апеляційне провадження, виходячи з того, що апеляційну скаргу від імені позивача підписав Бурка В. В., на підтвердження повноважень якого було надано копію довіреності від 18.08.2021 № 300 (виконання самопредставництва юридичної особи), що не є достатнім доказом наявності у нього повноважень на представництво ФГ Бурки В. В. Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр ) позивач - ФГ Бурки В. В. зареєстроване як юридична особа, тому у разі подання апеляційної скарги в порядку самопредставництва заявнику необхідно надати - статут, положення або трудовий договір, які підтверджують його участь у справі за правилами самопредставництва. У своїх мотивах апеляційний господарський суд звертався до висновку, викладеного, зокрема, в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20.

Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі № 910/16580/23 касаційну скаргу ФГ Бурки В. В. задоволено; ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2024 скасовано; справу направлено до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду.

Зокрема, пославшись на статті 9, 10Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі, якщо відповідні відомості щодо особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи на засадах самопредставництва, внесені до Реєстру, ці відомості є офіційним та достатнім підтвердженням того, що юридична особа діє в суді через певну особу на засадах самопредставництва (з урахуванням відповідних обмежень повноважень, якщо такі є). Отже, за наявності інформації щодо такої особи в Реєстрі, у разі подання її суду, відсутності стосовно цього спору, про який повідомлено суду, підстави додатково підтверджувати ці повноваження документами, які за своїм змістом є тими, що визначені частиною третьою статті 56 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), - статутом, положенням, трудовим договором (контрактом) - відсутні, оскільки суд може покладатись на відомості з Реєстру як на достовірні (пункт 7.19 постанови).

Як зазначено у пунктах 7.28, 7.29 постанови, Велика Палата Верховного Суду врахувала зростання ролі відомостей з державних реєстрів для державних органів, зокрема й для суду, напрацювання у практиці судів підходу, відповідно до якого учасники цивільних відносин, а також суд покладаються на інформацію з державних реєстрів як на достовірну, та з огляду на висновки, сформульовані у цій справі, вважала за необхідне конкретизувати власний висновок, викладений в ухвалі від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20, шляхом його уточнення, оскільки він не в повній мірі узгоджується з визначеним законодавством значенням відомостей Єдиного державного реєстру для державних органів, зокрема й для суду.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що формулювання частини третьої статті 56 ГПК України дозволяє виснувати про те, через яких осіб можливе самопредставництво юридичної особи, а також про те, що, окрім керівника і члена виконавчого органу, такими особами можуть бути також інші особи, уповноважені діяти від імені юридичної особи відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). Особа, через яку юридична особа діє на засадах самопредставництва, має підтвердити суду цей свій статус, зокрема шляхом подання документів, вказаних у частині третій статті 56 ГПК України [статут, положення, трудовий договір (контракт)]. Водночас, якщо відповідні відомості щодо особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи на засадах самопредставництва, внесені до Єдиного державного реєстру, ці відомості є офіційним та достатнім підтвердженням того, що юридична особа діє в суді через певну особу на засадах самопредставництва (з урахуванням відповідних обмежень повноважень, якщо такі є). Отже, за наявності інформації щодо такої особи в Єдиному державному реєстрі, у разі подання її суду, відсутності стосовно цього спору, про який повідомлено суду, підстави додатково підтверджувати ці повноваження документами, які за своїм змістом є тими, що визначені частиною третьою статті 56 ГПК України, - статутом, положенням, трудовим договором (контрактом) - відсутні, оскільки суд може покладатись на відомості з Реєстру як на достовірні (пункти 7.30, 7.31).

Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Я не згоден із тим, що у цій справі існували правові передумови для того, щоб відступати від висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у справі 303/4297/20.

1. Зокрема, у справі № 303/4297/20 (провадження № 14-105цс21) Велика Палата Верховного Суду детально досліджувала питання про те, чи є, починаючи з 29.12.2019, самопредставництвом юридичної особи вчинені за довіреністю процесуальні дії працівника, який не очолює цю особу, не входить до її виконавчого органу, але до трудових обов`язків якого належить представництво інтересів у суді.

У постанові від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила наступне.

29.12.2019 набрав чинності Закон № 390-IX, згідно з яким частини третю і четверту статті 58 ЦПК України, частини третю та четверту статті 56 ГПК України і частини третю та четверту статті 55 КАС України виклали у новій редакції: «Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частини третя та четверта статті 58 ЦПК України у редакції, чинній із 29 грудня 2019 року)». Аналогічні за змістом положення передбачені у чинних із указаної дати частинах третій і четвертій статті 56 ГПК України та у частинах третій і четвертій статті 55 КАС України (пункт 23 постанови).

Отже, з 29.12.2019 самопредставництво юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування (в адміністративному судочинстві - також суб`єкта владних повноважень, який не є юридичною особою) у цивільному, господарському й адміністративному судочинствах можуть здійснювати будь-які фізичні особи, уповноважені на це саме відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). У разі, якщо такого договору (контракту) у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов`язків працівника (наприклад, є посилання на посадову інструкцію), то поряд із підтвердженням наявності трудових відносин, такий працівник подає відповідний документ юридичної особи (зокрема, посадову інструкцію), у якому визначений його обов`язок представляти інтереси цієї особи в суді (діяти за правилами її самопредставництва), а за наявності - також обмеження відповідних повноважень. Наявність або відсутність у ЄДР даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень (пункт 25).

Позивач звернувся до суду після набрання чинності Законом № 390-IX. Працівник позивача, який підписав позовну заяву, апеляційну та касаційну скарги у справі, наполягав на тому, що позивач через нього здійснює самопредставництво, а відповідні повноваження підтверджує видана за підписом директора позивача довіреність. Проте у матеріалах справи немає жодного документа (як-от трудового договору (контракту), посадової інструкції), який би засвідчував можливість підписанта діяти від імені позивача за правилами самопредставництва останнього, як і немає підтвердження того, що підписант є адвокатом. Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументом підписанта про те, що частина третя статті 58 ЦПК України у редакції Закону № 390-ІХ передбачає за правилами самопредставництва можливість участі юридичної особи у справі через її працівника. Однак він має бути уповноваженим діяти від імені цієї особи або за законом, або за статутом чи положенням, або за трудовим договором (контрактом). А підписант не надав суду ніяких підтверджень того, що коло його трудових (посадових) обов`язків охоплювало можливість діяти від імені позивача у суді за правилами самопредставництва (пункти 26, 27).

2. Саме за таку правову позицію проголосувала більшість суддів Великої Палати Верховного Суду 08.06.2022 під час вирішення справи № 303/4297/20 і вказаний висновок було покладено в основу формування судової практики в судах нижчих інстанцій.

Окремі судді Великої Палати Верховного Суду, були не згодні з позицією більшості та виклали окрему думку у справі № 303/4297/20, яка включала, в тому числі, тезу про те, що якщо відповідні відомості щодо особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи на засадах самопредставництва (крім керівника) внесені до Реєстру, ці відомості є офіційним та достатнім підтвердженням наявності у відповідної особи повноважень вчиняти дії від юридичної особи на засадах самопредставництва.

Однак, як уже зазначено, більшість суддів проголосувала за протилежну позицію; постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20, зі сформульованим у ній висновком щодо правильного застосування статті 56 ГПК України, набрала законної сили, є остаточною, оскарженню не підлягає, суди враховують вказаний правовий висновок при вирішенні аналогічних спорів, що, у свою чергу, забезпечує сталість та послідовність судової практики.

3. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що необхідність відступу від висновку щодо застосування норми (норм) права виникає з певних визначених об`єктивних причин, які повинні бути чітко окреслені та аргументовані. До того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.

У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя є незалежним та керується верховенством права, здійснюючи правосуддя (стаття 129 Конституції України).

У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначала, що судові рішення повинні бути вмотивованими. Мотиви прийняття рішення повинні бути узгодженими, зрозумілими, недвозначними й несуперечливими. Вони повинні давати можливість читачеві простежити логіку мотивації, яка привела суддю до ухвалення рішення. Умотивованість повинна засвідчувати дотримання суддею принципів, сформульованих Європейським судом з прав людини (а саме повага до права на захист та на справедливий суд). У країнах загального права рішення вищих судів, які врегульовують певне правове питання, є прецедентами і мають обов`язковий характер при врегулюванні ідентичних спорів у майбутньому. У країнах континентального права судові рішення вищих судів не мають подібних наслідків, але можуть бути значущими орієнтирами для інших суддів, які стикаються з розглядом подібних справ чи питань, а також справ, у яких ідеться про важливі соціальні або правові питання. Тому виклад мотивів, після детального аналізу релевантних питань права, слід готувати з особливою ретельністю, щоб він відповідав очікуванням сторін та суспільства. У багатьох випадках аналіз питань права вимагає тлумачення юридичних норм. Визнаючи повноваження судді тлумачити право, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти правовій визначеності. Адже правова визначеність гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високої якості функціонування судової системи. Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункти 34, 36, 37, 45 - 47, 49).

У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він (ЄСПЛ) не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

У пунктах 37, 39, 40 остаточного рішення від 07 листопада 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ вказав: «…Національні суди неоднаково тлумачили положення законодавства щодо сфери застосування звільнення від сплати ПДВ. Зокрема, 15 січня 2003 року Верховний Суд України ухвалив постанову, якою слід було керуватись, що допускала застосування звільнення від сплати ПДВ до операцій з імпорту, які проводились платником єдиного (уніфікованого) податку. У подальшому, 23 грудня 2003 року, Верховний Суд України застосував протилежний підхід, встановивши, що звільнення від сплати ПДВ не може застосовуватися до операцій з імпорту, що проводились такими платниками податку…. Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись. Сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції. Проте Суд не вбачає жодного виправдання для зміни юридичного тлумачення, з якою зіткнувся заявник. Насправді, Верховний Суд України не навів жодних аргументів, щоб пояснити відповідну зміну тлумачення. Така відсутність прозорості мала обов`язково вплинути на довіру суспільства та віру в закон. З огляду на обставини цієї справи Суд вважає, що спосіб, у який національні суди тлумачили відповідні положення законодавства, негативно вплинув на їхню передбачуваність».

Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).

Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.

4. За загальним підходом Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків задля гарантування юридичної визначеності. Вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40) та ін.).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2024 у справі № 910/16580/23 не обґрунтувала в чому саме полягає необхідність відступу від наведеного правового висновку, зробленого у постанові від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20. На моє переконання під час розгляду цієї справи № 910/16580/23 у Великої Палати Верховного Суду не було вагомих підстав для відступу від своєї попередньої правової позиції та формування протилежного висновку щодо правильного застосування судами положень частини третьої статті 56 ГПК України.

За два роки після прийняття постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20 (провадження № 14-105цс21) ані відповідне законодавство, ані суспільні відносини, які ним врегульовані, не зазнали змін. Зокрема, будь-яким чином не змінилися обсяг та порядок внесення відомостей до Єдиного державного реєстру, не змінилися вид, розмір та значення інформації, яка міститься в цьому Реєстрі, та які самі дані про юридичну особу він підтверджує.

У червні 2022 року судді Великої Палати Верховного Суду детально проаналізували ті самі положення Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» та процесуального закону та зробили обґрунтований висновок про те, що самої лише виписки з Єдиного державного реєстру недостатньо для того, щоб підтвердити повноваження фізичної особи (працівника) діяти в суді від імені юридичної особи за правилами самопредставництва, оскільки витяг з Єдиного державного реєстру не містить обсягу повноважень відповідного працівника.

Зміна Великою Палатою Верховного Суду підходу до тлумачення частини третьої статті 56 ГПК України протягом короткого періоду часу без наявності вагомих підстав для цього та без їх належного обґрунтування порушує принцип правової визначеності.

Сама лише незгода більшості суддів цього складу Великої Палати Верховного Суду з висновками її попереднього складу, за відсутності інших об`єктивних підстав, не може мати наслідком зміну тлумачення та застосування норм права.

Висновки

Виходячи з наведеного, вважаю, що були відсутні правові підстави для того, щоб відступати від правової позиції, сформульованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20.

Велика Палата Верховного Суду мала відмовити у задоволенні касаційної скарги ФГ Бурки В. В., а ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2024 у справі № 910/16580/23 залишити без змін.

Суддя Ю. Л. Власов