Постанова

від 13.11.2024 по справі 754/874/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/11389/2024

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2024 року м. Київ

Справа № 754/874/24

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,

за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 березня 2024 року, ухвалене у складі судді Таран Н.Г.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України про зобов`язання звільнити з посади на підставі ч. 3 ст. 38 Кодексу законів про працю України,

встановив:

У січні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до відповідача Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України про зобов`язання звільнити з посади на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що вона перебувала в трудових відносинах з відповідачем, виконуючи роботу на посаді заступника начальника відділу матеріально-технічного забезпечення та на підставі наказу Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України від 04.05.2022 № 71 «Про звільнення ОСОБА_1 » була звільнена у зв`язку зі скороченням штату працівників управління згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Не погодившись із цим наказом, вона звернулася до суду з позовом про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 19 травня 2023 року у справі № 757/13354/22-ц у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц її апеляційну скаргу задоволено, рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 травня 2023 року скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволені, її поновлено на посаді, а також на її користь стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу. Вказаним рішенням встановлено факт недотримання відповідачем обов`язків, встановлених ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, що є підставою для висновку про те, що звільнення відбулось з порушенням встановленого законом порядку.

Постанова Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року в частині поновлення її на роботі допущена судом до негайного виконання. Обов`язок роботодавця негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі встановлений також ч. 8 ст. 235 КЗпП України. Вказаний обов`язок полягає у тому, що роботодавець повинен видати наказ про поновлення на посаді відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення оскаржуватися. Однак, в порушення вимог ч. 8 ст. 235 КЗпП України наказ про поновлення ОСОБА_1 на посаді видано лише 26 грудня 2023 року за № 400.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили. Враховуючи вказані вище порушення законодавства про працю, допущені відповідачем, які підтверджуються наявністю судового рішення про поновлення на роботі, що набрало законної сили, вона направила відповідачу засобами електронної пошти заяву від 26.12.2023 року, в якій просила звільнити її із займаної посади в день отримання заяви на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Вказану заяву відповідач отримав 27.12.2023 року. Листом від 27.12.2023 року № 15-7/44-2023/285290 відповідач відмовив їй у звільненні на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, обґрунтувавши свою відмову тим, що станом на 27 грудня 2023 року постанову Київського апеляційного суду від 02.11.2023 року у справі № 757/13354/22-ц виконано.

Встановлені факти порушення відповідачем законодавства про працю надають їй право розірвати трудовий договір з підстав, визначених ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 19 березня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності доказів для застосування ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки встановлення постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц порушення відповідачем законодавства про працю є належною та достатньою підставою для заявлення позивачем вимог про застосування ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Аналогічний підхід Верховний Суд застосував у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 821/1685/16 та від 31 жовтня 2023 року у справі № 640/7737/21.

Що стосується другої зазначеної позивачем в заяві про звільнення підстав для застосування ч. 3 ст. 38 КЗпП України, а саме не виконання відповідачем приписів ч. 8 ст. 235 КЗпП України, суд дійшов помилкового висновку про відсутність порушення відповідачем наведеної норми законодавства про працю.

У роботодавця існує обов`язок добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі та цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець повинен видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Управління адміністративними будинками управління справами апарату Верховної ради України просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що відповідач прийняв необґрунтоване рішення про неможливість звільнити ОСОБА_1 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Позивач не враховує, що при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства з боку роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Однак, станом на 27.12.2023 року постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року виконано.

Заявлені фактичні витрати позивача на правничу допомогу в розмірі 10 000 грн є занадто високими та неспівмірними зі складністю цієї справи та наданим адвокатом обсягом послуг та не відповідає критерію реальності та розумності.

В судовому засіданні представники позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , ОСОБА_4. підтримали доводи апеляційної скарги, просили суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Представник відповідача Управління адміністративними будинками Управління справами апарату Верховної Ради України - Мукомел Р.І. заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін по справі, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що відповідач повідомив про наявність наказу про поновлення на роботі, про що позивач не заперечує, і відповідач не створював перешкод щодо виконання позивачем попередніх обов`язків за посадою.

При цьому суд врахував, що рішення суду відповідачем виконано в добровільному порядку, з моменту постановлення рішення допущеного до негайного виконання - позивач в свою чергу не приступила до виконання посадових обов`язків та не надала суду жодних доказів на підтвердження перешкоджання з боку відповідача допустити її до робочого місця.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що відповідачем прийнято не обґрунтоване рішення про неможливість звільнити ОСОБА_1 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Колегія суддів не погоджується із такими висновками суду першої інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Управлінням адміністративними будинками Управління справами апарату Верховної Ради України, виконуючи роботу на посаді заступника начальника відділу матеріально-технічного забезпечення та на підставі наказу Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України від 04 травня 2022 № 71 «Про звільнення ОСОБА_1 » була звільнена з роботи у зв`язку зі скороченням штату працівників управління згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 19 травня 2023 року у справі № 757/13354/22-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 травня 2023 року скасовано та прийнято нове рішення, яким вимоги позивача задоволено, ОСОБА_1 поновлено на посаді та на її користь стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 07.05.2022 року по 02.11.2023 року у розмірі 578 015,10 грн (а. с. 15-24).

26 грудня 2023 року ОСОБА_1 на електронну адресу відповідача направила заяву із вимогою про звільнення її із роботи на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України (а. с. 25).

Наказом Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України від 26.12.2023 року № 400 «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 » скасовано наказ Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України від 04.05.2022 року № 71 «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу матеріально-технічного забезпечення з 07.05.2022 року (штатний розпис працівників Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України, введений в дію розпорядженням по Управлінню адміністративними будинками від 13.01.2022 № 15-7/03-07) (а. с. 7).

Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України листом від 26 грудня 2023 року за № 15-7/44-2023/284162 повідомлено позивача про поновлення на посаді заступника начальника відділу матеріально-технічного забезпечення з 07 травня 2022 року.

Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України листом від 27 грудня 2023 року № 15-7/44-2023/285290 надало відповідь на заяву ОСОБА_1 від 26.12.2023 року, у якому зазначалось про те, що: ОСОБА_1 було проінформовано листом від 26.12.2023 року № 15-7/44_2023/284162 про поновлення на посаді; середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 07.05.2022 року по 25.12.2023 року виплачено; станом на 27.12.2023 року постанову Київського апеляційного суду від 02.11.2023 року у справі № 757/13354/22-ц виконано. З огляду на викладене відсутні правові підстави для звільнення ОСОБА_1 згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України (а. с. 14).

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно з ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.

Розірвання трудового договору за ч. 3 ст. 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку.

При вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

За змістом ст. 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору.

Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року у справі № справа № 199/8766/18 (провадження № 61-797св20) зазначив: «Обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України є порушення власником трудового законодавства або умов трудового договору. При цьому для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника».

У постанові Верховного Суду від 16 червня 2022 року в справі № 211/5625/19 зазначено, що «розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Отже, при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору.

Роботодавець може не погоджуватись з тим, що мають місце порушення, які відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України є підставами для розірвання трудового договору за ініціативою працівника у строки, визначені останнім, що, у свою чергу, свідчить про виникнення трудового спору.

Отже, умовою розірвання трудового договору з ініціативи працівника згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України є винні дії власника або уповноваженого ним органу через невиконання законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.

В обґрунтування своїх вимог позивач ОСОБА_1 зазначала, що відповідачем порушено вимоги законодавства про працю щодо невчасного виконання постанови Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-цпро поновлення на роботі. Також позивач зазначала, що підставою звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України є порушення відповідачем норм ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України при звільненні 04 травня 2022 року, що встановлено постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц.

У цій справі судом встановлено, що у заяві про звільнення з роботи від 26 грудня 2023 року позивач як підставу для застосування ч. 3 ст. 38 КЗпП України зазначила два факти порушення відповідачем законодавства про працю, а саме: не виконання приписів ч. 2 ст. 40 та ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України (1); не виконання приписів ч. 8 ст. 235 КЗпП України (2).

Верховний Суд у постанові від 31 жовтня 2023 року у справі № 640/7737/21 у контексті висновків щодо застосування ч. 3 ст. 38 КЗпП України зазначив, що судове рішення у спорі між працівником та роботодавцем, яким встановлені порушення законодавства про працю, є належним доказом для цілей застосування ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Поновлення порушених трудових прав працівника за наслідками розгляду судової справи не «вичерпує» значення встановлених під час розгляду справи порушення законодавства про працю.

Аналогічного підходу застосування норми ч. 3 ст. 38 КЗпП України притримується Верховний Суд у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 813/2869/17 та від 26 листопада 2020 року у справі № 821/1685/16.

Крім того, у постанові від 14 грудня 2023 року у справі № 640/15473/22 Верховний Суд зазначив, що «суд апеляційної інстанції не спростував висновку суду першої інстанції щодо допущених відповідачем порушень трудового законодавства, а виходив з того, що позивачка вже отримала судовий захист своїх прав у відповідних правовідносинах, що не дає їй права на звільнення відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, адже положення частини третьої статті 38 КЗпП України не ставлять можливість звільнення працівника за цією нормою у залежність від того, чи є порушення законодавства про працю триваючими та чи поновлені права працівника після відповідних порушень.

Додатковим підтвердженням цього висновку є зміни, внесені до частини третьої статті 38 КЗпП України згідно із Законом України від 16.11.2022 №2759-IX, яким цю норму викладено в такій редакції: «Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили».

Отже, виходячи з наведених змін, ухвалення на користь працівника судового рішення у спорі про поновлення його трудових прав є радше підтвердженням відповідних обставин, а не перешкодою для звільнення працівника на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.»

Згідно з ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Колегія суддів погоджується із твердженням позивача про те, що факт порушення Управлінням адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради Українизаконодавства про працю встановлено у постанові Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц.

Так, судом у справі № 757/13354/22-ц встановлено, що відповідачем не було належно виконано обов`язки, встановлені ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, та не запропоновано позивачу наявні вакансії, що існували у нього з дня попередження про наступне звільнення позивача до дня її звільнення з посади, що призвело до незаконного звільнення позивача.

Обставини порушення Управлінням адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради Українивимог законодавства про працю при прийнятті наказу про звільнення від 04.05.2022 року, на які посилався позивач у заяві про звільнення, були предметом окремого судового розгляду, за результатами якого судом вжито заходів судового захисту порушених прав позивача - скасовано наказ і поновлено її на роботі.

З огляду на безперервність трудових відносин через поновлення позивача на посаді, встановлені судовим рішенням порушення законодавства про працю не можна кваліфікувати як такі, що не стосуються цих спірних правовідносин (наведене узгоджується із висновками Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2023 року у справі № 640/7737/21).

Таким чином, факт порушення відповідачем щодо позивача приписів ч. 2 ст. 40 та ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України встановлено постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц, такі обставини є преюдиційними для цієї справи та для цілей застосування ч. 3 ст. 38 КЗпП України позивач може посилатися на такі обставини.

Також судом у цій справі встановлено, що постанова Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц виконана Управлінням адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України 26 грудня 2023 року шляхом видачі наказу № 400 про поновлення позивача на посаді заступника начальника відділу матеріально-технічного забезпечення з 07.05.2022 року.

Частина 1 ст. 235 КЗпП Українипередбачає, що в разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядав трудовий спір, підлягає негайному виконанню (ч. 7 ст. 235 КЗпП України).

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його оголошення в судовому засіданні.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Виконання рішення вважається закінченим із моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника.

Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.

Верховний Суд України в постанові від 01.07.2015 року у справі № 6-435цс15дійшов висновку, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно й негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі. Цей обов`язок полягає в тому, що в роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення оскаржуватися. Враховуючи лексичне значення (тлумачення) поняття «затримка» як «зволікання», «проволока», відповідно до змісту норм ст. 236 КЗпП, затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 20 квітня 2022 року у справі № 212/9107/19 «затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати не видання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин».

Зі змісту постанови Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц вбачається, що представник Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України - Воронов Є.Є. брав участь у судовому засіданні.

Враховуючи те, що судове рішення про поновлення позивача на роботі ухвалено 02 листопада 2023 року, тоді як відповідач видав наказ про поновлення позивача на роботі лише 26 грудня 2023 року, колегія суддів вважає, що з вини відповідача допущено затримку виконання судового рішення, що свідчить про порушення трудового законодавства зі сторони відповідача стосовно позивача на момент подання останнім заяви про звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Посилання сторони відповідача на те, що постанова Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року про поновлення на роботі не була пред`явлена позивачем до примусового виконання в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», а відповідач оскаржував в касаційному порядку постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц не спростовують наведених висновків, оскільки вказане судове рішення набрало законної сили та підлягало негайному виконанню.

Із відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що 30 листопада 2023 року Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України засобами поштового зв`язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України на постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року.

Таким чином, судом касаційної інстанції не ухвалювалося рішення про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у справі № 757/13354/22-ц.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів, встановивши, що з боку відповідача щодо позивача мало місце порушення законодавства про працю, а саме положень ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, що встановлено судом у справі № 757/13354/22-ц, а також допущено затримку виконання судового рішення про поновленні позивача на роботі, дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про розірвання трудового договору за ініціативою позивача згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Суд першої інстанції не встановив належним чином всіх обставин справи та дійшов помилкових висновків про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що відповідачем прийнято необґрунтоване рішення про неможливість звільнити ОСОБА_1 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги позивача, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи та прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог : зобов`язати Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України звільнити ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу матеріально-технічного забезпечення Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України на підставі частини 3 статті 38 Кодексу Законів про працю України.

Згідно з ч. 1, п.1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною 2 ст. 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 3 ст. 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Частинами 2-4 ст. 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Разом з тим, відповідно до п. 1, 2 ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Судом встановлено, що 12.01.2024 року між Адвокатським бюро «Олег Зудінов та партнери» і ОСОБА_1 укладено договір про надання професійної правничої (правової) допомоги № 01/24 ОЛВ, згідно з яким бюро зобов`язалося надавати клієнту професійну правничу (правову) допомогу, що полягає у складенні процесуальних документів та представництві інтересів з питань, пов`язаних з оскарженням відмови Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України звільнити клієнта з роботи на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України (п. 1.1).

Згідно з п. 1.3 договору сторони погодили, що за надання правової допомоги, зазначеної в п. 1.1 цього договору, клієнт сплачує бюро гонорар у фіксованому розмірі, що дорівнює 10 000 грн.

Згідно з рахунком від 27.04.2024 року № 27-04 ОСОБА_1 здійснила оплату правничої допомоги у справі № 754/874/24 згідно з договором від 12.01.2024 року № 01/24 ОЛВ у розмірі 10 000 грн.

Оцінивши надані стороною позивача докази на підтвердження розміру понесених витрат на правничу допомогу, колегія суддів вважає, що позивач довела належними та допустимими доказами розмір витрат на правничу допомогу, понесених в судах під час розгляду цієї справи, розмір таких витрат є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору та обсягу виконаних адвокатом робіт.

Колегія суддів вважає, що аналіз положень договору про надання професійної правничої (правової) допомоги від 12.01.2024 року № 01/24 ОЛВ свідчить про те, що визначений сторонами розмір гонорару 10 000 грн є оплатою клієнтом послуг адвоката за розгляд справи як у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції.

Разом з цим, сторона позивача не заявляла про відшкодування витрат на правничу допомогу під час розгляду справи у суді першої інстанції, а тому в силу принципу диспозитивності суд не здійснює такого відшкодування.

За таких обставин, витрати на правничу допомогу, понесені позивачем у суді апеляційної інстанції, підлягають відшкодуванню відповідачем у розмірі 5000 грн.

За подання позовної заяви до суду першої інстанції ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 1211,20 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 0.0.3408906691.1, за подання апеляційної скарги - 1 816,80 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 0.0.3581494424.1.

Таким чином, відповідач повинен компенсувати позивачу витрати по сплаті судового збору за подання до суду першої інстанції позовної заяви та до суду апеляційної інстанції апеляційної скарги у загальному розмірі 3028 грн.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 березня 2024 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення:

Позов ОСОБА_1 до Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України про зобов`язання звільнити з посади на підставі ч. 3 ст. 38 Кодексу законів про працю України - задовольнити.

Зобов`язати Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України звільнити ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу матеріально-технічного забезпечення Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України на підставі частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України.

Стягнути з Управління адміністративними будинками Управління справами Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 3028 грн. та витрати на правову допомогу в сумі 5000 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 13 грудня 2024 року

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.