Постанова

від 07.11.2024 по справі 752/1524/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №752/1524/22

Апеляційне провадження №22-ц/824/12306/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 листопада 2024 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Довговільського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Володимирецької селищної ради, третя особа ОСОБА_3 про визнання незаконною та такою, що дискримінує за ознакою віку, відмову в продовженні трудового договору, зобов`язання укласти трудовий договір, стягнення заробітної плати та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Довговільського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області про визнання незаконною та такою, що дискримінує за ознакою віку, відмову в продовженні трудового договору, зобов`язання укласти трудовий договір, стягнення заробітної плати та моральної шкоди.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, позивачками зазначено наступне:

ОСОБА_1 має вищу педагогічну освіту, з 1981 року працювала вчителем. З 01.09.1998 року по 30.06.2020 року працювала вчителем математики Довговільського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області. З 01.07.2020 року з ОСОБА_1 укладено строковий трудовий контракт на один рік. 31.05.2021 року ОСОБА_1 подано заяву про надання щорічної основної відпустки з 30.06.2021 року по 25.08.2021 року та продовження трудового договору строком на три роки до 25.08.2024 року. ОСОБА_1 було надано щорічну відпустку без продовження трудового договору. А 09.06.2021 року наказом № 46-к було звільнено. Із вказаним наказом ОСОБА_1 ознайомилась 25.08.2021 року після виходу з відпустки. Таким чином, ОСОБА_1 було безпідставно відмовлено в укладенні трудового контракту. Жодних питань до кваліфікації ОСОБА_1 не було, вона має численні подяки та нагороди за свою трудову діяльність на посаді вчителя математики, позитивну характеристику та згідно рішень атестаційної комісії відповідає кваліфікаційній категорії «спеціаліст вищої категорії» та педагогічному званню «старший вчитель».

Позивачка ОСОБА_2 має вищу педагогічну освіту, з 1982 року працювала вчителем. З 15.08.1983 року по 30.06.2020 року працювала вчителем географії Довговільського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області. З 01.07.2020 року з ОСОБА_2 укладено строковий трудовий контракт на один рік. 31.05.2021 року ОСОБА_2 подано заяву про надання щорічної основної відпустки з 29.06.2021 року по 25.08.2021 року та продовження трудового договору строком на три роки до 25.08.2024 року. ОСОБА_2 було надано щорічну відпустку без продовження трудового договору. А 09.06.2021 року наказом № 42-к було звільнено. Із вказаним наказом ОСОБА_2 ознайомилась лише 25.08.2021 року після виходу з відпустки. Таким чином, було безпідставно відмовлено в укладенні трудового контракту. При цьому жодних питань до кваліфікації ОСОБА_2 не було, вона має численні подяки та нагороди за свою трудову діяльність на посаді вчителя географії, позитивну характеристику та згідно рішень атестаційної комісії відповідає кваліфікаційній категорії «спеціаліст вищої категорії» та педагогічному званню «старший вчитель».

Позивачки вважають, що відмова в продовженні їм трудового контракту не відповідає нормам КЗпП України та пов`язана з їх дискримінацією за віком. Позивачкам, незважаючи на їх високу кваліфікацію, визнання ділових якостей, відсутності, будь яких порушень трудового законодавства, було безпідставно відмовлено в укладенні трудового контракту на строк три роки через їх вік всупереч нормам ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 1 Протоколу 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 24, 43 Конституції України, ст. 22 КЗпП України, які мають вищу юридичну силу, ніж Закон України «Про повну загальну середню освіту». Отже, відмова позивачкам в продовженні трудового контракту є необґрунтованою оскільки вона здійснена з мотивів, які не стосуються ділових якостей позивачів. Відмова в продовженні строкового трудового контракту пов`язана лише з віком позивачок, але ж ніяк не з їх діловими якостями. Що очевидно свідчить про пряму дискримінацію позивачок відповідачем за ознакою віку при відмові в продовженні трудового контракту. Враховуючи те, що ОСОБА_4 отримала заробітну плату за останні 2 місяці роботи в Відповідача в розмірі 14 413, 76 грн. за липень та 13 525, 75 грн. за серпень, то середня місячна заробітна плата становить 13 969, 75 грн. Відповідно оплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26.08.2021 по 28.02.2023 року становить 251 455, 50 грн. Позивачка ОСОБА_2 отримувала заробітну плату в розмірі від 11 616, 44 грн. до 13 849, 56, отже середня місячна заробітна плата становить 12 733, 00 грн. Відповідно оплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26.08.2021 по 28.02.2023 року становить 229 194, 00 грн. Позивачкам також було завдано моральну шкоду внаслідок відмови в продовженні трудового контракту через їх дискримінацію за віком. Позивачки були в стресовому стані, в стані нервозності через незаконну відмову в продовженні трудового контракту пов`язану з їх віком. Позивачки все життя працювали, мають високу категорію та визнання, віддані свої роботі, тому безпідставне звільнення лише через пенсійний вік принижує їх честь та гідність, зазнають значних переживань. Через необхідність відновлення ОСОБА_1 проходила лікування в санаторії, щоб покращити стан свого здоров`я та моральний стан з 19.10.2021 року по 05.11.2021 року. Враховуючи всі перелічені вище фактори, заподіяну моральну шкоду кожна з позивачок оцінює у розмірі 10 000, 00 грн.

На підставі викладеного позивачі просили суд:

визнати незаконною та такою, що дискримінує ОСОБА_1 за ознакою віку, відмову ОСОБА_1 в продовженні трудового контракту, незаконним наказ про звільнення № 46-к від 09.06.2021 року та зобов`язати Довговільський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області укласти строковий трудовий контракт з ОСОБА_1 в період з 26.08.2021 року по 07.02.2023 року, а з 07.02.2023 року укласти безстроковий трудовий контракт;

визнати незаконною та такою, що дискримінує ОСОБА_2 за ознакою віку, відмову ОСОБА_2 в продовженні трудового контракту, незаконним наказ про звільнення № 42-к від 09.06.2021 року та зобов`язати Довговільський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області укласти строковий трудовий контракт з ОСОБА_2 в період з 26.08.2021 року по 07.02.2023 року, а з 07.02.2023 року укласти безстроковий трудовий контракт.

стягнути з Довговільського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області на користь:

ОСОБА_1 - 251 455, 50 грн. оплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26.08.2021 року по 28.02.2023 року;

ОСОБА_2 - 229 194, 00 грн. оплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26.08.2021 по 28.02.2023 року;

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на відшкодування моральної шкоди в розмірі по 10 000, 00 грн..

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва 02 лютого 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Довговільського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Володимирецької селищної ради, третя особа ОСОБА_3 про визнання незаконною та такою, що дискримінує за ознакою віку, відмову в продовженні трудового договору, зобов`язання укласти трудовий договір, стягнення заробітної плати та моральної шкоди, відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, 20 травня 2024 року позивачі направили апеляційну скаргу, в якій зазначили, що оскаржуване рішення вважають незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказують на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянти просили апеляційний суд оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

19 серпня 2024 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу.

29 жовтня та 04 листопада 2024 року на адресу суду надійшла заява адвоката Коваленко Ю.О. про вступ у справу як представника позивачів.

У судове засідання, призначене на 07 листопада 2024 року, з`явився представник позивача, представник відповідача та третя особа.

Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію позивачів, заявлених в позові. Така позиція була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Окремо суд звертає увагу на неможливість прийняття позиції позивачів щодо дискримінаційного відношення до них при відмові продовжити трудові відносини через їх вік.

З матеріалів справи вбачається, що переведення позивачів на роботу за строковим трудовим договором дійсно було обумовлене положеннями закону, які в подальшому було визнано неконституційним.

В той же час вказана обставина могла б бути взята до уваги в разі оскарження факту переведення позивача на строковий трудовий договір та /або самих цих договорів.

В Україні діє встановлена ст.204 ЦК України презумпція чинності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як убачається з матеріалів справи, ні накази про переведення позивачів на роботу за строковим трудовим договором, ні самі такі договори позивачі не оскаржували. За таких умов підстав для неврахування того факту, що до свого звільнення позивачі працювали за строковим трудовим договором, у суду немає.

Згідно з матеріалів справи позивачів було звільнено з роботи у зв`язку із закінченням строку дії їх трудового договору. При цьому право роботодавця припинити трудові правовідносини з працівником та не продовжувати їх після закінчення строку дії передбачено законодавством України. Зокрема законом передбачене саме право роботодавця на продовження строку дії укладеного строкового трудового договору, а не його обов`язок щодо такого продовження. Відповідна правова позиція співпадає й з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 638/10716/19.

Сам лише той факт, що в серпні 2021 року відповідачем були припинені трудові правовідносини у зв`язку із закінченням строку дії договору лише з особами, які досягли пенсійного віку, не може свідчити про наявність у нього дискримінаційного відношення до пенсіонерів, оскільки лише такі особи мали на той час укладені з відповідачем строкові трудові договори.

З точки зору апеляційного суду факт дискримінаційного відношення до позивачів міг би бути встановленим у разі встановлення, що замість осіб пенсійного віку, з якими були припинені трудові відносини, були прийняті на роботу інші особи (не пенсійного віку), як про те зазначив представник позивачів в судовому зсіданні під час розгляду апеляційного скарги, в той же час з даного приводу до суду не було подано відповідних доказів, факт прийняття на роботу замість звільнених пенсіонерів інших осіб не був належним чином доведений, відтак не може бути прийнятий судом.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Хоча ч.2 ст.81 ЦПК України зазначено, що у справах про дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача.

У той же час в даній справі з наведеного вище приводу навіть не було наведено конкретних фактичних даних щодо існування дискримінації у вигляді прийняття на роботу осіб непенсійного віку замість осіб такого віку. За таких умов, правова конструкція ч.2 ст. 81 ЦПК України застосована бути не може.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни ухвали суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.

Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько