Постанова

від 12.12.2024 по справі 380/10791/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/10791/23 пров. № А/857/24915/24 А/857/24938/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді:Затолочного В.С.,

суддів:Гудима Л.Я., Качмара В.Я.,

розглянувши у порядку письмового провадження в електронній формі апеляційну скаргу Львівської обласної ради на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 року та додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року, та апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року у справі № 380/10791/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної ради про визнання протиправним та скасування рішення (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Сидор Н.Т. у м. Львів Львівської області в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження (без виклику учасників справи), справа за апеляційною скаргою сформована в змішаній (письмові та електронній) формі), -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з адміністративним позовом до Львівської обласної ради (далі також - ЛОР, відповідач), у якому просив суд визнати протиправним та скасувати пункт 1.2 рішення ЛОР від 06.04.2023 № 477 «Про звернення Львівської обласної ради».

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 року адміністративний позов задоволено повністю.

Додатковим рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на правничу допомогу задоволено частково.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ЛОР судові витрати у виді витрат на професійну правничу допомогу в сумі 4500 гривень.

У задоволенні іншої частини вимог заяви відмовлено.

Не погодившись із вказаними рішенням та додатковим рішенням, їх оскаржив відповідач, оскільки вважає їх незаконними, прийнятими з неповним з`ясуванням обставин справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог та вимог щодо стягнення судових витрат відмовити повністю.

В обґрунтування апеляційних вимог вказує, що міркування позивача щодо підбурювання до дискримінації осіб з ЛГБТ+ спільноти не обґрунтовано обставинами та доказами. Також акцентує увагу суду, що позивач не надав доказів на підтвердження своїх позовних вимог, а також доказів, які б підтверджували те, що оскаржуване рішення обласної ради порушує або може порушити його права та законні інтереси. Зазначає, що заявлений розмір витрат на правничу допомогу є необґрунтованим та неспівмірним з обсягом наданих адвокатом послуг.

У відповідь на подану апеляційну скаргу позивач подав відзив, в якому заперечує проти вимог скарги, вважає їх безпідставними та необґрунтованими, просить відмовити у задоволенні вимог апелянта.

Відповідачем також подано письмову відповідь на відзив позивача на апеляційну скаргу, в якому заперечуються доводи позивача.

Позивачем подано до суду заперечення проти відповіді на відзив на апеляційну скаргу, в яких він просить залишити апеляційну скаргу ЛОР без задоволення.

Позивач, вважаючи, що суд першої інстанції необґрунтовано зменшив розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, що порушує вимоги статей 134 та 139 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України), також звернувся до суду з апеляційною скаргою на додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року.

Відповідач подав на апеляційну скаргу позивача письмовий відзив, в якому просить відмовити в її задоволенні.

Позивач, в свою чергу, подав письмові заперечення на відзив відповідача, в яких спростовує його доводи, викладені у відзиві.

У відповідності до вимог частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 КАС України.

Перевіривши за наявними в електронній справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач публічно ідентифікує себе як цисгендерний бісексуальний чоловік, що належить до чисельної української спільноти ЛГБТ+2 людей.

13.03.2023 у Верховній Раді України зареєстровано законопроєкт № 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств».

Рішенням XVII позачергової сесії VIII скликання № 477 від 06.04.2023 «Про звернення Львівської обласної ради» ЛОР, керуючись статтею 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», частиною четвертою статті 37 Регламенту Львівської обласної ради VIII скликання, беручи до уваги ініціативу депутатських фракцій політичних партій: «Європейська Солідарність», «Об`єднання «Самопоміч», ВО «Свобода», враховуючи висновки постійних комісій з питань розвитку місцевого самоврядування, з питань законності, депутатської етики, регламенту та свободи слова, звернулася до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України щодо проєкту Закону України «Про інститут реєстрованих партнерств» (додаток 2), пункт 1.2 рішення.

Згідно Додатку 2 до рішення обласної ради від 06.04.2023 № 477 зміст звернення є наступним:

«Ми, депутати Львівської обласної ради, глибоко стурбовані з приводу реєстрації законопроекту № 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» як такого, що суперечить Конституції України, Сімейному кодексу України, волевиявленню громадян України і моральним засадам українського суспільства.

Національно-визвольна московсько-українська війна мала б максимально зосередити українське суспільство на перемозі над ворогом та ухваленні відповідних законів, зорієнтованих на посилення фронту і тилу водночас. Натомість спостерігаємо вкрай загрозливі дві основні тенденції, що не лише послаблюють чи віддаляють нашу перемогу над Москвою, але ідеологічно знищують та морально розбещують українське суспільство. Ідеться про нападки на дві визначальні суспільні цінності: національне та родинне виховання.

1. Основою національного виховання є гуманітарні дисципліни в навчальних закладах, що формують національний світогляд: українська мова, українська література, історія України. Починаючи від міністра освіти Д. Табачника і до післямайданних міністрів освіти і науки переписувалися підручники з історії України за московськими лекалами, скасовувалася обов`язковість вивчення української мови та історії України у вищих навчальних закладах, що спричинило національно загрозливі процеси англіїзації. Згодом вилучення української літератури з комплексного тексту на ЗНО для абсолютної більшості спеціальностей. Відтак, продовжуючи політику денаціоналізації освіти в 2014 - 2019 рр., у лютому 2023 року депутати Верховної Ради України підтримали рішення про вилучення історії України як обов`язкового предмета на ЗНО.

2. Родинне виховання на основі традиційних цінностей - це запорука сильної нації, де діти, як наступне покоління - основа мотивації захищати свій дім зі зброєю в руках. Поза тим вже понад п`ять років у Міністерстві освіти і науки України працює антидискримінаційна експертиза шкільних підручників.

Насправді - це комісія, що пропагує в освіті гендерну ідеологію, формує статево нейтральне освітнє середовище, що руйнує здоровий психосексуальний розвиток дітей та просуває ідеї ЛГБТ-руху в українських закладах освіти. Показово, що виконання обов`язків уповноваженої особи з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в Міністерстві освіти і науки України було покладено на першого заступника Міністра - керівника робочої групи.

Відтак 7 березня 2023 року, в день поховань українських воїнів Юрія Горовця «Святоша», Максима Михайлова «Непийпиво», Богдана Лягова «Аполлон» і Тараса Карпюка «Тарасій», що були відвертими антагоністами деструктивного руху ЛГБТ, - в інформпросторі з`являється епатажна новина: народний депутат від фракції «Голос» пропонує законопроєкт про цивільні партнерства, які названо сімейним союзом, що неминуче матиме правові наслідки.

Як свідчить світова практика, запровадження «партнерств» - це лише етап на шляху до визнання одностатевих шлюбів. Гомосексуальний порядок денний, автори законопроекту маніпулятивно й агресивно протиставляють російському світогляду, прирівнюючи таким чином противників гомосексуалізму до проросійських елементів. Відтак свою пропозицію надати державне визнання гомосексуальним союзам ототожнюють з турботою про армію, наголосивши, що через невелику кількість гомосексуалістів у Збройних Силах України, держава має виконувати вимоги ЛГБТ.

Цього ж дня на підтримку одностатевих «партнерств» висловилася і заступниця Міністра юстиції України, зазначивши, що шлюб як союз чоловіка і жінки є застарілою парадигмою, яку потрібно змінювати поетапно.

Нагадаємо, що 2018 року Міністерство юстиції України повідомило, що ця згубна і нав`язувана ідеологія не може бути реалізована через громадський опір представників «сімейних цінностей» та Української Ради Церков і релігійних організацій. Закликаємо і зараз висловити свій одностайний протест і захистити українську націю від посягання на її високі моральні цінності в час війни, осердям яких є родина і діти, а, отже, майбутнє України як національної держави.

Ми, депутати Львівської обласної ради, вважаємо абсолютно неприпустимим ухвалення зазначеного законопроекту. Вимагаємо від органів вищого державного управління не допустити розгляд проекту Закону України «Про інститут реєстрованих партнерств» та запровадження інституту цивільних партнерств в Україні.».

Вважаючи таке рішення відповідача протиправним в частині пункту 1.2, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржуване рішення не відповідає критеріям рішення суб`єкта владних повноважень, визначених пунктом 1 частини другої статті 2 КАС України, адже таке прийняте не на підставі та не у межах повноважень, що визначені Конституцією та законами України.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції і, надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Предметом позову є оскарження позивачем рішення Львівської обласної ради в частині звернення депутатів Львівської обласної ради до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України щодо проєкту Закону України «Про інститут реєстрованих партнерств», прийняте на сесії Львівської обласної ради 06.04.2023.

Відповідно до статті 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. З цього конституційного положення у системному взаємозв`язку з положеннями статті 6 Конституції України про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, випливає, що органи місцевого самоврядування не є органами державної влади, а місцеве самоврядування слід розглядати як форму здійснення народом влади, яка визнається і гарантується в Україні (стаття 7 Конституції України).

Конституція України (стаття 140) визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Відповідно до статті 1 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі також Закон № 280/97-ВР) обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (частина перша статті 2 Закону № 280/97-ВР).

Частиною другою статті 2 Закону № 280/97-ВР передбачено, що місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Статтею 5 Закону № 280/97-ВР визначено, що система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Частиною третьою статті 24 Закону № 280/97-ВР органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Проаналізувавши вище наведені норми, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що органи місцевого самоврядування, в тому числі обласні ради, мають право вирішувати лише питання місцевого значення і лише за умов, що такі законом віднесені до їх компетенції.

Статтею 43 Закону № 280/97-ВР передбачено перелік питань, що вирішуються виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради, зокрема, заснування місцевих публічних аудіовізуальних медіа у порядку, визначеному Законом України «Про медіа»; прийняття за пропозицією територіальних громад рішення щодо проведення консультативного опитування з питань, які стосуються їх спільних інтересів; затвердження відповідно до закону Положення про зміст, опис та порядок використання символіки району, області; прийняття рішень щодо об`єднання в асоціації, вступ до асоціацій та інших форм добровільних об`єднань органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, а також про вихід із них; укладення та схвалення угод про об`єднання єврорегіонального співробітництва, прийняття рішень про утворення об`єднання єврорегіонального співробітництва, про приєднання до такого об`єднання або про вихід з нього, затвердження статуту об`єднання єврорегіонального співробітництва та внесення до нього змін; прийняття рішень про вступ до європейського об`єднання територіального співробітництва та про вихід з такого об`єднання; затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку, підготовки територіальної оборони та населення України до участі в русі національного спротиву відповідно району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їх виконання; розгляд прогнозів відповідно районних, обласних бюджетів, затвердження таких бюджетів, внесення змін до них, затвердження звітів про їх виконання; вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідно районного, обласного значення, а також про скасування такого дозволу; встановлення правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зон санітарної охорони джерел водопостачання, обмеження або заборони використання підприємствами питної води у промислових цілях; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об`єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам`ятками історії або культури, які охороняються законом; прийняття за пропозицією відповідних сільських, селищних, міських рад рішень, пов`язаних зі створенням спеціальних вільних та інших зон, зміною у статусі цих зон, внесення до відповідних органів пропозицій з цих питань; прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і в порядку, визначених законом; прийняття рішень щодо делегування місцевим державним адміністраціям окремих повноважень районних, обласних рад; заслуховування інформації прокурорів та керівників органів Національної поліції про стан законності, боротьби із злочинністю, охорони громадської безпеки і порядку та результати діяльності на відповідній території; встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги, які надаються підприємствами, що перебувають у спільній власності територіальних громад, представництво інтересів яких здійснює відповідна районна чи обласна рада, а також суб`єктами господарювання, що здійснюють управління (експлуатацію) цілісними майновими комплексами таких підприємств.

Відповідно до частини другої статті 43 Закону № 280/97-ВР районні і обласні ради можуть розглядати і вирішувати на пленарних засіданнях й інші питання, віднесені до їх відання вказаним та іншими законами.

Як видно із спірного рішення Львівської обласної ради від 06.04.2023 № 477, в частині пункту 1.2 обласна рада вирішила звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України щодо проєкту Закону України «Про інститут реєстрованих партнерств», в якому висловлює неприпустимість прийняття цього законопроєкту та вимагає не допустити його розгляд.

Виходячи із законодавчо закріплених повноважень обласної ради, апеляційний суд резюмує, що до повноважень Львівської обласної ради не входять питання висловлювання позицій щодо законопроєктів та вимог не допускати розгляд таких.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що питання державної політики щодо запровадження інституту цивільних партнерств й унормування прав та обов`язків партнерів не має жодної територіальної специфіки і не є питанням місцевого значення.

Відтак, приймаючи спірне рішення відповідач всупереч вказаних вище норм вийшов за межі наданих законодавством повноважень, перебравши при цьому на себе не властиві функції у вирішенні питань не місцевого, а державного значення.

Так, відповідно до статті 85 Конституції України, прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України.

Згідно рішення Конституційного Суду України від 28 лютого 2018 року № 2-р/2018, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні, який має повноваження приймати закони. Прийняття законів є колективною (колегіальною) діяльністю народних депутатів України. Таке повноваження не може бути реалізовано жодним іншим органом державної влади.

Парламентський регламент є основним законодавчим актом, що фіксує (закріплює, визначає) конституційно-правовий інститут парламентських процедур, що реалізуються в діяльності єдиного органу законодавчої влади в Україні.

Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI затверджено Регламент Верховної Ради України, який, серед іншого, визначає законодавчу процедуру та не передбачає внесення зауважень та пропозицій до проєкту закону органами місцевого самоврядування.

Відповідач в апеляційний скарзі зазначає, що у спірному зверненні депутати висловили свої зауваження та пропозиції до проєкту закону, втім суд апеляційний суд констатує, що наведені обґрунтування не спростовують висновку суду першої інстанції, що відповідач, приймаючи спірне рішення, вирішував питання, не віднесене до його компетенції.

Слід також зазначити, що частиною першою статті 13 та статтею 21 Закону України від 11 липня 2002 року № 93-IV «Про статус депутатів місцевих рад» надано визначення понять «депутатське звернення», «депутатський запит», «депутатське запитання».

Так, депутатське звернення це - викладена в письмовій формі вимога депутата місцевої ради з питань, пов`язаних з його депутатською діяльністю, до місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, а також керівників правоохоронних та контролюючих органів, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, розташованих на території відповідної ради, здійснити певні дії, вжити заходів чи дати офіційне роз`яснення з питань, віднесених до їх компетенції.

Депутатський запит - це підтримана радою вимога депутата місцевої ради до посадових осіб ради і її органів, сільського, селищного, міського голови, керівників підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, які розташовані або зареєстровані на відповідній території, а депутат міської (міста обласного значення), районної, обласної ради - також до голови місцевої державної адміністрації, його заступників, керівників відділів і управлінь з питань, які віднесені до відання ради.

Депутатське запитання - це засіб одержання депутатом місцевої ради інформації або роз`яснення з тієї чи іншої проблеми.

Аналізуючи зазначені норми колегія суддів дійшла висновку, що депутатське звернення може містити вимоги депутата, а депутатський запит може містити підтримані радою вимоги депутата до інших суб`єктів правовідносин, виключно до розташованих на території відповідної ради органів, їх посадових осіб та керівників. Тобто, депутатське звернення може бути подано депутатом одноособово з питань, які відносяться до відання ради, і в межах адміністративно-територіальної одиниці, колективно може бути подано лише депутатський запит.

Відтак, приймаючи рішення від 06.04.2023 № 477 «Про звернення Львівської обласної ради» Львівською обласною радою не дотримано також вказаних вище норм законодавства, і тим самим порушено норми прямої дії статті 19 Конституції України.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуване рішення не відповідає критеріям рішення суб`єкта владних повноважень, визначених пунктом 1 частини другої статті 2 КАС України, адже таке прийняте не на підставі та не у межах повноважень, що визначені Конституцією та законами України.

Доводи відповідача про те, що спірне звернення не є підбурюванням до дискримінації є безпідставними, оскільки в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не вбачав, що висловлення депутатами обласної ради власної позиції у зверненні щодо неухвалення проєкту закону є підбурюванням до дискримінації осіб з ЛГБТ+ спільноти.

Щодо покликання Львівської обласної ради на висновок науково-правової експертизи Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака НАПрН України № 01-9/1-232 від 24.12.2023 та висновок науково-правової експертизи від 07.02.2020 Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН, то такі не спростовують висновків суду першої інстанції про вихід відповідачем за межі наданих законодавством повноважень при прийнятті спірного рішення.

Як убачається з апеляційної скарги відповідача, наведені в ній доводи щодо помилковості висновків суду у цій справі фактично зводяться до необхідності нової правової оцінки обставин у справі та дослідження наявних у матеріалах справи доказів. Водночас зазначеним доводам судом першої інстанції вже була надана належна правова оцінка.

Інших доводів на підтвердження правомірності своїх дій відповідач не навів, що не дає підстав вважати висновки суду першої інстанцій помилковими, а застосування ним норм матеріального та процесуального права - неправильним.

Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 року, відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши статтю 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, колегія суддів вважає, що така апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Щодо доводів відповідача та позивача про неправильність застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин норми матеріального права та порушення норм процесуального права при ухваленні додаткового рішення, то колегія суддів відхиляє такі та зазначає наступне.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами першою та другою статті 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Положення частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина третя статті 134 КАС України).

Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною п`ятою цієї ж статті встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За змістом частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

За положеннями статті 30 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Зазначений висновок узгоджується із практикою Європейського суду з прав людини (надалі також - ЄСПЛ), зокрема, у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», зазначено, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

На підтвердження витрат на правову допомогу адвоката представником позивача подано акт приймання-передання наданих послуг від 08.09.2024, згідно з яким вартість послуг відповідно до пункту 3 Додатку № 1 становить 91176,4 грн (1000,00 євро за офіційним курсом Національного банку України станом на 06.09.2023 45,5882 за 1 євро).

Також позивачем подано розрахунок витрат на професійну правничу допомогу від 08.09.2024, яким передбачено, що середня погодинна ставка роботи фахівця в АО «Аксон партнерз» - 1900,00 за годину.

Замовнику надано наступні послуги:

- підготовка позовної заяви та подання її до суду (помічниця адвоката Лялюк І.І., адвокат Климків Л.Я.): 25 годин, 47500,00 грн;

- підготовка відповіді на відзив та подання його до суду (помічниця адвоката Лялюк І.І., адвокат Климків Л.Я.): 13 годин, 24700,00 грн;

- підготовка клопотання про розгляд справи № 380/10791/23 за правилами загального позовного провадження (помічниця адвоката Лялюк І.І., адвокат Климків Л.Я.): 2,5 години, 4750,00 грн;

- підготовка клопотання про розгляд справи №380/10791/23 за правилами загального позовного провадження (помічниця адвоката Лялюк І.І., адвокат Климків Л.Я.): 1,5 години, 2850,00 грн;

- підготовка клопотання про звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо надання висновку у справі про дискримінацію та його подача до суду (адвокат Климків Л.Я.): 3 години, 5700,00 грн;

- підготовка відповіді на заперечення щодо клопотання про звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо надання висновку про дискримінацію та її подача до суду (адвокат Климків Л.Я.): 1,5 години, 2850,00 грн;

- підготовка заяви про прискорення розгляду справи (помічниця адвоката Лялюк І.І., адвокат Климків Л.Я.): 1,5 години, 2850,00 грн.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що сума судових витрат на професійну правничу допомогу, яку позивачі просять стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, підлягає зменшенню за відсутністю ознак співмірності, визначених частиною п`ятою статті 134 КАС України.

Перевіряючи обґрунтованість заяви позивача щодо компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції звернув увагу на те, що відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

В контексті наведеного апеляційний суд звертає увагу на те, що наведені вище положення законодавства покладають обов`язок доведення неспівмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказала на те, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Представник відповідача подала заперечення, у якому вказує, що заявлений розмір витрат на правничу допомогу є абсолютно не співмірним з судовим процесом, зважаючи на незначну складність справи, яка розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, та заявленими позовними вимогами.

Щодо покликань відповідача та позивача на те, що суд першої інстанції неправильно визначив співмірність витрат позивача на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

У постанові від 24.01.2019 року у справі № 910/15944/17 Верховний Суд зауважив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», заява № 19336/04). У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Колегія суддів наголошує, що у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

З огляду на викладене, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Суд першої інстанції вказав, що врахував обсяг наданих послуг адвокатом, виходячи з критерію розумності, пропорційності, співмірності розподілу витрат на професійну правничу допомогу та те, що заявлена сума до відшкодування витрат на правничу професійну допомогу є неспівмірною з вимогами, які заявлені у позовній заяві.

Доводи апеляційних скарг не містять обґрунтувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для відшкодування витрат на правничу допомоги чи неспівмірності розміру витрат із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) із реальним обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт).

З огляду на зазначене, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу адвоката у розмірі 911764,4 грн є необґрунтованим та непропорційним до предмета спору та складності справи, поряд з цим, враховуючи обсяг наданих адвокатом послуг, а також результат вирішення даної справи, доцільним буде відшкодування витрат в розмірі 4500,00 грн.

Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваних рішень суд першої інстанцій правильно встановив обставини справи, не допустив неправильного застосуванням норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для їх скасування, а тому апеляційні скарги слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Львівської обласної ради на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 року та додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2024 року та додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року у справі № 380/10791/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної ради про визнання протиправним та скасування рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Головуючий суддя В. С. Затолочний судді Л. Я. Гудим В. Я. Качмар