Постанова

від 03.12.2024 по справі 260/9197/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2024 рокуЛьвівСправа № 260/9197/23 пров. № А/857/24592/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

Головуючого судді Ніколіна В.В.,

суддів Гінди О.М., Матковської З.М.,

за участі секретаря судового засідання Прачук І.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року (суддя Гебеш С.А., м. Ужгород) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 у жовтні 2023 року звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті, в якому просив: визнати дії Державної служби України з безпеки на транспорті в частині невиплати заробітної плати ОСОБА_1 в період з 01.02.2017 року по 21.10.2023 року неправомірними; стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті заборгованість з заробітної плати з 01.02.2017 року по 21.10.2023 року. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 22.12.2015 року був призначений на посаду начальника відділу надання адміністративних послуг Управління Укртрансбезпеки у Закарпатській області згідно наказу №268-к від 16.12.2015 року, однак з лютого 2017 року по день подання позовної заяви до суду йому не виплачується заробітна плата. Вважає не виплату заробітної плати порушенням Закону України "Про оплату праці", у зв`язку з чим звернувся до суду за захистом порушених, на його думку, прав.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погодившись з ухваленим судовим рішення, його оскаржив позивач, який із покликанням на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити. В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, що в матеріалах справи відсутній доказ звільнення ОСОБА_1 , відповідачем не було надано оригінал наказу з підписом керівника відповідача та підписом ОСОБА_1 . Вказує, що заяву на звільнення та заяву про надсилання йому копії трудової книжки писав під тиском і після 31.01.2017 продовжував працювати. Доказом наявності трудових відноси між позивачем та відповідачем є, зокрема, відсутність доказу видачі трудової книжки позивачу.

Відповідач подано письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити таку без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що Наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 16.12.2015 № 268-к "Про призначення ОСОБА_3 " позивач був призначений на посаду начальника відділу надання адміністративних послуг Управління Укртрансбезпеки у Закарпатській області з 22.12.2015 року (а.с. 31, Т.1).

Наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 27.01.2017 № 114 "Про звільнення ОСОБА_4 " позивача було звільнено з посади начальника відділу надання адміністративних послуг Управління Укртрансбезпеки у Закарпатській області з 31.01.2017 року за угодою сторін, відповідно до пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та частиною 2 статті 86 закону України «Про державну службу» (а.с. 49, Т.1).

Як вбачається із копію даного наказу позивач особисто був ознайомлений з наказом про звільнення 27.01.2017 року про що свідчить його особистий підпис на вказаному наказі.

Разом з тим, у матеріалах справи наявна заява позивача написана власноручно від 30.01.2017 року, відповідно до якої він звернувся до голови Укратрансбезпеки про видачу йому трудової книжки шляхом направлення її Новою Поштою на адресу вул. Меліоративна, відділення 1, м. Виноградів, Закарпатська область (а.с. 47, Т.І).

У вказаній заяві зазначено, що трудову книжку Позивач просить вислати йому у зв`язку із звільненням.

Представник позивача у судовому засіданні вказала на те, що написання заяви від 26.01.2017 року і заяви про направлення трудової книжки написані позивачем під психологічним тиском, однак вказане не підтверджено будь якими доказами.

Разом з тим, до матеріалів справи представник позивача додала заяву про вчинення кримінального правопорушення від 29.08.2024 року, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, в якій позивач просив внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати досудове розслідування за фактом вчинення кримінального правопорушення.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідач після припинення трудових відносин з позивачем не повинен нараховувати та виплачувати йому заробітну плату.

Статтею 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Трудові відносини між працівником і роботодавцем регламентуються Кодексом законів про працю України (надалі - КЗпП України).

У відповідності до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу», дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Стаття 98 КЗпП України, що оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно- правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.

Як вбачається із матеріалів справи трудовий договір між відповідачем і ОСОБА_1 було припинено 31.01.2017, що підтверджується наказом за №114-к.

Апелянт покликається на те, що в матеріалах справи відсутній доказ звільнення, не надано оригіналу наказу про звільнення та на підробку документів співробітниками відповідача.

Слід вказати, що наказ від 27.01.2017 року №114-к "Про звільнення ОСОБА_1 " не оскаржений, а позивач з вказаним наказом ознайомлений 27.01.2017 року.

Посилання позивача на підробку документів співробітників відповідача, апеляційний суд відхиляє, оскільки допустимим доказом, який підтверджує підробку документів є рішення суду, а не заява про вчинення кримінального правопорушення, яка подана позивачем 29.08.2024 року, тобто після спливу 7-ми років після його звільнення.

Також, у відповідності до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Як встановлено судом, розрахунок з позивачем при звільненні проведено у січні 2017 року.

Стосовно покликання апелянта на те, що позивач продовжував виконувати свої посадові обов`язки.

На думку колегії суддів, апелянтом не надано належних і допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин, а саме: докази його перебування на робочому місці, докази виконання службових обов`язків дистанційно, докази звернення до Державної служби України з безпеки на транспорті щодо виплати заробітної плати. Тобто, протягом шести років апелянт не отримував заробітну плату від відповідача і не вчиняв жодних дій стосовно цієї ситуації.

Стосовно повернення трудової книжки колегія суддів зазначає наступне.

30.01.2017 позивач звернувся до голови Укратрансбезпеки про видачу йому трудової книжки шляхом направлення її Новою Поштою на адресу вул. Меліоративна, відділення 1, м. Виноградів, Закарпатська область (а.с. 47, Т.І).

У вказаній заяві зазначено, що трудову книжку Позивач просить вислати йому у зв`язку із звільненням.

У відповідності до вказаної заяви трудова книжка була надіслана ОСОБА_1 , що підтверджується копією експрес накладної в матеріалах справи.

Крім того, на підтвердження того, що позивач був звільнений з роботи вказує також і те, що у Єдиному державному реєстрі розміщено декларацію позивача "після звільнення особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (охоплює попередній рік 2017), яка подана ним особисто 27.03.2018 року (а.с. 179-181, т. І).

Аналізуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що трудові відносини між сторонами припинились 31.01.2017 року, доказів протилежно позивачем суду не надано, а відтак відсутні правові підстави для проведення виплати заробітної плати особі з якою відсутні трудові відносини.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 822/3345/17 зазначено, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Таким чином, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення суб`єкта владних повноважень, яке безпосередньо порушує права, свободи чи законні інтереси позивача. Захист порушеного права на майбутнє не допускається.

Відповідно до статті 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статті 76 КАС України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов`язаний суб`єкт владних повноважень.

Разом з тим, згідно з принципом змагальності позивач має спростувати доводи суб`єкта владних повноважень, якщо заперечує їх обґрунтованість.

Натомість, позивачем не надано доказів на підтвердження факту порушення його прав.

Апеляційний суд резюмує, що відповідач після припинення трудових відносин з позивачем не повинен нараховувати та виплачувати йому заробітну плату.

Отже, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.

В підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.

Міркування і твердження апелянта не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв`язку з чим його апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню.

Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.

Керуючись ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2024 року у справі №260/9197/23 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя В. В. Ніколін судді О. М. Гінда З. М. Матковська Повне судове рішення складено 10.12.24