Постанова

від 12.12.2024 по справі 240/31015/23

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/31015/23

Головуючий у 1-й інстанції: Шуляк Л.А.

Суддя-доповідач: Граб Л.С.

12 грудня 2024 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Граб Л.С.

суддів: Матохнюка Д.Б. Сторчака В. Ю.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Головного управління Національної поліції в Житомирській області та Міністерства внутрішніх справ України на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області та Міністерства внутрішніх справ України про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Житомирській області (відповідач 1) та Міністерства внутрішніх справ України (відповідач 2), в якому просив:

-визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо ненарахування та невиплати :

- грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткових відпусток за вислугу (стаж) роботи та як учаснику бойових дій, без урахування святкових днів, при звільненні за період з 1993 року по 07.11.2015 року, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції 07.11.2015 з урахуванням індексації;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити :

- грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткових відпусток за вислугу (стаж) роботи та як учаснику бойових дій, без урахування святкових днів, при звільненні за період з 1993 року по 07.11.2015 року, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції 07.11.2015 з урахуванням індексації;

- зобов`язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області виплатити ОСОБА_1 : середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку;

-зобов`язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області виплатити позивачу: моральну шкоду, заподіяну внаслідок затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 50 000 гривень.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2024 року позов задоволено частково:

-визнано протиправною бездіяльність Міністерства внутрішніх справ України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані відпустки при звільненні з 1993 року по 06.11.2015 року;

-зобов`язано Головне управління Національної поліції в Житомирській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні відпустки при звільненні з 1993 року по 06.11.2015 року з урахуванням індексації.

В іншій частині позову відмовлено.

Не погодившись з судовим рішенням в частині задоволення позову, відповідачі подали апеляційні скарги, в яких просять рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційних скарг апелянти посилаються на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору.

За правилами п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що останні підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом ГУНП в Житомирській області №79 о/с від 29.04.2016 року майора поліції ОСОБА_1 , заступника начальника сектору Володарськ-Волинського відділення поліції Коростишівського відділу поліції ГУНП в Житомирській області звільнено зі служби в поліції за пунктом 2 частини 1 статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" (через хворобу).

Із отриманої відповіді ГУНП в Житомирській області від 13.06.2023 року № В-153/12/01-2023 позивач дізнався про те, що останнім не було використано відповідні відпустки за деякий період проходження служби як в органах внутрішніх справ міліції, так і в поліції, право на які позивач має згідно законодавства України.

23 червня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до ГУНП в Житомирській області із заявою, в якій просив:

1. нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані відпустки (всіх її видів на яких мав право: основної, додаткової, в тому числі за вислугу (стаж) роботи та як учаснику бойових дій, без урахування святкових днів) при звільненні за період з 1993 року по 29 квітня 2016 року, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції 29.04.2016 року з урахуванням індексації;

2. нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні із 29 квітня 2016 року по день фактичного розрахунку (відповідно до вимог статей 116, 117 Кодексу законів про працю України);

3. сплатити моральну шкоду, заподіяну внаслідок затримки розрахунку при звільненні зі служби, у розмірі 50 000 гривень (відповідно до статті 237-1 Кодекс законів про працю України);

4. надати «конкретний» звіт щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані відпустки (всіх її видів), із зазначенням наступної інформації, (зразок таблиці надав).

На заяву від 23.06.2023 року ГУНП в Житомирській області 17 жовтня 2023 року надало відповідь за № В-185/29/105/05-2023, в якій окрім іншого зазначило, що виплата компенсації за невикористані дні інших додаткових відпусток зазначеним Законом України "Про Національну поліцію" не передбачена.

Позивач вважаючи такі дії відповідача протиправними, звернувся до суду з даним позовом.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про часткову обгрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 45 Конституції України гарантовано, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Згідно зі статтею 74 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Пунктом 1 статті 4 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР «Про відпустки» установлені такі види щорічних відпусток: 1) основна відпустка; 2) додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; 3) додаткова відпустка за особливий характер праці; 4) інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

За змістом статті 76 КЗпП України щорічні додаткові відпустки надаються працівникам: 1) за роботу із шкідливими і важкими умовами праці; 2) за особливий характер праці; 3) в інших випадках, передбачених законодавством. Тривалість щорічних додаткових відпусток, умови та порядок їх надання встановлюються нормативно-правовими актами України.

При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Пунктом 49 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР № 114 від 29 липня 1991 р. передбачалося, що особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: чергові, короткострокові, через хворобу, канікулярні, у зв`язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ, додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв`язку з навчанням.

Обчислення тривалості відпусток - по добове. Святкові дні, встановлені законодавством неробочими, до тривалості відпусток не включаються.

Пунктом 56 Положення № 114 визначено, що особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.

Особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що передбачене нею право на отримання грошової компенсації гарантується особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, виключно за відпустку, яку ними не використано в році звільнення.

Таким чином, норми спеціального законодавства взагалі не передбачають нарахування та сплату компенсацію за невикористану відпустку минулих років перед звільненням.

Право працюючої особи на відпочинок у формі щорічної оплачуваної відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Порядок отримання такої відпустки особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ станом на час виникнення спірних правовідносин визначався Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі- Положення № 114). Так, відповідно до підпункту а) пункту 49 Положення №114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються чергові відпустки.

Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення пунктів 52 та 55 Положення №114. Так, згідно із абзацом другим пункту 52 вказаного Положення передбачено, що особам рядового і начальницького складу, які захворіли під час чергової відпустки, вона після одужання продовжується на число невикористаних днів. Крім того, відповідно до абзацу 3 пункту 55 Положення №114 за бажанням осіб рядового і начальницького складу, невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Системний аналіз наведених норм свідчить, що законом не виключаються випадки, коли особою рядового і начальницького складу відпустка не буде використана протягом календарного року. Одночасно, не передбачено позбавлення таких осіб права на відпустку, яке вони уже отримали в попередньому календарному році. При цьому, за бажанням таких осіб, вони можуть використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Отже, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, особа має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з особою рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

З огляду на не врегулювання приписами положення №114 питання компенсації невикористаної частини відпустки працівникам органам внутрішніх справ за роки, що передували року звільнення, застосуванню підлягають приписи КЗпП України, Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон № 504/96-ВР).

Аналогічний підхід до правозастосування при вирішенні подібних за змістом правовідносин неодноразово застосовано Верховним Судом, зокрема, у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 810/3246/16, від 11 червня 2020 року у справі № 823/384/17, від 25 червня 2020 року у справі № 440/2896/19, від 19 січня 2021 року у справі №160/10875/19, від 04 лютого 2021 року у справі №640/17872/19.

Так, за з приписами частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Отже, у випадку звільнення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної так і додаткової відпустки.

Таким чином, Кодекс законів про працю України гарантував при звільненні працівникам виплату грошової компенсації за всі дні невикористаної щорічної відпустки.

При цьому, компенсація за невикористані додаткові відпустки не обмежується тільки роком звільнення та поширюється на роки, що передували звільненню.

Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного суду від 23.10.2019 по справі №826/8185/18, яка в силу ч.5 ст.242 КАС України, підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Із наданої Головним управлінням Національної поліції в Житомирській області інформації слідує, що ОСОБА_1 відповідно до записів в особових рахунках на видачу грошового забезпечення та заробітної плати, використано чергові щорічні відпустки за наступні роки:

за 2000 рік (за період з 05.02.2000) використано 10 діб; (мав право на 30 діб чергової щорічної відпустки);

за 2001 рік використано 30 діб (що підтверджується наказом Володарськ-Волинського РВ від 14.08.2001 № 78; архівна справа № 29 опис 2 фонд 71); (мав право на 35 діб чергової щорічної відпустки); за 2002 рік використано 35 діб (що підтверджується наказом Володарськ Волинського РВ від 02.09.2002 № 78; архівна справа № 30 опис 2 фонд 71); (мав право на 35 діб чергової щорічної відпустки);

за 2003 рік використано 14 діб; (мав право на 35 діб чергової щорічної відпустки);

за 2004 рік - інформація про використання відпусток відсутня; (мав право на 35 діб чергової щорічної відпустки);

за 2005 рік використано 13 діб; (мав право на 35 діб чергової щорічної відпустки);

за 2006 рік використано 25 діб; інформація про використання відпусток відсутня; (мав право на 40 діб чергової щорічної відпустки); (мав право на 40 діб чергової щорічної відпустки); за 2007 рік

за 2008 рік - інформація про використання відпусток відсутня; (мав право на 2010 (мав право на 40 діб чергової щорічної відпустки);

за 2009 рік використано 40 діб; (мав право на 40 діб чергової щорічної відпустки);

за 2010 рік використано 40 діб; (мав право на 40 діб чергової щорічної відпустки);

за 2011 рік використано 45 діб; (мав право на 45 діб чергової щорічної відпустки);

за 2012 рік використано 45 діб; (мав право на 45 діб чергової щорічної відпустки);

за 2013 рік використано 45 діб; (мав право на 45 діб чергової щорічної відпустки);

за 2014 рік використано 45 діб; (мав право на 45 діб чергової щорічної відпустки);

за 2015 рік (до 06.11.2015) використано 5 діб; (мав право на 45 діб чергової щорічної відпустки).

Отже, наданими відповідачем 1 відомостями підтверджується право позивача на компенсацію невикористаної відпустки за період з 2000 по 2008 року та за 2015 рік, з урахуванням індексації, яка є невід`ємною складовою частиною сум грошового забезпечення поліцейських.

При цьому позовні вимоги про виплату компенсації за невикористані відпустки за період з 2009 по 2014 рік є безпідставними, оскільки вищезазначеною інформацією підтверджується і те, що ОСОБА_1 у цих роках скористався своїм правом на відпустку в повному обсязі.

В той же час, позовні вимоги, що стосуються періоду з 1993 по 1999 рік є передчасними, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження того, що щорічна відпустка за даний період останнім не використана.

На підставі аналізу наведених вище нормативно-правових актів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в тій частині, що позивач має право на отримання грошової компенсації за невикористаної дні відпустки за період з 2000 по 2008 року та за 2015 рік.

Надаючи правову оцінку доводам відповідача 2 в тій частині, що останній не є правонаступником УМВС у Житомирській області, в якому до 06.11.2015 року проходив службу позивач, а тому суд безпідставно визнав його бездіяльність протиправною, колегія суддів вказує на таке.

Згідно з частиною п`ятою статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

14 квітня 2015 року МВС України видано наказ № 431 «Про заходи щодо реформування органів внутрішніх справ».

16 вересня 2015 року Уряд прийняв постанову № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ», якою вирішив утворити як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції, у тому числі Головне управління Національної поліції в Житомирській області. Цією ж постановою вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ, у тому числі УМВС України в Житомирській області.

09 липня 2021 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис №1003051110020008324 про державну реєстрацію припинення юридичної особи УМВС України в Житомирській області.

Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов`язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.

У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов`язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі.

Отже, правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) іншому або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постановах від 13 березня 2019 року (справа № 524/4478/17) та від 20 лютого 2019 року (справа № 826/16659/15).

У такому разі також відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із публічних правовідносин.

Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.

При цьому можна виділити дві форми адміністративного (публічного) правонаступництва: 1) фактичне (або компетенційне адміністративне правонаступництво), тобто таке, де вирішуються питання передачі фактичних повноважень від одного до іншого органу, посадової особи (або повноважень за компетенцією) та 2) процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво.

Фактичне (компетенційне) адміністративне (публічне) правонаступництво - це врегульовані нормами адміністративного права умови та порядок передання адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб`єкта владних повноважень, припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення повноважень посадової особи.

Процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво - це унормована можливість заміни адміністративним судом (на будь-якій стадії процесу судового розгляду справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій (крім випадків перегляду справи за винятковими чи нововиявленими обставинами)) сторони чи третьої особи іншим суб`єктом, коли права та обов`язки суб`єкта владних повноважень перейшли від сторони (в адміністративній справі) до іншого суб`єкта владних повноважень, а також можливість суб`єкта публічної адміністрації (правонаступника) вступити в судовий процес як сторона чи третя особа.

При визначенні процесуального адміністративного (публічного) правонаступництва суд повинен виходити з того, хто є правонаступником у спірних правовідносинах, і враховувати таке: якщо під час розгляду адміністративної справи буде встановлено, що орган державної влади, орган місцевого самоврядування, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржуються, припинили свою діяльність, то суд повинен залучити до участі у справі їхніх правонаступників.

У разі ж відсутності правонаступників суд повинен залучити до участі у справі орган, до компетенції якого належить ухвалення рішення про усунення порушень прав, свобод чи інтересів позивача. У разі зменшення обсягу компетенції суб`єкта владних повноважень, не пов`язаного з припиненням його діяльності, до участі у справі як другого відповідача суд залучає іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого передані або належать функції чи повноваження щодо вирішення питання про відновлення порушених прав, свобод чи інтересів позивача.

Отже, підставою для переходу адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень до іншого (набуття адміністративної компетенції) є події, що відбулися із суб`єктом владних повноважень.

Згідно з пунктом 51 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 13 січня 2011 року у справі «Чуйкіна проти України» (Chuykina v. Ukraine) (заява № 28924/04) ліквідація державної установи без правонаступництва не може звільнити державу від необхідності виконання рішення щодо ліквідованого органу. У цій справі Суд також зазначив, що «інший висновок дозволить державі використовувати такий підхід, щоб уникати сплати боргів своїх органів, особливо беручи до уваги те, що потреби, які змінюються, змушують державу часто змінювати свою організаційну структуру, включаючи формування нових органів та ліквідацію старих».

Указані правові висновки щодо правонаступництва зазначені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі №9901/348/19.

У постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 826/9815/18 Верховний Суд зазначив, що повноваження відповідних державних органів не є статичними і можуть передаватись від одного органу до іншого у випадку зміни законодавства. При цьому, такий перехід може не збігатися у часі з юридичним припиненням суб`єкта владних повноважень унаслідок реорганізації чи ліквідації. У зв`язку із цим Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого:

-якщо спір виник з приводу реалізації суб`єктом владних повноважень, що припиняється, його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту його вибуття з правовідносин, щодо яких виник спір, унаслідок, зокрема, передачі відповідним розпорядчим актом його адміністративної компетенції іншому (іншим) суб`єктам владних повноважень;

-якщо спір виник у відносинах, що не пов`язані з реалізацією суб`єктом владних повноважень його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту припинення сторони суб`єкта владних повноважень (повне правонаступництво).

Колегія суддів враховує, що спір між сторонами цієї справи виник у відносинах публічної служби у зв`язку з проходженням позивачем служби в органах внутрішніх справ та не стосується публічно-владних функцій УМВС України в Житомирській області.

Так, положеннями статей 1, 2 Закону України «Про міліцію» було передбачено, що міліція це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров`я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Основними завданнями міліції, зокрема було: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення кримінальних правопорушень.

Своєю чергою, приписами статей 1, 2 Закону України «Про Національну поліцію» установлено, що Національна поліція України це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Завданнями поліції, зокрема, є надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності.

Поряд з цим, згідно з Положенням про МВС України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 878, МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах: забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг; захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності; міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

На підставі співставлення завдань і функцій цих трьох органів можна дійти висновку, що МВС України є органом влади, який формує державну політику, зокрема у сфері забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг. Між тим, реалізація державної політики у вказаній сфері відноситься до компетенції Національної поліції, а до цього вказані завдання та функції держави покладались на міліцію.

Таким чином правонаступником прав та обов`язків ліквідованого УМВС України в Житомирській області, ураховуючи правовий статус, обсяг повноважень і принцип територіальності, є територіальний орган Національної поліції, а саме Головне управління Національної поліції в Житомирській області.

Подібна правова позиція щодо передачі функцій ліквідованих управлінь МВС України до відповідних управлінь Національної поліції неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 23 травня 2018 року в справі №П/811/3414/15, від 25 червня 2020 року в справі №420/6852/18, від 06 серпня 2020 року в справі №821/3865/15-а, від 22 жовтня 2020 року в справі №520/5147/19, від 05 листопада 2020 року в справі №752/2391/17 (2а-14/09), від 04 серпня 2022 року в справі №824/3161/14-а, від 17 травня 2023 року в справі №240/11052/20, від 28 червня 2023 року у справі № 823/1462/15 та від 17 серпня 2023 року у справі №240/2979/21.

З огляду на вищенаведене колегія суддів погоджується з відповідачем 2 про помилковість висновків суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності Міністерства внутрішніх справ України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані відпустки при звільненні з 1993 року по 06.11.2015 року.

Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору не в повному обсязі встановив фактичні обставини справи та не надав їм належної правової оцінки, а доводи апеляційних скарг частково спростовують висновки суду першої інстанції та дають правові підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.

У силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно зі ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення зокрема є, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що необхідно скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та прийняти в цій частині нову постанову про часткове задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційні скарги Головного управління Національної поліції в Житомирській області та Міністерства внутрішніх справ України задовольнити частково.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2024 року скасувати в частині задоволення позовних вимог.

Прийняти в цій частині нову постанову, якою позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані відпустки при звільненні за період з 2000 по 2008 рік та за 2015 рік.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні відпустки при звільненні з 2000 по 2008 рік та за 2015 рік, з урахуванням індексації.

В іншій частині позову відмовити.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий Граб Л.С. Судді Матохнюк Д.Б. Сторчак В. Ю.