Постанова

від 11.12.2024 по справі 466/370/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 466/370/23

провадження № 61-8881св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: державний реєстратор Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочума Олеся Сергіївна, Приватне акціонерне товариство «Ірокс»,

третя особа - Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2023 року у складі судді Ковальчука О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 27 травня 2024 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочуми О.С., Приватного акціонерного товариства «Ірокс» (далі - ПрАТ «Ірокс») про скасування рішення державного реєстратора та скасування державної реєстрації права власності.

Позов ОСОБА_1 обґрунтовано тим, що 03 травня 2007 року між нею та Закритим акціонерним товариством «Ірокс» (далі - ЗАТ «Ірокс»), правонаступником якого є ПрАТ «Ірокс», укладений трудовий договір у формі контракту, умовами якого, з врахуванням змін № 1 до контракту, внесених 12 січня 2012 року, передбачено, що за виконувані функціональні обов`язки, передбачені умовами цього контракту, ЗАТ «Ірокс» зобов`язується передати їй у власність двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

19 травня 2018 року, у період перебування її у відпустці по догляду за дитиною, ПрАТ «Ірокс» в односторонньому порядку, всупереч умовам контракту, склало протокол, на підставі якого 22 січня 2019 року державним реєстратором Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочумою О. С. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПрАТ «Ірокс».

28 січня 2019 року за реєстраційним № 1751612646101 державний реєстратор Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочума О.С. зареєструвала спірну квартиру за ПрАТ «Ірокс».

Вважала, що протокол від 19 травня 2018 року, що був підставою для оформлення реєстраційних дій, по своїй суті є нікчемним правочином, оскільки квартира була невід`ємним елементом трудового контракту, на виконання якого ПрАТ «Ірокс» користувалося її працею в обмін на зобов`язання передати їй у власність квартиру.

Вказувала на те, що умовою для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно є здача будинку в експлуатацію, а будинок АДРЕСА_2 не був зданий в експлуатацію, оскільки відсутній документ про присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, що є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд скасувати рішення державного реєстратора Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочуми О. С. від 22 січня 2019 року про державну реєстрацію квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , згідно з яким власником вказаного майна визнано ПрАТ «Ірокс», та скасувати державну реєстрацію від 28 січня 2019 року за реєстраційним № 1751612646101, здійснену державним реєстратором Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочумою О. С.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2023 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 27 травня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що ОСОБА_1 не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження виконання нею належним чином усіх умов контракту від 03 травня 2007 року, виконання яких є підставою та умовою для передачі спірної квартири у власність ОСОБА_1 , та не довела порушення її прав чи законних інтересів реєстрацією права власності на спірну квартиру за ПрАТ «Ірокс».

Крім того, суди попередніх інстанцій зазначили, що ОСОБА_1 обрала неефективний спосіб захисту, оскільки заявлені нею позовні вимоги не призведуть до захисту порушених, на думку позивачки, прав, а саме права на набуття у власність спірної квартири.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У червні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що вона обрала неефективний спосіб захисту, не врахували, що вона звернулася за захистом свого майнового права, оскільки спірний будинок не зданий в експлуатацію, а тому вона позбавлена можливості заявляти вимоги про визнання майнових прав на спірну квартиру, а факт реєстрації права власності на спірну квартиру за ПрАТ «Ірокс» порушує її охоронюваний законом майновий інтерес.

Суди не надали оцінки діям відповідачів при реєстрації права власності на спірну квартину та відповідності їх вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно та їх обтяжень».

ОСОБА_1 вказує на те, що незалежно від позовної вимоги, рішення суду могло б супроводжуватись одночасним припиненням речового права, навіть незважаючи на те, що у позові вона не зазначала про таке припинення.

Крім того, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права. Так, ухвалою суду першої інстанції від 23 березня 2023 року витребувано у державного реєстратора реєстраційну справу, однак реєстраційна справа до суду не надійшла.

Апеляційний суд не дослідив питання щодо стягнення з неї судом першої інстанції на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

У серпні 2024 року представник ПрАТ «Ірокс» - адвокат Олійник А. Р. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін.

Відзив мотивований тим, що доводи позивачки про те, що визнати право власності на спірну квартиру неможливо, оскільки будинок не зданий в експлуатацію, не відповідають дійсності, оскільки житловий будинок, в якому знаходиться спірна квартира, зданий в експлуатацію, що підтверджується чинними деклараціями про готовність об`єкта до експлуатації щодо всіх черг багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_2 , які розміщені у відкритому доступі на порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва. Крім того, позивачка сама долучала декларацію про готовність об`єкта до експлуатації разом зі своїми поясненнями від 07 серпня 2023 року (а. с. 126-133, т. 1).

Позивачка не може здійснити державну реєстрацію права власності на спірну квартиру через те, що вона не набула таке право власності в силу недотримання нею умов контракту від 03 травня 2007 року, який був трудовим договором. Позивачка помилково трактує факт реєстрації права власності та асоціює зі самим фактом виникнення прав власності на нерухомий об`єкт.

Відсутність в матеріалах справи матеріалів реєстраційної справи, з огляду на обраний позивачем неналежний спосіб захисту та відсутність у неї порушеного права власності, не вплинули на правильність висновку суду про відмову у позові.

Помилковими є посилання у касаційній скарзі на те, суд апеляційної інстанції мав перевірити законність додаткового рішення суду першої інстанції, оскільки позивачка додаткове рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувала.

У серпні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відповідь на відзив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «Ірокс» укладений контракт, який є трудовим договором.

Контрактом визначено, що працівник має виконувати свої обов`язки, передбачені посадовою інструкцією і цим контрактом (пункт 1.6).

Згідно з пунктом 1.7 контракту оплата за виконання працівником своїх трудових обов`язків за контрактом здійснюється роботодавцем шляхом виплати працівнику заробітної плати та зарахування цієї заробітної плати як проплату житлової площі за виконувану роботу у розмірі 550,00 грн щомісячно і відповідає проплаті 0,14 кв. м загальної площі двокімнатної квартири на АДРЕСА_2 .

Пунктом 2.1 контракту передбачено, що працівник додатково виконує такі постійні функції і обов`язки: щотижнево повинен відпрацювати на об`єкті житлового будинку на АДРЕСА_2 різноробочим 21 годину, включаючи вихідні, а в місяць сумарно 84 години і є внеском у рахунок оплати загальної площі двокімнатної квартири на АДРЕСА_2 . Працівник зобов`язується відпрацювати зазначену кількість годин особисто, а також включаючи відпрацювання годин членами своєї сім`ї. Вартість відпрацьованих 84 годин становить 950,00 грн за 1 місяць, і є проплатою (внеском) працівника за 0,24 кв. м загальної площі квартири. Виконання робіт фіксується в табелі обліку використання робочого часу роботодавця за підписом уповноважених на це осіб.

Відповідно до розділу 4 контракту «Матеріальне і соціально-побутове забезпечення працівника», ЗАТ «Ірокс» за виконувані ОСОБА_1 функціональні обов`язки та обов`язки, передбачені умовами даного контракту, зобов`язаний передати у власність ОСОБА_1 двокімнатну квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 56,63 кв. м, що складається з двох житлових кімнат, кухні, ванни, туалету та підвалу за актом прийому-передачі протягом 90 днів з моменту здачі будинку в експлуатацію 30 вересня 2008 року. Власність на квартиру ОСОБА_1 оформлюється свідоцтвом на право власності. Загальна власність зазначеної двокімнатної квартири площею 56,63 кв. м становить 229 238,00 грн. Після отримання квартири, вказаної в контракті, що підтверджується підписанням сторонами Акту прийому-передачі та оформлення права власності на квартиру, ОСОБА_1 зобов`язується продовжувати трудові відносини із ЗАТ «Ірокс» до 03 листопада 2019 року.

12 січня 2012 року між ЗАТ «Ірокс» та ОСОБА_1 погоджено внести зміни № 1 до контракту від 03 травня 2007 року, відповідно до яких змінено номер квартири з АДРЕСА_5 , а також продовжено строк дії контракту до 03 лютого 2020 року.

У ОСОБА_1 є син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 26 лютого 2020 року у справі № 464/4462/19 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПрАТ «Ірокс» про поновлення на роботі.

Вказаними судовим рішенням встановлено, що у період з 06 листопада 2006 року до 31 липня 2019 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ПрАТ «Ірокс» відповідно до контракту від 03 травня 2007 року.

Наказом ПрАТ «Ірокс» від 31 липня 2019 року № 85-К, за підписом генерального директора ПрАТ «Ірокс» Микичака І. П., ОСОБА_1 , інженера - кошторисника, звільнено з 31 липня 2019 року у зв`язку з прогулом без поважних причин, на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, за період з 29 липня 2019 року до 30 липня 2019 року.

Постановою Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі № 464/4462/19 рішення Сихівського районного суду м. Львова від 26 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним і скасовано наказ генерального директора ПрАТ «Ірокс» від 31 липня 2019 року № 85-к про звільнення ОСОБА_1 за прогул на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді інженера-кошторисника в ПрАТ «Ірокс» з 31 липня 2019 року.

Стягнуто з ПрАТ «Ірокс» у користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 136 480,96 грн із вирахуванням з цієї суми при виплаті обов`язкових платежів та зборів.

Постановою Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі № 464/4462/19 встановлено факт того, що позивач дійсно була відсутня на роботі 29 та 30 липня 2019 року, однак її відсутність пов`язана з погіршенням стану здоров`я, а тому вона була відсутня на роботі з поважних причин.

10 лютого 2021 року, на виконання постанови Львівського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі № 464/4462/19, ОСОБА_1 поновлено на роботі та того ж дня звільнено у зв`язку з закінченням строку дії контракту від 03 травня 2007 року, відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України, оскільки змінами від 12 січня 2012 року № 1 до контракту від 03 травня 2007 року, строк дії контракту продовжено лише до 03 лютого 2020 року.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 15 квітня 2021 року у справі № 461/7972/20 позов ОСОБА_1 задоволено та визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_6 .

Постановою Львівського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року у справі № 461/7972/20 рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 15 квітня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні її позову до ПрАТ «Ірокс» та Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про визнання за нею та її малолітнім сином права на реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_6 .

Згідно з довідкою ПрАТ «Ірокс» від 23 березня 2023 року №47 ОСОБА_1 , починаючи з 03 травня 2007 року до дати видачі цієї довідки не проводила оплат за квадратні метри квартири АДРЕСА_1 на умовах пункту 1.7 контракту від 03 травня 2007 року. Також бухгалтерією не проводились відрахування із заробітної плати, яка виплачувалась у повному розмірі. Крім того, умови підпункту «а» пункту 2.1 контракту від 03 травня 2007 року також не були виконані ОСОБА_1 , адже протягом дії цього контракту ОСОБА_1 не відпрацювала різноробочим на об`єкті житлового будинку на АДРЕСА_2 , жодної години. З огляду на викладене, ОСОБА_1 не виконала належним чином усіх умов контракту від 03 травня 2007 року, а тому відсутні правові підстави вважати, що спірна квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 вересня 2022 року, квартира АДРЕСА_1 22 січня 2019 року зареєстрована державним реєстратором Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочума О. С. на підставі протоколу від 19 травня 2018 року за ПрАТ «Ірокс».

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам оскаржувані судові рішення відповідають з таких підстав.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і їх перелік не є вичерпним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, в який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні заходи не встановлені, то особа має право обрати спосіб з передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення. Наявність недоліків у застосуванні судами способів захисту цивільних прав та інтересів спричинена неповним врегулюванням цього питання у законодавстві. Трапляються також випадки застосування судами іншого способу захисту, ніж той, який передбачений законом або договором.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити з його ефективності, а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, ухвалення судом рішення про відмову в позові ставить під загрозу гарантовані як національним, так і міжнародним законом, принципи ефективного засобу юридичного захисту.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

В частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній до 16 січня 2020 року, унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. За змістом зазначеної норми права у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній з 16 січня 2020 року, відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, змінюючи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, в розумінні положень наведеної норми у редакції, чинній з 16 січня 2020 року, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц, від 20 квітня 2022 року у справі № 454/148/20, від 21 квітня 2022 року у справі № 380/715/19, від 06 липня 2022 року у справі № 754/12170/16-ц, від 27 липня 2022 року у справі № 447/2851/19, від 07 вересня 2022 року у справі № 209/1050/21.

Звертаючись до суду з цим позовом у січні 2023 року, ОСОБА_1 просила суд: скасувати рішення державного реєстратора Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочуми О. С. від 22 січня 2019 року про державну реєстрацію квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , згідно з яким власником вказаного майна визнано ПрАТ «Ірокс»; скасувати державну реєстрацію від 28 січня 2019 року за реєстраційним № 1751612646101, здійснену державним реєстратором Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочумою О. С., посилаючись на порушення її права на отримання спірної квартири у власність, як передбачено умовами контракту від 03 травня 2007 року.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Водночас позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що умовами контракту від 03 травня 2007 року визначено, що вартість спірної квартири мала сплачуватись протягом дії контракту одночасно двома способами: шляхом сплати 550 грн/міс за 0,14 кв. м із заробітної плати, отриманої за основним місцем праці на посаді інженера-кошторисника, та шляхом відпрацювання додатково позивачкою чи членами її сім`ї різноробочим 84 год. на місяць, що мало бути проплатою (внеском) працівника у розмірі 950,00 грн за 0,24 кв. м, тобто щомісячно, починаючи з 03 травня 2007 року до 03 лютого 2020 року (152 місяці) позивач мала сплачувати (550,00 грн) та відпрацьовувати (950,00 грн) за квартиру в сумі 1 500,00 грн, що мало зараховуватись в оплату боргу за 0,38 кв. м загальної площі спірної квартири. Таким чином, мало бути сплачено загальну вартість квартири площею 57,8 кв. м у розмірі 233 974,40 грн.

Суди попередніх інстанції правильно керувалися тим, що ОСОБА_1 не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження виконання нею належним чином усіх умов контракту від 03 травня 2007 року, виконання яких є підставою та умовою для передачі спірної квартири у власність ОСОБА_1 , та не довела порушення її прав чи законних інтересів реєстрацією права власності на спірну квартиру за ПрАТ «Ірокс».

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження перерахування позивачкою коштів ПрАТ «Ірокс» на оплату вартості квартири у визначеному в контракті розмірі 229 238 грн.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що позивачка не довела належними та допустимими доказами порушення її прав чи законних інтересів реєстрацією права власності на спірну квартиру за ПрАТ «Ірокс».

Крім того, суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що ОСОБА_1 обрала неефективний спосіб захисту, оскільки заявлені нею позовні вимоги не призведуть до захисту, порушених на думку позивачки, прав, а саме права на набуття у власність спірної квартири.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18).

У постановах від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14 та від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15 за позовами про визнання права власності на новостворене нерухоме майно Верховний Суд України зазначав, що захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі статті 392 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц вказала, що у тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно, взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц зазначила, що визнання права власності є ефективним і належним способом захисту прав сторони - покупця, який за договором купівлі-продажу майнових прав повністю сплатив узгоджену в договорі грошову суму, проте не може реалізувати свої права внаслідок недобросовісної поведінки продавця після введення будинку в експлуатацію, який не визнає права покупця на цю збудовану квартиру.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ПрАТ «Ірокс» не призведе до захисту порушеного, на переконання позивачки, права на отримання у власність спірної квартири, умови набуття якої передбачені контрактом, укладеним 03 травня 2007 року між ЗАТ «Ірокс» та ОСОБА_1 .

Ефективним способом захисту порушеного, на думку позивачки, права на отримання у власність спірної квартири, буде пред`явлення позову про визнання за нею права власності, оскільки суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів чи претензій третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона обрала належний та ефективний спосіб захисту її порушених прав, є безпідставним, оскільки позивачка могла оскаржити державну реєстрацію права власності без пред`явлення майнових вимог тільки у випадку, якщо рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав позивачки, а не іншої особи.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не дослідив питання щодо стягнення з неї судом першої інстанції на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу, є необґрунтованими, оскільки витрати на професійну правничу допомогу суд першої інстанції стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ірокс» додатковим рішенням від 08 грудня 2023 року, яке ОСОБА_1 в апеляційному порядку не оскаржувала.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції вирішив спір без реєстраційної справи, яка витребувана ухвалою суду від 23 березня 2023 року у державного реєстратора, висновків судів не спростовують та на законність судових рішень не впливають.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

Колегія суддів звертає увагу на те, що у задоволенні позовних вимог до державного реєстратора Уличненської сільської ради Дрогобицького району Львівської області Кочуми О. С. суди мали б відмовити з тих підстав, що позов пред`явлений до неналежного відповідача, оскільки належним відповідачем у цьому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а не державний реєстратор.

Разом із цим колегія суддів враховує, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович