Постанова
від 09.12.2024 по справі 916/1901/22
ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД


П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/1901/22Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Принцевської Н.М., Ярош А.І.

секретар судового засідання: Полінецька В.С.

за участю представників учасників справи:

від прокуратури Євглевський А.В., за посвідченням;

від Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, м. Білгород-Дністровський Одеської області не з`явився;

від Кілійського міжрайонного управління водного господарства, м. Кілія Одеської області не з`явився;

від Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича, с. Надеждівка Одеської області не з`явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса

на рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року, м. Одеса, суддя Смелянець Г.Є., повний текст рішення складено та підписано 27.03.2023 року

у справі №916/1901/22

за позовом Керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, м. Білгород-Дністровський Одеської області

до відповідачів: Кілійського міжрайонного управління водного господарства, м. Кілія Одеської області та Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича, с. Надеждівка Одеської області

про визнання недійсним договору, зобов`язання звільнити штучну водойму

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

У серпні 2022 року Керівник Білгород-Дністровської окружної прокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, м. Білгород-Дністровський Одеської області звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Кілійського міжрайонного управління водного господарства, м. Кілія Одеської області та Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича, с. Надеждівка Одеської області, в якому просив: визнати недійсним договір №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища від 28.07.2020 року, укладений між Кілійським міжрайонним управлінням водного господарства та Фізичною особою-підприємцем Павловим Олександром Петровичем; зобов`язати Фізичну особу-підприємця Павлова Олександра Петровича звільнити штучну водойму Дмитрівського водосховища площею 93,5 га, яка знаходиться на території Татарбунарської об`єднаної територіальної громади Білгород-Дністровського району Одеської області; вирішити питання щодо відшкодування на користь Одеської обласної прокуратури за рахунок відповідачів сплаченого прокурором судового збору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор, посилаючись на наявність у нього законних підстав для представництва інтересів держави в особі Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, зазначив, що вказаний вище спірний договір є удаваним та вчинений сторонами для приховання іншого правочину, а саме: позички нерухомого державного майна - земельної ділянки з розташованим на ній водним об`єктом.

Тому, на переконання прокурора, наявність у договорі № 398 від 28.07.2020 року, укладеному між Кілійським МУВГ та Фізичною особою підприємцем Павловим О.П. по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища, формальних умов договору підряду та договору надання послуг необхідно розцінювати як неналежне оформлення відносин позички і є лише способом, завдяки якому досягається мета безкоштовної передачі у користування Фізичній особі підприємцю Павлову О.П. спірної земельної ділянки та водного об`єкта, а його зміст суперечить вимогам Цивільного та Земельного кодексів України та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а тому підлягає визнанню недійсним.

Оскільки у даному разі спірний договір потребує визнання його недійсним, прокурор вважає, що правові підстави для використання Фізичною особою підприємцем Павловим О.П. спірної земельної ділянки під водним об`єктом відсутні, з огляду на що до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення ст. 1212 Цивільного кодексу України, на підставі якої Фізична особа - підприємець Павлов О.П. зобов`язаний звільнити отриману земельну ділянку з розташованим на ній водним об`єктом загальною площею 93,5 га.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року у справі №916/1901/22 (суддя Смелянець Г.Є.) у задоволенні позову Керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Білгород-Дністровської районної державної адміністрації до Кілійського міжрайонного управління водного господарства, Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича про визнання недійсним договору, зобов`язання звільнити штучну водойму у справі №916/1901/22 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог прокурора, місцевий господарський суд, визначаючи зміст права користування, зауважив, що надання у користування певного об`єкту передбачає обмеження прав особи, що передає такий об`єкт у користування, та відповідно виникнення прав у особи, яка набуває право користування.

Проте, у даному випадку, місцевий господарський суд з аналізу умов договору встановив, що жодних прав та обов`язків щодо земельної ділянки разом з розташованим на ній водним об`єктом відповідачу-2 передано не було, а Кілійське МУВГ продовжує володіти та користуватися Дмитрівським водосховищем.

При цьому, як висновано судом першої інстанції, який зазначив про наявність факту виконання відповідачем-2 визначених у договорі робіт/послуг, які фактично споживаються Кілійським міжрайонним управлінням водного господарства, кінцевою метою послуг, що надаються, відповідно до умов договору, є очистка каналу від надлишкової кількості водної рослинності та інших домішок біологічного походження, в тому числі з метою формування води високої якості, збереження її об`ємів.

А тому, на переконання суду першої інстанції, встановлені ним обставини свідчать про те, що спірний договір за своєю правовою природою є змішаним договором з елементами договорів надання послуг та підряду.

При цьому, як зазначено місцевим господарським судом, прокурором не доведено наявність у визначеній в договорі діяльності відповідача ознак аквакультури (рибництва) та, як наслідок, обставини отримання відповідачем-2 товарної продукції аквакультури та її подальшої реалізації (товарна аквакультура), тобто здійснення відповідачем-2 сільськогосподарської діяльності із штучного розведення, утримання та вирощування об`єктів аквакультури.

Водночас, на переконання суду першої нстанції, вселення різноманітних видів біомеліоранта проводиться Фізичною особою - підприємцем Павловим О.П. виключно на виконання і у відповідності до умов договору, з метою надання послуги з очищення каналу та води.

З огляду на вказане, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що прокуратурою не надано належних та допустимих доказів спрямованості волі сторін спірного договору на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені даним договором, та настання між сторонами такого договору інших прав та обов`язків ніж ті, які передбачені оспорюваним договором, а відтак, відсутні правові підстави для визнання спірного правочину недійсним.

Щодо вимоги прокуратури про зобов`язання Фізичної особи підприємця Павлова О.П. звільнити штучну водойму Дмитрівського водосховища площею 93,5 га на підставі вимог ст.ст. 16, 1212 Цивільного кодексу України, господарський суд виходячи із того, що дана вимога є похідною від вимоги про визнання недійсним договору, підстав для задоволення якої судом не вбачається, у задоволенні цієї похідної позовної вимоги також відмовив.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Заступник керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса з рішенням Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року не погодився, тому звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просив суд рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року у справі №916/1901/22 скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги прокурора задовольнити у повному обсязі, вирішити питання про розподіл судових витрат у справі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Зокрема, в апеляційній скарзі прокурор, посилаючись на обставини, визначені ним в позовній заяві, наголошує, що загальновідомим є факт, що водні 6іоресурси можуть існувати лише у водному середовищі.

При цьому, на переконання прокурора, біомеліоративна діяльність Фізичної особи - підприємця Павлова О.П. за умовами договору фактично зводиться до вселення, вирощування та вилову водних біоресурсів виду товстолобик білий, товстолобик строкатий, амур білий, короп, раки, тобто, здійснити вказану діяльність, не використовуючи водний об`єкт, апріорі є неможливим.

Разом з тим, прокурор вважає, що всі інші умови укладеного між відповідачами договору свідчать саме про обставини передачі штучної водойми у користування Фізичній особі підприємцю Павлову О.П., оскільки штучна водойма передана у постійне довгострокове користування.

Тому прокурор вказав про належність оспорюваного договору до удаваного, бо аналіз його умов підтверджує, що водосховище, яке неможливо відокремити від земельної ділянки, на якій воно розташоване, передано та знаходиться у постійному користуванні відповідача -2, який використовує водосховище для риборозведення, у склад якого входять і біомеліоративні роботи.

Крім того, на переконання прокурора, безпідставним та необґрунтованим є твердження суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір містить ознаки договору підряду та договору про надання послуг/робіт.

При цьому, не називаючи, які саме елементи договорів підряду та надання послуг/робіт присутні у оспорюваному договорі, прокурор вважає, що висновки суду першої інстанції лише зводяться до констатації факту надання відповідачем - 2 послуги та виконання робіт.

Одночасно, як зазначено прокурором, судом не розрізняються послуги від робіт за вказаним договором та не зазначено, які саме послуги та роботи надаються/виконуються Фізичною особою підприємцем, а тому, висновки суду першої інстанції фактично зводяться до твердження, що Фізична особа- підприємець Павлов О.П. надає послугу у вигляді виконання робіт, що є неможливим та взаємовиключним твердженням з огляду на приписи Цивільного законодавства, яким регулюються інститути договорів надання послуг та підряду.

З огляду на зазначене, скаржник вважає, що суд першої інстанції неправомірно ототожнив обов`язки Фізичної особи-підприємця Павлова О.П. за договором у вигляді одночасно надання послуг та виконання робіт, а відтак, невірно визначив правову природу оспорюваного договору у вигляді змішаного договору з елементами договорів надання послуг та підряду.

Отже, на переконання прокурора, матеріалами справи та наданими у суді поясненнями сторін достовірно підтверджується, що відповідачу - 2 надано безкоштовно у користування на тривалий строк штучну водойму - Дмитрівське водосховище, яке останнім буде використовуватись для риборозведення, внаслідок чого між відповідачами фактично виникли правовідносини із позички державного майна, а тому, спірний договір укладено з порушенням вимог законодавства, оскільки по суті договірних відносин сторін можна зробити висновок, що він є удаваним.

При цьому, прокурор наголосив, що сторонами не надано, а судом першої інстанції взагалі не досліджувалось питання, чи відбулась очистка водойми від водної рослинності за період дії договору, що є нібито головною метою вказаного договору.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.05.2023 року за апеляційною скаргою Заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року у справі №916/1901/22 відкрито апеляційне провадження, справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.07.2023 задоволено клопотання представника Кілійського міжрайонного управління водного господарства, м. Кілія Одеської області про зупинення провадження у справі №916/1901/22; зупинено апеляційне провадження у справі № 916/1901/22 за апеляційною скаргою Заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року до закінчення розгляду Судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №916/1719/22.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.11.2024 року задоволено клопотання представника Керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Одеської області про поновлення провадження у справі №916/1901/22; поновлено апеляційне провадження у справі №916/1901/22 за апеляційною скаргою Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року

09.06.2023 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Кілійського міжрайонного управління водного господарства, м. Кілія Одеської області надійшов відзив (вх. №947/23/Д2), у якому відповідач - 2 просив суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Відзив колегією суддів долучено до матеріалів господарської справи.

Зокрема, у відзиві, Кілійське міжрайонне управління водного господарства, м. Кілія Одеської області, посилаючись на встановлені судом першої інстанції обставини, зазначило, що прокурором ані у позовній заяві, ані в апеляційній скарзі не наведено, якими саме належними, достовірними та юридично спроможними доказами підтверджується укладення між сторонами саме договору позички.

При цьому, на переконання відповідача 1, додатками до позовної заяви прокурора було лише листування з Кілійським міжрайонним управлінням водного господарства, листування з позивачем - Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією та оспорюваний правочин, які не підтверджують правову позицію прокурора щодо удаваності правочину, який оскаржується.

Також, на думку відповідача 1, доводи прокурора щодо фактичного отримання у безкоштовне користування строком до 2040 року штучної водойми Дмитрівського водосховища площею 93, 5 га не відповідають дійсності, оскільки спірний договір було укладено з метою максимально можливої очистки каналу від надлишкової водної рослинності, фіто та зоопланктону, інших домішок біологічного походження з метою зменшення витрат при його експлуатації та витрат на подачу води водокористувачем, а також формування води високої якості і збереження об`ємів води.

З огляду на вказане, відповідач 1 наголосив, що проведення робіт по біологічному очищенню Дмитрівського водосховища не свідчить про те, що ним передано, а відповідачем - 2 отримано у користування земельну ділянку з розташованим на ній водосховищем, так як право постійного користування земельною ділянкою належить саме Кілійському міжрайонному управлінню водного господарства, незалежно від того, які роботи з очистки цього водосховища виконуються відповідачем - 2.

Також, як вважає Кілійське міжрайонне управління водного господарства, прокурором не надано жодних доказів, що спірний договір був укладений з метою отримання будь - яким з відповідачів аквапродукції та її подальшої реалізації, з огляду на що позиція прокурора ґрунтується лише на його довільному, власному трактуванні та тлумаченні умов укладеного між відповідачами договору по біологічному очищенні.

Інші учасники справи своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалися, відзиви на апеляційну скаргу, в строк, визначений ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду про відкриття апеляційного провадження у справі, не надали, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судовому засіданні прокурор підтримав свої доводи та вимоги апеляційної скарги з мотивів, що викладені письмово, просив суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасувати, апеляційну скаргу задовольнити.

13.11.2024 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника Кілійського міжрайонного управління водного господарства Залабуєва О.Е. надійшла заява про розгляд справи №916/1901/22 без його участі, яку прийнято та задоволено судом апеляційної інстанції.

Інші представники сторін по справі, яка переглядається в апеляційному порядку, в судове засідання не з`явилися, про дату час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином шляхом направлення копії ухвали суду про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду на електронну адресу таких осіб, про причини неявки в судове засідання суд апеляційної інстанції не повідомили, будь-яких заяв чи клопотань процесуального характеру суду апеляційної інстанції не надали.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема Іззетов проти України, Пискал проти України, Майстер проти України, Субот проти України, Крюков проти України, Крат проти України, Сокор проти України, Кобченко проти України, Шульга проти України, Лагун проти України, Буряк проти України, ТОВ ФПК ГРОСС проти України, Гержик проти України суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

З урахуванням викладеного, оскільки судом апеляційної інстанції було створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, явка сторін до суду ухвалами не визнавалася обов`язковою, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, строк розгляду ухвали є скороченим і добігає кінця, учасники справи мали можливість подати всі необхідні клопотання та заяви, висловити свої позиції щодо суті спору та вимог і доводів апеляційної скарги, а затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав особи, що прийняла участь в засіданні суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників інших учасників справи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши представника прокуратури, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року у справі №916/1901/22 потребує скасування з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог прокурора, з огляду на наступне.

Господарським судом Одеської області, Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

Розпорядженням Татарбунарської районної ради народних депутатів від 23.11.2001 року №221-XXIII Татарбунарському управлінню зрошувальних систем передано в постійне користування земельну ділянку площею 1159,4 га для будівництва та експлуатації міжгосподарських мереж, об`єктів та споруд водного господарства, на підставі якого видано Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ОД № 000555 від 07.04.2003 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 39.

Відповідно до п. 1.2. Положення про Кілійське міжрайонне управління водного господарства, затвердженого Наказом Державного агентства водних ресурсів України №927 від 19.10.2020 року, Кілійське міжрайонне управління водного господарства є повним правонаступником усіх прав, обов`язків та майна реорганізованого шляхом приєднання до нього Татарбунарського міжрайонного управління водного господарства (код ЄДРПОУ 01034188).

Дмитрівське водосховище, відповідно до Додатку до Протоколу технічної Ради Кілійського МУВГ від 08.05.2020 року №3, було включено до Переліку водних об`єктів, які ввійшли в Програму Створення природно-штучного біомеліоративного комплексу (далі ПШБК) для забезпечення ефективної експлуатації водних об`єктів Кілійського міжрайонного управління водного господарства.

Зазначену Програму було розроблено на підставі зареєстрованого 12.10.2015 року Державною службою інтелектуальної власності України Патенту на корисну модель №101959 Спосіб покращення природної якості води та ефективності роботи спеціальних об`єктів водозабезпечення шляхом створення природно-штучного біомеліоративного комплексу.

Також, у матеріалах справи наявний водогосподарчий паспорт Дмитрівського водосховища від 1993 року, у якому визначено його основні параметри, гідрологічні характеристики, баланс, режим роботи тощо.

Протоколом технічної ради Кілійського МУВГ по розгляду листа Фізичної особи підприємця Павлова О. П. щодо реалізації Програми «Створення природно штучного біомеліоративного комплексу для забезпечення ефективної експлуатації водних об`єктів Кілійського міжрайонного управління водного господарства» від 27.07.2020 року №8 вирішено погодити Фізичній особі підприємцю Павлову О. П. пропозицію щодо наміру проведення робіт з біомеліорації на Дмитрівському водосховищі при дотриманні та виконанні умов Програми «Створення природно штучного біомеліоративного комплексу для забезпечення ефективної експлуатації водних об`єктів Кілійського міжрайонного управління водного господарства» в частині робіт з біомеліорації на Дмитрівському водосховищі.

28.07.2020 року між Кілійським МУВГ, (замовник) та Фізичною особою - підприємцем Павловим О.П., (виконавець) укладено договір №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища із змінами, внесеними відповідно до додаткової угоди № 1 від 30.09.2022 року про внесення змін до договору №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища, відповідно до п. 1.1. якого, за завданням замовника виконавець зобов`язується на свій ризик виконати та здати замовнику в установлений договором строк роботи, а замовник зобов`язується надати виконавцю безперешкодний доступ до Дмитрівського водосховища Кілійського міжрайонного управління водного господарства (фронт робіт) і прийняти від виконавця роботи та погодити визначену договором винагороду.

Роботи вказані у п.1.1. договору - це роботи із біомеліорації (біологічого очищення від водної рослинності та біоперешкод) Дмитрівського водосховища загальною площею водного дзеркала 93.5 га, шляхом забезпечення вселення, відтворення і життєдіяльності рослиноїдних риб-меліораторів, раків, іншої іхтіофлори і іхтіофауни, поліпшення умов їх існування та регулювання їх чисельності шляхом добування (вилову) для досягнення мети договору.

При виконанні робіт сторони керуються Програмою «Створення природно-штучно біомеліоративиого комплексу для забезпечення ефективної експлуатації водних об`єктів Кілійського міжрайонного управління водного господарства», розробленою на підставі Патенту на корисну модель №101959, зареєстрованого в Державному реєстрі патентів України на корисні моделі 12.10.2015 року.

Риби - меліоратори та раки в даному договорі с власністю виконавця і виступають інструментом (матеріально-товарними цінностями (МТЦ) виконання робіт по досягненню мети договору.

Згідно з п. 1.2. договору метою договору є максимальна можлива очистка каналу від надлишкової кількості водної рослинності, фіто- та зоопланктону, інших домішок біологічного походження з метою зменшення втрат при його експлуатації та витрат на подачу води водокористувачам, а також формування води високої якості і збереження об`ємів води.

Склад, обсяги і строки робіт, що доручаються до виконання виконавцю, визначені календарним графіком робіт (Додаток №1) (п. 1.3. договору).

Строки виконання робіт можуть змінюватись у разі виникнення обставин, які можуть бути взяті сторонами до уваги щодо перегляду строків виконання робіт (п. 1.5. договору).

Відповідно до п.1.6. договору біоресурси не знаходяться у водосховищі в умовах природної волі та не підпадають під дію Закону України "Про рибне господарство", Закону України "Про аквакультуру".

Згідно із п.1.7. договору у виконавця не виникає прав власності на водний об`єкт, ця угода не приховує передачу його в оренду виконавцю.

Наслідком виконання робіт за даним договором є біологічне очищення водойми від надлишкової рослинності та біоперешкод, пригнічення розвитку різних груп гідробіонтів та зниження трофності водойми (п.2.1. договору).

Відповідно до п. 2.2. договору сторони погодили, що кількісним та якісним показником предмету договору є доведення (зниження) заростання макрофітами до 15% площі акваторії водойми (зменшення кількісних показників розвитку фітопланктону на 50%), і інші показники, в строки, передбачені календарним планом показників ефективної експлуатації природно-штучного біомеліоративного комплексу (надалі іменується ПШБК) (Додаток №6 до договору).

У пункті 2.3. договору сторонами визначено, що по закінченню кожного п`ятирічного циклу проведення біомеліоративних заходів виконавець надає замовнику висновок спеціалізованої наукової установи про результати проведених робіт з біологічного очищення водойми.

Згідно із п. 4.1. договору у редакції додаткової угоди №1 від 30.09.2022 року виконавець розпочне виконання робіт з дня забезпечення безперешкодного доступу виконавця до водойми (фронту робіт) і завершить виконання робіт в термін, передбачений календарним графіком роботи.

Відповідно до п.4.2.-4.3. договору невід`ємною частиною договору є Календарний графік робіт, в якому визначаються дати початку та завершення етапів робіт, обумовлених договором. Датою завершення робіт вважається дата закінчення Договору. Виконавець може достроково завершити деякі етапи виконання робіт і здати їх замовнику, якщо це не знизить якість робіт і не матиме негативного впливу на кінцевий результат ефективної експлуатації Природно-штучного біомеліоративного комплексу.

Водойма надається виконавцю в порядку, передбаченому договором, і оформлюється відповідним актом приймання-передачі (п. 6.1. договору).

Згідно із п. 6.5. договору виконавець здійснює оновлення популяції біомеліораторів (вилучення старшевікових видів риб та раків). Терміни, обсяги, порядок вилучення, а також вселення риб-меліораторів, і раків га їх результати оформлюються Актами.

Пунктом 6.6. договору сторони погодили, що виконавець, з моменту укладення договору здійснює контрольні вилови з метою визначення кількісного, видового та вікового складу водних гідробіонтів. Вживає заходи з метою виявлення та попередження інфекційних та інвазійних захворювань гідробіонтів.

Відповідно до п. 6.7. договору, викладеного у редакції додаткової угоди №1 від 30.09.2022 року додаткова (надлишкова) кількість риб-меліораторів і раків, отриманих в процесі біологічного очищення водойми, є власністю виконавця, і використовується для відшкодування своїх витрат при виконанні робіт, що і вважається винагородою виконавця за виконані роботи.

Згідно п. 7.1. договору приймання-передача робіт проводиться в порядку, встановленому чинним законодавством України та договором і оформлюється Актом приймання-передачі (Додаток № 2 до договору).

За умовами п. 7.6. договору роботи приймаються щороку, до 29 грудня року, в якому виконувались роботи.

Відповідно до п. 8.2.1. договору у редакції додаткової угоди №1 від 30.09.2022 року замовник зобов`язаний забезпечити своєчасний, безперешкодний доступ виконавця до водойми (фронту робіт), передати у той же час інші необхідні вихідні дані відповідно до договору.

Згідно із п. 8.3.4. договору у редакції додаткової угоди №1 від 30.09.2022 року виконавець має право безперешкодного доступу до водойми (фронту робіт) для виконання предмету договору на весь період дії договору.

Виконавець, за вимогами п. 8.4.1., 8.4.3., 8.4.17. договору, зобов`язаний у строк, згідно з умовами договору, Програми, вимогами чинного законодавства та іншими вимогами, що звичайно ставляться до такого виду робіт, виконати передбачені договором роботи. Забезпечити охорону майнової цілісності ПШБК. Протягом дії договору відповідно до вимог Програми здійснювати вилов, з урахуванням біологічних показників для рослиноїдних риб та раків. А також, при необхідності, проводити вилов хижих та малоцінних видів риби, відповідно до вимог програми.

Вказаний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє до 31.12.2040 року, у разі якщо до 01.05.2040 року жодна із сторін письмово не заявить про намір закінчити договір, він вважається продовженим (пролонгованим) строком на 15 років на тих самих умовах (п. 11.1. договору).

За умовами п. 11.2. договору, після закінчення строку дії договору виконавець повертає об`єкт замовнику протягом 1 місяця.

Крім зазначеного, у матеріалах справи наявний додаток №1 до вказаного вище договору, який має назву "Календарний графік робіт", в якому, в тому числі, погоджено вид біомеліоранта, кількість, наважка, термін вселення тощо.

Додатком №5 "Акт прийому-передачі фронту робіт", сторони погодили, що з урахуванням додаткової угоди №1 від 30.09.2022 року, замовник надає виконавцю безперешкодний доступ до водойми, площею водного дзеркала 93,5 га Дмитрівського водосховища (фронт робіт) для виконання робіт відповідно до договору.

Додатком №6 сторони погодили "Календарний план показників ефективної експлуатації ПШБК на 2020-2023 роки".

Додатком №7 до вказаного вище договору є витяг з Програми „Створення природно-штучного біомеліоративного комплексу для забезпечення ефективної експлуатації водних об`єктів Кілійського міжрайонного управління водного господарства, що стосується Дмитрівського водосховища.

Призначенням вказаного водосховища, відповідно до частини п`ятої Додатку № 7 до договору є зрошення, ширина прибережної захисної смуги 50м.

Також, у матеріалах справи наявні Методологія запобігання біологічним загрозам (біоперешкодам) водних екосистем шляхом формування природно-штучного біомеліоративного комплексу, погоджена в період з квітня 2020 року по грудень 2020 року ДЗ "ДЕА", науково-технічною радою Держводагентства та іншими особами; Технічне завдання на розробку Програми "Створення природно-штучного біомеліоративного комплексу для забезпечення ефективної експлуатації Дмитрівського водосховища Кілійського міжрайонного управління водного господарства"; Програма "Створення природно-штучного біомеліоративного комплексу для забезпечення ефективної експлуатації водних об`єктів Кілійського міжрайонного управління водного господарства".

Інших належних та допустимих доказів щодо спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для визнання недійсним договору №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища від 28.07.2020 року, укладеного між Кілійським міжрайонним управлінням водного господарства та Фізичною особою-підприємцем Павловим Олександром Петровичем та зобов`язання Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича звільнити штучну водойму Дмитрівського водосховища площею 93,5 га, яка знаходиться на території Татарбунарської об`єднаної територіальної громади Білгород-Дністровського району Одеської області.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви прийняття аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції.

Перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, судова колегія перевіряє підставність представництва прокурором інтересів держави.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (такі висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18); під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30.09.2016, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Питання щодо представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», який набрав чинності 15.07.2015.

Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (абзац перший частини третьої). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший-третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

Відповідно до приписів статті 2 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві. Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 Господарського процесуального кодексу України.

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, передбачених частиною третьою статті 25 Закону України «Про прокуратуру».

Аналогічні положення містяться й у частині четвертій статті 53 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якої прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Отже, вимоги законодавства щодо обов`язку прокурора, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва не змінилися (див. пункт 44 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 09.07.2024 у цій справі № 910/2876/17).

Системне тлумачення вказаних вище положень Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Водночас тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

«Нездійснення захисту» має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманими від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Суд зобов`язаний дослідити: чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наведено такі правові висновки: «…Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 вказала, що: «…визначений частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункти 26, 27; від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, пункти 57, 58; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.18; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.18).

Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов`язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 Господарським процесуальним кодексом України».

Велика палата Верховного суду в постанові від 11.06.2024 року у справі №925/1133/18 зазначила таке:

« 99. Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).

100. У пункті 7.17 постанови від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.

101. Виходячи з викладеного, в зазначеній категорії справ найперше належить встановити, про захист яких інтересів держави йдеться, якими суб`єктами вони були порушені, в чому полягало порушення та можливість за рахунок таких суб`єктів задовольнити позовні вимоги.

102. У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).

103. Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі»

Цією постановою Велика Палата Верховного суду висновувала, що прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави.

Як вбачається з матеріалів справи, в обґрунтування підстав представництва прокурора в суді, останній зазначає наступне:

- незаконний правочин з Фізичною особою-підприємцем Павловим О.П. щодо земель державної власності водного фонду грубо порушує інтереси держави у сфері ефективного використання земельних ресурсів. Використання відповідачем Фізичною особою-підприємця Павловим О.П. землі державної власності порушує інтереси держави щодо установленого законодавством порядку розпорядження землями державної власності чинним законодавством порядку розпорядження землями державної власності.

- фактичне відведення ділянки під водним об`єктом загальною площею 93,5 га в користування без згоди належного власника (розпорядника) та у порушення передбаченого законодавством механізму набуття права користування землею на конкурентних засадах суперечать принципам регулювання земельних відносин в Україні, які закріплені в ст. 14 Конституції України та ст. 5 Земельного кодексу України.

- використання земельної ділянки з розташованим на ній водним об`єктом, у порушення встановленого законом порядку, не гарантує забезпечення утримання в належному стані водного об`єкта, забезпечення санітарної та епідемічної обстановки, запобігання виникненню інфекційних захворювань, забезпечення прав громадян на любительське рибальство, плавання на умовах загального користування, що також порушує інтереси держави.

- незаконне використання Фізичною особою-підприємцям Павловим О.П. Дмитрівського водосховища сприяє втраті бюджетом грошових коштів, що суперечить інтересам держави. Зокрема, незважаючи на те, що водосховище передано у користування сторонній особі до 2040 року, Кілійське МУВГ продовжує здійснювати сплату земельного податку, що підтверджується відомостями податкової декларації.

- здійснення Фізичною особою-підприємцям Павловим О.П. господарської діяльності з вирощування риби у Дмитрівському водосховищі за спірним Договором ставить інших суб`єктів господарювання у сфері аквакультури у нерівні умови в порівнянні з Фізичною особою-підприємцям Павловим О.П., які вимушені за встановленою Земельним кодексом України, Водним кодексом України, Законом України «Про аквакультуру» процедурою отримати земельну ділянку та відповідні дозвільні документи на здійснення такої діяльності.

Так, суспільство, Український народ, як сукупність окремих суб`єктів, індивідів, людей, також має, з огляду на ст. 1, 3, 6-8, 13, 14, 41 Конституції України, конституційне право правомірно очікувати захисту суспільних інтересів у вигляді адекватної реакції держави на випадки порушення законності при охороні навколишнього природного середовища і розраховувати на те, що держава вживатиме усіх можливих законних засобів і способів для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю.

Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.

Згідно з ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Згідно з п. «а» ч. 1 ст. 17 Земельного кодексу України до повноважень місцевих державних адміністрацій належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Матеріалами справи підтверджено, що Дмитрівське водосховище знаходиться на земельній ділянці, яка перебуває на праві постійного користування у Кілійського МУВГ відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-ОД № 000555 від 07.04.2003.

Відповідно до ч. 1 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюють розпорядження земельними ділянками відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 122 Земельного кодексу України передбачено, що районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для ведення водного господарства.

Отже, органом, який наділений повноваженнями на вилучення земель державної власності, наданих у постійне користування, та розпорядження земельними ділянками державної власності в межах та за межами населених пунктів для ведення водного господарства на території Білгород-Дністровського району Одеської області є Білгород-Дністровська районна державна адміністрація.

Відповідно до ст. 319, 386 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган державної влади здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеним органом щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.

Отже, Білгород-Дністровська районна державна адміністрація є суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено повноваження на розпорядження спірною земельною ділянкою з розташованим на ній водним об`єктом - Дмитрівським водосховищем.

Тобто, Білгород-Дністровська районна державна адміністрація на підставі ст. 2, 4, 7 Господарського процесуального кодексу України, ст. 28 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» уповноважена на звернення з позовом до суду про визнання договору недійсним, зобов`язання звільнити штучну водойму.

Білгород-Дністровською окружною прокуратурою направлено лист від 12.07.2022 №55-3043вих-22 до Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, яким повідомлено про обставини порушення інтересів держави при укладанні Кілійським міжрайонним управлінням водного господарства та Фізичною особою підприємцям Павловим О.П. договору по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища.

Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією листом від 14.07.2022 № 2905/01-33/22/2011 будь-якої інформації щодо вжитих заходів реагування не надано та повідомлено, що через брак коштів райдержадміністрація наразі не має можливості звернутись до суду з відповідним позовом.

Отже, Білгород-Дністровська районна державна адміністрація обізнана про необхідність захисту інтересів держави та мала відповідні повноваження для їх захисту, проте таких заходів не вжила, що відповідно до вимог ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» є підставою для звернення прокурора до суду з цим позовом в інтересах держави в особі зазначеного суб`єкта владних повноважень.

З огляду на зазначене та враховуючи дотримання прокурором визначеної національним законодавством процедури представництва інтересів держави в суді, судова колегія вважає, що наданими прокурором доказами підтверджено наявність підстав для представництва в суді інтересів держави у спірних правовідносинах в особі Білгород-Дністровської районної державної адміністрації.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку по суті заявлених позовних вимог прокурора про визнання недійсним договору, зобов`язання звільнити штучну водойму колегія суддів зазначає таке.

Принцип свободи договору є однією зі загальних засад цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України) та полягає у тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

У свою чергу, за змістом статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Він може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (ст. 202, 205 Цивільного кодексу України).

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено:

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України врегульовано, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Частиною 1, 3 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов`язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов`язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов`язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов`язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов`язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов`язану сторону певних обов`язків; допускають односторонню відмову від зобов`язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на його зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 927/1099/22, від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 15.05.2018 у справі № 906/854/17, постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі № 6-1026цс16.

Так, з матеріалів господарської справи вбачається, що 28.07.2020 року між Кілійським МУВГ (замовник) та Фізичною особою - підприємцем Павловим О.П. (виконавець) укладено договір №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища із змінами, внесеними відповідно до додаткової угоди № 1 від 30.09.2022 року про внесення змін до договору №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища, відповідно до п. 1.1. якого, за завданням замовника виконавець зобов`язується на свій ризик виконати та здати замовнику в установлений договором строк роботи, а замовник зобов`язується надати виконавцю безперешкодний доступ до Дмитрівського водосховища Кілійського міжрайонного управління водного господарства (фронт робіт) і прийняти від виконавця роботи та погодити визначену договором винагороду.

При цьому, як погоджено сторонами, роботи, вказані у п.1.1. договору - це роботи із біомеліорації (біологічого очищення від водної рослинності та біоперешкод) Дмитрівського водосховища загальною площею водного дзеркала 93.5 га, шляхом забезпечення вселення, відтворення і життєдіяльності рослиноїдних риб-меліораторів, раків, іншої іхтіофлори і іхтіофауни, поліпшення умов їх існування та регулювання їх чисельності шляхом добування (вилову) для досягнення мети договору.

Суд першої інстанції, розглядаючи дану справу по суті, дійшов висновку про те, що у даному разі жодних прав та обов`язків щодо земельної ділянки разом з розташованим на ній водним об`єктом відповідачу-2 передано не було, а Кілійське МУВГ продовжує володіти та користуватися Дмитрівським водосховищем. При цьому, як висновано судом першої інстанції, який зазначив про наявність факту виконання відповідачем-2 визначених у договорі робіт/послуг, які фактично споживаються Кілійським міжрайонним управлінням водного господарства, кінцевою метою послуг, що надаються, відповідно до умов договору, є очистка каналу від надлишкової кількості водної рослинності та інших домішок біологічного походження, в тому числі з метою формування води високої якості, збереження її об`ємів, з огляду на що спірний договір за своєю правовою природою є змішаним договором з елементами договорів надання послуг та підряду.

Проте, судова колегія не вбачає підстав для такого висновку суду першої інстанції, вважає його помилковим, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу.

В свою чергу, ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Отже, встановлення ціни у договорах підряду та надання послуг є обов`язковим і такі договори не можуть бути безоплатними, оскільки це прямо спростовується положеннями вищевказаних норм Цивільного кодексу України.

За умовами оспорюваного договору та додаткової угоди №1 до нього від 30.09.2022 року, у даному разі сторонами під «комерційною вигодою» передбачено винагороду виконавця за виконані роботи, яка полягає у наступному. Так, сторонами у п. 3 додаткової угоди №1 про внесення змін до договору №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища погоджено, що договір доповнюється п. 6.7, який викладено у наступній редакції: «Додаткова (надлишкова) кількість риб меліораторів і раків, отриманих в процесі біологічного очищення водойми є власністю виконавця, і використовується для відшкодування своїх витрат при виконанні робіт, що і вважається винагородою виконавця за виконані роботи.». у вигляді вилову старшовікових особин риб-вселенців з водного об`єкту.

Проте, судова колегія зазначає, що вилов риби у водоймах регулюється Законом України «Про аквакультуру».

Статтею 2 Закону України "Про аквакультуру" передбачено, що законодавство України про аквакультуру ґрунтується на нормах Конституції України і складається з цього Закону, законів України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів", "Про тваринний світ", інших законодавчих актів, міжнародних договорів України, які застосовуються в Україні в порядку, передбаченому Законом України "Про міжнародні договори України", та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

При цьому, статтею 1 цього Закону України "Про аквакультуру" визначено основні терміни та їх значення, зокрема, рибогосподарської меліорації як комплексу заходів, спрямованих на оптимізацію показників гідрологічного, гідрохімічного, гідробіологічного режимів та підвищення біологічної продуктивності водних об`єктів (їх частин), рибогосподарських технологічних водойм, поліпшення умов природного відтворення та якісного складу гідробіонтів з метою їх збереження та раціонального використання.

У статті 18 Закону України "Про аквакультуру" зазначено, що рибогосподарська меліорація водних об`єктів (їх частин), рибогосподарських технологічних водойм здійснюється з метою цілеспрямованого підвищення їх біологічної продуктивності, поліпшення умов існування об`єктів аквакультури, поліпшення їх кількісних та якісних характеристик, регулювання чисельності малоцінних для товарного виробництва гідробіонтів.

Рибогосподарська меліорація здійснюється за такими основними напрямами: проведення днопоглиблювальних робіт та/або робіт з видалення донних відкладень; видалення зайвої водної рослинності; вселення об`єктів аквакультури, створення штучних донних ландшафтів з метою поліпшення екологічного стану водного об`єкта та умов природного відтворення водних біоресурсів; вилучення хижих і малоцінних видів водних біоресурсів з метою запобігання їх негативного впливу на об`єкти аквакультури; запобігання масовій загибелі гідробіонтів та ліквідація її наслідків.

Порядок здійснення рибогосподарської меліорації водних об`єктів (їх частин), рибогосподарських технологічних водойм затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері рибного господарства.

В такий спосіб рибогосподарська меліорація є одним із різновидів діяльності в сфері аквакультури.

Водночас системний аналіз Закону України "Про аквакультуру" дозволяє зробити висновок про те, що як на момент укладення спірного договору, так і на момент розгляду справи судами, у ньому не було передбачено необхідності укладення будь-яких договорів у сфері аквакультури, крім тих, що пов`язані з: користуванням частиною рибогосподарського водного об`єкта, акваторією (водним простором) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України для цілей аквакультури; користуванням гідротехнічними спорудами для цілей аквакультури; орендою частини рибогосподарського водного об`єкта, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України.

Так, статтею 14 Закону України "Про аквакультуру" "Особливості умов здійснення аквакультури та надання рибогосподарського водного об`єкта (його частини), рибогосподарської технологічної водойми, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, а також акваторії (водного простору) виключної (морської) економічної зони України в користування на умовах оренди для цілей аквакультури" закріплено, що:

1.Рибогосподарський водний об`єкт для цілей аквакультури надається в користування на умовах оренди юридичній чи фізичній особі відповідно до ВК України.

Частини рибогосподарського водного об`єкта надаються в користування на умовах оренди юридичній чи фізичній особі органами, які здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним простором) відповідно до ЗК України, лише для розміщення плавучих рибницьких садків. У такому разі межі наданої в користування частини рибогосподарського водного об`єкта визначаються координатами відведеної акваторії. Відведення земельної ділянки водного фонду під водою (водним простором) та встановлення її меж у натурі (на місцевості) не здійснюються.

2.Рибогосподарська технологічна водойма для цілей аквакультури надається юридичній чи фізичній особі органом, який здійснює розпорядження земельною ділянкою під водою (водним простором) відповідно до ЗК України, за договором оренди землі (земель водного фонду).

При передачі юридичній чи фізичній особі в оренду рибогосподарської технологічної водойми такій особі одночасно можуть передаватися в користування гідротехнічні споруди.

Надання рибогосподарської технологічної водойми у користування на умовах оренди здійснюється за наявності паспорта рибогосподарської технологічної водойми та/або технічного проекту рибогосподарської технологічної водойми.

Порядок розроблення та форма паспорта затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері рибного господарства.

3.Об`єктом користування на умовах оренди рибогосподарської технологічної водойми є земельна ділянка під водою, в межах якої здійснюється аквакультура, та вода (водний простір), які в комплексі одночасно надаються в користування одній і тій самій юридичній чи фізичній особі.

Плата за користування на умовах оренди рибогосподарською технологічною водоймою складається з орендної плати за використання земельних ділянок та орендної плати за рибогосподарську технологічну водойму.

4.Надання в користування на умовах оренди акваторій (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України, визначення їх меж (координат) для цілей аквакультури (марикультури) здійснюється Кабінетом Міністрів України.

При наданні Кабінетом Міністрів України юридичній чи фізичній особі в користування на умовах оренди акваторій (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, а також виключної (морської) економічної зони України органи, що відповідно до ЗК України здійснюють розпорядження земельними ділянками, можуть надавати юридичній чи фізичній особі в користування на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення.

При наданні Кабінетом Міністрів України в користування на умовах оренди акваторій (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, а також виключної (морської) економічної зони України відведення земельної ділянки водного фонду під водою (водним простором) та встановлення її меж у натурі (на місцевості) не здійснюється.

5. Методика визначення розміру плати за використання на умовах оренди акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України затверджується Кабінетом Міністрів України.

Методика визначення розміру плати за використання на умовах оренди частини рибогосподарського водного об`єкта, рибогосподарської технологічної водойми затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері рибного господарства.

6. Договір оренди частини рибогосподарського водного об`єкта, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України укладається у письмовій формі.

Істотними умовами договору оренди частини рибогосподарського водного об`єкта, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України, що визначаються за згодою сторін, є: об`єкт оренди; строк дії договору; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання частини рибогосподарського водного об`єкта, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України; умови і строки передачі об`єкта оренди суб`єкту аквакультури; умови збереження стану об`єкта оренди; умови повернення суб`єктом аквакультури об`єкта оренди; встановлені обмеження (обтяження) щодо використання об`єкта оренди; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

За згодою сторін у договорі оренди частини рибогосподарського водного об`єкта, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України можуть конкретизуватися його умови.

7. Передача орендарем права на оренду частини рибогосподарського водного об`єкта, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України іншим суб`єктам господарювання забороняється.

8. У договорі оренди частини рибогосподарського водного об`єкта, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України визначаються зобов`язання орендаря щодо здійснення ним заходів з охорони та недопущення погіршення екологічного стану рибогосподарського водного об`єкта, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України, проведення меліоративних робіт тощо.

9. Державна реєстрація права оренди здійснюється відповідно до закону.

Відтак, з огляду на зазначені вимоги, саме приписами Закону України «Про аквакультуру» і врегульовано порядок та особливості надання в користування водойм та їх частин для цілей аквакультури.

Разом з тим, Верховний Суд y постанові від 02.02.2022 року у справі №927/1099/20 вказав, що за договором про надання послуг виконавець за завданням замовника виключно надає послугу, за що отримує винагороду та не має підстав і мотивів сподіватися на отримання іншого прибутку чи права власності на продукцію, отриману в результаті такої діяльності.

Предметом договору про надання послуг є вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності. Предметом договору є надання послуг різного роду за завданням замовника. Специфічні характеристики послуги відрізняють її від товару. Для послуги характерна непомітність (її не можна взяти в руки, зберігати, транспортувати, складувати); послуга є невичерпною (незалежно від кількості разів надання послуги, її власні кількісні характеристики не змінюються). Всім, послугам властива одна спільна ознака - результату передує здійснення дій, які не мають матеріального змісту, тобто під час надання послуг продається не сам результат, а дії, які до нього призвели.

Послуги відрізняються також від робіт. Якщо у зобов`язаннях підрядного типу результат виконаних робіт завжди має речову форму, то у зобов`язаннях про надання послуг результат діяльності виконавця не має речового змісту. Корисний ефект від діяльності з надання послуги полягає не у вигляді певного осяжного матеріального результату, як це має місце при виконанні роботи, а полягає в самому процесі надання послуги. Сама ж послуга споживається у процесі її надання, тому її визначають як діяльність, спрямовану на задоволення будь-яких потреб.

Аналізуючи умови спірного договору, укладеного між відповідачами у даній справі, судова колегія встановила, що він не має характерних положень, які б належали до положень договору підряду або надання послуг, про що помилково зазначено судом першої інстанції.

Так, за вимогами п. 6.1. договору водойма надається виконавцю в порядку, передбаченому договором і оформлюється відповідним Актом приймання передачі. При цьому, як визначено п. 1.1. договору, у редакції додаткової угоди №1 від 30.09.2022 року, за завданням замовника виконавець зобов`язується на свій ризик виконати та здати замовнику в установлений договором строк роботи, а замовник зобов`язується надати виконавцю безперешкодний доступ до Дмитрівського водосховища Кілійського міжрайонного управління водного господарства (фронт робіт) і прийняти від виконавця роботи та погодити визначену договором винагороду.

Проте, здійснення біомеліоративних робіт не потребує постійного перебування виконавця робіт на штучній водоймі та виконання обов`язків із охорони водойми та її прибережної захисної смуги, визначених розділом 8.4. спірного договору.

Разом з тим, у спірному договорі сторони погодили, що вказаний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє до 31.12.2040 року, у разі якщо до 01.05.2040 року жодна із сторін письмово не заявить про намір закінчити договір, він вважається продовженим (пролонгованим) строком на 15 років на тих самих умовах (п. 11.1. договору). За умовами п. 11.2. договору, після закінчення строку дії договору виконавець повертає об`єкт замовнику протягом 1 місяця.

Отже, укладення спірного договору на довготривалий строк, свідчить у даному разі про те, що Фізичній особі-підприємцю Павлову О. П. фактично надається можливість провадити свою діяльність протягом тривалого часу. При цьому, строк здійснення біомеліоративних робіт сторонами не визначено та не погоджено, а саме не визначено, який строк необхідний для отримання наслідків біологічної меліорації, що в свою чергу свідчить про довготривалу діяльність відповідача 2 у сфері комерційної аквакультури з отриманням відповідного доходу (підприємницька діяльність) в майбутньому.

Також, як було зазначено раніше судовою колегією, з умов спірного договору вбачається, що на його підставі Кілійське МУВГ передало водний об`єкт відповідачу - 2, який мав вчинити дії із його зариблення, отримавши при цьому право відловлювати вирощену рибу та розпоряджатись нею на власний розсуд (п. 6.5, 8.4.17 договору), тобто, фактично, набув можливість використовувати водойму для здійснення власної господарської діяльності.

З Акту прийому-передачі фронту робіт (додаток № 5 до договору) також вбачається, що Кілійське МУВГ фактично передало Фізичній особі підприємцю Павлову О.П. водойму, площею водного дзеркала 93.5 га Дмитрівського водосховища у користування.

Проте, після звернення прокурора з позовом до суду та вже під час розгляду справи в суді першої інстанції, 30.09.2022 між Кілійським МУВГ та Фізичною особою підприємцем Павловим О.П. було укладено угоду, якою внесено зміни до положень договору, а також до акту прийому-передачі фронту робіт (додаток № 5 до договору) у вигляді заміни формулювання з «надання водойми у користування» на «надання безперешкодного доступу до водойми».

Проте, біомеліоративна діяльність відповідача 2 за умовами договору фактично зводиться до вселення, вирощування та вилову водних біоресурсів виду: товстолобик білий, товстолобик строкатий, амур білий, короп, раки.

Таким чином, за умовами спірного договору Кілійським МУВГ було надано Фізичній особі підприємцю Павлову О.П. саме право здійснювати діяльність з рибогосподарської меліорації у частині водного об`єкта з визначеними межами, без дотримання вимог статті 14 Закону України "Про аквакультуру".

Отже, за таких встановлених обставин договором № 398 з біологічного очищення (біомеліорації) також були врегульовані питання, пов`язані із використанням водного об`єкта та земельної ділянки під ним.

Відповідно до частини другої статті 3 Господарського кодексу України господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом.

У такий спосіб відповідач-2 користується земельною ділянкою з водоймою для здійснення власної підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у статті 1 Закону України "Про оренду землі". Аналогічно користування земельною ділянкою для здійснення власної підприємницької діяльності відповідає й меті зобов`язального договору тимчасового користування нею.

Водночас, Кілійське МУВГ є лише постійним користувачем земельної ділянки та відповідно до приписів статей 122 124 Земельного кодексу України, статті 51 Водного кодексу України, статті 14 Закону України "Про аквакультуру" не наділено повноваженнями на розпорядження такою земельною ділянкою та передачу її в користування, в т. ч. на умовах оренди, тобто не є органом, уповноваженим державою на здійснення відповідних функцій.

Зазначене цілком узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, відповідно до якої Державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право постійному користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений виключно відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.

Подібні правові висновки викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 21.06.2019 у справі № 910/22880/17, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21, від 21.03.2023 у справі № 917/1550/21, від 12.09.2024 у справі №916/1719/22.

Так само до повноважень Кілійського МУВГ не віднесено й право на надання дозволу щодо добування (вилову) риби та водних безхребетних (у тому числі старшовікових туводних хижих видів риб окуня, щуки, судака, сома тощо).

При цьому, оцінюючи обсяг переданих прав, судом першої інстанцій не враховано принцип «nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», який означає, що ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Узагальнюючи наведене вище, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, що у даному випадку за умовами договору жодних прав та обов`язків щодо земельної ділянки разом з розташованим на ній водним об`єктом Фізичній особі підприємцю Павлову О.П. передано не було, а Кілійське МУВГ продовжує володіти та користуватися каналом, який виконує, в тому числі, функції з постачання води, роботи з очищення якої проводяться Фізичною особою підприємцем Павловим О.П. на виконання умов договору, оскільки у цій справі відповідач-1 користується каналом для забору води, а відповідач-2 для розведення і вилову риби. При цьому вид діяльності відповідача-2 зумовлює для нього необхідність оформлення користування земельною ділянкою разом з розташованим на ній водним об`єктом.

Отже, спірний договір відповідає визначенню удаваного правочину, який вчинено для приховання іншого правочину з користування земельною ділянкою з розташованою на ній водоймою.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін мають регулюватися правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно із зазначеними нормами права сам факт вчинення удаваного правочину не є підставою для визнання його недійсним. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Такий висновок сформульований у постанові Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 916/1714/22. Водночас може бути визнано недійсним правочин, який сторони насправді вчинили, за наявності для цього підстав, якщо такий правочин є оспорюваним.

Суд виходить з усталеної позиції про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на його зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Подібна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 927/1099/22, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 15.05.2018 у справі № 906/854/17, постанові Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі № 6-1026цс16.

Умови спірного договору про досягнення певних кількісних та якісних показників водойми та подальше їх підтримання, зокрема, у строки відповідно до календарного плану, не спростовують правову природу спірного договору як такого, що спрямований на тимчасове користування земельною ділянкою з розташованою на ній водоймою.

Саме по собі досягнення певних кількісних та якісних показників водойми та подальше їх підтримання шляхом належного користування водоймою для риборозведення не може розцінюватися як благо, яке надається іншій стороні в обмін на право тимчасового користування земельною ділянкою.

Сутність договору визначається за його дійсною спрямованістю та спільною правовою метою для обох сторін, а не лише його формальними положеннями. Штучне диференціювання мети правочину для кожної зі сторін з акцентуванням її у тексті договору може додатково свідчити про його удаваність та орієнтованість на приховування іншого правочину, який насправді вчиняється.

Господарський суд першої інстанції встановив, що відповідно до пункту 1.6. договору біоресурси не знаходяться у водосховищі у стані природної волі. Зазначене, на думку суду, підтверджує, що сторони спірного договору, укладаючи його, не могли не усвідомлювати, що мають місце відносини, за яких: 1) у водосховище запускаються риба та раки, які є власністю виконавця 2) зазначені ресурси перебувають у напіввільних умовах чи в неволі, що вимагає індивідуалізації (закріплення) за особою природного об`єкта або його частини; 3) зазначений об`єкт не є власністю ані замовника, ані виконавця;4) водойма передається замовником виконавцю 5) виконавець має право на вилучення риб та раків, як запущених ним, так і інших, які знаходяться у водному об`єкті; 6) кількість риб меліораторів та раків, отриманих в процесі біологічного очищення водойми, є власністю виконавця і використовується для відшкодування його витрат та вважається його винагородою; 7) строк дії договору визначено до 31.12.2040 з можливістю його подальшої пролонгації.

Таким чином, за своєю суттю щонайменше для виконавця зазначений договір і є саме договором оренди водного об`єкта та відповідає основним таким ознакам: 1) водосховище передається у володіння та користування; 2) метою є здійснення господарської діяльності (рибогосподарських потреб); 3) надання у користування повинно здійснюватися за договором оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом у порядку, визначеному земельним законодавством України.

За умовами спірного договору, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідач-1 надає відповідачу-2 можливість користування водоймою для зариблення і подальшого вилову старшовікових риб та раків, тобто відповідач-2 за умовами договору вчиняє дії на власну користь з метою отримання прибутку від господарської діяльності з риборозведення. Тому та обставина, що й відповідач-1 може отримати вигоду від такої діяльності відповідача-2 у вигляді покращення якості води, не є підставою для кваліфікації спірного договору, як змішаного договору підряду та надання послуг, оскільки така вигода є природним наслідком користування відповідачем-2 спірним об`єктом.

Іншими словами, потенційне отримання орендодавцем земельної ділянки корисного ефекту, зокрема, через знищення шкідливої рослинності під час випасу худоби або сінокосіння, не змінює порядку надання земельних ділянок державної та комунальної форми власності у користування для відповідної мети, зокрема щодо укладення договору оренди.

Крім того, надаючи оцінку укладеному між відповідачами договору, судова колегія вважає, що він є недійсним на підставі ст. 215 Цивільного кодексу України, як такий, що не відповідає вимогам ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, з огляду на таке.

Так, наказом Державного агентства водних ресурсів України від 19.10.2020 року № 927 затверджено Положення про Кілійське МУВГ (далі Положення).

Відповідно до пунктів 1.1, 1.2 Положення Кілійське МУВГ є бюджетною неприбутковою організацією, яка утворена та зареєстрована в порядку, визначеному законом, і належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства та гідротехнічної меліорації земель управління, використання та відведення поверхневих водних ресурсів Державного агентства водних ресурсів України. Кілійське МУВГ є повним правонаступником усіх прав, обов`язків та майна реорганізованого шляхом приєднання до нього Татарбунарського міжрайонного управління водного господарства.

Згідно з пунктом 1.5 Положення, Кілійське МУВГ є юридичною особою, має самостійний та зведений баланси, рахунки у відділенні Державної казначейської служби України та банків, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Основним завданням Кілійського МУВГ, зокрема, є реалізація в межах своєї діяльності державної політики щодо розвитку водного господарства та гідротехнічної меліорації земель, управління використання та відтворення поверхневих водних ресурсів, здійснення у водогосподарському комплексі Кілійського, Татарбунарського та Арцизького районів Одеської області єдиної технічної політики, впровадження досягнень науки і техніки, передового досвіду роботи (пункт 2.1.1 Положення).

Як вже зазначалось раніше, розпорядженням Татарбунарської районної ради народних депутатів від 23.11.2001року №221-XXIII Татарбунарському управлінню зрошувальних систем передано в постійне користування земельну ділянку площею 1159,4 га для будівництва та експлуатації міжгосподарських мереж, об`єктів та споруд водного господарства, на підставі якого видано Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ОД № 000555 від 07.04.2003 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 39.

Відтак, зважаючи на те, що Кілійське МУВГ є повним правонаступником усіх прав, обов`язків та майна реорганізованого шляхом приєднання до нього Татарбунарського міжрайонного управління водного господарства, земельна ділянка, на якій розташований спірний водний об`єкт є державною власністю і належить Кілійському МУВГ на праві постійного користування на підставі Державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-ОД № 000555 від 07.04.2003 року.

Так, у постанові Верховного Суду від 21.06.2019 у справі № 910/22880/17 суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що за вимогами ст.ст. 92, 95, 96 Земельного кодексу України не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування.

Відтак, з огляду на зазначене, судова колегія наголошує, що Кілійське МУВГ, як постійний землекористувач, наділений правомочностями щодо володіння та користування спірною земельною ділянкою, проте, правом розпоряджатися такою земельною ділянкою, у тому числі надавати її в користування третім особам, наділений орган, уповноважений державою на здійснення відповідний функцій, у даному випадку Білгород-Дністровська районна державна адміністрація.

В той же час, до повноважень Кілійського МУВГ не віднесено й право щодо надання дозволу на вселення, вирощування та вилову водних біоресурсів, у тому числі такого виду, як: товстолобик білий, товстолобик строкатий, амур білий, короп, раки.

З урахуванням вищевикладеного, а також правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12.09.2024 року у справі № 916/1719/22, колегія суддів дійшла висновку про те, що договір по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища від 28.07.2020 року №398 за своєю правовою природою є договором оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом, а отже, відповідає визначенню удаваного правочину, оскільки його вчинено для приховання правочину з надання у користування земельної ділянки з розташованою на ній водоймою для рибогосподарських потреб. Зазначене зумовлює його недійсність з огляду на відсутність у Кілійського МУВГ повноважень на його укладення, а сам договір підлягає визнанню недійсним з урахуванням наведених мотивів.

Враховуючи наведене, судова колегія зазначає, що доводи прокурора, визначені ним в апеляційній скарзі в частині наявності підстав для визнання спірного договору по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища від 28.07.2020 року №398 недійсним знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення, з огляду на що рішення місцевого господарського суду у справі №916/1901/22 в цій частині є помилковим та потребує скасування.

Щодо вимог прокурора про зобов`язання Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича звільнити штучну водойму Дмитрівського водосховища площею 93,5 га, яка знаходиться на території Татарбунарської об`єднаної територіальної громади Білгород-Дністровського району Одеської області, судова колегія зазначає наступне.

Як вже зазначалося вище, відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

При цьому, оскільки без користування водоймою із земельною ділянкою у встановленому законом порядку для сторін унеможливлюється виконання спірного договору в частині рибогосподарської меліорації, то в даному випадку не можуть бути застосовані правові наслідки недійсності окремих частин правочину, передбачені статтею 217 ЦК України, відповідно до якої недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відтак, враховуючи наявність підстав для задоволення позовних вимог прокурора в частині визнання укладеного між відповідачами договору недійсним, підлягає задоволенню і вимога прокурора в частині зобов`язання Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича звільнити штучну водойму, яку останній отримав в користування на підставі такого договору.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає також помилковим висновок суду першої інстанції в частині відмови прокурору у задоволенні його позовних вимог про зобов`язання звільнити відповідачем 2 спірне майно, яке останній отримав від відповідача 1 в користування, як похідної від визнання договору недійсним.

Отже, доводи прокурора, викладені ним в апеляційній скарзі, знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року у справі №916/1901/22, є обґрунтованими, з огляду на що вказане рішення місцевого господарського суду потребує скасування з ухваленням нового рішення про повне задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України).

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року у справі №916/1901/22 потребує скасування з ухваленням судом апеляційної інстанції нового рішення про задоволення позовних вимог Керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, м. Білгород-Дністровський Одеської області до Кілійського міжрайонного управління водного господарства, м. Кілія Одеської області та Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича, с. Надеждівка Одеської області про визнання недійсним договору №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища від 28.07.2020 року, укладеного між Кілійським міжрайонним управлінням водного господарства та Фізичною особою-підприємцем Павловим Олександром Петровичем та зобов`язання Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича звільнити штучну водойму Дмитрівського водосховища площею 93,5 га, яка знаходиться на території Татарбунарської об`єднаної територіальної громади Білгород-Дністровського району Одеської області.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на відповідачів.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури, м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року у справі №916/1901/22 задовольнити.

Рішення Господарського суду Одеської області від 16.03.2023 року у справі №916/1901/22 скасувати.

Позовні вимоги Керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, м. Білгород-Дністровський Одеської області до Кілійського міжрайонного управління водного господарства, м. Кілія Одеської області та Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича, с. Надеждівка Одеської області про визнання недійсним договору №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища від 28.07.2020 року, укладеного між Кілійським міжрайонним управлінням водного господарства та Фізичною особою-підприємцем Павловим Олександром Петровичем та зобов`язання Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича звільнити штучну водойму Дмитрівського водосховища площею 93,5 га, яка знаходиться на території Татарбунарської об`єднаної територіальної громади Білгород-Дністровського району Одеської області задовольнити.

Визнати недійсним договір №398 по біологічному очищенню (біомеліорації) Дмитрівського водосховища від 28.07.2020 року, укладений між Кілійським міжрайонним управлінням водного господарства, м. Кілія Одеської області та Фізичною особою-підприємцем Павловим Олександром Петровичем, с. Надеждівка Одеської області.

Зобов`язати Фізичну особу-підприємця Павлова Олександра Петровича, с. Надеждівка Одеської області звільнити штучну водойму Дмитрівського водосховища площею 93,5 га, яка знаходиться на території Татарбунарської об`єднаної територіальної громади Білгород-Дністровського району Одеської області.

Стягнути з Кілійського міжрайонного управління водного господарства (68454, Одеська область, Ізмаїльський район, м. Кілія, вул. Богдана Хмельницького, 78, ЄДРПОУ 01034165) на користь Одеської обласної прокуратури (65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3, код отримувача за ЄДРПОУ 03528552, рахунок отримувача UA808201720343100002000000564, банк отримувача ДКСУ у м. Києві, код банку отримувача 820172, код класифікації доходів бюджету 22030101) 2481 грн. витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви та 3721 грн. 50 коп. витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Павлова Олександра Петровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Одеської обласної прокуратури (65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3, код отримувача за ЄДРПОУ 03528552, рахунок отримувача UA808201720343100002000000564, банк отримувача ДКСУ у м. Києві, код банку отримувача 820172, код класифікації доходів бюджету 22030101) 2481 грн. витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви та 3721 грн. 50 коп. витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідні накази.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 09.12.2024 року.

Повний текст постанови складено 13 грудня 2024 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді Н.М. Принцевська А.І. Ярош

СудПівденно-західний апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення09.12.2024
Оприлюднено18.12.2024
Номер документу123775972
СудочинствоГосподарське
КатегоріяСправи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Визнання договорів (правочинів) недійсними надання послуг

Судовий реєстр по справі —916/1901/22

Постанова від 09.12.2024

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Діброва Г.І.

Ухвала від 06.11.2024

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Діброва Г.І.

Ухвала від 03.07.2023

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Діброва Г.І.

Ухвала від 30.05.2023

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Діброва Г.І.

Ухвала від 21.04.2023

Господарське

Південно-західний апеляційний господарський суд

Діброва Г.І.

Рішення від 16.03.2023

Господарське

Господарський суд Одеської області

Смелянець Г.Є.

Ухвала від 23.02.2023

Господарське

Господарський суд Одеської області

Смелянець Г.Є.

Ухвала від 18.01.2023

Господарське

Господарський суд Одеської області

Смелянець Г.Є.

Ухвала від 08.12.2022

Господарське

Господарський суд Одеської області

Смелянець Г.Є.

Ухвала від 29.11.2022

Господарське

Господарський суд Одеської області

Смелянець Г.Є.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2025Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні