Постанова

від 12.12.2024 по справі 910/3206/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/3206/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» - Зінченко О.М., адвокат (дов. від 07.03.2024), Онищенко О.А., адвокат (дов. від 01.08.2024),

відповідача - Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» - Державне госпрозрахункове зовнішньоторгівельне підприємство «Спецтехноекспорт» - Свиридов І.Б., у порядку самопредставництва,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» - Державне госпрозрахункове зовнішньоторгівельне підприємство «Спецтехноекспорт»

на рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2024 (суддя Сташків Р.Б.)

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2024 (головуючий суддя: Сітайло Л.Г., судді: Коротун О.М., Андрієнко В.В.)

у справі № 910/3206/24

за позовом Державного підприємства Міністерства оборони України «Агенція оборонних закупівель» (далі - Агенція, позивач)

до Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» - Державне госпрозрахункове зовнішньоторгівельне підприємство «Спецтехноекспорт» (далі - Підприємство, відповідач, скаржник),

про стягнення 2 560 234,37 грн.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

Агенція звернулася до суду з позовом до Підприємства про стягнення 2 560 234,37 грн, з яких з яких: 1 405 241,42 грн пені та 1 154 992,95 грн процентів за користування коштами.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за державним контрактом на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення від 27.10.2023 №22/2-16-EDK-23 (далі - Контракт) у частині своєчасної поставки попередньо оплаченої першої партії товару.

Спір у справі виник у зв'язку із розбіжностями між сторонами у тлумаченні пункту 2.9 Договору щодо строку поставки товару. Так, позивач вважає, що місячний строк на поставку першої партії товару слід обліковувати з дати здійснення першої частини передоплати (30% від вартості всього товару), відповідач же вважає, що цей місячний строк необхідно обліковувати з моменту перерахування повної суми попередньої оплати у розмірі 97% від вартості спірної партії товару (30% перша частина передоплати + 67% від вартості першої партії товару).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.06.2024 у справі № 910/3206/24, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2024, позов задоволено повністю. Стягнуто з відповідача на користь позивача 2 560 234,37 грн.

Суд першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції у прийнятті оскаржуваного рішення вказав, що виходячи з положень пункту 2.9. договору та умов Специфікації до нього, які передбачають строки поставки трьох партій товару в строки, що обліковуються із «ТО» +1, +3 та +9 місяців, а увесь товар повинен бути поставлений не пізніше 9-ти місяців з дати перерахування першої частини коштів, то суди дійшли висновку, що під «ТО» сторонами визначається саме дата перерахування першої частини коштів на рахунок виконавця, а саме здійснення позивачем передоплати у розмірі 30% від вартості усього товару за договором. Водночас умова пункту 2.9 договору про здійснення попередньої оплати у сумі 67% від вартості кожної партії товару, готової до відвантаження, жодним чином не змінює строки поставки, а лише вказує про те, що ця передоплата повинна бути здійснена до поставки кожної партії товару, після отримання від відповідача повідомлення про готовність до відвантаження товару, та на підставі виставленого відповідачем рахунку.

Судові акти мотивовані підтвердженням належними доказами, поданими позивачем і не спростованими відповідачем, факту прострочення поставки відповідачем першої партії товару за Контрактом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Підприємство, з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду повністю і передати справу на новий розгляд.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Великої Палати Верховного Суду: від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18; від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18; від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21; об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц; від 23.01.2019 у справі № 355/385/17; від 05.12.2022 у справі № 753/8945/19; об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 18.08.2023 у справі № 927/211/22; Верховного Суду: від 26.06.2019 у справі № 126/3476/16-ц; від 15.11.2019 у справі № 909/887/18; від 18.03.2021 у справі № 910/9525/19; від 01.04.2021 у справі № 910/1102/20; від 06.04.2021 зі справи № 922/2056/20; від 01.07.2021 у справі № 917/549/20; від 01.06.2023 у справі № 914/596/22; від 05.09.2024 у справі № 910/16610/23.

Також скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції не досліджено всіх зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для справи (зазначене за своїм змістом відповідає пункту 4 частини другій статті 287 ГПК України та пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України); а також вказує на ухвалення судових рішень на підставі недопустимих доказів (що за своїм змістом відповідає пункту 4 частини другій статті 287 ГПК України та пункту 4 частини третій статті 310 ГПК України).

Крім того, скаржник зазначає про відсутність належного мотивування судами рішень в частині відхилення його доводів. Зокрема вважає, що Північним апеляційним господарським судом не зазначено мотиви, чому доводи апеляційної скарги відхиленні. Стверджує, що оскаржуваними судовими рішеннями через це порушено у відношенні нього принцип рівності учасників перед судом, адже, на його думку ,обґрунтування, пояснення, докази, клопотання залишилися без належного правового дослідження.

Доводи інших учасників справи, розгляд клопотань учасників справи

Агенція у відзиві на касаційну скаргу просило Суд залишити судові рішення попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, з посиланням, зокрема, на законність та обґрунтованість судових актів попередніх інстанцій.

Від Підприємства надійшли додаткові пояснення по справі, в яких відповідач, зокрема, підтримує касаційну скаргу та просить її задовольнити.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Рішення судів попередніх судових інстанцій мотивовані такими фактичними встановленими обставинами та висновками:

- між Агенцією (замовник) та Підприємством (виконавець) 27.10.2023 укладено Контракт, за умовами якого виконавець зобов'язується поставити замовнику з дотриманням вимог законодавства України, умов і вимог цього Контракту товари оборонного призначення, найменування, кількість, вартість (ціна) та строки поставки яких зазначені у цьому Контракті та у Специфікації товарів оборонного призначення (додаток № 1 до Контракту), для подальшого використання Збройними Силами України, а замовник - прийняти та оплатити товар у строки і на умовах Контракту;

- загальна вартість (ціна) товару за контрактом становить 383 247 660 грн без ПДВ (пункт 2.2. Контракту);

- абзацами 1, 2 пункту 2.9 контракту (з урахуванням змін, внесених Додатковою угодою від 02.11.2023 № 1) встановлено, що відповідно до вимог абзаців 4, 5 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення розпорядниками (одержувачами) бюджетних коштів попередньої оплати товарів, робіт і послуг, що закуповуються за бюджетні кошти» від 04.12.2019 № 1070 за рішенням головного розпорядника бюджетних коштів розрахунки за товари здійснюються шляхом проведення попередньої оплати у розмірі до 97% від вартості (ціни) товару за Контрактом на строк не більше як на 9 місяців з дати перерахування першої частини коштів на рахунок виконавця у такому порядку: - 30% від загальної вартості товару за контрактом здійснюється замовником на підставі рахунку, наданого виконавцем після надання замовнику дозволу уповноваженого органу з експертного контролю країни походження товару та країни, в якій розміщується постачальник товару на здійснення міжнародної передачі (транзиту) товарів; - 67% від вартості кожної партії готової до відвантаження за контрактом здійснюється замовником на підставі рахунку, наданого виконавцем після отримання повідомлення про готовність до відвантаження; - 3% від вартості кожної отриманої партії товару, оплачується на підставі підписаного сторонами акта приймання-передачі партії товару, з урахуванням отриманої виконавцем попередньої оплати. У разі проведення попередньої оплати товар поставляється не пізніше строку поставки товару, зазначеного у Специфікації;

- пунктом 4.1. Контракту визначено, що виконавець зобов'язаний поставити товар, згідно з умовами цього Контракту, не пізніше строку, визначеному в Специфікації;

- Специфікацією товарів оборонного призначення, що є додатком № 1 до Додаткової угоди від 02.11.2023 № 1 до Контракту, встановлені строки поставки кожної партії товару. Товар повинен бути поставлений у такі строки: - 2000 одиниць у строк - «ТО + 1 місяць»; - 200 одиниць у строк - «ТО + 3 місяці»; - 2000 одиниць у строк - «ТО + 9 місяці». При цьому, «ТО» - дата отримання виконавцем попередньої оплати згідно з пунктом 2.9. Контракту;

- пунктом 3.3. Контракту (у редакції Додаткової угоди від 02.11.2023 № 1) визначено, що датою виконання виконавцем зобов'язань щодо поставки партії товару є дата підписання сторонами акта приймання-передачі партії товару за Контрактом;

- згідно з підпунктами 1, 4 пункту 7.2. контракту, у разі порушення строків поставки товару з виконавця стягується: - пеня у розмірі 0,1% вартості товару, з якого допущено прострочення виконання за кожен день прострочення; - за умови здійснення позивачем попередньої оплати, виконавець зобов'язаний сплатити на користь позивача проценти за користування коштами попередньої оплати (у частині вартості простроченого товару) у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, від дня порушення строку поставки товару до дня виконання відповідачем обов'язку щодо поставки товару, визначеного згідно з абзацом 1 пункту 3.3. цього Контракту;

- на виконання умов Контракту 13.11.2023 позивачем здійснено на користь відповідача попередню оплату у сумі 114 974 298 грн (30% від загальної вартості товару за Контрактом), що підтверджується платіжною інструкцією від 11.11.2023 № 1;

- листом від 29.11.2023 відповідач повідомив позивача про готовність до постачання першої партії товару у кількості 2000 одиниць, відповідно до повідомлення іноземного постачальника. Також просив позивача здійснити оплату другої частини платежу за першу партію товару, відповідно до пункту 2.9. Контракту. До листа додано відповідний рахунок на оплату від 27.10.2023 № 22/2-16-EDK-23 у сумі 67 905 900 грн;

- 07.12.2023 позивач здійснив передоплату першої партії товару за Контрактом на суму 67 905 900 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 05.12.2023 № 70 (передплачено повністю першу партію продукції);

- 26.12.2023 між сторонами складено акт приймання-передачі № 294/м першої партії товару у кількості 2000 одиниць на загальну суму 127 749 220 грн, що сторонами не оспорюється.

Позивач, посилаючись на неналежне виконанням відповідачем умов Контракту щодо порушення строку поставки товарів на 11 днів, звернувся до суду з цим позовом про стягнення з відповідача 1 405 241,42 грн пені та 1 154 992,95 грн процентів за користування коштами попередньої оплати, на підставі пункту 7.2. Контракту.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми нарахованих штрафних санкцій за прострочення поставки попередньо оплаченої першої партії товару.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин, здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційне провадження у цій справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

В обґрунтування доводів касаційної скарги Підприємство посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Великої Палати Верховного Суду: від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18; від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18; від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21; об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц; від 23.01.2019 у справі № 355/385/17; від 05.12.2022 у справі № 753/8945/19; об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 18.08.2023 у справі № 927/211/22; Верховного Суду: від 26.06.2019 у справі № 126/3476/16-ц; від 15.11.2019 у справі № 909/887/18; від 18.03.2021 у справі № 910/9525/19; від 01.04.2021 у справі № 910/1102/20; від 06.04.2021 зі справи № 922/2056/20; від 01.07.2021 у справі № 917/549/20; від 01.06.2023 у справі № 914/596/22; від 05.09.2024 у справі № 910/16610/23.

Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин. Так, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункт 5 частини першої статті 296 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Верховний Суд у постановах від 11.11.2020 у справі № 753/11009/19, від 27.07.2021 у справі № 585/2836/16-ц, зазначив, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів Отже, правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду, який обов'язковий для суду та інших суб'єктів

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у перелічених вище постановах Верховного Суду, з огляду на таке.

Так, у справі № 922/2056/20 (в контексті доводів скаржника щодо обов'язковості виконання погоджених сторонами умов договору, зокрема, визначення моменту відліку (початку) строків поставки) предметом розгляду були вимоги про стягнення пені та штрафу за порушення строків поставки товару, судові рішення в якій про відмову в задоволенні позовних вимог були скасовані Верховним Судом з направленням справи на новий розгляд, оскільки суди не дослідили та не надали оцінку умовам договору щодо строку (графіку) поставки товару. При цьому, на думку скаржника, у вказаній справі суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо зміни строків поставки товару за договором шляхом листування. Скаржник вказував на те, що таке листування сторін не могло змінювати зобов'язання сторін за договором в частині строків поставки товару. Верховний Суд в цій справі вказав на те, що суди, не дослідивши поданих позивачем доказів (зокрема, графіку поставки товару, який є додатком № 3 до договору поставки та є його невід'ємною частиною), дійшли до передчасного висновку про те, що сторони не встановили у договорі строку поставки та щодо того, що сторони встановили строк поставки шляхом листування, з чого помилково виходив суд апеляційної інстанції. Водночас у справі № 910/3206/24 суди, надавши в межах своїх повноважень оцінку умовам Контракту встановили, що у разі проведення попередньої оплати, товар поставляється не пізніше строку поставки товару, зазначеного у Специфікації. Оскільки умови Специфікації передбачають строки поставки трьох партій товару в строки, які обліковуються із «ТО» +1, +3 та +9 місяців, а увесь товар повинен бути поставлений не пізніше 9-ти місяців з дати перерахування першої частини коштів, а «ТО»- це дата отримання виконавцем попередньої оплати згідно з пунктом 2.9. Контракту (30% попередньої оплати від загальної вартості товару за Контрактом, яка фактично оплачена замовником 13.11.2023), проте виконавцем першу партію товару фактично поставлено з простроченням на 11 днів від строку, визначеного у Специфікації, що підтверджується актом приймання-передачі від 26.12.2023 і сторонами Контракту не заперечується. Стосовно посилань скаржника на тотожність обстави у справі № 922/2056/20 та у справі, що розглядається стосовно визначення в угоді «ТО», що, на думку відповідача, свідчить про подібність правовідносин в означених справах, то такі відхиляються Судом, як хибні, зважаючи на таке. Наведеній скаржником у справі № 922/2056/20 «ТО» відповідно до змісту договору- це є дата підписання договору, натомість у справі № 910/3206/24 судами встановлено відповідно до змісту договору «ТО» у цих конкретних правовідносинах - це дата отримання виконавцем попередньої оплати згідно з пунктом 2.9. Контракту. Отже, відмінність між наведеною відповідачем справою та справою, судові акти по якій є предметом касаційного перегляду, зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норм, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Скаржник також посилається на постанову Верховного Суду у справі № 927/211/22 (в контексті доводів відповідача про те, що у разі нездійснення покупцем попередньої оплати товару, зобов'язання продавця щодо поставки товару не виникає), предметом розгляду якої було стягнення боргу за договором купівлі-продажу спеціалізованого вантажного лісовозу, за умовами якого право власності на товар мало перейти до покупця після повної оплати товару. Договір у вказаних правовідносинах передбачав розстрочення платежів за товар за графіком та право покупця отримати товар у користування після сплати 40% його вартості. Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду вирішував питання застосування до спірних правовідносин статей 538, 693, 697 ЦК України, а саме: що таке попередня оплата товару за договором купівлі-продажу; чи має право продавець стягнути з покупця попередню оплату за товар, у розмірі, передбаченому договором купівлі-продажу, якщо продавець ще не передав товар у власність покупця. Залишаючи без змін судові рішення про задоволення позову, Суд, зокрема, виходячи з правил зустрічного виконання зобов'язання, вказав, на обрання позивачем (продавцем) належного способу захисту при зверненні до суду з позовом про стягнення з відповідача (покупця) суми попередньої оплати за встановлених у справі, що розглядалася конкретних обставин порушення замовником зобов'язань з попередньої оплати товару при виконанні продавцем договору щодо передачі товару покупцю. Натомість у справі № 910/3206/24 обставин порушення замовником зобов'язань з попередньої оплати товару при виконанні державного Контракту (зокрема і строків внесення попередньої оплати замовником) або нездійснення замовником попередньої оплати за вказаним правочином судами попередніх інстанцій не встановлено і під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції встановлено належне виконання позивачем зобов'язань щодо попередньої оплати товару за спірним правочином і відповідачем зазначені обставини під сумнів не ставилися.

Що ж стосується висновку Верховного Суду, який викладений у постанові Верховного Суду зі справи № 910/1102/20, на неврахування якого також звертає увагу відповідач (предмет первісного позову - стягнення боргу за порушення умов договору щодо строків поставки товару, предмет зустрічного позову - стягнення боргу за порушення умов договору поставки в частині оплати отриманого товару у встановлені договором строки), то такий наведений в аспекті застосування статті 538 ЦК України, яка передбачає виконання зустрічних зобов'язань виконанням кожною зі сторін свого обов'язку у порядку, встановленому договором поставки. Суд виснував, що оскільки договір поставки має двосторонній характер, то певні обов'язки покладаються як на одну, так і на іншу сторону, тому у такому зобов'язанні кожна зі сторін одночасно є боржником, та кредитором. З точки зору виконання такі зобов'язання є зустрічними, оскільки виконання свого обов'язку однією із сторін обумовлюється виконанням другою стороною свого обов'язку. Виконання зустрічних зобов'язань передбачає виконання кожною із сторін свого обов'язку у порядку, встановленому в цьому випадку договором поставки. Якщо ж одна із сторін зобов'язання не виконує свого обов'язку у порядку і строки, встановлені договором, то відповідно друга сторона має право або зупинити виконання свого обов'язку, або відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. У справі № 910/1102/20 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення зустрічного позову постачальника за встановлених попередніми інстанціями обставин належного виконання ним договірних зобов'язання в частині поставки товару та не проведення замовником розрахунків за отриманий товар у встановлені договором строки. Водночас у справі № 910/3206/24, на відміну від справи № 910/1102/20, як вище зазначено, встановлено належне виконання замовником зобов'язань з попередньої оплати товару при виконанні державного Контракту (зокрема і строків внесення попередньої оплати замовником) в контексті визначення строків поставки згідно змісту укладеного сторонами правочину.

У справі № 910/16610/23 (на неврахування висновків якої скаржник також звертає увагу) предметом розгляду були вимоги Держпідприємства до Міноборони про стягнення боргу, що є різницею між встановленою у Контракті орієнтовною вартістю товару та фактично понесеними виконавцем витратами на закупівлю, які склали більшу суму, ніж погодили сторони в контракті. Суд, погодившись з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову та стягнення з Міноборони боргу, що є різницею між визначеною сторонами у контракті орієнтовною вартістю товарів та частковими сплатами за поставлене, зазначив, що виконавець має право на відшкодування фактичних витрат відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 335, однак в межах орієнтовної вартості товару, допоки така вартість не буде змінена шляхом укладення додаткової угоди, що допускається умовами Контракту, оскільки договірна ціна не змінюється, а встановлюється на підставі калькуляції фактичних витрат і не може перевищувати орієнтовної, відповідно, позов в частині стягнення фактичних витрат у сумі, що перевищує встановлену Контрактом орієнтовну вартість товарів, задоволенню не підлягає. Однак у справі № 910/3206/24, на відміну від справи № 910/16610/23, не вирішувалося питання правомірності стягнення розміру боргу за різницю між вартістю поставленого-прийнятого замовником товару та частковою його оплатою, здійсненою до моменту поставки. Стосовно посилань скаржника на зазначену постанову у справі № 910/16610/23 щодо неврахування попередніми інстанціями висновку Верховного Суду в аспекті не здійснення позивачем належних і достатніх дій, направлених на зміну умов укладеного договору, встановлення строку (терміну) його виконання, то такі є хибними та свідчать про намагання скаржника ввести Суд в оману, оскільки зазначених висновків вказана постанова суду касаційної інстанції у справі № 910/16610/23 не містить. Так, лише установча частина зазначеної постанови, в якій Верховним Судом відображено стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій, містить лише посилання на мотиви суду першої інстанції в контексті висновків щодо правомірності стягнення розміру боргу, який є різницею між вартістю поставленого-прийнятого товару та частковою оплатою, здійсненою позивачем до моменту поставки за обставин не здійснення замовником належних і достатніх дій, направлених на зміну умов контракту в частині орієнтовної вартості товарів, зокрема шляхом укладення додаткової угоди, в той час як договірна ціна правочину не може перевищувати погоджений розмір орієнтовної ціни товарів. Питання «встановлення строку (терміну) його виконання» в аспекті спірних правовідносин у справі № 910/16610/23 не досліджувалося взагалі. В той час як строки і умови, на яких здійснювалася передплата у спірних правовідносинах, як встановлено судами за змістом укладеного учасниками спірних правовідносин договору регулювались іншим нормативно-правовим актом, зокрема, відповідно до вимог абзаців 4, 5 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 04.12.2019 № 1070 «Деякі питання здійснення розпорядниками (одержувачами) бюджетних коштів попередньої оплати товарів, робіт і послуг, що закуповуються за бюджетні кошти». Таким чином, правовідносини у зазначеній відповідачем справі та у справі, що розглядається не є подібними. Крім того, у касаційній скарзі скаржник помилково посилається на зміст тієї частини рішення Верховного Суду, яка за своїм змістом не є правовим висновком, а лише вказує на певні фактичні обставини справи № 910/16610/23, які були встановлені в ній судом першої інстанції та враховані Верховним Судом при касаційному перегляді.

Судом відхиляються аргументи касаційної скарги про неврахування апеляційним господарським судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду: у справі № 753/11000/14-ц (предметом якої було стягнення боргу за договором купівлі-продажу квартири), у справі № 910/9525/19 (про тлумачення змісту договору про спільне використання аеродрому Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів»), у справі № 126/3476/16-ц (про тлумачення змісту договорів оренди землі), № 753/8945/19 (про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу нерухомого майна (квартири)), які стосуються порядку застосування тлумачення contra proferentem до тих випадків, коли правила статей 213, 637 ЦК України не дають можливості визначити справжній зміст умов договору, зокрема, щодо порядку проведення розрахунку у спорах зі стягнення заборгованості і ці постанови Суду ухвалені у правовідносинах, які є неподібними до тих, що розглядаються у цій справі; оскільки суттєво відрізняються за предметами і підставами позову, способом захисту, а також фактично-доказовою базою (встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами). Отже, застосування норм права наведених скаржником за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення не можуть бути релевантними до обставин цієї справи.

За доводами скаржника, суди попередніх інстанцій допустили порушення процесуального законодавства щодо обов'язку надати оцінку доказам, що входять до предмета доказування, їх належності, а також необхідності застосування категорій та стандартів доказування з дотриманням принципу змагальності, висновки щодо застосування яких викладені в постановах Верховного Суду у справах № 909/887/18, № 917/549/20 та № 914/596/22.

Так у справах: № 909/887/18, № 917/549/20 та № 914/596/22, на які посилається скаржник, Верховний Суд виснував, зокрема, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили і їх належність, допустимість, достовірність оцінюється кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). При цьому статтею 86 ГПК України передбачено оцінювання судом доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. З'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому. Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим і відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За вимогами частини четвертої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема: перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі. Вказані висновки щодо застосування зазначених норм права в господарському процесі мають універсальний характер, водночас застосування цих норм залежить від процесуальної поведінки сторін у розгляді конкретної справи. Отже, висновки про порушення процесуальних норм під час розгляду конкретної справи не можуть бути застосовані як аргумент неправильного застосування в іншій справі.

Водночас з матеріалів справи № 910/3206/24 порушення судами попередніх інстанцій приписів статей 73, 74, 76, 77, 86, 236-238 ГПК України в оцінці доказів, їх належності, застосуванні принципу змагальності та викладенні мотивувальної частини судового рішення Верховним Судом не встановлено. Між тим, судові рішення у наведених скаржником справах ухвалені за інших фактичних обставин, які формують зміст правовідносин та зібраних у таких справах доказів, іншого нормативно-правового регулювання, а також іншого суб'єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, тобто, зазначені справи і справа, судове рішення в якій переглядається, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них. А доводи касаційної скарги фактично направлені на спонукання суду касаційної інстанції здійснити переоцінку вже встановлених судами попередніх судових інстанцій обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями.

Що стосується посилань скаржника на постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 149/1499/18, № 917/1338/18, № 917/1212/21 та постанову об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справах № 355/385/17, то висновки у зазначених постановах стосувалися правовідносин, які не є подібними зі справою № 910/3206/24. Так, у справі № 149/1499/18 правовідносини виникли на підставі договору позики, а спірним питанням був спосіб оплати за користування позикою, який сторони правочину визначили у твердій сумі (а не у процентному відношенні до суми позики). У справі № 917/1338/18 про визнання недійсними рішень загальних учасників редакцій статуту підприємства, у т.ч. щодо перерозподілу часток та про визнання нікчемним договору купівлі-продажу і висновки Верховного Суду стосувалися питання переходу частки до спадкоємця мажоритарного учасника товариства та набуття ним статусу учасника у подібних правовідносинах і належності та ефективності способу захисту вимог про визнання недійсними рішення загальних зборів учасників, у т.ч. щодо питання перерозподілу часток учасників. У справі № 917/1212/21 про визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання незаконним і скасування наказу Державної служби геології та надр України, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування у товариства на користь Кабінету Міністрів України нерухомого майна та скасування державної реєстрації висновки Верховного Суду стосувалися чіткого розмежування таких способів захисту прав власника нерухомого майна, як віндикаційний та негаторний позови. При цьому Велика Палата Верховного Суду виснувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника або інтересу позивача, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. А у справі № 355/385/17 правовідносини виникли на підставі договору добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття), при цьому предметом спору у вказаній справі було питання щодо правомірності стягнення страхового відшкодування та компенсації моральної шкоди.

Таким чином, Суд касаційної інстанції вважає безпідставними та не бере до уваги посилання відповідача у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду у справі № 149/1499/18, № 917/1338/18, № 917/1212/21 та у постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 355/385/17, оскільки зазначені висновки Верховного Суду зроблені у неподібних до цієї справи (№ 910/3206/24) правовідносинах та є не релевантними для цієї справи.

Отже, наведена відповідачем підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного провадження, що виключає можливість скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду з цієї підстави.

Крім того Підприємство зазначає, що судом апеляційної інстанції не досліджено всіх зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для справи (зазначене підстава за своїм змістом відповідає пункту 4 частини другій статті 287 ГПК України та пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України).

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судом зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Щодо доводів скаржника про ухвалення судових рішень на підставі недопустимих доказів, що за своїм змістом відповідає пункту 4 частини другій статті 287 ГПК України та пункту 4 частини третій статті 310 ГПК України.

Під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом із тим за приписами статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 зі справи № 925/2301/14, від 19.06.2019 зі справи № 910/4055/18).

Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.

Водночас недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі №922/2319/20, від 16.02.2021 у справі №913/502/19, від 13.08.2020 у справі №916/1168/17, від 16.03.2021 у справі №905/1232/19, від 20.09.2022 у справі №910/3493/21.

Отже, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 910/13647/19.

Згідно із частинами першою та другою статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що скаржником не доведено факту встановлення судами попередніх інстанцій обставин, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів у справі, як і не наведено взагалі недопустимих доказів, на підставі яких судами попередніх інстанцій встановлено обставини, що мають суттєве значення для розгляду цього спору. При цьому такі доводи скаржника зводяться передусім до намагань здійснити переоцінку наявних у справі доказів, тоді як згідно з імперативними положеннями частини другої статті 300 цього Кодексу суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з частиною другою статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Судами попередніх інстанцій надано оцінку всім поданим сторонами доказам, до переоцінки яких, суд касаційної інстанції вдаватися не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

Верховний Суд окремо вважає за необхідне вказати, що в ухваленні цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено у рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у т.ч. касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Верховний Суд зазначає, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено.

Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві позивача на касаційну скаргу у тій частині, в якій вони не суперечать викладеному у цій постанові.

Щодо посилань скаржника на відсутність у спірних судових актах належного мотивування стосовно відхилення його доводів в аспекті незгоди з позовними вимогами, викладені в обґрунтуваннях, поясненнях, клопотаннях, які залишилися без належного правового дослідження, і такі обставини є порушенням принципу рівності учасників перед судом, то Верховний Суд зосереджує увагу скаржника на такому.

Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом застосовується в контексті забезпечення судом права на здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов'язків з метою доведення обставин, які мають значення справи і на які сторона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень з урахуванням інших засад господарського судочинства, зокрема, принципів диспозитивності, змагальності сторін.

ЗІ змісту оскаржуваних рішень та аналізу матеріалів справи не вбачається порушень судами попередніх інстанцій наведених вище засад господарського судочинства. Судами з дотриманням норм процесуального законодавства та в рамках повноважень здійснена оцінка доказів та обставин у справі, наданих учасниками справи.

ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» від 28.10. 2010 ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене та враховуючи рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України», зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження.

З огляду на викладене, визначених процесуальним законом підстав для скасування/зміни оскаржуваних судових рішень не вбачається.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Суд вважає, що доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі про неврахування висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду, не підтвердилися та не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою Підприємства в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, - касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Судові витрати

Судовий збір, сплачений у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» - Державне госпрозрахункове зовнішньоторгівельне підприємство «Спецтехноекспорт» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2024 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2024 у справі № 910/3206/24 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - закрити.

2. Касаційну скаргу Дочірнього підприємства Державної компанії «Укрспецекспорт» - Державне госпрозрахункове зовнішньоторгівельне підприємство «Спецтехноекспорт» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2024 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2024 у справі № 910/3206/24 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2024 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.10.2024 у справі № 910/3206/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя А. Ємець

Суддя Т. Жайворонок