Постанова

від 04.12.2024 по справі 754/5270/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 754/5270/23 Головуючий у 1 інстанції Буша Н.Д.

Провадження №22-ц/824/9041/2024 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

04 грудня 2024 рокуКиївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Голуб С.А., Слюсар Т.А.,

за участі секретаря Доброванової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Павленка Віктора Миколайовича на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 лютого 2024 року та на додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 березня 2024 року, апеляційної скарги представника акціонерного товариства «Київський завод «Радар» - адвоката Риженко Любові Іванівни на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Київський завод «Радар» про стягнення вихідної допомоги, заборгованості по компенсаційних виплатах, середнього заробітку за час затримки розрахунку, -

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2023 року позивач ОСОБА_1 в особі представника -адвоката Павленка В.М. звернувся до суду із позовною заявою про стягнення вихідної допомоги, заборгованості по компенсаційних виплатах, середнього заробітку за час затримки розрахунку.

В обгрунтування позовних вимог посилався на те, що з 17.10.2022 року позивач звернувся до голови товариства із заявою, у якій просив звільнитийого 31.10.2022 року за власним бажанням через невиконанняроботодавцем законодавства про працю.

31.10.2022 року було видано наказ №54-к відповідно до якого ОСОБА_1 звільнили 31.10.2022 року за власним бажанням, стаття 38 КЗпПУкраїни.

27.06.2022 року позивач звертався до голови правління АТ «Київський завод «РАДАР» та просив виплатити борг по заробітній платі за період з червня 2019 року по теперішній час.

Вперше борг по заробітній платі виник у червні 2019 року та станом на 22.08.2022 року заборгованість за підприємством по заробітній платі перед ОСОБА_1 складала 203 577,65 грн.

Крім того, майже через пів року після звільнення відповідач сплатив позивачу суму заборгованості по заробітній платі 213 845,80 грн.

Отже, порушення товариством законодавства про оплату праці носять триваючий характер.

Відповідач з червня 2019 року порушував вимоги трудового законодавства і у позивача були підстави для написання ним заяви про звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпПУкраїни.

Враховуючи викладене, звільняючи ОСОБА_1 саме 31 жовтня 2022 року відповідачем заперечувалось порушення законодавства про працю, в частині своєчасної виплати заробітної плати. Отже, роботодавець фактично визнав та погодився із зазначеною працівником підставою для звільнення, тому саме 31.10.2022 року роботодавець повинен був звільнити позивача на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, однак відповідачем самостійно було змінено підставу розірвання трудового договору.

Таким чином, позивач вважає, що АТ «Київський завод «РАДАР» не мало права звільняти ОСОБА_1 за ст. 38 КЗпПУкраїни за власним бажанням, не вирішившипитання щодо можливості його звільнення згідно з поданою ним заявою на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпПУкраїни.

При припиненні трудового договору з підстав, зазначених у ч. 3 ст. 38 працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середньогозаробітку.

Згідно довідки про середню заробітну плату (дохід) за вих. №56 від 29.03.2023 року середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 становить 9 566,61 грн.

Отже, позивач вважає, що вихідна допомога, яка має бути стягнута на користь позивача відповідно до положень ст. 44 КЗпП України, становить 28 699,83 грн.

Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користьсередній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку 22.03.2023 року в розмірі 61 226,88 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язкуіз порушенням строків її виплати за період з червня 2019 року по березень 2023 року в розмірі 113 060,27 грн, стягнути індексацію заробітної плати в розмірі 7 423,90 грн, моральну шкоду в розмірі 10 000 грн, витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8000 грн та витрати по сплаті судового збору.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 05 лютого 2024 рокупозовну заяву ОСОБА_1 до АТ «Київський завод «РАДАР» про стягненнявихідної допомоги, заборгованості по компенсаційних виплатах, середньогозаробітку за час затримки розрахунку - задоволено частково. Стягнуто з АТ «Київський завод «РАДАР» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку в розмірі 61 226,88 грн без утримання податку з доходів, військового збору та інших обов`язкових платежів. Стягнуто з АТ «Київський завод «РАДАР» на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати в розмірі 113 060,27 грн без утримання податку з доходів, військового збору та інших обов`язкових платежів. Стягнуто з АТ «Київський завод «РАДАР» на користь ОСОБА_1 індексацію заробітної плати в розмірі 7 423,90 грн без утримання податку з доходів, військового збору та інших обов`язкових платежів. Стягнуто з АТ «Київський завод «РАДАР» на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 10 000 грн. Стягнуто з АТ «Київський завод «РАДАР» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 147,20 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 000 грн. В іншій частині позову - відмовлено.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 13 березня 2024 року у задоволені заяви представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Павленка Віктора Миколайовича про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, з апеляційною скаргою в інтересах позивача ОСОБА_1 звернувся його представник - адвокат Павленко В.М., який, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення у оскаржуваній частині та ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким вважати ОСОБА_1 , електромонтера диспетчерського устаткування та телеавтоматики ВОХОР звільненим з акціонерного товариства «Київський завод «Радар» 31 жовтня 2022 року за власним бажанням, відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України з причин невиконання роботодавцем законодавства про працю та стягнути з акціонерного товариства «Київський завод «Радар» на користь ОСОБА_1 28 699,83 грн вихідної допомоги у розмірі трьох місячного заробітку (без утримання прибуткового податку та інших обов`язкових платежів).

В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що відмовляючи у задоволенні зазначеної позовної вимоги, суд першої інстанції не взяв до уваги положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», згідно з якими під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені зокрема статтею 233 КЗпПУкраїни продовжуються на строк його дії.

Щодо додаткового рішення, вважає що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні вимог щодо стягнення витрат на правову допомогу у повному обсязі, та не надав належну оцінку умовам Договору про надання правової допомоги та наданим доказам, підтверджуючим витрати.

У відзиві на апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Павленка В.М. представник АТ «Київський завод «Радар» - Риженко Л.І. зазначає про свою незгоду із доводами скарги, просить залишити її без задоволення. Вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в частині зміни формулювання підстав звільнення та стягнення вихідної допомоги, пославшись на пропуск позивачем строку, визначеного положеннями статті 234 КЗпП України. Вказує, що при звільненні ОСОБА_1 ознайомився з наказом №54-к від 31 жовтня 2022 року, про що свідчить власноручний підпис позивача на витягу з наказу, погодившись із таким звільненням, заперечень і незгоди під час ознайомлення з наказом не висловив, з проханням змінити формулювання підстав звільнення до відповідача не звернувся. У зв`язку із тим, що ОСОБА_1 звільнився за власним бажання, він не може розраховувати на виплату вихідної допомоги. Щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, вказує, що встановлений договором розмір гонорару є не співмірним з витраченим часом на надання правничої допомоги та підготовку апеляційної скарги, тому вважає вимогу щодо відшкодування витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції в розмірі 4000,00 грн необґрунтованою.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, з апеляційною скаргою також звернувся представник акціонерного товариства «Київський завод «Радар» - адвокат Риженко Л.І., який, посилаючись на неповноту з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким скасувати рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині.

Зокрема, в доводах апеляційної скарги зазначає, що рішення суду не містить мотивувальної частини, судом не надано оцінки аргументам, наведеним відповідачем, не взято до уваги усталену судову практику по даній категорії справ, зокрема в частині стягнення середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, судом не зазначено, які норми права застосував суд, мотиви їх застосування.

Вказує, що судом не було враховано висновки Верховного Суду щодо застосування положень статті 117 КЗпП України, наведені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15, суть яких полягає у тому, що для оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009-2015 роки можна розрахувати розмір сум, які працівник , недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, повинен сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

Вказує, що задовольнивши позовну вимогу позивача про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку у розмірі 61 226,88 грн, суд не обґрунтував та не мотивував таке рішення, не застосував принцип співмірності та не взяв до уваги висновок Верховного Суду у справі №761/9584/15, стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за 132 робочих дні, при тому, що період з 01.11.2022 по 22.03.2023 року становить 97 робочих днів.

Щодо вимог про виплату компенсації втрати частини доходу у зв`язку із порушенням строків виплат, скаржник вказує, що позивачем не надано належного розрахунку компенсації за затримку виплати заробітної плати (з розміром компенсації за затримку виплати заробітної плати за кожен місяць), а лише зазначено у позові, що її розмір становить 113 06,0,27 грн та розрахунок проводиться шляхом множення щомісячних індексів споживчих цін : 152,87%-100=52,87%, а отже сума компенсації за період з червня 2019 року по березень 2023 року становить: 213845,80х52,87/100=113060,27 грн.

Відповідач з таким розрахунком не погоджується та надає свій, однак, принагідно зазначає, що у правовідносинах щодо компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати саме з моментом отримання листа-відповіді про відмову у виплаті особі компенсації відповідно пов`язується початок перебігу строку на звернення до суду з позовом про зобов`язання власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати. Отже, на думку скаржника, позивач передчасно звернувся до суду із позовною вимогою про стягнення компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати.

Щодо стягнення індексації заробітної плати, скаржник звертає увагу апеляційного суду, що задовольняючи позов в цій частині, суд першої інстанції не дав належної оцінки доводам відповідача та поданим доказам, про те, що позивачу підвищували заробітну плату та проводили індексацію, що підтверджується відповідними наказами, згідно з якими на підприємстві було підвищення розмірів тарифних ставок робітників, місячних посадових окладів керівників, професіоналів, фахівців та працівників загальних професій, в тому числі і позивача.

Також відповідач не погоджується зі визначеним судом розміром завданої моральної шкоди, вважає, що позивачем не доведено факту наявності будь-яких обставин, що свідчили би про перенесені моральні страждання, про факт необхідності утримувати членів усієї родини, та які саме додаткові зусилля були вжиті позивачем для організації свого життя.

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Павленко В.М. у відзиві на апеляційну скаргу, подану представником відповідача, наводить заперечення щодо доводів скарги, посилаючись на їх необґрунтованість, просить залишити її без задоволення. Вказує, що сторона відповідача вдається до некоректного обрахування розміру майнових втрат працівника з метою уникнути відповідальності щодо відшкодування шкоди за затримку виплат при звільненні. Не правильним також вважає визначення позивачем 97 робочих днів як періоду для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Решту доводів відповідача вважає безпідставними та такими, що суперечать нормам матеріального права.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Павленко В.М., який взяв участь у розгляді справи за допомогою відеоконференцзвязку, підтримали подані апеляційні скарги, просили їх задовольнити. Заперечували щодо задоволення апеляційної скарги, поданої представником відповідача.

Представник відповідача, Акціонерного товариства «Київський завод «Радар» - адвокат Риженко Л.І. підтримала апеляційну скаргу, подану нею, просила її задовольнити. Апеляційні скарги позивача просила залишити без задоволення.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судове засідання, перевіривши доводи апеляційних скарг, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч.2, ч.4 ст.263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч.1, ч.2ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ч.1, ч.2ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Судом першої інстанції встановлено наступні обставини по справі.

ОСОБА_1 з 17.02.1973 року до 31.10.2022 року перебував у трудових відносинах з АТ «Київський завод «Радар», що підтверджується відповідними копіями наказів.

Відповідно до витягу з наказу від 31.10.2022 року № 54-к ОСОБА_1 звільнено за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України, на підставі його заяви.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 зазначав, що роботодавцем систематично порушувалися вимоги трудового законодавства, зокрема не виплачувалася своєчасно заробітна плата, у заяві про звільнення позивач зазначив, що просить його звільнити за власним бажанням через невиконання роботодавцем законодавства про працю, однак відповідач безпідставно самостійно змінив підстави звільнення на ч. 1 ст. 38 КЗпП України. Крім того, в порушення ст. 44 КЗпП України позивачу при звільненні не була виплачена вихідна допомога в розмірі тримісячного середнього заробітку у зв`язку зі звільненням за ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Відмовляючи в задоволенні цієї частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що з вимогами про зміну формулювання причин звільнення позивач звернувся лише 24.04.2023 року, тобто з пропущенням місячного строку для звернення до суду з такими вимогами, передбаченими положеннями статті 233 КЗпП України.

Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками не погоджується, оскільки вони не відповідають встановленим по справі обставинам та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі. Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права. Положення частини другої статті 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення. Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обчислення початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права. Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19), від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20 (провадження № 61-18714св20), від 08 травня 2024 року у справі № 593/1161/21 (провадження № 61-14077св23).

Пунктом 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Такий самий правовий висновок викладено у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 947/8885/21 (провадження № 61-7480сво22).

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу "COVID-19" визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин.

Надалі постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був відмінений з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції не врахував, що оскаржуваний наказ був винесений відповідачем під час дії карантину (31 жовтня 2022 року), встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), який перебігав безперервно та завершився 30 червня 2023 року, відтак дійшов неправильного висновку, що звернувшись до суду 18 квітня 2023 року, позивач пропустив строк на звернення до суду з цим позовом.

З огляду на вказане, висновок суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин частини першої статті 233 КЗпП України та пропуск позивачем строку звернення до суду є помилковим.

Щодо вимог позивача про зміну формулювання підстав звільнення та стягнення вихідної допомоги, колегія суддів вважає їх обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, з огляду на таке.

У пункті 4 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Відповідно до частин першої, третьої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю І групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (в редакції, яка була чинна на час звільнення позивача).

У постановах Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18 (провадження № 61-797св20), від 23 листопада 2023 року у справі № 207/828/22 (провадження № 61-4090св23) зазначено, що за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц (провадження № 61 -28466св18).

Обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України є порушення власником трудового законодавства або умов трудового договору. При цьому для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.

Розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку.

Отже, при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.

Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору. Роботодавець може не погоджуватись з тим, що мають місце порушення, які відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України є підставами для розірвання трудового договору за ініціативою працівника у визначені ним строки, що, у свою чергу, свідчить про виникнення трудового спору (правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 16 червня 2022 року в справі № 211/5625/19 (провадження № 61-5942св21)).

Умовою розірвання трудового договору з ініціативи працівника згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України є власне бажання працівника, зумовлене неможливістю продовжувати роботу з підстав особистих його обставин. Згідно з частиною третьої цієї статті - винні дії власника або уповноваженого ним органу через невиконання законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. Підприємство у разі незгоди з підставою звільнення, заявленою позивачем, повинно було відмовити у розірванні трудового договору на таких підставах, а не звільняти працівника в односторонньому порядку, змінивши підстави розірвання трудового договору(правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20 (провадження №61-6175св22)).

Отже, для висновку про наявність підстав для звільнення працівника відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України доказуванню підлягає факт існування порушень роботодавцем трудового законодавства стосовно працівника на момент подання ним такої заяви про звільнення. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 182/1207/21 (провадження № 61 -2375св23).

Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Так, судом встановлено, що згідно довідки АТ «Київський завод «РАДАР» від 22.08.2022 року №99 заборгованість по заробітній платі ОСОБА_1 станом на 22.08.2022 року складає 203577,65 грн, що свідчить про систематичне не виконання відповідачем вимог законодавства про працю щодо строків виплати заробітної плати.

Дана обставина відповідачем не заперечувалась та не спростовувалась, а лише зазначалось, що виникнення такої заборгованості пов`язане з незадовільним фінансовим становищем підприємства та об`єктивними обставинами.

Виходячи з того, що подані позивачем заяви від 17.10.2022 року та від 31.10.2022 року містили чітку підставу для звільнення - частину третю статті 38 КЗпП України, а відповідач самостійно змінив формулювання причини розірвання трудового договору, вказавши таку, як звільнення за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, що порушує права позивача, з урахуванням того, що відповідачем не спростовано факту порушення ним трудового законодавства щодо строків виплати заробітної плати позивачу, колегія суддів вважає, що позовна вимога про зміну формулювання причин звільнення підлягає до задоволення, оскільки формулювання причин звільнення ОСОБА_1 , зазначене у Наказі №54-к АТ «Київський завод «Радар» від 31 жовтня2022 року, є неправильним.

Статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що у зв`язку із неправильним формулювання причини звільнення, позивачу не виплачено вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, з огляду на норми статті 44 КЗпП України та з урахуванням правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, така допомога підлягає стягненню у примусовому порядку з відповідача на користь позивача в розмірі 28699,83 грн (середньомісячний заробіток 9566,61 х 3 місяці = 28699,83 грн), виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати згідно довідки № 56 від 29.03.2023 року (а.с. 35 том 1).

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується із доводами апеляційної скарги АТ «Київський завод «РАДАР» щодо необґрунтованого задоволення судом першої інстанції вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку.

За частиною першою статті 47 КЗпП України (у редакції на день звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У статті 116 КЗпП України вказано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України (в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року № 2352-IX, зміни набрали чинності 19 липня 2022 року) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

У цій справі відповідач при звільненні позивача не виплатив йому заборгованість із заробітної плати у сумі 213 845,80 грн.

Суд першої інстанції, встановивши, що відповідач як роботодавець своєчасно не здійснив із працівником розрахунку при звільненні, а виплата заборгованості по заробітній платі була здійснена відповідачем 22.03.2023 року, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність стягнення із відповідача відповідно до статті 117 КЗпП України середнього заробітку за час затримки розрахунку - з дня звільнення по 22.03.2023 року (132 робочих дні).

Апеляційний суд зазначає, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (у разі часткового задоволення вимог працівника).

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 рок у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21).

Визначаючи розмір відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).

З урахуванням вищезазначених висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, враховуючи встановлені судами фактичні обставини справи, співмірність заявлених до стягнення сум зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, дій позивача та відповідача, апеляційний суд дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним критеріям, є визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення належних при звільненні позивача у розмірі, визначеному судом першої інстанції.

Позивач подаючи заяву про звільнення, просив здійснити з ним розрахунок в повному обсязі та вчасно, однак роботодавець не здійснював жодних розрахунків до 22 березня 2023 року. Доводи апеляційної скарги відповідача щодо неспівмірності заявленої до стягнення суми середнього заробітку за час розрахунку при звільненні з розміром заборгованості саме по заробітній платі є необґрунтованими.

Щодо неправильного, на думку відповідача, розрахунку позивачем розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на таке.

Обчислення середньої заробітної плати працівникам проводиться відповідно до норм Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (зі змінами) (далі - Порядок).

Згідно з абзацом четвертим пункту 2 Порядку в усіх інших випадках (крім оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги та компенсації за невикористану відпустку) середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Отже, подією, з якою пов`язана виплата середнього заробітку за час затримки виплати належних працівникові сум при звільненні, є перший день затримки такої виплати. У разі якщо працівник працював у день звільнення - це перший день після звільнення; якщо в день звільнення він не працював - наступний день після пред`явлення звільненим працівником вимоги про роз- рахунок.

Абзацом першим пункту 8 Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Оскільки згідно статті 117 КЗпП роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, період затримки такої виплати визначатиметься в календарних днях, зокрема, до цього періоду включатиметься день остаточного розрахунку з працівником.

З урахуванням зазначеного вище у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому 31.10.2022 року працівникові сум обчислення середньої заробітної плати для виплати середнього заробітку за весь час затримки має здійснюватися в розрахунковому періоді з 31.10.2022 по 22.03.2023, шляхом множення середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку виходячи із заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців календарні дні на число календарних днів затримки фактичного розрахунку із звільненим працівником, які мають бути оплачені за середнім заробітком, починаючи з 31.10.2022 по 22.03.2023 включно.

У вказаний період кількість календарних днів становить 142, поряд із цим, обрахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивачем зроблено за 132 робочих дні, тому колегія суддів не вбачає підстав для виходу за межі позовних вимог та погоджується із наданим позивачем розрахунком, який визнаний судом першої інстанції, належним.

Поряд із цим, колегія суддів апеляційного суду вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги відповідача в частині вимог про виплату компенсації втрати частини доходу у зв`язку із порушенням строків виплат та індексації заробітної плати.

Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати через порушення строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством (стаття 34 Закону України "Про оплату праці").

Підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи) (стаття 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати").

Такими доходами є ті грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші (частина друга статті 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати").

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться).

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що у разі затримки у виплаті заробітної плати, працівник має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати".

Подібний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 219/10785/15-ц (провадження № 61-16473св18).

Використане у статті 3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Аналогічний підхід до розуміння зазначених норм права Верховний Суд України висловив у постанові від 19 грудня 2011 року у справі № 6-58цс11.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 серпня 2023 року у справі № 460/4166/20 (адміністративне провадження № К/9901/47535/21) зазначено, що основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону України № 2050-ІІІ компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (зокрема пенсії).

Своєю чергою компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку та підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією […] добровільно чи на виконання судового рішення.

Необхідною умовою для звернення до суду з позовом про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати є звернення особи до підприємства, установи або організації із заявою про виплату відповідної компенсації на підставі Закону України № 2050-ІІІ та Порядку № 159, за наслідками розгляду якої власник чи уповноважений ним орган (особа) може (1) або задовольнити таку заяву та виплатити відповідну компенсацію, (2) або відмовити у її виплаті.

А тому, тільки в разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити таку компенсацію особа набуває право на звернення до суду з позовом про зобов`язання у судовому порядку виплатити відповідну компенсацію.

У наведеній постанові Верховний Суд зробив висновок, що у правовідносинах щодо компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати саме з моментом отримання листа-відповіді […] про відмову у виплаті особі компенсації відповідно до Закону України № 2050-ІІІ та Порядку № 159 пов`язується початок перебігу строку на звернення до суду з позовом про зобов'язання власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати.

У справі, яка переглядається установлено, що ОСОБА_1 не звертався до АТ «Київський завод «РАДАР» із заявою про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків нарахування та виплати заробітної плати, АТ «Київський завод «РАДАР» не приймав рішень про відмову у виплаті компенсації відповідно до Закону України № 2050-ІІІ та Порядку № 159, а відтак заявлені вимоги у цій частині є передчасними.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача індексації заробітної плати, суд першої інстанції не взяв до уваги доводи відповідача, підтверджені належними доказами, про те, що згідно з наказами заводу від 29.10.2018 р. №227, від 17.12.2018 р. №279, від 30.05.2019 р. № 100, від 01.11.2019 р. №281, від 15.01.2020 р. №4, від 01.06.2020 р. №59, від 15.11.2020 р. №178, від 29.12.2020 р. № 226, від 16.06.2021 року № 100, від 17.11.2021 р. №155, від 28.12.2021 р. №179, від 30.06.2022 р. № 30 на підприємстві установлений прожитковий мінімум та підвищені розміри тарифних ставок працівників, місячний посадовий оклад керівників, професіоналів, фахівці, працівників загальних професій, в тому числі підвищувалась і заробітна плата позивача. З огляду на проведення відповідачем індексації заробітної плати, колегія суддів вважає необґрунтованими висновки суду першої інстанції в частині задоволення цієї вимоги.

Щодо задоволення вимог позивача про стягнення моральної шкоди.

Згідно зі статтею 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності, а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 (зі змінами та доповненнями) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У пунктах 5, 9 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться в разі, коли порушення його законних прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків або змушує докладати додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральна шкода вважається заподіяною, якщо особа і заподіювач такої шкоди перебувають у трудових правовідносинах або на них поширюється дія трудового законодавства; вона виникла внаслідок порушення трудових прав із боку роботодавця; працівник зазнає моральних втрат у вигляді моральних страждань, тобто негативних змін, що відбуваються в його свідомості внаслідок усвідомлення факту порушення його трудових прав, і ці негативні зміни призвели до втрати нормальних життєвих зв`язків, а також вимагають від працівника додаткових зусиль для організації свого життя.

Як встановлено судом заподіяння моральної шкоди позивачу було завдано особою, з якою він перебував у трудових відносинах у зв`язку з несвоєчасною та неповною виплатою заробітної плати та затримкою розрахунку при звільненні.

Враховуючи наведені вимоги закону та встановлені обставини справи, відповідачем порушено майнові права позивача, чим йому завдано моральну шкоду.

При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, рішеннях «Тома проти Люксембургу», «Калок проти Франції» (2000) та «Недбала проти Польщі», Європейський Суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.

При визначенні розміру компенсації моральної шкоди, місцевий суд вважав заявлений ОСОБА_1 до стягнення розмір моральної шкоди у 10 000,00 грн. таким, що відповідає засадам розумності, справедливості, пропорційності. З`ясувавши всі обставини справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в цій частині та вважає, що така сума компенсації є достатньою та справедливою в даному випадку.

Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Павленка В.М. на додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києвавід 13 березня 2024 року, колегія суддів зазначає наступне.

16.02.2024 року представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Павленко В.М. до суду першої інстанції подано заяву, в якій він просив ухвалити додаткове рішення та стягнути витрати позивача на професійну правничу допомогу з відповідача в розмірі 19 171,11 грн.

В обгрунтування заяви зазначив, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 05.02.2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.Згідно з умовами додаткової угоди №1 від 06 листопада 2023 року до Договору про надання правничої допомоги №05/2023 від 06 березня 2023 року, сторони домовилися про сплату додаткового гонорару адвокату за прийняття рішення по справі №754/5270/23 на користь клієнта в розмірі 10 (десяти) відсотків від належних грошових сум, які були задоволені до стягнення згідно резолютивної частини рішення місцевого суду.

За розрахунком витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 10 (десяти) відсотків від належних грошових сум, які були задоволені до стягнення згідно рішення Деснянського районного суду м. Києва по справі №754/5270/23розмір гонорару становить 19 171,11 грн (191 71,05/100*10), які сторона позивача просила стягнути з відповідача.

Відмовляючи в задоволенні вимог заяви про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції виходив із того, що умовами Договору про надання правничої допомоги №05/2023 від 06 березня 2023 року передбачена загальна вартість послуг у розмірі 8 000 грн., яка є незмінною в залежності від обсягу послуг та витраченого часу в суді першої інстанції, тобто гонорар є визначеним і такі витрати стягнуто за рішенням суду. Крім того, суд першої інстанції вважав недоведеними обставини сплати ОСОБА_1 адвокату Павленку В.М. додаткового гонорару у сумі 19 171, 11 грн, оскільки подана заявником квитанція від 09.02.2024 рокумістить невідповідність у рока, тому суд має сумніви щодо реальності розрахунків між клієнтом та адвокатом.

Колегія суддів апеляційного суду не може погодитися із такими висновками, з огляду на таке.

Відповідач зазначав, що частиною 4 статті 137 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі №362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження № 14- 382цс19), постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12- 171 гс 19).

Такі критерії застосовує Європейський суд, присуджуючи судові витрати на підставі статті 4 І Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані:

договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.);

документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Форма взаєморозрахунків, при якій сума гонорару адвоката залежить від результату (виграшу) справи, у практиці отримала назву «гонорару успіху».

Аналіз цієї складової гонорару наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, в якій викладено висновок, що питання дійсності зобов`язання виплатити гонорар успіху слід розглядати в межах правовідносин, які склалися між адвокатом і його клієнтом, у межах правовідносин між якими і може розглядатися питання щодо обов`язковості такого зобов`язання. У контексті вирішення судом питання про розподіл судових витрат суд повинен оцінювати розумність витрат, їх співмірність із ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача.

Зазначений висновок відповідає позиції Європейського Суду, який у рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» тлумачить «гонорар успіху» як домовленість, згідно з якою клієнт зобов`язується виплатити адвокату як винагороду певний відсоток від присудженої йому судом грошової суми, якщо рішення буде на користь клієнта. Якщо такі угоди є юридично дійсними, то визначені суми підлягають сплаті клієнтом (§55). Водночас відшкодування судових витрат передбачає, що встановлена їх реальність, необхідність і, крім того, умова розумності їх розміру.

Отже, за наявності таких угод при вирішенні питання відшкодування судових витрат Європейський Суд керується не ними, а іншими наведеними вище чинниками, які стосуються роботи адвоката, насамперед принципом розумності судових витрат (рішення від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини»).

Піддаючи сумніву реальність розрахунків між клієнтом та адвокатом з огляду нате, що квитанція №05/2023/1, надана представником позивача адвокатом Павленко В.М. містить невідповідність у роках, суд першої інстанції не врахував, що квитанція №05/2023/1 є похідною від додаткової угоди №1 до Договору про надання правничої допомоги №05/2023 від 06 березня 2023 року, видана у передбачений ч. 8 ст.141 ЦПК України строк - 09.02.2024 року, вже після винесення рішення суду на користь позивача, що є вірним та узгоджується із сплатою додаткового гонорару адвокату за прийняття рішення по справі №754/5270/23 на користь клієнта в розмірі 10 (десяти) відсотків від належних грошових сум, які були задоволені до стягнення згідно резолютивної частини рішення місцевого суду.

Місцевий суд також не взяв до уваги, що профільний закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не наводить форму та вимоги до документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) адвокату, останній може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанцію, довідку, тощо) який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта (постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16.04.2020р. по справі № 727/4597/19).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в ухваленні додаткового рішення про стягнення на користь позивача витрат на правничу допомогу з визначених ним підстав.

Разом із тим, враховуючи, що за наслідками перегляду даної справи апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційних скарг, скасування рішення суду першої інстанції в частині вимог про зміну формулювання підстав звільнення та стягнення вихідної допомоги, а також в частині стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати та індексації заробітної плати, з ухваленням в цих частинах нового рішення, колегія суддів виходить із того, що остаточний розмір задоволених вимог позивача у даній справі становить 99 926,71 грн, які підлягають до стягнення з відповідача. Враховуючи зазначене, апеляційний суд доходить висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення з відповідача компенсації витрат на правничу допомогу, сплаченого ним адвокату як гонорар успіху, однак в сумі 9992, 67 грн (99926,71/100*10).

У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення серед іншого є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Павленка Віктора Миколайовича та представника акціонерного товариства «Київський завод «Радар» - адвоката Риженко Любові Іванівни задовольнити частково.

Скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 лютого 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про зміну формулювання підстав звільнення та стягнення вихідної допомоги, ухвалити в цій частині нове рішення.

Поновити ОСОБА_1 у строк звернення до суду з позовними вимогами про зміну формулювання підстав звільнення.

Змінити формулювання підстави звільнення ОСОБА_1 , викладеної в наказі Акціонерного товариства «Київський завод «Радар» № 54-К від 31 жовтня 2022 року. Вважати ОСОБА_1 , електромонтера диспетчерського устаткування телеавтоматики ВОХОР (ВПО), звільненим з Акціонерного товариства «Київський завод «Радар» 31 жовтня 2022 року за власним бажанням відповідно до ч. 3 статті 38 КЗпП України з причин невиконання роботодавцем законодавства про працю.

Стягнути Акціонерного товариства «Київський завод «Радар» на користь ОСОБА_1 28 699, 83 грн вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку (без утримання прибуткового податку та інших обов`язкових платежів).

Скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 05 лютого 2024 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати та індексації заробітної плати.

Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким в задоволенні цієї частини позовних вимог - відмовити.

В іншій частині рішення Деснянського районного суду міста Києвавід 05 лютого 2024 року залишити без змін.

Скасувати додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 березня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким стягнути з Акціонерного товариства «Київський завод «Радар» (ЄДРПОУ 14307274) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на правову допомогу в сумі 9992 (дев'ять тисяч дев`ятсот дев`яносто дві) гривні 67 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 17.12.2024 року.

Суддя-доповідач Д.О. Таргоній

Судді: С.А. Голуб

Т.А. Слюсар