Постанова від 14.05.2025 по справі 752/1524/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2025 року

м. Київ

справа № 752/1524/22

провадження № 61-445 св 25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - Довговільський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Володимирецької селищної ради, правонаступником якого є Довговільський ліцей Володимирецької селищної ради,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Науменко Юлія Володимирівна, на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 лютого 2024 року у складі судді Плахотнюк К. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Довговільського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області, який змінив назву на Довговільський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Володимирецької селищної ради (далі - Довговільський ЗЗСО І-ІІІ ступенів), правонаступником якого є Довговільський ліцей Володимирецької селищної ради, третя особа ОСОБА_3 , про визнання незаконною та такою, що дискримінує за ознакою віку, відмову в продовженні трудового договору, зобов`язання укласти трудовий договір, стягнення заробітної плати та моральної шкоди.

Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 з 01 вересня 1998 року по 30 червня 2020 року працювала вчителем математики у Довговільському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області на умовах безстрокового трудового договору. 01 липня 2020 року її переведено з безстрокового на строковий трудовий договір терміном на один рік.

31 травня 2021 року ОСОБА_1 подала відповідачу заяву про надання щорічної основної відпустки з 30 червня 2021 року по 25 серпня 2021 року, у якій також просила продовжити трудовий договір строком на три роки - до 25 серпня 2024 року. Їй було надано щорічну відпустку та відмовлено у продовженні трудового договору.

Наказом відповідача від 09 червня 2021 року № 46-к ОСОБА_1 було звільнено з роботи у зв`язку із закінченням дії строкового трудового договору. Із вказаним наказом ОСОБА_1 ознайомилась 25 серпня 2021 року після виходу з відпустки.

ОСОБА_2 у позовній заяві зазначала, що з 15 серпня 1983 року по 30 червня 2020 року працювала вчителем географії у Довговільському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області. 01 липня 2020 року її переведено з безстрокового на строковий трудовий договір терміном на один рік.

31 травня 2021 року ОСОБА_2 подала відповідачу заяву про надання щорічної основної відпустки з 29 червня 2021 року по 25 серпня 2021 року, у якій також просила продовжити трудовий договір строком на три роки - до 25 серпня 2024 року. Їй було надано щорічну відпустку та відмовлено у продовженні трудового договору.

Наказом відповідача від 09 червня 2021 року № 42-к, ОСОБА_2 було звільнено з роботи у зв`язку із закінченням дії строкового трудового договору. Із вказаним наказом ОСОБА_2 ознайомилась 25 серпня 2021 року після виходу з відпустки.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважали своє звільнення незаконним, а відмову в продовженні їм трудового договору такою, що не відповідає нормам КЗпП України та пов`язана з дискримінацією за віком, адже будь-яких порушень трудового законодавства вони не допускали, мають високу кваліфікацію та чисельні подяки та нагороди за свою трудову діяльність .

Також зазначали, що з ухваленням Конституційним Судом України рішення від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020 (118/20), яким визнано неконституційним абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», у відповідача виник обов`язок укладення з ними безстрокового трудового договору, чого зроблено не було.

Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважали своє звільнення незаконним, тому також просили стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 26 серпня 2021 року по 28 лютого 2023 року в розмірі 251 455, 50 грн та 229 194 грн відповідно та моральну шкоду по 10 000 грн на кожну, завдану внаслідок відмови в продовженні трудового контракту та безпідставного звільнення через дискримінацію за віком.

Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд:

- визнати незаконною та такою, що дискримінує ОСОБА_1 за ознакою віку, відмову в продовженні трудового контракту, визнати незаконним наказ про звільнення від 09 червня 2021 року № 46-к та зобов`язати відповідача укласти з нею строковий трудовий контракт на період з 26 серпня 2021 року по 07 лютого 2023 року, а з 07 лютого 2023 року - укласти безстроковий трудовий контракт;

- визнати незаконною та такою, що дискримінує ОСОБА_2 за ознакою віку, відмову в продовженні трудового контракту, визнати незаконним наказ про звільнення від 09 червня 2021 року № 42-к та зобов`язати відповідача укласти з нею строковий трудовий контракт в період з 26 серпня 2021 року по 07 лютого 2023 року, а з 07 лютого 2023 року - укласти безстроковий трудовий контракт;

- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 26 серпня 2021 року по 28 лютого 2023 року у розмірі 251 455, 50 грн;

- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 26 серпня 2021 року по 28 лютого 2023 року у розмірі 229 194 грн;

- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 10 000 грн на кожну у відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 02 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що на виконання вимог підпункту 2 пункту 3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту»,частини третьої статті 32 КЗпП України, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були попереджені відповідачем про припинення з ними безстрокового трудового договору як з особами, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, а також про можливість укладення строкового трудового договору. Позивачки висловили свою згоду на продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року, про що свідчать власноруч написані ними заяви. У зв`язку з цим з 01 липня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були переведені з безстрокового трудового договору на строковий та продовжені з кожною з них трудові відносини на умовах строкового трудового договору. З відповідними наказами позивачки були ознайомлені.

Суди зауважили, що будь-які заяви про продовження трудового договору, окрім висловленого у заявах про надання відпустки від 31 травня 2021 року прохання про зміну умов трудового договору та продовження його дії до 25 серпня 2024 року, позивачки не подавали, накази про укладення з ними строкових трудових договорів, як і самі строкові трудові договори, не оскаржували та не оспорювали своє переведення із безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір у встановленому законом порядку. Свою волю на укладення строкового договору, а отже і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на якій він укладений, позивачки висловили, написавши відповідні заяви. При цьому право роботодавця припинити трудові правовідносини з працівником та не продовжувати їх після закінчення строку дії передбачено законодавством України, тому при звільненні позивачок на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку трудового договору відповідач не допустив порушень норм трудового законодавства.

Також суди зауважили, що накази про звільнення не містять посилання на те, що звільнення позивачок відбулося у зв`язку із досягненням ними відповідного віку, а тому посилання щодо їх дискримінації за ознакою віку не знайшло свого підтвердження.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

10 січня 2025 року через підсистему Електронний Суд представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Науменко Ю. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просила скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявники зазначають пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 752/1524/22, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У лютому 2025 року матеріали цивільної справи № 752/1524/22 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Науменко Ю. В. мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували положення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 1 Протоколу 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 24, 43 Конституції України, статті 22 КЗпП України, статті 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», якими забороняється будь-яка дискримінація, зокрема за віком, і в трудових відносинах.

Вважає, що відмова позивачкам у продовженні з ними трудового контракту є дискримінацією за віком, що призвела до неможливості реалізації ними конституційного права на працю, обмеження їх в самореалізації, застосування своїх професійних навичок та позбавила належного фінансового забезпечення, яке має працююча особа.

Суди попередніх інстанції, обґрунтовуючи правомірність дій відповідача щодо укладених з позивачками строкових трудових договорів, посилалися на підпункт 2 пункту 3 розділу X «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про повну загальну середню освіту», абзац 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Водночас рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/202/(4 88/20) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX, згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років».

Отже, переведення позивачок на строковий трудовий договір було здійснено на підставі норми, яка визнана неконституційною та втратила чинність, проте суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин рішення Конституційного Суду України.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив від представника Довговільського ліцею Володимирецької селищної ради - адвоката Карпач О. М., у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах; судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.

Звертає увагу на те, що абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» щодо укладання строкових трудових договорів з педагогічними працівниками - пенсіонерами втратив чинність з прийняттям Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023, а тому положення вказаної норми не можуть застосовуватися лише до тих правовідносин, які виникли після 07 лютого 2023 року.

Також зазначає, що позивачки не зверталися до відповідача із заявами щодо укладення з ними безстрокових трудових договорів.

Просила касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 з 1998 року, а ОСОБА_2 з 1983 року працювали вчителями Довговільського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області, який перейменовано уДовговільський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Володимирецької селищної ради, правонаступником якого є Довговільський ліцей Володимирецької селищної ради, на умовах безстрокового трудового договору до 30 червня 2020 року.

У зв`язку з набранням чинності Закону України «Про повну загальну середню освіту», відповідно до підпункту 2 пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону та частини третьої статті 32 КЗпП України, 27 квітня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були попереджені про зміну істотних умов праці з 01 липня 2020 року та переведення з роботи на умовах безстрокового трудового договору на роботу за умовами строкового трудового договору, у разі надання ними відповідної згоди (а. с. 14, 15, т. 2).

01 червня 2020 року ОСОБА_2 , а 02 червня 2020 року ОСОБА_1 звернулися до відповідача із заявами, у яких надали згоду на продовження з 01 липня 2020 року роботи на умовах строкового трудового договору (а. с. 16, 17. т. 2).

На підставі зазначених заяв, по Довговільському навчально-виховному комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області відносно ОСОБА_1 було видано наказ від 12 червня 2020 року № 47-к, а відносно ОСОБА_2 - наказ від 12 червня 2020 року № 53-к про переведення з безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року (а. с. 12, 13, т. 2). З наказами позивачки ознайомлені, про що свідчать їх особисті підписи на цих документах.

31 травня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до відповідача із окремими заявами, в яких просили надати їм щорічну основну відпустку за відпрацьований період, з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення, а також змінити умови трудового договору, продовживши його дію до 25 травня 2024 року (а. с. 179, 195, т. 1).

Наказом відповідача від 09 червня 2021 року № 26-в ОСОБА_2 надано щорічну основну відпустку з 30 червня по 25 серпня 2021 року з наступним звільненням в останній день відпустки (а. с. 10, т. 1).

Наказом відповідача від 09 червня 2021 року № 30-в ОСОБА_1 надано щорічну основну відпустку з 30 червня по 25 серпня 2021 року з наступним звільненням в останній день відпустки (а. с. 11, т. 1).

Наказом відповідача від 09 червня 2021 року № 46-к ОСОБА_1 , вчителя математики, звільнено з роботи 25 серпня 2021 року у зв`язку із закінченням строку договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України) (а. с. 180, т. 1).

Наказом відповідача від 09 червня 2021 року № 42-к ОСОБА_2 , вчителя географії, звільнено з роботи 25 серпня 2021 року у зв`язку із закінченням строку договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України) (а. с. 196, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Науменко Ю. В. задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров`я працівника можуть встановлюватись законодавством України.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Усі трудові правовідносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.

Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Частинами першою, третьою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладають у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, визначених законодавчими актами.

Підставами припинення трудового договору є, зокрема, закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України).

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає окремої заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли особисто складав та підписував заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений.

Чинним трудовим законодавством України не передбачено обов`язку власника повідомляти працівника про закінчення дії строкового трудового контракту.

Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 31 липня 2020 року у справі № 757/34139/18-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 369/7704/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 760/408/19, від 25 жовтня 2021 року у справі № 607/3393/18.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 з 1998 року, а ОСОБА_2 з 1983 року працювали вчителями у Довговільському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області, який перейменовано у Довговільський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Володимирецької селищної ради, правонаступником якого є Довговільський ліцей Володимирецької селищної ради, на умовах безстрокового трудового договору.

18 березня 2020 року набрав чинності Закон України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року, яким визначено правові, організаційні та економічні засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти.

Відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» (в редакції чинній, на момент укладення з позивачками строкового трудового договору), педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Підпунктом 2 пункту 3 розділу X «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-ІХ (в редакції чинній, на момент укладення з позивачками строкового трудового договору) передбачено, що набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, яким виплачується пенсія за віком, згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

До 01 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов`язані були припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками таких закладів освіти, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 цього Закону.

Крім того, Закон України «Про повну загальну середню освіту» (в редакції, чинній, на момент укладення з позивачками строкового трудового договору) містив імперативну норму про те, що безстроковий трудовий договір безумовно припиняється, а працівнику гарантується продовження роботи на певний строк, подання заяви працівником не вимагається, та після створення адміністрацією нових умов роботи такий працівник може відмовитися працювати на нових умовах. Для того, щоб працівник виявив свою незгоду з новими умовами роботи, адміністрація створює умови роботи (видає наказ про припинення безстрокового трудового договору і укладення строкового трудового договору) і лише після цього з`ясовує, чи бажає працівник продовжувати роботу, чи ні.

У 2020 році на виконання вимог 2 пункту 3 розділу X «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про повну загальну середню освіту», абзацу 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» з позивачками було укладено строкові договори про роботу на тих же посадах в тому ж закладі строком на 1 рік.

Так, 12 червня 2020 року Довговільським навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області відносно ОСОБА_1 було видано наказ від № 47-к, а відносно ОСОБА_2 - наказ № 53-к про переведення з безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року.

Отже, між позивачками (із кожною окремо) та відповідачем був укладений строковий трудовий договір в період дії абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», якою було визначено, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Наказами відповідача від 09 червня 2021 року № 42-к та № 46-к ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відповідно було звільнено з роботи 25 серпня 2021 року в зв`язку із закінченням строкового трудового договору по пункту 2 статті 36 КЗпП України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020 (118/20) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX, згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років».

Конституційний Суду України, зокрема, вказав, що установлення для педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, можливості укладення з ними виключно строкових трудових договорів, на відміну від педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які не досягли пенсійного віку та не отримують пенсії за віком, становить безпідставне та необґрунтоване обмеження прав цих осіб у трудових відносинах за ознакою віку та юридичним фактом отримання пенсії за віком. До того ж оспорювані приписи Закону ставлять педагогічних працівників у нерівне, невигідне і вразливе становище залежно від наявності у них певного виду власності (пенсійних виплат) та форми власності відповідного закладу загальної середньої освіти: ці приписи Закону поширюються на педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, однак не поширюються на педагогічних працівників тих закладів загальної середньої освіти, що не належать до державної або комунальної власності. Тому приписи абзацу третього частини другої статті 22 Закону не відповідають частинам першій, другій статті 24 Конституції України.

Верховний Суд звертає увагу на те, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все як рішення загального характеру, яким визначається позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нового висновку та зміни таким чином стану юридичної визначеності (див., наприклад, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 922/1391/18 (пункт 9.9), Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 4819/49/19).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суди попередніх інстанцій, дослідивши обставини справи та надані сторонами докази та встановивши, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обіймали посади вчителів у Довговільському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад» Володимирецької районної ради Рівненської області, який перейменовано у Довговільський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Володимирецької селищної ради, правонаступником якого є Довговільський ліцей Володимирецької селищної ради, висловили свою письмову згоду на продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року, на підставі якої відповідачем видано відповідні накази від 12 червня 2020 року про переведення їх з безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір, які позивачки не оскаржували, тобто не оспорювали у встановленому законом порядку своє переведення із безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір; встановивши, що строк трудових договорів, на який їх було укладено, закінчився і роботодавець не висловив своє бажання продовжувати трудові відносини з позивачками після закінчення строку їх дії, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що звільнення позивачок з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України, відповідає нормам трудового законодавства.

Також суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що у заявах від 31 травня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили саме продовжити дію строкового трудового договору до 25 травня 2024 року та не зверталися до відповідача з вимогами про укладення з ними безстрокових трудових договорів. Крім того, в уточненій позовній заяві, поданій у березні 2023 року, позивачки просили, зокрема, укласти з ними строкові трудові договори на період з 26 серпня 2021 року по 07 лютого 2023 року, а з 07 лютого 2023 року - безстрокові трудові договори.

Отже позивачки послідовно виявляли бажання на продовження дії саме строкових трудових договорів, для укладення яких потрібно волевиявлення не тільки працівника, а і роботодавця, який не висловив своє бажання продовжувати з ними трудові відносини після закінчення строку їх дії.

Установивши, що протягом дії строкових трудових договорів позивачки не зверталися до відповідача з вимогами про переведення на безстрокові трудові договори; оскаржувані накази про звільнення прийняті відповідачем із застосуванням чинних на той момент норм Закону України «Про повну загальну середню освіту», які не мали очевидних ознак неконституційності та на момент ухвалення Конституційним Судом України рішення від 07 лютого 2023 року, яке позивачки просили застосувати, трудові правовідносини між сторонами по справі припинились, суди правильно вказали про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Також суди правильно звернули увагу на те, що накази про звільнення не містять посилання на те, що звільнення позивачок відбулося у зв`язку із досягненням ними відповідного віку, а тому посилання щодо їх дискримінації за ознакою віку не знайшло свого підтвердження.

Верховний Суд погоджується з висновком судів попередній інстанцій про те, що звільнення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв`язку із закінчення строку трудового договору, є законним.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, зводяться до незгоди з ними, необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України) та тлумачення норм права на власний розсуд.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Науменко Юлія Володимирівна, залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович